Постанова 4855 № 826/6764/15

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 826/6764/15 Головуючий у 1 інстанції: Кузьменко В.А. Суддя-доповідач: Вівдиченко Т.Р. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 листопада 2021 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Судді-доповідача Вівдиченко Т.Р. Суддів Сорочка Є.О. Чаку Є.В. За участю секретаря Мельник К.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної податкової служби України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 липня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства доходів і зборів України, Державної податкової служби України, Державної фіскальної служби України, Головного управління ДФС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі, Головного управління ДПС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, - ВСТАНОВИЛА: Позивач - ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Міністерства доходів і зборів України, Державної податкової служби України, Державної фіскальної служби України, Головного управління ДФС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі, Головного управління ДПС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі, в якому просив: - визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства доходів і зборів України від 16 березня 2015 року №179-о «Про звільнення ОСОБА_1 »; - поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Головного управління Міндоходів в Автономній Республіці Крим. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 липня 2021 року адміністративний позов задоволено повністю. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства доходів і зборів України від 16 березня 2015 року №179-о «Про звільнення ОСОБА_1 ». Поновлено ОСОБА_1 в Головному управлінні ДПС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі на посаді рівнозначній тій, яку він обіймав на момент звільнення, а саме посаді заступника начальника Головного управління Міндоходів в Автономній Республіці Крим. Не погодившись з рішенням суду, відповідач - Державна податкова служба України звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позовної заяви відмовити у повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Зокрема, апелянт вказує, що позивач перебував на посаді заступника начальника Головного управління Міндоходів в АР Крим, яка відноситься до переліку посад щодо яких застосовуються заборони, визначені Законом України «Про очищення влади». Також, апелянт зазначає, що зобов`язання відповідача у справі не стосуються реалізації публічно-владних функцій, що були передані ДПС, також, до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань не був внесений запис про припинення ДФС, а тому, підстави для задоволення позовних вимог позивача до ДПС є передчасними. Заслухавши у відкритому судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, які з`явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, з наступних підстав. Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, наказом Міністерства доходів і зборів України від 16 березня 2015 року №179-о «Про звільнення ОСОБА_1 », відповідно до пункту 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України, частини третьої статті 4 Закону України «Про очищення влади» та доповідної записки від 13 березня 2015 року №601/99-99-04-01-02-18, ОСОБА_1 звільнено з посади заступника начальника Головного управління Міндоходів в АР Крим з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади». Не погоджуючись із звільненням, позивач звернувся до суду з вищевказаним позовом. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне. Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Частиною 1 статті 24 Конституції України визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Пунктом 7-2 частини 1 статті 36 КЗпП України передбачено, що підставами припинення трудового договору є, зокрема, підстави, визначені Законом України «Про очищення влади». Правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні визначені Законом України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року №1682-VII (далі - Закон №1682-VII). Відповідно до частини 1 статті 1 Закону №1682-VII, очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування. За приписами частини 2 статті 1 Закону №1682-VII, очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист. Частиною 3 статті 1 Закону №1682-VII передбачено, що протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону. Згідно п.п. 6, 10 ч. 1 ст. 2 Закону №1682-VII, заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо: начальницького складу органів внутрішніх справ, центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту; інших посадових та службових осіб (крім виборних посад) органів державної влади, органів місцевого самоврядування; Пунктом 8 частини 1 статті 3 Закону №1682-VII визначено, що заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року: керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Статтею 4 Закону №1682-VII передбачено, що особи, які перебувають на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 цього Закону, подають керівнику або органу, зазначеному у частині четвертій статті 5 цього Закону, власноручно написану заяву, у якій повідомляють про те, що до них застосовуються заборони, визначені частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, або повідомляють про те, що до них не застосовуються відповідні заборони, та про згоду на проходження перевірки, згоду на оприлюднення відомостей щодо них відповідно до цього Закону (далі - заява). Заява подається не пізніше ніж на десятий день з дня початку проведення перевірки у відповідному органі, на підприємстві згідно з планом проведення перевірок, затвердження якого передбачено пунктом 3 частини другої статті 5 цього Закону. Неподання заяви у строк, передбачений частиною другою цієї статті, є підставою для звільнення особи із займаної посади не пізніш як на третій день після спливу строку на подання заяви та застосування до неї заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону. Подання заяви, у якій особа повідомляє про те, що до неї застосовується заборона, зазначена у частині третій або четвертій статті 1 цього Закону, є підставою для звільнення особи із займаної посади не пізніш як на третій день після подання такої заяви та застосування до неї відповідної заборони. Частиною 1 статті 5 Закону №1682-VII закріплено, що органом, уповноваженим на забезпечення проведення перевірки, передбаченої цим Законом, є Міністерство юстиції України. Відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону №1682-VII, міністерство юстиції України в місячний строк з дня набрання чинності цим Законом розробляє та подає на затвердження Кабінету Міністрів України: 1) перелік органів, що здійснюють перевірку достовірності відповідних відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою та четвертою статті 1 цього Закону, згідно з їх компетенцією; 2) порядок проведення перевірки, передбаченої цим Законом; 3) план проведення перевірок по кожному органу державної влади та органу місцевого самоврядування, підприємству, в якому працюють особи, зазначені у пунктах 1-10 частини першої статті 2 цього Закону, відповідно до черговості, визначеної частиною шостою цієї статті. Згідно ч. 4 ст. 5 Закону №1682-VII, організація проведення перевірки осіб (крім професійних суддів та осіб, зазначених в абзаці третьому цієї частини) покладається на керівника відповідного органу, до повноважень якого належить звільнення з посади особи, стосовно якої здійснюється перевірка. Як вбачається з матеріалів справи, наказом Міністерства доходів і зборів України від 16 березня 2015 року №179-о «Про звільнення ОСОБА_1 », відповідно до пункту 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України, частини третьої статті 4 Закону України «Про очищення влади» та доповідної записки від 13 березня 2015 року №601/99-99-04-01-02-18, ОСОБА_1 звільнено з посади заступника начальника Головного управління Міндоходів в АР Крим з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади» (а.с. 10). Колегія суддів наголошує на тому, що звільнення на підставі положень Закону України «Про очищення влади» передбачає, зокрема, процедуру, яка полягає у проведенні перевірки особи та можливість її звільнення за результатами такої перевірки. Постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року №563 затверджено «Порядок проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади"» (далі - Порядок №563, у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин). Пунктом 1 вищевказаного Порядку передбачено, що цей Порядок визначає механізм проведення перевірки достовірності відомостей, що подаються посадовими і службовими особами органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також особами, які претендують на зайняття відповідних посад, щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади" (далі - перевірка). Відповідно до п. 4 Порядку №563, організація проведення перевірки покладається на керівника відповідного органу, до повноважень якого належить звільнення з посади особи, стосовно якої проводиться перевірка (далі - керівник органу). Пунктом 5 Порядку №563 закріплено, що Керівник органу або голова суду згідно з планом проведення перевірок, затвердженим Кабінетом Міністрів України, приймає рішення про початок проведення перевірки у відповідному органі (далі - початок проведення перевірки в органі), в якому встановлює дату початку проведення перевірки, а також відповідальним за проведення перевірки визначає кадрову службу чи інший структурний підрозділ такого органу (далі - відповідальний структурний підрозділ). Частиною 11 статті 5 Закону №1682-VII передбачено, що орган, який проводив перевірку, надсилає висновок про результати перевірки, підписаний керівником такого органу (або особою, яка виконує його обов`язки), керівнику органу, передбаченому частиною четвертою цієї статті, не пізніше ніж на шістдесятий день з дня початку проходження перевірки. Такий висновок може бути оскаржений особою в судовому порядку. В силу вимог ч. 15 ст. 5 Закону №1682-VII, усі матеріали перевірки, які надійшли до керівника органу, передбаченого частиною четвертою цієї статті, додаються до особової справи особи, стосовно якої проводилася перевірка. Разом з тим, колегія суддів наголошує на тому, що в матеріалах справи відсутні та не надано апелянтом докази того, що відносно ОСОБА_1 проводилася перевірка щодо можливості застосування заборон, передбачених Законом України "Про очищення влади". Також, апелянтом не надано висновку, складеного за результатами такої перевірки. Перевіряючи правомірність звільнення позивача із займаної посади з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади», слід, також, зазначити наступне. У Проміжному висновку Венеціанської комісії від 16 грудня 2014 року № 788/2014 щодо Закону України «Про очищення влади» (далі - Проміжний висновок) зазначено, що люстрація може бути використана тільки для усунення або суттєвого зменшення загрози, яку становить суб`єкт люстрації, створення життєздатної вільної демократії шляхом використання суб`єктом службового становища з метою порушення прав людини або блокування процесу демократизації». Таким чином, люстрація не може бути використана для покарання, відплати або помсти; покарання може бути винесене тільки за минулу злочинну діяльність на основі Кримінального кодексу і у відповідності з усіма процедурами і гарантіями кримінального переслідування. Натомість в Остаточному висновку Венеціанської комісії щодо Закону України «Про очищення влади» від 19 червня 2019 року №788/2014 (далі - Остаточний висновок) вказано, що питання люстрації безпосередньо порушується в Резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи 1096 (1996) про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем. Резолюція наголошує, що люстраційні заходи «можуть бути сумісними з демократичною державою, заснованою на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв». Цими критеріями є: провина, саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості та право на судовий перегляд ухваленого рішення; різні функції та цілі люстрації, а саме захист новоствореної демократії, і кримінальне право, тобто покарання осіб, які вважаються винними, повинні дотримуватися; також люстрація повинна мати жорсткі обмеження у часі, як у період її застосування, так і в період, впродовж якого здійснюється перевірка. Також, Венеціанська комісія наголошує на тому, що, відповідно до концепції «демократії, здатної захистити себе» держава має право відстороняти від доступу до зайняття державних посад осіб, які можуть становити загрозу демократичній системі та/або показали себе негідними служити суспільству. Водночас ЄСПЛ зазначив у справі «Жданока проти Латвії», що «щоразу, коли держава має намір покладатися на принцип «демократії, здатної захистити себе» для виправдання втручання у права особистості, вона повинна ретельно оцінювати масштаби та наслідки цього заходу, щоб переконатися у тому, що <...> рівновагу буде досягнуто». Таким чином, правова норма, яка накладає обмеження на доступ до державних посад, має бути чіткою й обґрунтованою за характером та повинна дотримуватися принципу пропорційності. Так, у п. 50 Остаточного висновку Венеціанська комісія зазначила, що частинами першою-другою ст. 3 Закону України «Про очищення влади» передбачено дискваліфікацію певних осіб на основі того, що вони обіймали посади під час президентства ОСОБА_2 у 2010-2014 роках або під час подій Майдану на рубежі 2013-2014 років. Дискваліфікація, заснована виключно на посаді, яку обіймала особа, a priori не суперечить міжнародним стандартам, за умови, що мова йде про посади в установах, відповідальних за серйозні порушення прав людини і винних у серйозних випадках халатності. Венеціанська комісія недостатньо переконана, що всі посади, зазначені в частинах першій-другій статті 3, відповідають цій вимозі. Однак вона відзначає, що українська влада може краще оцінити, які з державних установ відігравали значну роль у недемократичних процесах упродовж двох зазначених періодів. Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у постанові від 18 червня 2020 року у справі № 826/18250/14 зазначив наступне: «…складність правових питань, які постали перед судами та з якими національна правова система стикнулася вперше, потребувала висновків Конституційного Суду України, оскільки доводи позивачів серед іншого ґрунтуються на доводах про неконституційність положень Закону України «Про очищення влади», зокрема в частині суперечності його норм приписам ст. 61 Конституції України щодо індивідуалізації юридичної відповідальності». Однак, на час апеляційного розгляду справи, конституційні подання Пленуму Верховного Суду України та сорока семи народних депутатів України щодо відповідності Конституції України положень ч.ч. 3 і 6 статті 1; ч.ч. 1, 2, 3, 4, і 8 ст. 3, п. 2 ч. 5 ст. 5; п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» залишаються невирішеними. Відповідно до частини 2 статті 6 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. За приписами статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ ) прийняв рішення від 17 жовтня 2019 року у справі «Полях та інші проти України» (заяви №58812/15, №53217/16, №59099/16, №23231/18, №47749/18), яке 24 лютого 2020 року набуло статусу остаточного та стосувалося звільнення п`ятьох державних службовців на підставі приписів Закону України «Про очищення влади». У цьому рішенні ЄСПЛ звернув увагу на Резолюцію Парламентської асамблеї Ради Європи (далі - ПАРЄ ) №1096 (1996), в якій вона зауважила, що "люстрація" застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення . Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій. Також, у рішенні «Полях та інші проти України» ЄСПЛ зазначив, що застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом і призвели до втручання в право на приватне життя, гарантоване статтею 8 Конвенції. Тому, необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан ОСОБА_2 обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції. У справі «Полях та інші проти України» ЄСПЛ констатував, що передбачені Законом «Про очищення влади» заходи могли бути застосовані навіть до державного службовця, призначеного на його посаду задовго до того, як п. ОСОБА_2 став Президентом України, лише на тій підставі, що він не пішов зі своєї посади протягом року після приходу до влади п. ОСОБА_2. Іншими словами, причиною застосування обмежувальних заходів, передбачених Законом «Про очищення влади», є прихід до влади п. ОСОБА_2 (див. пункт 7), а не будь-яка подія, що підірвала демократичний конституційний лад, яка могла статися під час його правління та до якої могла бути причетна відповідна посадова особа. Суд вважає, що обмежувальні заходи такої суворості не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 299-300). Так само, на думку ЄСПЛ, немає переконливого пояснення часовим рамкам, установлених Законом №1682-VII, як основного критерію для застосування передбачених законом обмежувальних заходів. Як немає і пояснення, чому однорічний період є ключовим критерієм для застосування Закону №1682-VII (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 301-302). У підсумку ЄСПЛ дійшов висновку, що не було доведено, що втручання щодо будь-кого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції щодо всіх заявників. Колегія суддів наголошує на тому, що положення Закону України «Про очищення влади» встановлюють для осіб заборону обіймати певні посади, що пов`язується із самим лише фактом зайняття певних посад, незалежно від того, чи сприяли вони своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини. Верховний Суд у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 03 червня 2020 року у справі № 817/3431/14 зазначив наступне: «…без аналізу індивідуальної поведінки неможливо встановити особисту вину осіб, до яких застосовано означені заборони, для того, щоб переконатися у застосуванні до цих осіб індивідуальної відповідальності, а не колективної, як це задекларовано у принципах Закону № 1682-VII, що мали б спрямовувати процес очищення влади (люстрації). Без встановлення зв`язку між указаними особами та узурпацією влади неможливо дійти висновку, що було досягнуто легітимної мети Закону №1682-VII - недопущення до участі в управлінні державними справами саме осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Отже, не можливо і дійти висновку, що було досягнуто справедливого балансу між захистом інтересів демократичного суспільства, з одного боку, та повагою до прав позивача - з іншого. Тож заборона перебування на зазначених у Законі №1682-VII посадах та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, що вказує на невідповідність меті й принципам Закону №1682-VII, визначеним у частині другій статті 1 цього Закону». З огляду на зазначене, посилання апелянта на те, що позивач перебував на посаді заступника начальника Головного управління Міндоходів в АР Крим, яка відноситься до переліку посад щодо яких застосовуються заборони, визначені Законом України «Про очищення влади», колегія суддів вважає необгрунтованими. Також, Верховний Суд у вищезазначеній постанові вказав наступне: «...відсутність у Законі № 1682-VII процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов`язку із суду застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб`єктів владних повноважень, визначених частиною третьою статті 2 КАС України (у редакції, чинній до 15.12.2017), що кореспондує положенням частини другої статті 2 КАС України (у редакції, чинній після 15.12.2017). Цей обов`язок випливає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень». Слід зазначити, що відповідачем не надано доказів протиправних дій ОСОБА_1 , спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, а отже, висновок апелянта про необхідність застосування до позивача заборони, визначеної частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади» є необґрунтованим. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правомірно визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства доходів і зборів України від 16 березня 2015 року №179-о «Про звільнення ОСОБА_1 ». Щодо поновлення ОСОБА_1 в Головному управлінні ДПС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі на посаді рівнозначній тій, яку він обіймав на момент звільнення, а саме, посаді заступника начальника Головного управління Міндоходів в Автономній Республіці Крим, слід зазначити наступне. Задовольняючи позовні вимоги в цій частині, суд першої інстанції виходив з того, що у разі звільнення з порушенням закону, особа підлягає поновленню на посаді, яку обіймала до звільнення, однак, враховуючи, що посади «заступника начальника ГУ Міндоходів в АР Крим», яку обіймав позивач на день звільнення не існує, суд вважає, що належним способом захисту прав позивача є поновлення на посаді саме в Головному управлінні ДПС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі. Колегія суддів не погоджується з вищевказаним висновком суду першої інстанції та вважає його помилковим, з огляду на наступне. Постановою Кабінету Міністрів України від 01 березня 2014 року №67 «Про ліквідацію Міністерства доходів і зборів» ліквідовано Міністерство доходів і зборів і відновлено діяльність Державної податкової служби та Державної митної служби. Постановою Кабінету Міністрів України від 21 травня 2014 року №160 «Про утворення Державної фіскальної служби» визнано такою, що втратила чинність постанову Кабінету Міністрів України від 1 березня 2014 р. № 67 "Про ліквідацію Міністерства доходів і зборів" і вирішено реорганізувати Міністерство доходів і зборів у Державну фіскальну службу шляхом перетворення. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 21 травня 2014 року № 236 «Про державну фіскальну службу України» затверджено Положення про Державну фіскальну службу України, відповідно до якого, Державна фіскальна служба України є центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну податкову політику, державну політику у сфері державної митної справи, державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17 липня 2014 року № 651-р «Питання Державної фіскальної служби» підтримано пропозицію голови Державної фіскальної служби України про завершення здійснення заходів з утворення зазначеної служби та можливість виконання нею функцій і повноважень Міністерства доходів і зборів України, що припиняється. Наказом Державної фіскальної служби України від 18 липня 2014 року № 2 розпочато виконання Державною фіскальною службою покладених на неї постановою Кабінету Міністрів України від 21 травня 2014 року № 236 "Про Державну фіскальну службу України" функцій і повноважень Міністерства доходів і зборів України, що припиняються. Постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2018 року №1200 утворено Державну податкову службу України та Державну митну службу України, реорганізувавши Державну фіскальну службу шляхом поділу. Цією ж постановою встановлено, що: - Державна податкова служба є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну податкову політику, державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок); - Державна митна служба є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну митну політику, державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування митного законодавства; - Державна податкова служба та Державна митна служба є правонаступниками майна, прав та обов`язків реорганізованої Державної фіскальної служби у відповідних сферах діяльності; - забезпечення діяльності Державної податкової служби та Державної митної служби у 2018 та 2019 роках здійснюватиметься в межах видатків, передбачених Державній фіскальній службі; - Державна фіскальна служба продовжує здійснювати повноваження та виконувати функції у сфері реалізації державної податкової політики, державної політики у сфері державної митної справи, державної політики з адміністрування єдиного внеску, державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску до завершення здійснення заходів з утворення Державної податкової служби, Державної митної служби та центрального органу виконавчої влади, на який покладається обов`язок забезпечення запобігання, виявлення, припинення, розслідування та розкриття кримінальних правопорушень, об`єктом яких є фінансові інтереси держави та/або місцевого самоврядування, що віднесені до його підслідності відповідно до Кримінального процесуального кодексу України. Постановою Кабінету Міністрів України від 21 серпня 2019 року №682-р вирішено погодитися з пропозицією Міністерства фінансів щодо можливості забезпечення здійснення Державною податковою службою покладених на неї постановою Кабінету Міністрів України від 6 березня 2019 р. № 227 "Про затвердження положень про Державну податкову службу України та Державну митну службу України" функцій і повноважень Державної фіскальної служби, що припиняється, з реалізації державної податкової політики, державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та законодавства з інших питань, контроль за дотриманням якого покладено на Державну податкову службу. Частиною 1 статі 235 КЗпП України передбачено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Отже, спір у цій справі виник з відносин публічної служби, а апеляційна скарга стосується питання застосування частини першої статті 235 КЗпП України до правовідносин з поновлення на роботі публічних службовців у випадку, коли орган, у якому проходив службу публічний службовець, на момент вирішення справи припинено або ж перебуває в стані припинення. Застосовуючи статтю 235 КЗпП України у цій справі, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач, якого було незаконно звільнено, має бути поновлений в Головному управлінні ДПС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі на посаді рівнозначній тій, яку він обіймав на момент звільнення, а саме посаді заступника начальника Головного управління Міндоходів в Автономній Республіці Крим. Колегія суддів зазначає, що у Верховному Суді сформувалася стала судова практика щодо застосування частини першої статті 235 КЗпП України до вказаних правовідносин. Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у постанові від 19 грудня 2018 року у справі № 807/2391/15 зазначив наступне: «...Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При цьому, закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235, статті 240-1 КЗпП, а відтак встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі». Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у постанові від 26 травня 2021 року у справі № 260/261/20 вказав на необхідність поновлення позивача на посаді, з якої його було незаконно звільнено, враховуючи, що незаконно звільнений працівник підлягає поновленню на попередньому місці роботи, а обов`язок по його працевлаштуванню покладений на роботодавця, яким у випадку реорганізації державної установи є її правонаступник, якому передані відповідні завдання і функції. Також, Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у постанові від 27 квітня 2021 року у справі №826/8332/17 зазначив про помилковість висновку судів першої та апеляційної інстанції поновлення позивача не на посаді з якої його звільнено, а на рівнозначній цій посаді. У такий самий спосіб частини першу статті 235 КЗпП України в подібних правовідносинах було застосовано й в постановах Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі №640/18679/18, від 20 січня 2021 року у справі №804/958/16, від 11 лютого 2021 року у справі №640/21065/18, від 31 травня 2021 року у справі №0840/3202/18, від 06 липня 2021 року у справі №640/3456/20, від 06 липня 2021 року у справі №640/1627/20. Також, слід зазначити, що Верховний Суд у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду розглядав аналогічну справу №817/3431/14, у якій посадова особа Міндоходів оскаржувала своє звільненні з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади». У пунктах 145-146 постанови Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі №817/3431/14 зазначено, що «Скасування наказу про звільнення позивача у силу вимог частини першої статті 235 КЗпП України є підставою для його поновлення на попередній роботі, а саме на посаді заступника начальника управління - начальника відділу оперативного супроводження адміністрування ПДВ оперативного управління Головного управління Міндоходів у Рівненській області з 30 жовтня 2014 року. Поновлення на посаді, яку позивач обіймав до звільнення є достатнім ефективним засобом захисту порушеного права позивача, оскільки охоплює його поновлення на службі у податковій міліції». Матеріали справи свідчать, що ОСОБА_1 до звільнення обіймав посаду заступника начальника Головного управління Міндоходів в Автономній Республіці Крим. Таким чином, оскільки, було встановлено, що звільнення позивача відбулося з порушенням закону, ОСОБА_1 слід поновити на посаді заступника начальника Головного управління Міндоходів в Автономній Республіці Крим. Даний висновок узгоджується з висновком Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду, викаленим у постанові від 22 липня 2021 року у справі №826/18679/15, що була прийнята за схожих правовідносин. Аналізуючи обставини справи та норми чинного законодавства, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції безпідставно задовольнив позовні вимоги в частині поновлення ОСОБА_1 в Головному управлінні ДПС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі на посаді рівнозначній тій, яку він обіймав на момент звільнення, а саме посаді заступника начальника Головного управління Міндоходів в Автономній Республіці Крим, а тому, рішення суду в цій частині підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення, яким поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Головного управління Міндоходів в Автономній Республіці Крим. В іншій частині рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 липня 2021 року слід залишити без змін. Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України). При цьому, доводи викладені в апеляційній скарзі частково спростовують висновки суду першої інстанції та знайшли своє належне підтвердження в суді апеляційної інстанції. Відповідно до ч. 3 ст. 242 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Таким чином, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції частково не відповідають встановленим обставинам по справі, допущені судом першої інстанції порушення норм матеріального права призвели до неправильного вирішення справи в частині позовних вимог, а тому, оскаржуване рішення підлягає скасуванню частково з прийняттям нового рішення в частині. Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Керуючись ст. ст. 243, 250, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,- П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу Державної податкової служби України задовольнити частково. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 липня 2021 року в частині поновлення ОСОБА_1 в Головному управлінні ДПС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі на посаді рівнозначній тій, яку він обіймав на момент звільнення, а саме посаді заступника начальника Головного управління Міндоходів в Автономній Республіці Крим - скасувати та прийняти в цій частині нове рішення. Поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Головного управління Міндоходів в Автономній Республіці Крим. В іншій частині рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 липня 2021 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328-329 КАС України. Суддя-доповідач Вівдиченко Т.Р. Судді Сорочко Є.О. Чаку Є.В. Повний текст постанови виготовлено 09.11.2021 р.