Постанова Миколаївський апеляційний суд № 487/1437/21

01.11.21 22-ц/812/1902/21 Єдиний унікальний номер судової справи 487/1437/21 Номер провадження 22-ц/812/1902/21 Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В. Постанова Іменем України 01 листопада 2021 року місто Миколаїв Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі: головуючого Серебрякової Т.В., суддів: Лисенка П.П., Самчишиної Н.В., з секретарем судового засідання Горенко Ю.В., за участі: представника відповідача ТОВ «Екопік Україна» - Педак С.В., представника відповідача ПАТ Банк «Морський» - Лобаня Д.М., переглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 ОСОБА_2 ухвалу, яка постановлена Заводським районним судом міста Миколаєва 28 серпня 2021 року, під головуванням судді Афоніної С.М. в приміщені цього ж суду, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Екопік-Україна», Публічного акціонерного товариства Банк «Морський» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства Банк «Морський» Матвієнка Андрія Анатолійовича, про визнання недійсними договорів, УСТАНОВИЛА: У березні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Екопік-Україна» (далі ТОВ «Екопік-Україна»), Публічного акціонерного товариства Банк «Морський» (далі ПАТ Банк «Морський») в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства Банк «Морський» Матвієнка Андрія Анатолійовича, про визнання недійсними договорів. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 15 березня 2012 року між ПАТ Банк «Морський» та Приватним підприємством «Вікі» (далі ПП «Вікі») було укладено кредитний договір №460312-КЮ, відповідно до якого банк зобов`язався надати позичальнику грошові кошти у вигляді відновлювальної кредитної лінії для ведення фінансової, господарської та іншої статутної діяльності, в тому числі на поповнення оборотних коштів з кредитним лімітом в розмірі 10 000 000 грн. З метою забезпечення виконання зобов`язань за вищевказаним кредитним договором, 15 березня 2012 року між ПАТ Банк «Морський» та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір №480, відповідно якого останній передав в іпотеку банку належне йому на праві власності нерухоме майно - нежитловий об`єкт АДРЕСА_1 . 16 червня 2014 року між ПАТ «Банк» Морський» та ТОВ «Екопік-Україна» укладено договір про відступлення права вимоги за кредитним договором №460312-КЮ від 15 березня 2012 року. Згідно умов вказаного договору, первісний кредитор, за плату, передбачену цим договором, відступає (передає), а новий кредитор приймає (набуває) право грошової вимоги первісного кредитора за кредитним договором №460312-КЮ від 15 березня 2012 року та до нового кредитора переходить право вимоги в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав. Первісний та новий кредитор домовились, що загальна вартість відступлених прав вимог за кредитним договором, складає 16 178 117 грн. 07 коп. та оплачується новим кредитором відповідно до умов договору. 18 липня 2014 року ПАТ «Банк» Морський» та ТОВ «Екопік-Україна» уклали договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором №480 від 15 березня 2012 року. Між тим, оскільки ТОВ «Екопік-Україна» не має статусу фінансової установи або особи, яка має право надавати фінансові послуги, то уступка права вимоги по кредитному договору на користь такої особи, а відповідно і по договору іпотеки, на думку позивача, суперечить положенням ч.3 ст.512 та ст.1054 ЦК України. Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просив: визнати недійсним договір від 16 червня 2014 року про відступлення права вимоги (цесії) за кредитним договором №460312-КЮ від 15 березня 2012 року, укладений між ПАТ Банк «Морський» та ТОВ «Екопік-Україна»; визнати недійсним договір від 18 липня 2014 року про відступлення права вимоги за іпотечним договором №480 від 15 березня 2012 року, укладений між ПАТ Банк «Морський» та ТОВ «Екопік-Україна»; судові витрати покласти на відповідачів. Ухвалою Заводського районного суду міста Миколаєва від 28 серпня 2021 року провадження у справі закрито на підставі п.3 ч.1 ст.255 ЦПК України. Скасовано заходи забезпечення, застосовані ухвалою Заводського районного суду міста Миколаєва від 21 квітня 2021 року. Також вказаною ухвалою відмовлено у задоволенні клопотання ТОВ «Екопік-Україна» про закриття провадження у справі на підставі п.1 ч.1 ст.255 ЦПК України. Закриваючи провадження у справі районний суду виходив з того, що постановою Миколаївського апеляційного суду від 22 лютого 2021 року, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 11 серпня 2021 року, у цивільній справі №487/6361/17 вже вирішено спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. В апеляційній скарзі представник позивача ОСОБА_1 ОСОБА_2 , посилаючись на порушення районним судом норм процесуального права в частині закриття провадження у справі, просив ухвалу суду скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Вимоги апеляційної скарги обґрунтовані тим, що районний суд дійшов помилкового висновку щодо тотожності спорів у цій цивільній справі та у цивільній справі №487/6361/17. Апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав. Так, забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права. За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом. При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів. За нормами ч.3 ст.3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до ч.2 ст.55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. mutatis mutandis п.33 рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», п.53 рішення ЄСПЛ від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України»). Пред`явлення позову (заяви) це процесуальна дія, яка має здійснюватися у порядку, передбаченому ЦПК України. Після одержання позовної заяви суддя з`ясовує, чи: 1) подана позовна заява особою, яка має процесуальну дієздатність; 2) має представник належні повноваження (якщо позовну заяву подано представником); 3) відповідає позовна заява вимогам, встановленим статтями 175,176,177 ЦПК України; 4) належить позовну заяву розглядати за правилами цивільного судочинства і чи подано позовну заяву з дотриманням правил підсудності; 5) немає інших підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження в цивільній справі, встановлених цим Кодексом. Підстави для закриття провадження у справі визначені у ст.255 ЦПК України. Закриття провадження у справі - це форма закінчення розгляду цивільної справи без прийняття судового рішення у зв`язку з виявленням після порушення провадження у справі обставин, з якими закон пов`язує неможливість судового розгляду справи. Відповідно до п.3 ч.1 ст.255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами. Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, постановленого між тими ж сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, ґрунтується на правових наслідках набрання рішенням суду чинності. Йдеться про те, що в тих випадках, коли справа вже вирішена судом або коли сторони розпорядилися своїми правами певним чином і суд затвердив ці дії, повторне звернення до суду не допускається. Неможливість повторного розгляду справи, коли є судове рішення, що набрало законної сили і не скасоване у встановленому законом порядку, перш за все пов`язана з виключністю судового рішення. Судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України. При цьому, позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих елементів не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору. У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. У матеріальному розумінні предмет позову - це річ, щодо якої виник спір (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №761/7978/15-ц (провадження № 14-58цс18)). Визначаючи підстави позову як елементу його змісту, суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону позивач просить захистити його право. Як вбачається з матеріалів цивільної справи №487/6361/17, в провадженні Заводського районного суду міста Миколаєва знаходилась цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «Екопік-Україна», ПП «Вікі» та ПАТ Банк «Морський» про визнання недійсними договорів. У вказаній справі позивач, зокрема, просив визнати недійсним договір від 16 червня 2014 року про відступлення права вимоги за кредитним договором №460312-КЮ від 15 березня 2012 року, укладений між ПАТ Банк «Морський» та ТОВ «Екопік-Україна», та визнати недійсним договір від 18 липня 2014 року про відступлення права вимоги за іпотечним договором №480 від 15 березня 2012 року, укладений між ПАТ Банк «Морський» та ТОВ «Екопік-Україна», посилаючись на Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», зокрема на те, що ТОВ «Екопік Україна» не є юридичною особою, яка може надавати фінансові послуги. Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 17 грудня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсними договір про відступлення права вимоги від 16 червня 2014 року за договором №460312-КЮ від 15 березня 2012 року, укладеним між ПАТ Банк «Морський» та ТОВ «Екопік-Україна», та договір про відступлення права вимоги від 18 липня 2014 року за іпотечним договором №480 від 15 березня 2012 року, укладеним між ПАТ Банк «Морський» та ТОВ «Екопік-Україна». Постановою Миколаївського апеляційного суду від 22 лютого 2021 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 11 серпня 2021 року, рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 17 грудня 2019 року скасовано, а у задоволені позовну ОСОБА_1 відмовлено. Отже, суб`єктний склад у справі, яка розглядається, та у цивільній справі №487/6361/17 однаковий (позивач ОСОБА_1 та відповідачі ПАТ Банк «Морський»,ТОВ «Екопік-Україна»). При цьому, районний суд вірно зазначив, що не свідчить про нетотожність сторін той факт, що у справі №487/6361/17 мав місце ще один відповідач ПП «Вікі», оскільки ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 07 жовтня 2019 року вказана юридична особа ліквідована. Також, проаналізувавши позовні вимоги позивача у даній цивільній справі, вбачається, що вони є аналогічними позовним вимогам у цивільній справі №487/6361/17. Зокрема, предметом спору у зазначеній справі, як і в даній справі, є договір від 16 червня 2014 року про відступлення права вимоги за кредитним договором №460312-КЮ від 15 березня 2012 року, укладений між ПАТ Банк «Морський» та ТОВ «Екопік-Україна», та договір від 18 липня 2014 року про відступлення права вимоги за іпотечним договором №480 від 15 березня 2012 року, укладений між ПАТ Банк «Морський» та ТОВ «Екопік-Україна». Підставами визнання недійсними цих договорів в обох позовах позивач зазначає той факт, що ТОВ «Екопік-Україна» не має статусу фінансової установи або особи, яка має право надавати фінансові послуги, а тому уступка прав вимоги такій особі не відповідає вимогам закону. При цьому, колегія суддів виходить з того, що різне обґрунтування позивачем одних і тих самих позовних вимог у різних справах не свідчить про наявність іншого позову у розумінні ЦПК України. Певні розбіжності у формулюванні позовних вимог в такому випадку не змінюють змісту спірних правовідносин та не свідчать про нетотожність відповідних елементів спору, що виключає підстави для надання їм повторної правової оцінки судом. Так, Верховний Суд в своїй постанові від 11 серпня 2021 року у цивільній справі №487/6361/17 дійшов висновку, що оспорюванні позивачем ОСОБА_1 правочини є купівлею-продажем прав вимоги та за своєю правовою природою є договорами відступлення права вимоги, укладення яких регулюється статтями 512-519 ЦК України і суб`єктний склад на укладення яких не обмежений ні загальними, ні спеціальними нормами цивільного законодавства. Таким чином, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваної ухвали у межах доводів і вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що районний суд дійшов правильного висновку про те, що обставини, які наведені ОСОБА_1 в даному позові, ідентичні тим, які вже були предметом судового розгляду, та за наслідком розгляду цих вимог існує судове рішення, яке набрало законної сили, і позивачем не визначені нові, відмінні від тих, які вже були розглянуті судами, вимоги та відповідні нові обставини, якими такі вимоги обґрунтовуються, тому дійшов обґрунтованого висновку про закриття провадження у справі. Отже, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що сторони, предмет та підстави вказаних вище двох позовів є однаковими. Таким чином, судова колегія констатує, що районний суд дійшов правильного висновку про закриття провадження у цій справі на підставі п.3 ч.1 ст.255 ЦПК України. Доводи апеляційної скарги зводяться до суперечливого тлумачення норм матеріального і процесуального права, а тому не можуть бути підставою для скасування законного судового рішення. У ст.6 Конвенції закріплений принцип доступу до правосуддя. Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист та доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. Здійснюючи тлумачення положень Конвенції, ЄСПЛ у своїх рішеннях указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ашінгдейн проти Великої Британії»). Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі вищевикладеного, апеляційна скарга в силу ст.375 ЦПК України підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення в оскаржуваній частині без змін. За правилами п.п. «в» п.4 ч.1 ст.382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Оскільки суд апеляційної інстанції не змінює та не ухвалює нового судового рішення, то і розподіл судових витрат судом апеляційної інстанції не здійснюється. Керуючись ст.ст.367,374,375,381,382 ЦПК України, колегія суддів ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 ОСОБА_2 залишити без задоволення. Ухвалу Заводського районного суду міста Миколаєва від 28 серпня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України. Головуючий Т.В. Серебрякова Судді: П.П. Лисенко Н.В. Самчишина Повний текст судового рішення складено 02 листопада 2021 року