Постанова 4818 № 644/6022/19

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ «04» лютого 2020 року м. Харків справа № 644/6022/19-ц провадження № 22ц/818/12/20 Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Бурлака І.В. (суддя-доповідач), суддів - Кіся П.В., Яцини В.Б., за участю секретаря Колосовської А.Р. учасники справи: позивач ОСОБА_1 , представник позивача ОСОБА_2 відповідач ОСОБА_3 , третя особа Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 16 грудня 2019 року у складі судді Горчакової О.І. в с т а н о в и в: У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 , третя особа: Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради про визначення місця проживання дитини з матір`ю та просила визначити місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за місцем проживання її матері, ОСОБА_1 , вирішити питання щодо судових витрат. Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 з 10 червня 2014 року перебували у шлюбі, який розірвано рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 10 січня 2018 року, від якого мають дочку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Вказала, що після розірвання шлюбу дочка мешкає разом з нею. Вони з відповідачем не дійшли згоди щодо місця проживання дитини. Відповідач постійно погрожує забрати її, внаслідок чого у Софії розпочалися нервові розлади. Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 16 грудня 2019 року провадження у справі за позовом ОСОБА_1 закрито. Не погоджуючись з ухвалою суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просила ухвалу суду скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Апеляційна скарга мотивована тим, що судом неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, порушено та неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права. Вважала, що суд дійшов передчасного висновку щодо відсутності предмету спору, оскільки згоди між нею та відповідачем щодо місця проживання дитини не досягнуто, відповідач позов не визнав, а посилання на місце проживання дитини у мотивувальній частині інших рішень суду не підтверджує відсутність спору у цій справі; що чинним законодавством передбачено серед підстав для захисту цивільних прав, зокрема, їх невизнання, тобто пасивне заперечення наявності права в особи, яке створює невпевненість у правовому статусі; що клопотання про закриття провадження у справі жодною зі сторін не заявлено, думку третьої особи щодо цього не з`ясовано; що рішення суду у іншій справі, на яке посилався суд як на підтвердження відсутності спору між сторонами, жодною зі сторін до матеріалів справи не надавалось; що відповідачем подано відзив на позов з порушенням встановлених строків; що оскаржувана ухвала позбавляє її права на доступ до правосуддя; що судом не вирішено питання про розподіл судових витрат. Відзивів на апеляційну скаргу від учасників справи до суду апеляційної інстанції не надходило. Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, пояснення з`явившихся учасників справи, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно задовольнити, ухвалу суду скасувати. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що оскільки предмет спору відсутній, провадження у справі підлягає закриттю. Проте, з таким висновком суду погодитися не можна, виходячи з наступного. Частиною першою статті 161 СК Українипередбачено, що у разі якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен при вирішенні спору щодо його цивільних прав та обов`язків має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом (стаття 8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. ЄСПЛ у своїх рішеннях, здійснюючи тлумачення положень Конвенції, вказав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення ЄСПЛ від 28 травня 1985 року у справі «Ашінгдейн проти Великої Британії»). Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції»). У пункті 52 рішення «Меньшакова проти України» (Menshakova v. Ukraine, заява № 377/02) від 08 квітня 2010 року ЄСПЛ виклав конвенційні стандарти стосовно доступу до суду: «Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою ЄСПЛ, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (наприклад, рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia, заява № 48778/99, пункт 25, ЄСПЛ 2002-ІІ). У своїй практиці ЄСПЛ наголошує на тому, що право на розгляд справи означає право особи як звернутися до суду, так і право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. При цьому, особі має бути забезпечена можливість реалізувати вказані права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист є змістом поняття доступу до правосуддя. Статтею 55 Конституції України закріплено фундаментальний принцип судового захисту всіх порушених прав людини і громадянина. Надання громадянам права на реалізацію судового захисту їх порушених конституційних прав є невід`ємним елементом законності у державі. Можливість отримати судовий захист порушеного, оспорюваного чи невизнаного суб`єктивного права чи охоронюваного законом інтересу є одним з найважливіших прав особистості, що суттєво визначає її місце у суспільстві. Тому, реалізація права на судовий захист має не тільки юридичне, але й суттєве соціально-політичне значення. Судовий захист надається кожному, хто має на нього право та потребує його. Будь-яка особа, що вважає своє право порушеним, оспорюваним чи невизнаним має можливість звернутися за судовим захистом та доводити свою правоту. Право, напевно, не мало б особливо важливого значення для суспільства та особи, якби не було забезпечене можливістю примусового здійснення, тобто реалізації права. Сутність судового захисту полягає в забезпеченні реальності правовідносин в суспільстві та надання їм сили державного примусу. Безпосередньо сам судовий захист являє собою компетентне і безспірне визнання законності вимоги правового характеру, як правило, за допомогою державно-владного примусу відповідних осіб до реального виконання їх юридичних обов`язків. Право на захист також закріплено в статті 4 ЦПК України та статті 16 ЦК України. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору. Необхідність запровадження такого правила обумовлена тим, що відповідно до статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір. Проте, поняття «юридичного спору» має тлумачитися широко, виходячи з підходу Європейського суду з прав людини до тлумачення поняття «спір про право» (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Зокрема, Європейський суд з прав людини зазначає, що відповідно до духу Конвенції поняття «спору про право» має розглядатися не суто технічно, йому слід надавати сутнісного, а не формального значення. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. З урахуванням викладеного відсутність предмета спору унеможливлює вирішення справи по суті незалежно від обґрунтованості позову, а відповідно і здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб. Прикладами відсутності предмета спору можуть бути дії сторін, чи настання обставин, якщо між сторонами у зв`язку з цим не залишилося неврегульованих питань або самими сторонами врегульовано спірні питання. Аналогічний висновок міститься в постановах Верховного Суду від 03 травня 2018 року у справі № 404/251/17-ц (провадження № 61-13405св18), 30 січня 2019 року у справі № 326/371/17-ц (провадження № 61-37088св18), 27 лютого 2019 року у справі № 569/12875/16-ц (провадження № 61-41476св18), 10 квітня 2019 року у справі № 456/647/18-ц (провадження № 61-2018св19). Поряд з цим, за змістом пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України суд може закрити провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору, якщо встановить, що предмет спору був відсутній на час пред`явлення позову. Логічно-граматичне тлумачення словосполучення «відсутність предмета спору» в контексті наведеної правової норми дає підстави для висновку про те, що предмет спору має бути відсутній, тобто не існувати на час пред`явлення позову. Якщо предмет спору мав місце, але припинив своє існування (зник) після відкриття провадження у справі внаслідок тих чи інших обставин, зокрема, у зв`язку з добровільним врегулюванням спору сторонами, виконанням відповідачем заявлених до нього вимог, фізичним знищенням предмета спору тощо, то провадження у справі не може бути закрито з наведеної правової підстави, оскільки вона полягає саме у відсутності предмета спору, а не у припиненні його існування (зникненні). Якщо предмет спору став відсутній після відкриття провадження у справі, то залежно від обставин, що призвели до зникнення такого предмета, та стадії цивільного процесу, на якій він припинив своє існування, сторони мають цілий ряд передбачених законом процесуальних можливостей припинити подальший розгляд справи, зокрема, шляхом залишення позову без розгляду, відмови від позову або від поданих апеляційних чи касаційних скарг, визнання позову відповідачем, укладення мирової угоди тощо. Аналогічний висновок міститься в постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 456/647/18-ц (провадження № 61-2018св19). Відповідно до частин 1, 2 та 4 статті 206 ЦПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. До ухвалення судового рішення у зв`язку з відмовою позивача від позову або визнанням позову відповідачем суд роз`яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи не обмежений представник відповідної сторони у повноваженнях на їх вчинення. У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд. Системний аналіз норм статей 255, 206 ЦПК України дає можливість дійти висновку про те, що закриття провадження у справі з мотивів відсутності предмету спору можливе лише за умови відсутності предмету спору на день відкриття провадження у справі. Матеріали справи свідчать про те, що у провадженні суду першої інстанції перебуває справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа: Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради про визначення місця проживання дитини з матір`ю. Між сторонами виник спір, предметом якого є визначення місця проживання малолітньої дочки сторін ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Закриваючи провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмету спору, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач у відзиві на позов вказав, що спір про місце проживання дочки відсутній, оскільки він проти проживання дочки з позивачкою не заперечує, а також того, що рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 06 березня 2019 року відповідачу визначено графік відвідувань дитини, та в мотивувальній частині рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 10 січня 2019 року про розірвання шлюбу вказано, що дитина залишається проживати з матір`ю, що добровільно вирішено сторонами (а. с. 11, 72-74, 90-94). Однак, зазначення у мотивувальній частині рішення суду про розірвання шлюбу про проживання дитини сторін з матір`ю та визначення рішенням суду у іншій справі порядку участі батька у вихованні дитини, зокрема, встановлення графіку відвідувань, не є тотожним вирішенню рішенням суду питання щодо місця проживання дитини. Зазначені обставини не свідчать про відсутність спору між сторонами щодо визначення місця проживання дочки як на день відкриття провадження у справі, так і в подальшому. Згідно частини 1 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненнями особи, поданими відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. За змістом вимог частин 2, 3 статті 49 ЦПК України правом розпоряджатися предметом спору наділено лише позивача. При цьому, як вбачається з матеріалів справи, позивачка клопотання про відмову від свого позову не заявляла. В свою чергу, відповідач своїм правом на визнання позову ОСОБА_1 не скористався, що свідчить про неврегульованість правових відносин між сторонами. Сама по собі відсутність заперечень з боку відповідача щодо проживання дитини разом із позивачкою не дає підстав стверджувати про відсутність предмета спору у справі. Отже, у матеріалах справи відсутні докази про дії сторін, чи настання обставин, які свідчать, що на день відкриття провадження у справі між сторонами був відсутній спір щодо місця проживання дитини. Оскільки спір між сторонами не врегульовано та є невизначеність у правах і обов`язках сторін, суд не вбачає підстав, передбачених пунктом 2 частиною 1 статті 255 ЦПК України для закриття провадження у справі, а тому колегія суддів вважає необґрунтованими висновки суду першої інстанції про те, що наявні підстави для закриття провадження у справі у зв`язку із відсутністю предмету спору. За таких обставин, ухвалу суду про закриття провадження постановлено з порушенням норм процесуального права, а тому, виходячи з вимог пункту 4 частини 1 статті 379 ЦПК України, апеляційна скарга підлягає задоволенню, а ухвала суду першої інстанції - скасуванню із направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Пунктом 37 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року визначено, що якщо судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу суду першої інстанції, яка перешкоджає розгляду справи, з передачею справи на розгляд до суду першої інстанції, то розподіл сум судового збору, пов`язаного з розглядом відповідної апеляційної та/або касаційної скарги, здійснюється судом першої інстанції за результатами розгляду ним справи згідно із загальними правилами ЦПК України. Оскільки наразі вирішується лише процесуальне питання, а не розглядається справа по суті спору, підстав для розподілу судового збору за розгляд справи апеляційним судом не вбачається. Керуючись ст. ст. 367, 368, п.6 ч.1 ст.374, ст.379, ст. ст. 381-384, 389 ЦПК України п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 16 грудня 2019 року скасувати. Справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня набрання законної сили. Головуючий І.В. Бурлака Судді П.В. Кісь В.Б. Яцина Повний текст постанови складено 07 лютого 2020 року.