Постанова 4857 № 380/851/21

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 жовтня 2021 рокуЛьвівСправа № 380/851/21 пров. № А/857/15701/21 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого-судді - Мікули О. І., суддів - Курильця А. Р., Кушнерика М. П., з участю секретаря судового засідання Ратушної М. І., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові в залі суду апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України у Львівській області на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 12 липня 2021 року у справі № 380/851/21 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України у Львівській області, Державної судової адміністрації України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Головного управління Державної казначейської служби України у Львівській області про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії,- суддя в 1-й інстанції Грень Н. М., час ухвалення рішення 12.07.2021 року, місце ухвалення рішення м. Львів, дата складання повного тексту рішення 16.07.2021 року, в с т а н о в и в: Позивач ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до відповідачів- Територіального управління Державної судової адміністрації України у Львівській області, Державної судової адміністрації України, в якому просила визнати протиправними дії територіального управління Державної судової адміністрації України в Львівській області щодо нарахування та виплати їй суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 30 квітня 2020 року із застосуванням щомісячного обмеження її нарахування сумою 47320,00 грн передбаченого частиною третьою статті 29 Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік із змінами та доповненнями, внесеними Законом України № 553-ІХ від 13 квітня 2020 року; стягнути з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Львівській області на користь судді Шевченківського районного суду м. Львова ОСОБА_1 нараховану, але не виплачену суддівську винагороду за період з 18 квітня 2020 року по 30 квітня 2020 року в сумі 23807, 40 грн. (двадцять три тисячі вісімсот сім гривень 40 копійок) з утриманням з цієї суми податків та обов`язкових платежів при їх виплаті та допустити до негайного виконання рішення суду в частині виплати суддівської винагороди за один місяць. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 12 липня 2021 року позов задоволено. Стягнуто з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Львівській області на користь ОСОБА_1 недоплачену суддівську винагороду за період з 18 квітня 2020 року по 30 квітня 2020 року у загальній сумі 23807 грн 40 коп. (двадцять три тисячі вісімсот сім гривень 40 коп.). Зобов`язано Державну судову адміністрацію України здійснити фінансування Територіального управління Державної судової адміністрації України в Львівській області з єдиного рахунку Державного бюджету України, передбаченого на виконання рішень судів на користь суддів, коштів для проведення виплати ОСОБА_1 недоплаченої суддівської винагороди період з 18 квітня 2020 року по 30 квітня 2020 року у загальній сумі 23807 грн 40 коп. (двадцять три тисячі вісімсот сім гривень 40 коп.). Допущено до негайного виконання рішення суду у цій справі у межах суми стягнення суддівської винагороди за один місяць у відповідності до вимог п.2 ч.1 ст.371 КАС України у розмірі 23807 грн 40 коп. (двадцять три тисячі вісімсот сім гривень 40 коп.). Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, відповідач - Територіальне управління Державної судової адміністрації України у Львівській області оскаржив його в апеляційному порядку, вважає, що оскаржуване рішення прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, неповним з`ясуванням обставин справи та підлягає скасуванню, покликаючись на те, що у період з 18 квітня 2020 року по 30 квітня 2020 року положення ч.1, ч.3 ст.29 Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік (у редакції Закону №553-ІХ) були чинними і на підставі них здійснювалося нарахування та виплата позивачу суддівської винагороди, а рішення Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року №10-р/2020 на спірні правовідносини не можуть вплинути, оскільки вони виникли до прийняття цього рішення, останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, які виникли до його прийняття. Рішення Конституційного Суду України набирає чинності з дня його ухвалення згідно зі ст.91 Закону України Про Конституційний Суд України". Зазначає, що прийняття Конституційним Судом України рішення від 28 серпня 2020 року не може бути підставою для нарахування позивачу суддівської винагороди у спірний період відповідно до ст.135 Закону України Про судоустрій і статус суддів, а, відповідно, і не може бути обрано підставами для визнання дій відповідача протиправними, оскільки зазначене рішення не поширюється на відносини, що виникли до дня його ухвалення. Крім того, звертає увагу, що він є розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня, фінансування судів здійснюється згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог закону, бюджетні призначення встановлюються Законом про Державний бюджет України, керівники бюджетних установ здійснюють фактичні витрати на виплату заробітної плати працівників в межах фонду заробітної плати (грошового забезпечення), затвердженого для бюджетних установ у кошторисах згідно з вимогами ст.48,51 Бюджетного кодексу України, у зв`язку із чим у спірний період відповідач-1 не мав правових підстав для нарахування та виплати позивачеві суддівської винагороди без урахування обмежень суддівської винагороди, встановлених Законом №553-ІХ. Таким чином вважає, що діяв на підставі та в межах, передбачених Конституцією України, Бюджетним кодексом України та Законами України. Просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. ДСА України подала відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначає, шо підтримує апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України у Львівській області в повному обсязі, вважає, що оскаржуване рішення прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, неповним з`ясуванням обставин справи та підлягає скасуванню в повному обсязі. Звертає увагу, що Законом України №553-ІХ Про внесення змін до Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік доповнено Закон №294-IX статтею 29, якою встановлено, що на період дії карантину, установленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, встановлюється обмеження нарахування суддівської винагороди у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 року. У рішенні Ради суддів України від 24 квітня 2020 року №22 зазначено, що обмеження, встановлені Законом України №553-ІХ необхідно застосовувати виключно до частини суддівської винагороди, заробітної плати, грошового забезпечення, розрахованих з 18 квітня 2020 року, пропорційно до кількості відпрацьованих у місяці робочих днів. З огляду на те, що положення статті 29 Закону №294-IX, у редакції Закону України №553-ІХ, на момент виникнення спірних відносин були чинні, у відповідача були відсутні підстави для його невиконання. Просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. Представник відповідача (апелянта) Дулебко В. В. підтримала доводи, викладені в апеляційній скарзі, вважає висновки суду першої інстанції неправильними та необґрунтованими. Просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове судове рішення, яким в позові відмовити. Решта учасників справи в судове засідання не прибули, про дату, час та місце апеляційного розгляду повідомлені належним чином, позивач подала до суду заяву, в якій просить розглянути справу в її відсутності, а тому суд вважає можливим проведення розгляду справи без їхньої участі за наявними в справі матеріалами, та на основі наявних у ній доказів. Заслухавши суддю-доповідача та пояснення представника відповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзив на апеляційну скаргу у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково, а оскаржуване рішення скасувати з таких підстав. Судом першої інстанції встановлено, що указом Президента України Про призначення суддів № 789/2010 від 28 липня 2010 року ОСОБА_1 призначено на посаду судді Шахтарського міськрайонного суду Донецької області строком на п`ять років. Указом Президента України Про переведення суддів № 503/2013 від 06 вересня 2013 року ОСОБА_1 переведено на посаду судді Ворошиловського районного суду м. Донецька у межах п`ятирічного строку. Указом Президента України Про переведення суддів № 83/2015 від 14 лютого 2015 року ОСОБА_1 переведено на посаду судді Шевченківського районного суду м. Львова у межах п`ятирічного строку. Наказом голови Шевченківського районного суду м. Львова № 18/К від 27 лютого 2015 року позивачку зараховано до облікового складу суду та встановлено оклад згідно зі штатним розписом, також встановлено щомісячну надбавку за вислугу років у розмірі 20% від посадового окладу. Наказом голови Шевченківського районного суду м. Львова № 19/К від 27 лютого 2015 року ОСОБА_1 встановлено з 27 лютого 2015 року щомісячну доплату за науковий ступень кандидата юридичних наук із спеціальності Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно- розшукова діяльність в розмірі 15% від посадового окладу. Указом Президента України Про призначення та тимчасове переведення суддів № 441/2017 від 29 грудня 2017 року позивачку призначено на посаду судді Шевченківського районного суду м. Львова. Згідно з наказом голови Шевченківського районного суду м. Львова № 4 К від 10 січня 2018 року ОСОБА_1 приступила до виконання обов`язків судді Шевченківського районного суду м. Львова з 11 січня 2018 року, позивачці встановлено щомісячну надбавку за вислугу років в розмірі 30% від посадового окладу та щомісячну доплату за науковий ступінь кандидата юридичних наук із спеціальності Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність в розмірі 15% від посадового окладу. За період з 01 січня 2020 року по 31 березня 2020 року позивачці була нарахована суддівська винагорода для визначення розміру якої використовувався посадовий оклад виходячи з 30 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб з урахуванням: регіонального коефіцієнту 1,2; надбавки за науковий ступень 15%; надбавки за вислугу років 30% від посадового окладу, а саме: січень 2020 року - посадовий оклад 75 672,00 грн (63 060 х 1,2 = 75672 грн, + надбавка за вислугу років - 30% від посадового окладу + надбавка за науковий ступень 15% від посадового окладу = 109724, 40 грн. Так, у період з 01 січня 2020 року по 17 квітня 2020 року включно ОСОБА_1 була нарахована та виплачена суддівська винагорода із розрахунку 30 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня 2020 року та доплата за вислугу років у розмірі 20% від посадового окладу судді та надбавка за науковий ступень 15% від посадового окладу судді, виходячи із розміру суддівської винагороди, встановленої ст.135 Закону України Про судоустрій і статус суддів, що не оспорюється сторонами. 12 березня 2020 року набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 Про запобігання поширенню на території України коронавірусу СОVID-19, якою з 12 березня 2020 року на усій території України установлено карантин, кінцева дата якого з урахуванням внесених до вказаної постанови змін неодноразово змінювалась, збільшуючи строк дії карантину. 18 квітня 2020 року набрав чинності Закон України Про внесення змін до Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік від 13 квітня 2020 року №553-ІХ (далі Закон №553-ІХ) за яким Закон України Про Державний бюджет України на 2020 рік доповнено статтею 29, якою було встановлено, що у квітні 2020 року та на період до завершення карантину, заробітна плата державних службовців, у тому числі і суддівська винагорода суддів обмежується 10 розмірами мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 року. У подальшому рішенням Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 у справі №1-14/2020/230/20 положення ряду законів, у тому числі і Закону №553-ІХ були визнані неконституційними та втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення, тобто з 28 серпня 2020 року. Відповідно, у спірний період з 18 квітня 2020 року по 30 квітня 2020 року відповідачем-1 позивачеві була нарахована та виплачена суддівська винагорода (за винятком днів відпустки) у розмірі зі встановленими обмеженнями (10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 року) у сумі 23807,40 грн згідно до вимог Закону №553-ІХ, що підтверджується змістом доданих до позову даних про нараховану та виплачену суддівську винагороду, № 02-1620/20 від 05 жовтня 2020 року, де сума недоплати за квітень 2020 року склала 23807,40 грн. Позивач не погоджується із діями відповідача-1 щодо нарахування і виплати їй суддівської винагороди у період з 18 квітня 2020 року по 30 квітня 2020 року із застосуванням обмеження нарахування, просить визнати їх протиправними та зобов`язати відповідача-1 провести нарахування позивачці суддівської винагороди на підставі частин 2, 3 статті 135 Закону України Про судоустрій і статус суддів виходячи з базового розміру посадового окладу судді у розмірі 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня 2020 року та щомісячної доплати в розмірі 20% від посадового окладу та надбавки за науковий ступень 15% від посадового окладу з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов`язкових платежів при їх виплаті за період з 18 квітня 2020 року по 30 квітня 2020 року; стягнути з відповідача-1 на користь позивача недоплачену суддівську винагороду в розмірі 23807,40 грн, а також допустити негайне виконання цього рішення суду в частині стягнення суддівської винагороди. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що, вчиняючи протиправні дії щодо нарахування та виплати позивачці суддівської винагороди у період з 18 квітня 2020 року по 30 квітня 2020 року із застосуванням обмежень, встановлених ст.29 Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік зі змінами, внесеними Законом №553-ІХ, відповідачі порушили права позивача на отримання суддівської винагороди у розмірі, встановленому законом про судоустрій у наведений період та зазначене порушене право підлягає судового захисту у відповідності до вимог ст.55 Конституції України, а тому для належним способу захисту прав позивача необхідно зобов`язати ДСА України здійснити фінансування відповідача ТУ ДСА в Львівській області з єдиного рахунку Державного бюджету України, передбаченого на виконання рішень судів на користь суддів, коштів для проведення виплати позивачеві недоплаченої суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 30 квітня 2020 року у сумі 23807,40 грн. Крім того, необхідно допустити до негайного виконання рішення суду в частині стягнення суддівської винагороди за один місяць у розмірі 23087,40 грн. Даючи правову оцінку таким висновкам суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного. Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя (ч.1 ст.124 Конституції України). Згідно зі ст.126 Конституції України незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України. Незалежність суду є головною умовою забезпечення верховенства права і в усіх національних законодавствах це положення формується як основоположний принцип судоустрою та судових проваджень. На міжнародному рівні принцип незалежності судової гілки влади визнається як одна з найвагоміших рис демократії як такої. Незалежність судової влади є гарантією ефективного захисту прав і свобод людини та громадянина, юридичних осіб, інтересів суспільства й держави. В Основних принципах щодо незалежності правосуддя, схвалених резолюціями від 29 листопада та 13 грудня 1985 року№№40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН, зазначено, що незалежність судових органів гарантується державою і закріплюється в Конституції або законах країни. Усі державні та інші установи зобов`язані шанувати незалежність судових органів і дотримуватися її, а кожна держава-член повинна надавати відповідні засоби, які давали б змогу судовим органам належним чином виконувати свої функції. Відповідно до Європейської хартії про закон Про статус суддів від 10 липня 1998 року, рівень винагороди суддям за виконання ними своїх професійних обов`язків має бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їхні рішення або взагалі поведінку суддів і таким чином вплинути на їхню незалежність та неупередженість (пункт 6.1). Оплата праці суддів повинна відповідати їхній професії та виконуваним обов`язкам, а також бути достатньою, щоб захистити їх від дії стимулів, через які можна впливати на їхні рішення. Мають існувати гарантії збереження належної оплати праці на випадок хвороби, відпустки для догляду за дитиною, а також гарантії виплат у зв`язку з виходом на пенсію, які повинні відповідати попередньому рівню оплати їхньої праці. Винагорода суддів має бути відповідною їх професії та відповідальності, і бути достатнім для убезпечення їх від впливу на їх рішення та від ризику вчинення корупції. Також повинно бути гарантовано виплату пенсії за вислугу років, яка має бути в розумному відношенні до рівня їх винагороди в період здійснення повноважень. Певні положення закону повинні бути запроваджені як гарантія проти скорочення винагороди, в т.ч. суддівської (Рекомендація CM/Rec (2010) 12 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов`язки). Такі самі висновки містяться у Висновку Консультативної ради Європейських судів (КРЄС) № 1 та у Європейській хартії про Закон Про статус суддів. Навіть у часи економічної кризи законодавча та виконавча влади різних держав-членів повинні зрозуміти, що серйозне скорочення зарплат суддів є потенційною загрозою їх незалежності та належному здійсненню правосуддя і може піддати небезпеці (об`єктивно і суб`єктивно) роботу суддів. Конституційний Суд України також неодноразово та послідовно вказував на те, що однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм (рішення від 20 березня 2002 року №5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року №19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005, від 22 травня 2008 року №10-рп/2008, від 3 червня 2013 року №3-рп/2013, від 8 червня 2016 року №4-рп/2016, від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018, від 18 лютого 2020 року №2-р/2020). Конституційний принцип незалежності суддів означає, у тому числі, конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя. Конституційний Суд України у рішенні від 03 червня 2013 року №3-рп/2013 зазначив, що будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права людини і громадянина на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить частині першій статті 55 Конституції України. Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосудця (частина перша статті 124 Конституції України). Наведені положення Конституції України, юридичні позиції Конституційного Суду України дають підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу через інші законодавчі акти. Ст.130 Конституції України передбачає, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. Ч.1 ст. 135 Закону №1402-VІІІ (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) імперативно визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Відповідно до ч.2 статті 135 Закону №1402-VІІІ суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці. Згідно з п.2 ч.3 цієї ж статті базовий розмір посадового окладу судді становить: судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Відповідно до ч.5 статті 135 Закону №1402-VІІІ суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років 15%, більше 5 років 20%, більше 10 років 30%, більше 15 років 40%, більше 20 років 50%, більше 25 років 60%, більше 30 років 70%, більше 35 років 80% посадового окладу. Ч.9 ст.135 Закону №1402-VІІІ передбачає, що обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків. Водночас, 12 березня 2020 року набрала чинності постанова КМУ Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19 від 11 березня 2020 року №211, якою з 12 березня 2020 року на усій території України установлено карантин, кінцева дата якого, з урахуванням внесених до вказаної постанови змін, неодноразово змінювалася, збільшуючи строк дії карантину. 18 квітня 2020 року набрав чинності Закон №553-IX, яким Закон №294-IX доповнено статтею 29, наступного змісту: Установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки. Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об`єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України. Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті). У рішенні від 11 березня 2020 року №4-р/2020 у справі №1-304/2019 (7155/19), в якій розглянуто конституційне подання Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону №1402-VIII, Законів України Про внесення змін до Закону України Про судоустрій і статус суддів та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування, Про Вищу раду правосуддя, Конституційний Суд висловив позицію, що однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв`язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід`ємною складовою його статусу; зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому. Аналіз наведеного дає підстави для висновку про те, що розмір суддівської винагороди встановлюється виключно Законом №1402-VIII, на що безпосередньо вказує частина друга статті 130 Конституції України. Тобто Закон №1402-VIII є спеціальним нормативно-правовим актом по відношенню до встановлення розміру суддівської винагороди. При наявності розбіжностей між загальним і спеціальним нормативно-правовими актами перевага надається спеціальному, якщо він не скасований виданим пізніше загальним актом. Законом №553-IX не скасовано норму Закону №1402-VIII щодо розміру суддівської винагороди, тому при визначенні розміру суддівської винагороди відповідач повинен був керуватись вимогами статті 135 Закону №1402-VIII, а не статті 29 Закону №294-IX (у редакції Закону №553-IX), застосування якої прямо суперечить нормі статті 130 Конституції України. Відповідно до ч.1-4 статті 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України. Якщо суд робить висновок, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. Виходячи з наведених вимог процесуального права та враховуючи те, що стаття 29 Закону №294-IX в частині суддівської винагороди не відповідає Конституції України та нормам міжнародного права, то суд до спірних правовідносин застосовує норми Конституції України, як норми прямої дії. Таким чином, судом першої інстанції правильно враховано те, що при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди відповідач мав керуватися виключно Законом №1402-VIII, а застосування статті 29 Закону №294-IX прямо суперечить статті 130 Конституції України. Питання обрахунку та розміру суддівської винагороди регламентовано виключно статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону №1402-VIII, що в свою чергу виключає можливість застосовувати до правовідносин стосовно суддівської винагороди інші Закони. Необхідно також зазначити, що рішенням Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року у справі №10-р/2020 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення: частин першої, третьої статті 29 Закону №294-IX зі змінами; абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II Прикінцеві положення Закону №553-IX. За приписами статті 148 Закону №1402-VIII фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Видатки загального фонду Державного бюджету України на утримання судів належать до захищених статей видатків Державного бюджету України. Функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України. Видатки на утримання судів у Державному бюджеті України визначаються окремим рядком щодо Верховного Суду, Вищої ради правосуддя, апеляційної палати вищого спеціалізованого суду, а також у цілому щодо апеляційних, місцевих судів. Видатки кожного місцевого та апеляційного суду всіх видів та спеціалізації, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України визначаються у Державному бюджеті України в окремому додатку. Видатки на утримання судів у Державному бюджеті України не можуть бути скорочені в поточному фінансовому році. За змістом ч.3, 4 ст.148 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» №1402-VIII ДСА України здійснює функції головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення усіх інших судів, крім Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів; функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління ДСА України. Отже, виплата суддівської винагороди здійснюється в межах бюджетних призначень, головним розпорядником яких є ДСА України. Відповідач ТУ ДСА у Львівській області, як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня здійснює свої повноваження в межах асигнувань, які ДСА України затвердила на 2020 рік. Відповідно до частини першої статті 3 Закону України Про гарантії держави щодо виконання судових рішень від 05 червня 2012 року №4901-VI виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень. Пунктом 8 частини першої статті 7 Бюджетного кодексу України визначено принцип цільового використання бюджетних коштів, відповідно до якого бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями та бюджетними асигнуваннями. Колегія суддів звертає увагу, що в Україні запроваджена і діє бюджетна програма КПКВК 0501150 Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів, метою якої є виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів, а завданням цієї програми є виплата заборгованості за рішеннями судів, винесеними на користь суддів та працівників апаратів судів (зокрема, паспорт вказаної бюджетної програми на 2021 рік затверджений розпорядчим документом ДСА України від 12 лютого 2021 року № 50). При цьому, саме в межах бюджетної програми КПКВК 0501150 Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів передбачено бюджетні призначення та асигнування на виплату заборгованості за рішеннями судів, винесеними на користь суддів та працівників апаратів судів, яка стягується у безспірному порядку на підставі Закону № 4901-VI та постанови Кабінету Міністрів України Про затвердження Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників від 03 серпня 2011 року №845 (далі - Постанова №845). Крім того, таке стягнення, на підставі пункту 9 розділу VI Прикінцеві та перехідні положення Бюджетного кодексу України, Закону №4901-VI, Постанови №845 здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, який відповідно до частини четвертої статті 6 Закону України Про виконавче провадження від 02 червня 2016 року №1404-VIII не є органом примусового виконання. Згідно зі ст.3 Закону України Про гарантії держави щодо виконання судових рішень №4901-VI, п.25 Постанови №845 у разі наявності у боржника або головного розпорядника бюджетних коштів окремої бюджетної програми для забезпечення виконання рішень суду безспірне списання коштів здійснюється лише за цією бюджетною програмою. Таким чином, враховуючи наведене вище, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що оскільки у головного розпорядника бюджетних коштів ДСА України наявна окрема бюджетна програма для забезпечення виконання рішень суду (КПКВК 0501150 Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів), тому безспірне списання коштів на виконання рішення судів на користь суддів може бути здійснено центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів лише за цією бюджетною програмою. Звідси, саме ДСА України є належним відповідачем за позовною вимогою про зобов`язання здійснити фінансуання Територіального управління Державної судової адміністрації України в Львівській області з єдиного рахунку Державного бюджету України, передбаченого на виконання рішень судів на користь суддів, коштів для проведення виплати ОСОБА_1 недоплаченої суддівської винагороди період з 18 квітня 2020 року по 30 квітня 2020 року у загальній сумі 23807 грн 40 коп. з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов`язкових платежів при їх виплаті, шляхом безспірного списання коштів за бюджетною програмою КПКВК 0501150 Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів. Жодних належних та допустимих доказів того, що розмір бюджетних видатків на суддівську винагороду не дозволив відповідачу виплатити суддівську винагороду в повному обсязі, відповідач суду не надав. Крім того, обмежуючи розмір суддівської винагороди шляхом внесення змін до Закону №294-IX, всупереч вимогам частини другої статті 130 Конституції України та статті 135 Закону №1402-VIII, а також юридичній позиції Конституційного Суду України щодо незалежності суддів, законодавець зумовив ситуацію, з огляду на яку розпорядники бюджетних коштів, серед яких і відповідач у цій справі, виконуючи вимоги Бюджетного кодексу України та Закону №294-IX, вимушені вчиняти дії, що порушують права та гарантії суддів. Однак необхідність виконання відповідачем, як розпорядником бюджетних коштів, вимог чинного законодавства, не змінює правової природи таких дій, що за своєю суттю мають ознаки протиправності, оскільки порушують конституційні гарантії суддів. Зважаючи на вказане, колегія суддів вважає, що обмеження виплати позивачеві, починаючи з 18 квітня 2020 року, суддівської винагороди (розміром, що не перевищує десять прожиткових мінімумів) на підставі статті 29 Закону № 294-ІХ (зі змінами, внесеними Законом № 553-ІХ; тут ці закони - у редакції, яка діяла на дату виникнення спірних відносин) було неправомірним. Тому правильним є висновок суду першої інстанції про обґрунтованість доводів позивача в цій частині. Аналізуючи наведені вище правові норми та встановлені фактичні обставини справи колегія суддів вважає, що, нараховуючи та виплачуючи позивачу за період з 18 квітня 2020 року по 30 квітня 2020 року суддівську винагороду у розмірі, значно меншому, ніж це визначено спеціальним Законом №1402-VIII, застосувавши при виплаті 10-кратний розмір мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 року, відповідач діяв з порушенням вимог статті 130 Конституції України та статті 135 Закону №1402-VIII, що призвело до порушення прав позивача та гарантій незалежності суддів. Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги в цій частині не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи. Щодо звернення рішення суду про присудження виплати суддівської винагороди у межах суми стягнення за один місяць, до негайного виконання, то колегія суддів зазначає, що згідно з п.2 ч.1 ст.371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць. Разом з тим, колегія суддів звертає увагу, що підстави для застосування негайного виконання рішення суду у спірних правовідносинах відсутні, оскільки у п.2 ч.1 ст.371 КАС України йдеться про негайне виконання стягнення заробітної плати у разі позбавлення робітника такої заробітної плати. У такому випадку інститут негайного виконання заробітної плати за один місяць, виконує функцію запобіжника позбавлення особи засобів існування на час вирішення юридичного спору, у цій же справі не йде мова про позбавлення позивача заробітної плати, позбавлення її засобів існування, а існує спір щодо належного розміру заробітної плати (винагороди судді), який кожна з сторін обраховує на свою користь, а тому в цій частині рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню. Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі Серявін та інші проти України (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29). Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості в межах відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. З урахуванням наведеного вище колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції в частині негайного виконання прийняв рішення з порушенням норм процесуального права, у зв`язку з чим відповідно до ст.317 КАС України апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково, рішення суду першої інстанції в цій частині скасувати; в решті суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, правильно і повно встановив обставини справи, тому відповідно до ст.316 КАС України рішення суду в цій частині необхідно залишити без змін. Оскільки колегія суддів по суті залишає без змін рішення суду першої інстанції, то відповідно до ч.6 ст.139 КАС України понесені сторонами судові витрати новому розподілу не підлягають. Керуючись ст. 139, 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд,- п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України у Львівській області задовольнити частково. Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 12 липня 2021 року у справі № 380/851/21 у частині негайного виконання рішення суду у межах суми стягнення суддівської винагороди за один місяць у відповідності до вимог п.2 ч.1 ст.371 КАС України у розмірі 23807 грн 40 коп. (двадцять три тисячі вісімсот сім гривень 40 коп.) скасувати. У решті рішення Львівського окружного адміністративного суду від 12 липня 2021 року у справі № 380/851/21 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Головуючий суддя О. І. Мікула судді А. Р. Курилець М. П. Кушнерик Повне судове рішення складено 01 листопада 2021 року.