Постанова 4852 № 160/831/21

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А і м е н е м У к р а ї н и 12 жовтня 2021 року м. Дніпросправа № 160/831/21 Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Олефіренко Н.А. (доповідач), суддів: Білак С.В., Шальєвої В.А., за участю секретаря судового засідання Солодкова К.А. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судового засідання Третього апеляційного адміністративного суду в м. Дніпрі апеляційну скаргу Дніпропетровської обласної прокуратури та апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 26.05.2021 ( суддя першої інстанції Кучма К.С.) в адміністративній справі №160/831/21 за позовом ОСОБА_1 до Першої кадрової комісії обласної прокуратури з атестації прокурорів місцевих прокуратур, військових прокуратур гарнізонів (на правах місцевих), Офісу Генерального прокурора, Дніпропетровської обласної прокуратури про визнання протиправними і скасування рішення та наказу, поновлення на посаді та виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу,- ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до суду із позовною заявою, в якій просив визнати протиправним та скасувати рішення Першої кадрової комісії з атестації прокурорів місцевих прокуратур, військових прокуратур гарнізонів (на правах місцевих) №13 від 23.11.2020 року про неуспішне проходження атестації ним; визнати протиправним та скасувати наказ керівника Дніпропетровської обласної прокуратури № 1073к від 24.12.2020 року про звільнення його з посади прокурора Дніпродзержинської місцевої прокуратури Дніпропетровської області та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 30 грудня 2020 року, на підставі рішення кадрової комісії №

1. Поновити його на посаді прокурора Кам`янської окружної прокуратури (за місцем розташування у місті Кам`янське) Дніпропетровської області та в органах прокуратури з 30 грудня 2020 року; стягнути з Дніпропетровської обласної прокуратури на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу - 313 139,39 грн., починаючи з 30 грудня 2020 року до дня фактичного поновлення його на посаді, з вирахуванням при виплаті встановлених законом податків і зборів; допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення його на посаді та стягнення середнього заробітку у межах суми стягнення за один місяць. Позиція позивача обґрунтована тим, що спірні рішення та наказ прийняті всупереч положень ст.ст.3, 8, 19, 21, 22, 24, 43, 64, 131-1 Конституції України, Закону України «Про прокуратуру», ч.3 ст.2 КАС України, а також Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженого Наказом Генерального прокурора № 221 від 03.10.2019 року і Порядку звільнення прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або скорочення кількості прокурорів, затвердженого Наказом Генерального прокурора № 589 від 17.12.2020 року, що є підставою для задоволення заявлених ним у цьому позові вимог в повному обсязі та поновлення його на посаді прокурора Дніпродзержинської місцевої прокуратури Дніпропетровської області, з виплатою середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з 30.12.2020 року до дня фактичного поновлення його на посаді. Підставою для винесення наказу про звільнення його з посади прокурора Дніпродзержинської місцевої прокуратури Дніпропетровської області та органів прокуратури було рішення кадрової комісії №13 від 23.11.2020 року про неуспішне проходження, атестації. За результати проведення першого етапу атестації прокурорів кадровою комісією було прийнято рішення № 13 від 23.11.2020 року про неуспішне проходження ОСОБА_1 атестації. У вказаному рішенні вказано, що ОСОБА_1 за результатами складання іспиту у формі тестування та з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора набрав 66 балів, що є менше прохідного балу для успішного складання іспиту, та він не допускається до етапу проходження співбесіди. Позивач не погоджується із висновком кадрової комісії та зазначає про те, що атестація була проведена з грубим порушенням вимог чинного законодавства України. Крім того, позивач звертає увагу, що Першою кадровою комісією 27.10.2020 року було формально розглянуто подану ним 27.10.2020 року заяву з зауваженнями на технічні збої комп`ютера або програми під час проходження ним іспиту першого етапу, та протокольно було включено його у цей же день 27.10.2020 року до переліку осіб, які неуспішне пройшли перший етап атестації, внаслідок чого він не був допущений до участі у наступному етапі іспиту, і у вказаний спосіб був позбавлений права пройти атестацію, хоча відповідне рішення Першої кадрової комісії № 13 - було прийнято лише 23.11.2020 року (тобто, майже через місяць). Оспорюване рішення кадрової комісії не містить мотивів, з яких комісія дійшла висновку про не проходження атестації позивачем, що є підставою для скасування даного рішення і задоволення позовних вимог в цій частині. Наслідком скасування рішення кадрової комісії є також необхідність скасування наказу про звільнення позивача з посади та органів прокуратури, як похідного, та поновлення позивача на раніше займаній посаді. Додатково позивач зазначив, що звільнення є незаконним, протиправним та безпідставним, вчиненим з порушенням його трудових прав, оскільки оскаржуваний наказ про звільнення містить посилання на пункт 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру". Норма, що міститься у вказаному пункті Закону, передбачає такі підстави звільнення прокурора з посади як реорганізація, ліквідація органу прокуратури або скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. При цьому жодна з передбачених згаданою нормою подій, не мала місця. Не містить вказівки на будь-яку з цих подій (реорганізація, ліквідація чи скорочення кількості) й оскаржуваний наказ. Ліквідації чи перетворення прокуратури Дніпропетровської області як юридичної особи не відбувалося. Скорочення штату прокурорів прокуратури Дніпропетровської області не відбувалося. Позивач заперечував можливість застосування у випадку його звільнення підпункту 2 пункту 19 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" від 19.09.2019 N 113-IX (також по тексту Закон N 113-IX), оскільки застосування норми, викладеної у вказаному пункті, було б можливим тільки за умови настання події, що передбачена в пункті 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру": реорганізація, ліквідація органу прокуратури або скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Таким чином, на думку позивача, його звільнення відбулося з порушенням Конституції України, Закону України "Про прокуратуру", Кодексу Законів про працю України та не мало належних підстав, оскільки фактично звільнення відбулося з ініціативи роботодавця без дотримання будь-яких гарантій трудових прав працівника. Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 26 травня 2021 року позов задоволено в повному обсязі. З апеляційною скаргою на рішення суду звернулися Дніпропетровська обласна прокуратура та Офіс Генерального прокурора, посилаючись на те, що положення Закону № 113-ІХ наразі є чинними та неконституційними у встановленому законом порядку не визнавались. Згідно з п.7 розділу II Закону № 113-ІХ прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом. За приписами п.13 розділу II Закону № 113-ІХ не проходження відповідного етапу атестації є підставою для ухвалення кадровою комісією рішення про її неуспішне проходження прокурором. позивач набрав 66 балів за результатами складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора, що є менше прохідного балу (70) для успішного складання цього іспиту. Ці результати відображені у відповідній відомості, у якій позивач поставив власний підпис, чим підтвердив їх достовірність. Поряд із тим, з роздруківки про деталі іспиту вбачається, що позивач завершив тестування. Відповідно до п.5 розділу II Порядку № 221, прокурор, який за результатами складення іспиту набрав меншу кількість балів, ніж прохідний бал, не допускається до іспиту у формі тестування на загальні здібності та навички, припиняє участь в атестації, а відповідна кадрова комісія ухвалює рішення про неуспішне проходження прокурором атестації. Доводи позивача про незадовільну роботу комп`ютерної техніки та програмного забезпечення, які призвели до відображення невірного результату тестування позивача у ході атестації прокурорів місцевих прокуратур, не знаходять свого підтвердження. Доводи щодо неврахування спеціалізації прокурорів при проведенні атестації є безпідставними. Також доводи позивача про незаконність наказу про його звільнення є необґрунтованими. Доводи позивача щодо відсутності у оскаржуваному наказі конкретної підстави для звільнення також необґрунтовані, оскільки у наказі зазначено підставу звільнення відповідно до формулювання п.19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ. Підпунктом 2 п.19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ визначено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі п.9 ч.1 ст.51 Закону № 1697 за умови наявності рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури. Таким чином, позивач був обізнаним щодо можливих наслідків не набрання прохідного балу за результатами складення іспиту відповідного етапу атестації та звільненням на підставі п.9 ч.1 ст.51 Закону № 1697-VII. В судовому засіданні посилаючись на не законність та необґрунтованість рішення суду, представник відповідачів просив скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти рішення яким відмовити у задоволені позову в повному обсязі. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду та доводи апеляційних скарг, дослідивши письмові докази, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав. Під час апеляційного перегляду справи встановлено, що ОСОБА_1 з 16.10.2012 року працював в органах прокуратури на різних посадах, з 15.12.2015 року на посаді прокурора Дніпродзержинської місцевої прокуратури, на яку був призначений за результатами успішного проходження тестування відповідно до затвердженого наказом Генеральної прокуратури України від 20.07.2015 року № 98 Порядку проведення тестування для зайняття посади прокурора місцевої прокуратури, проведеного на підставі наказу Генерального прокурора України №104 від 20.07.2015 року, що приймався на виконання пункту 5-1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 року № 1697-VII. На виконання наказу Генерального прокурора №15 від 19.01.2017 року та наказу Офісу Генерального прокурора від 07.08.2020 року № 365 «Про загальні засади роботи в органах прокуратури України», якими у прокуратурі запроваджено спеціалізацію прокурорів, за позивачем з урахуванням теоретичної підготовки та практичного досвіду було закріплено конкретні напрямки роботи, а саме представництво інтересів держави в суді та захист при виконанні судових рішень на території м.Кам`янське, правове забезпечення та систематизація законодавства, також здійснення процесуального керівництва на стадії досудового розслідування у провадженнях, які розслідуються у СВ Кам`янського ВП ГУ НП в Дніпропетровській області, участь у судовому провадженні та оскарження судових рішень у кримінальних провадженнях. Першою кадровою комісією обласних прокуратур з атестації прокурорів місцевих прокуратур, військових прокуратур гарнізонів (на правах місцевих) було прийнято рішення від 23.11.2020 року № 13 про неуспішне проходження позивачем атестації за результатами складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора. На підставі вказаного рішення кадрової комісії наказом керівника Дніпропетровської обласної прокуратури від 24.12.2020 року № 1073к позивача звільнено з 30.12.2020 року з посади прокурора Дніпродзержинської місцевої прокуратури Дніпропетровської області та органів прокуратури на підставі п.9 ч.1 ст.51 Закону України «Про прокуратуру». Наказом прокурора Дніпропетровської області від 24.12.2020 року № 1073к позивача звільнено з посади прокурора Дніпродзержинської місцевої прокуратури Дніпропетровської області та органів прокуратури на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» з 14 травня 2020 року. Підставою для винесення вказаного наказу було рішення Першої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур. Згідно рішення вказаної кадрової комісії позивач за результатами складання іспиту у формі анонімного тестування з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора набрав 66 балів, що є менше прохідного балу для успішного складання іспиту, він не допускається до проходження наступних етапів атестації. Не погодившись із вказаними рішеннями позивач звернувся до суду. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з протиправності рішення Першої кадрової комісії обласних прокуратур з атестації прокурорів місцевих прокуратур, військових прокуратур гарнізонів (на правах місцевих) було прийнято рішення від 23.11.2020 року № 13 про неуспішне проходження позивачем атестації за результатами складання іспиту у формі анонімного тестування та наказу прокурора Дніпропетровської області від 24.12.2020 року № 1073к про звільнено позивача з посади прокурора Дніпродзержинської місцевої прокуратури Дніпропетровської області та органів прокуратури на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» з 14 травня 2020 року. Колегія суддів частково не погоджується з висновками суду першої інстанції, враховуючи наступне. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційних скарг, а також виходячи з меж апеляційного перегляду справи, визначених статтею 308 КАС України, колегія суддів зазначає наступне. Згідно з частиною 1 статті 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно зі статтею 22 Конституції України Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Відповідно до положень статті 131-1 Конституції України, в Україні діє прокуратура, яка здійснює: 1) підтримання публічного обвинувачення в суді; 2) організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку; 3) представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом; організація та порядок діяльності якої визначається Законом. Отже, прокуратура є конституційним органом, організація та порядок діяльності якої визначається лише Законом. При цьому, громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Спеціальні норми права, пов`язані з проходженням публічної служби на посадах прокурорів, викладені у Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року N 1697-VII, який визначає правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України. Відповідно до статті 4 цього Закону, організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Законом України N 113-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури", який оприлюднено в газеті "Голос України" 24 вересня 2019 року N 182 та в ряді інших видань, запроваджено реформування системи органів прокуратури. Зокрема, пунктом 6 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону N 113-IX передбачено, що з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" (Закон N 1697-VII). Приписами пункту 7 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону N 113-IX встановлено, що прокурори та слідчі органів прокуратури, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів і слідчих у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом. Згідно з п. п. 2 п. 19 Розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону N 113-IX, прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" за умови рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури. Конституційний Суд України у рішенні від 08 липня 2003 року N 15-рп/2003 у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Положення про проведення атестації державних службовців" (справа про атестацію державних службовців) зазначив, що "атестація є одним із способів перевірки та оцінки кваліфікації працівника, його знань і навичок. Вона передбачена частиною шостою статті 96 Кодексу законів про працю України, положення якого поширюються і на державних службовців з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про державну службу". Згідно з цією нормою атестацію можуть проводити власник або уповноважений ним орган. Такими органами відповідно до законодавства України є, зокрема, всі органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Атестація окремих категорій державних службовців передбачена й іншими законами України, зокрема "Про державну податкову службу в Україні" (стаття 15), "Про прокуратуру" (стаття 46), "Про статус суддів" (глава VII)" (абз. 5 п. п. 5.1 п. 5 мотивувальної частини) Статтею 16 Закону України "Про прокуратуру" гарантовано особливий порядок призначення прокурора на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності. Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 17 лютого 2015 року у справі N 21-8а15, за загальним правилом, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Аналогічна позиція неодноразово висловлена Верховним Судом, зокрема у постановах від 31 січня 2018 року у справі N 803/31/16, від 30 липня 2019 року у справі N 804/406/16, від 08 серпня 2019 року у справі N 813/150/16. Матеріалами справи підтверджено, що спірний наказ прокуратури Дніпропетровської області від 24.12.2020 року № 1073к, яким позивача звільнено із займаної посади, виданий на підставі статті 11 Закону України "Про прокуратуру", підпункту 2 пункту 19 Розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури". Позивача звільнено з посади та органів прокуратури Дніпропетровської області на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру". Відповідно до частини першої статті 7 Закону України "Про прокуратуру" систему прокуратури України становлять: 1) Генеральна прокуратура України; 2) регіональні прокуратури; 3) місцеві прокуратури; 4) військові прокуратури; 5) Спеціалізована антикорупційна прокуратура. Згідно зі статтею 8 Закону України "Про прокуратуру" Генеральна прокуратура України організовує та координує діяльність усіх органів прокуратури з метою забезпечення ефективного виконання функцій прокуратури. Генеральну прокуратуру України очолює Генеральний прокурор, який має першого заступника та чотирьох заступників, а також заступника Генерального прокурора - Головного військового прокурора. Стаття 9 Закону України "Про прокуратуру" визначає повноваження Генерального прокурора, зокрема, щодо видачі наказів з питань призначення прокурорів на адміністративні посади та звільнення їх з адміністративних посад у випадках та порядку, встановлених цим Законом; призначення на посади та звільнення з посад прокурорів Генеральної прокуратури України у випадках та порядку, встановлених цим Законом, а також виконує інші повноваження, передбачені цим та іншими законами України. За правилами частини третьої статті 16 Закону України "Про прокуратуру" прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених цим Законом. Відповідно до пункту 2 частини другої статті 41 Закону України "Про прокуратуру" повноваження прокурора на адміністративній посаді припиняються в разі звільнення з посади прокурора або припинення повноважень на посаді прокурора. Загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді передбачені статтею 51 Закону України "Про прокуратуру". Згідно підпункту 2 пункту 19 Розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" цього Закону прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" за умови рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури. Згідно з пунктом 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Аналіз наведеної норми дає підстави вважати, що існує дві окремі підстави для звільнення прокурора із займаної ним посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру", а саме: у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду та у разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Статтею 104 Цивільного кодексу України визначено, що юридична особа припиняється в результаті реорганізації або ліквідації. Відповідно до статті 81 Цивільного кодексу України на юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах положення цього Кодексу поширюється, якщо інше не встановлено законом. Згідно з частиною третьою статті 81 Цивільного кодексу України порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюється Конституцією України та законом. Органи прокуратури України належить до юридичних осіб публічного права. Ліквідація юридичної особи публічного права здійснюється розпорядчим актом органу державної влади, органу місцевого самоврядування або уповноваженою на це особою. У цьому акті має бути наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи або їх передачі іншим органам виконавчої влади. Якщо таке обґрунтування наведене, то у такому випадку має місце ліквідація юридичної особи публічного права, а якщо ні то самого лише, що особа ліквідується є недостатнім. У зв`язку з цим при вирішенні спорів щодо поновлення на роботі працівників юридичної особи публічного права про ліквідацію яких було прийнято рішення, судам належить, крім перевірки дотримання трудового законодавства щодо таких працівників з`ясувати фактичність такої ліквідації (чи мала місце у цьому випадку реорганізація). При вирішенні зазначеної категорії спорів підлягає оцінці і правовий акт, що став підставою ліквідації, зокрема: чи припинення виконання функцій ліквідованого органу чи покладення виконання цих функцій на інший орган. Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного суду від 21 березня 2018 року у справі N 802/651/16-а, від 24 вересня 2019 року у справі N 817/3397/15. Згідно відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань встановлено, що останній не містить відомостей про реорганізацію чи ліквідацію Дніпропетровської обласної прокуратури та її підрозділу Дніпродзержинської місцевої прокуратури Дніпропетровської області, відбулося лише зміна назви, що унеможливлює звільнення її працівників на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру". Колегія суддів зазначає, що скорочення посади, яку займав позивач, а також ліквідація підрозділу, в якому працював позивач станом на дату звільнення з посади не мали місця. Реорганізація підрозділу Дніпродзержинської місцевої прокуратури Дніпропетровської області і Дніпропетровської прокуратури, згідно передбаченим законом порядком, не здійснювалась. У зв`язку з цим, колегія суддів зазначає про відсутність ознак ліквідації та реорганізації органу прокуратури, в якому позивач обіймав посаду, станом на день звільнення з посади, а тому посилання у наказі про звільнення на положення пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" є хибними. Такий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду у складі колегії Касаційного адміністративного суду у постанові від 24 квітня 2019 року у справі N 815/1554/17, пунктом 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" де зазначено, що прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Виходячи з аналізу вказаного висновку вбачається, що колегія суддів наголосила, наявність у пункті 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" двох окремих підстав для звільнення, які відокремлені сполучником "або", покладає на роботодавця обов`язок щодо зазначення в наказі про звільнення конкретної підстави, визначеної цим пунктом. Також Верховний Суд вказав на те, що принцип правової визначеності має застосовуватись не лише на етапі нормотворчої діяльності, а й під час безпосереднього застосування існуючих норм права, що даватиме можливість особі в розумних межах передбачати наслідки своїх дій, а також послідовність дій держави щодо можливого втручання в охоронювані Конвенцією та Конституцією України права та свободи цієї особи. Отже, посилання відповідача в спірному наказі про звільнення на пункт 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" без зазначення конкретної підстави для звільнення, породжує для позивача негативні наслідки у вигляді стану юридичної невизначеності щодо підстав такого звільнення. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини щодо якості закону, характеризує її наступним чином: 1) правове положення може витримати перевірку його на якість, якщо це положення є достатньо чітким у переважній більшості справ, що їх розглядали національні органи; 2) чинні положення національного законодавства потрібно формулювати так, щоб вони були достатньо доступними, чіткими і передбачуваними у практичному застосуванні; 3) якість закону вимагає, щоб він був доступний для даної особи і вона також могла передбачити наслідки його застосування до неї та щоб закон не суперечив принципові верховенства права. Це означає, що в національному праві має існувати засіб правового захисту від свавільного втручання з боку державних органів у права, гарантовані Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Небезпека свавілля є особливо очевидною, коли виконавча влада здійснює свої функції закрито. Закон має містити досить зрозумілі й чіткі формулювання, які давали б громадянам належне уявлення стосовно обставин та умов, за якими державні органи уповноважені вдаватися до втручання в право; 4) закон, який надає дискреційне право, має визначати межі здійснення такого права, хоча докладні правила та умови мають міститися в нормах субстантивного права. Проте, надання законом виконавчій владі, нічим не обмеженого дискреційного права, суперечило б принципові верховенства права. Отже, закон має досить чітко визначати межі будь-яких таких повноважень, наданих компетентним органам, а також спосіб їх застосування, щоб забезпечувати належний захист особистості від свавільного втручання; 5) якість закону пов`язана з достатньою чіткістю встановлення ним тих чи інших обставин, на підставі яких діють державні органи; 6) жодна норма не може вважатися "законом", якщо вона не сформульована з точністю, достатньою для того, щоб надати змогу громадянинові регулювати свою поведінку: він має бути спроможним - якщо потрібно, після відповідної консультації - передбачити такою мірою, наскільки це є розумним за даних обставин, наслідки, які можуть випливати з його дій. У той час, як певність у праві є вельми бажаною, вона може спричиняти надмірну жорсткість, а право має йти в ногу з обставинами, що змінюються. Відповідно до цього більшість законів з необхідністю укладаються в термінах, які більшою чи меншою мірою є нечіткими, а їхнє тлумачення і застосування є питаннями практики; 7) ступінь чіткості закону, що має забезпечуватися у формулюваннях національних законів - яка в жодному випадку не може передбачити всі непередбачувані обставини, - значною мірою залежить від змісту даного документа, сфери, на яку поширюється цей закон, а також кількості та статусу тих, кому закон адресований. Ступінь чіткості, який треба забезпечувати при формулюванні конституційних положень, з огляду на загальний характер, може бути нижчим, ніж в інших законах; 8) положення закону повинні бути передбачуваними та надавати достатньо гарантій проти свавільного застосування. Вказані принципи знайшли своє відображення у рішеннях Європейського суду з прав людини: у справі "Ґавенда проти Польщі" від 14 березня 2002 року; у справі "Броньовський проти Польщі" від 22 червня 2004 року; у справі "Аманн проти Швейцарії" від 16 лютого 2000 року; у справі "Волохи проти України" від 02 листопада 2006 року; у справі "Фельдек проти Словаччини" від 12 липня 2001 року; у справі "Фадєєва проти Росії" від 09 червня 2005 року. Разом з тим, на думку колегії суддів, посилання в оскаржуваному наказі на п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону N 1697-VII, як підставу для звільнення, в нормі п. п. 2 п. 19 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону N 113-IX, вказує на обов`язкову необхідність сукупності двох юридичних фактів для прийняття рішення про звільнення: - рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури; - ліквідацію чи реорганізацію органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або скорочення частини кількості прокурорів органу прокуратури. Наявність у пункті 9 частини 1 статті 51 Закону України "Про прокуратуру" двох окремих підстав для звільнення покладає на роботодавця обов`язок щодо зазначення в наказі про звільнення конкретної підстави, визначеної цим пунктом. Суд зазначає, що вказівка відповідача в оскаржуваному наказі про звільнення на п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України "Про прокуратуру" без відповідної конкретизації підстави для звільнення породжує для позивача негативні наслідки у вигляді стану юридичної невизначеності щодо підстав такого звільнення. Тотожної правової позиції дотримується Верховний Суд в постанові від 30.11.2020 року у справі N 815/7055/16. З огляду на викладене, суд доходить висновку щодо невідповідності наказу про звільнення позивача вимогам Закону України "Про прокуратуру", оскільки останній має порушення принципу юридичної визначеності щодо підстави звільнення, який є однією із складових принципу верховенства права. У пункті 41 звіту Венеціанської Комісії від 25-26 березня 2011 року зазначено, що наразі можливий консенсус щодо обов`язкових елементів (як формальних, так і матеріальних або субстантивних) поняття "верховенство права", зокрема, таких, як законність, в тому числі прозорий, підзвітний і демократичний порядок введення законів у дію; правова визначеність; заборона свавілля; доступ до правосуддя у незалежних і неупереджених судах, в тому числі судовий контроль за адміністративними актами; дотримання прав людини; недискримінація та рівність перед законом. Тобто принцип верховенства права вимагає дотримання вимог "якості" закону, яким передбачається втручання у права особи, основоположні свободи. У рішенні від 10 грудня 2009 року "Михайлюк та Петров проти України" (заява N 11932/02) зазначено, що "… вираз "згідно із законом" насамперед вимагає, щоб оскаржуване втручання мало певну підставу в національному законодавстві, він також стосується якості відповідного законодавства і вимагає, щоб воно було доступно відповідній особі, яка, крім того, повинна передбачати його наслідки для себе, а також це законодавство повинно відповідати принципу верховенства права…". Так, підпункт 2 пункту 19 розділу II Прикінцеві і перехідні положення Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури передбачає звільнення прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" за наявності рішення кадрової комісії про неуспішне проходження прокурором атестації. Водночас, вказаний законодавчий припис містить зовсім іншу підставу для звільнення прокурора з посади, зокрема, прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Натомість, під час розгляду даної справи відповідачами не доведено наявності передбачених пунктом 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" підстав для звільнення прокурора з посади та не надано жодних доказів на підтвердження ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому позивач займав посаду, або скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Щодо вимог про визнання протиправним та скасувати рішення №13 від 23.11.2020 року Першої кадрової комісії з атестації прокурорів місцевих прокуратур, військових прокуратур гарнізонів (на правах місцевих) про неуспішне проходження прокурором атестації, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до п.8 Порядку №233 кадрова комісія правомочна ухвалювати рішення, здійснювати інші повноваження, якщо на її засіданні присутня більшість членів комісії. Згідно п.12 Порядку №233 рішення комісії, крім зазначених в абзаці другому цього пункту, в тому числі процедурні, обговорюється її членами і ухвалюються шляхом відкритого голосування більшістю голосів присутніх на засіданні членів комісії. Член комісії вправі голосувати «за» чи «проти» рішення комісії. У разі рівного розподілу голосів, приймається рішення, за яке проголосував голова комісії. Рішення про успішне проходження прокурором атестації за результатами співбесіди ухвалюється шляхом відкритого голосування більшістю від загальної кількості членів комісії. Якщо рішення про успішне проходження прокурором атестації за результатами співбесіди не набрало чотирьох голосів, комісією ухвалюється рішення про неуспішне проходження прокурором атестації. Рішення про неуспішне проходження атестації повинно бути мотивованим із зазначенням обставин, що вплинули на його прийняття. Рішення і протоколи комісії підписуються всіма присутніми членами комісії. У разі відмови члена комісії підписати рішення або протокол, у такому рішенні або протоколі робиться відповідна відмітка (п.13 Порядку №233). Відмовляючи в задоволенні позовних вимог в цій частині колегія суддів зазначає, що приймаючи спірне рішення про неуспішне проходження позивачем атестації, комісія діяла обґрунтовано, на підставі повноважень та у спосіб, що передбачений законодавством України про прокуратуру. Наведені позивачем в обґрунтування свого позову в цій частині доводи є помилковими з огляду на наступне. Як вже зазначено, іспит у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора передбачає надання прокурором протягом 100 хвилин відповіді на 100 питань, які обираються для кожного прокурора автоматично із загального переліку питань. При цьому, кожне питання має передбачати варіанти відповіді, один з яких є правильним. Кожна правильна відповідь оцінюється в один бал. Максимальна кількість можливих балів за іспит становить 100 балів, а мінімально допустима кількість набраних балів, які можуть бути набрані за результатами тестування для успішного складання іспиту становить 70 балів. Відповідачем долучено до матеріалів справи роздруківку з результатами тестування позивача, в якому відображені поставлені перед позивачем питань з варіантами відповідей на кожне запитання, а також надані позивачем відповіді по кожному з питань (т.1 а.с.61-116). Згідно наданих відповідачем результатів тестування позивача, позивачем на поставлені запитання надано 66 правильних відповідей, що є недостатнім для успішного складання цього іспиту. Вказуючи про те, що робота комп`ютерної техніки відбувалася (некоректно), позивач в той же час не вказав на конкретні обставини, які, на його погляд, є некоректними. Відсутність інформації щодо самого програмного забезпечення, яке використовувалося під час атестації, його сертифікації, а також про відсутність інформація щодо апробації (рецензування) тестових питань та осіб (установ), які формували питання та визначали правильні відповіді у комп`ютерній програмі, яка використовувалась у іспиті, не спростовують результати тестування позивача, не впливають на результат пройденого позивачем іспиту та кількість набраних балів, які стали визначальними при прийнятті оскаржуваного рішення, і законодавство України не передбачає вимог щодо проведення сертифікації чи ліцензування програмного забезпечення, яке використовувалося для проведення атестації, або ж отримання висновку Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України на таке програмне забезпечення. Посилання на те, що тести не враховували спеціалізації прокурорів, а це створює нерівні умови для працівників різних напрямів професійної діяльності органів прокуратури, колегія суддів відхиляє, оскільки аналіз змісту поставлених перед позивачем запитань, перелік яких наведений у наданій відповідачем роздруківці результатів тестування позивача, свідчить про те, що всі запитання стосуються закріплених в статті 131-1 Конституції України напрямів діяльності прокуратури, якими є підтримання публічного обвинувачення в суді, організація і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Таким чином, результати атестації позивача на етапі складання ним іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора об`єктивно свідчать про наявність підстав для ухвалення Комісією рішення про неуспішне проходження позивачем атестації. Що стосується позовних вимог про поновлення позивача на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, колегія суддів зазначає наступне. З урахуванням вище зазначеного, на думку суду, звільнення позивача відбулося з порушеннями законодавства, а тому наказ керівника Дніпропетровської обласної прокуратури № 1073к від 24.12.2020 року про звільнення позивача з посади прокурора Дніпродзержинської місцевої прокуратури Дніпропетровської області та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 30 грудня 2020 року є протиправним та належить до скасування. Згідно з ч. 1 ст. 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Тобто, поновлення на посаді, яку позивач обіймав до звільнення, є достатнім та ефективним засобом захисту порушеного права, оскільки охоплює його поновлення на службі у органах прокуратури. Щодо висновків суду першої інстанції про наявність підстав для поновлення позивача на посаді прокурора Кам`янської окружної прокуратури Дніпропетровської області, колегія суддів звертає увагу на таке. Так, прокурори та слідчі органів прокуратури, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів і слідчих у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом (п. 7 розд. II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ). Відповідно до п. 9 розділу II Закону № 113-ІХ передбачено, що атестація здійснюється згідно з Порядком проходження прокурорами атестації, який затверджується Генеральним прокурором. Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 17.02.2015 у справі № 21-8а15, за загальним правилом, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Проте, при ухвалені рішення про поновлення позивача суд першої інстанції не застосував норми Закону № 113-ІХ, який є спеціальним та має застосовуватись імперативно, а саме: прокурори можуть бути переведені на посаду в окружну прокуратуру лише у разі успішного проходження ними атестації передбаченої розділом II Закону № 113-ІХ. Крім того, поновлення на роботі полягає в тому, що працівнику надається та ж робота, яку він виконував до звільнення його з роботи. При цьому повноваження суду при вирішенні трудового спору щодо поновлення працівника на попередній роботі не слід ототожнювати із процедурою призначення на посаду, що належить до компетенції роботодавця. Виходячи із положень трудового законодавства незаконно звільнений працівник не поновлюється на попередній роботі лише тоді, коли повністю ліквідоване підприємство. Проте така підстава у даному випадку відсутня. За таких обставин, суд вважає за необхідне поновити ОСОБА_1 на посаді прокурора Дніпродзержинської місцевої прокуратури Дніпропетровської області та органах прокуратури з 30.12.2020 року. Статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Європейський суд з прав людини визнає звільнення працівника з роботи, у тому числі з посад публічної служби однозначним втручанням у право на повагу до приватного життя. Відповідно до ч. 2 ст. 235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Верховний Суд України у постанові від 14 січня 2014 року (справа N 21-395а13) зазначив, що суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у порядку. Середній заробіток працівника згідно з ч. 1 ст. 27 Закону України "Про оплату праці" визначається за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України N 100 від 08.02.95 року. Відповідно до абз. 3 п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України N 100 від 08.02.95 року, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Згідно з п. 5 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України N 100 від 08.02.95 року, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати. Відповідно до п. 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України N 100 від 08.02.95 року, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного заробітку на число робочих днів, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів. Відповідно до довідки прокуратури Дніпропетровської області № 21-423-21 середньомісячна заробітна плата позивача за останні 2 календарні місяці роботи перед звільненням склала 39 059,61 грн., а середньоденна заробітна плата складала 1 027,88 грн. З урахуванням зазначеного, середній заробіток позивача за час вимушеного прогулу за період з 30.12.2020 року по 12.10.2021 року складає 200 436,60 грн. (1 027,88 грн. * 195 робочих дні) з відрахуванням податків та інших обов`язкових платежів.. Згідно з п. п. 2-3 ч. 1 ст. 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби. Рішення суду в частині поновлення позивача на посаді прокурора Дніпродзержинської місцевої прокуратури Дніпропетровської області та органах прокуратури та в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 20043,66 грн. з відрахуванням податків та інших обов`язкових платежів підлягає негайному виконанню. Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Згідно з ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин. Відповідно до ч. 1 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. У процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин. Згідно з п. 58 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Серявін та інші проти України" від 10.02.2010 року, заява 4909/04, Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 09.12.94 року, серія A, N 303-A, п. 29). Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Суд обізнаний стосовно правової позиції викладеної в постанові Верховного Суду від 24 вересня 2021 року у справі № 160/6596/20, проте зазначає. Згідно з частиною 1 статті 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Даний конституційний припис закріплений у статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якою, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Відповідно до частини 1 статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Згідно з ч. 2 ст. 21 та ч. 1 ст. 23 Загальної декларації прав людини кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття. Відповідно до частин першою та другої статті 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, прийнятого 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікованого Україною 12.11.73 р., держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права. Заходи, яких повинні вжити держави-учасниці цього Пакту з метою повного здійснення цього права, включають програми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні і економічні свободи людини. Також, статтею 24 Європейської соціальної хартії, ратифікованої Україною 14.09.2006, з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист у випадках звільнення Сторони зобов`язуються визнати: a) право всіх працівників не бути звільненими без поважних причин для такого звільнення, пов`язаних з їхньою працездатністю чи поведінкою, або поточними потребами підприємства, установи чи служби; б) право працівників, звільнених без поважної причини, на належну компенсацію або іншу відповідну допомогу. З цією метою Сторони зобов`язуються забезпечити, щоб кожний працівник, який вважає себе звільненим без поважної причини, мав право на оскарження в неупередженому органі. Прозорість адміністративних процедур є ефективним запобіжником державному свавіллю. За приписами статей 38, 43 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, до служби в органах місцевого самоврядування; кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності. Відповідно до положень статті 131-1 Конституції України, в Україні діє прокуратура, яка здійснює: 1) підтримання публічного обвинувачення в суді; 2) організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку; 3) представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом; організація та порядок діяльності якої визначається Законом. Отже, прокуратура є конституційним органом, організація та порядок діяльності якої визначається лише Законом. При цьому, громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. У зв`язку з цим, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність ознак ліквідації та реорганізації органу прокуратури, в якому позивач обіймав посаду, станом на день звільнення з посади, а тому посилання у наказі про звільнення на положення пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" є хибними. Відповідно до правового висновку Верховного Суду у складі колегії Касаційного адміністративного суду у постанові від 24 квітня 2019 року у справі N 815/1554/17, пунктом 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" встановлено, що прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Аналіз тексту наведеної вище норми дає підстави для висновку, що вжитий законодавцем роз`єднувальний сполучник "або" виділяє дві окремі підстави для звільнення прокурора із займаної ним посади: 1. ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду; 2. скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Колегія суддів наголосила, що наявність у пункті 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" двох окремих підстав для звільнення, які відокремлені сполучником "або", покладає на роботодавця обов`язок щодо зазначення в наказі про звільнення конкретної підстави, визначеної цим пунктом. Також Верховний Суд вказав на те, що принцип правової визначеності має застосовуватись не лише на етапі нормотворчої діяльності, а й під час безпосереднього застосування існуючих норм права, що даватиме можливість особі в розумних межах передбачати наслідки своїх дій, а також послідовність дій держави щодо можливого втручання в охоронювані Конвенцією та Конституцією України права та свободи цієї особи. Керуючись ст. ст. 243, 250, 310, 317, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Дніпропетровської обласної прокуратури та апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора - задовольнити частково. Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 26.05.2021 в адміністративній справі №160/831/21 скасувати. У справі №160/831/21 прийняти нову постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 до Першої кадрової комісії обласної прокуратури з атестації прокурорів місцевих прокуратур, військових прокуратур гарнізонів (на правах місцевих), Офісу Генерального прокурора, Дніпропетровської обласної прокуратури про визнання протиправними і скасування рішення та наказу, поновлення на посаді та виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу задовольнити частково. Визнати протиправним та скасувати наказ керівника Дніпропетровської обласної прокуратури № 1073к від 24.12.2020 року про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора Дніпродзержинської місцевої прокуратури Дніпропетровської області та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" з 30 грудня 2020 року, на підставі рішення кадрової комісії №

1. Поновити ОСОБА_1 на посаді прокурора Дніпродзержинської місцевої прокуратури Дніпропетровської області та в органах прокуратури з 30 грудня 2020 року. Стягнути з Дніпропетровської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу - 200 436,60 грн., починаючи з 30 грудня 2020 року по день винесення рішення, а саме, 12.10.2021 року з відрахуванням податків та інших обов`язкових платежів. В задоволенні решти позовних вимог - відмовити. Допустити до негайного виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді прокурора Дніпродзержинської місцевої прокуратури Дніпропетровської області та органів прокуратури з 30.04.2020 року та в частині стягнення з Дніпропетровської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 20043,66 грн. з відрахуванням податків та інших обов`язкових платежів. Постанова набирає законної сили відповідно до ст.325 Кодексу адміністративного судочинства України, може бути оскаржена до касаційного суду в порядку, встановленому ст.ст.328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України. Повний текст рішення виготовлено 18 жовтня 2021 року. Головуючий - суддя Н.А. Олефіренко суддя С.В. Білак суддя В.А. Шальєва