Постанова 4855 № 640/22426/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/22426/20 Суддя (судді) першої інстанції: Федорчук А.Б. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 жовтня 2021 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі: головуючого судді Ганечко О.М., суддів Кузьменка В.В., Василенка Я.М., за участі секретаря судового засідання Біднячук Ю.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 червня 2021 р. у справі за адміністративним позовом Громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області про визнання протиправним наказу, зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В : До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся Громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 з адміністративним позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, у якому просив суд: - визнати протиправним та скасувати наказ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області № 322 від 10.09.2020; - зобов`язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 червня 2021 р. у задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги у повному обсязі, при цьому, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору. Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 23.07.2021 відкрито апеляційне провадження та призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 29.09.2021. Розгляд апеляційної скарги 29.09.2021 не відбувся з поважних причин. У судовому засіданні апелянт та його представник підтримали апеляційну скаргу, просили її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нову постанову про задоволення позовних вимог. Представник відповідача у судовому засіданні заперечував проти задоволення апеляційної скарги. Заслухавши суддю доповідача, вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, Громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце народження с. Южно-Єнисейск, РФ, за національністю: росіянин, за віросповіданням: християнин, рідна мова: російська, освіта: вища, сімейний стан: неодружений. 06.05.2012 заявник вирішив покинути територію РФ та на підставі закордонного паспорту (туристичної візи) вирушив до Таїланду (о. Пхукет), де проживав на підставі студентської візи, продовжуючи ї кожні 6 місяців, до 2020 року. Як повідомив позивач, у 2019 році його батьки отримали листа від судового органу Республіки Карелія про порушення кримінальної справи щодо останнього та оголошення у міжнародний розшук, після чого, позивач вирішив покинути Таїладн та прибув до України. 04.01.2020 під час оформлення рейсу № 295 сполученням «Доха-Київ» працівниками Окремого контрольно-пропускного пункту «Київ» Державної прикордонної служби України заявника затримано у зв`язку із перебуванням останнього у міжнародному розшуку з метою арешту та подальшої екстрадиції до РФ для притягнення до кримінальної відповідальності. 20.08.2020 позивач звернувся до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області із заявою, у якій просив визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки останній незаконно зазнає кримінального переслідування компетентними органами РФ за неправдивими обвинуваченнями у зв`язку з його політичними та релігійними переконаннями. Крім того, позивач зазначив, що приймав участь у двох мітингах у 2012 та 2013 роках. Однак, у ході співбесіди, позивач зазначив, що ні він ні його родичі не були членами політичних, громадських, військових або інших організацій. За результатами вивчення документів та матеріалів, міграційним органом було прийнято наказ від 10.09.2020 № 322 від про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту. (а.с. 15 т. 1) Також, Центральним міжрегіональним управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області складено повідомлення № 262 від 10.09.2020, в якому останній повідомив, що позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Підставою цього рішення став наказ №322 від 10.09.2020 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, який міститься в особовій справі № 2020KYIV0085. Незгода позивача з вказаним рішенням зумовила його звернення до суду з даним адміністративним позовом. Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, виходив з наступного: - позивач зазначив, що приймав участь у двох мітингах у 2012 та 2013 роках, однак, у ході співбесіди від 01.09.2020 року, будь-яких доказів щодо своєї участі в акціях протесту заявник не надав, тобто, позивачем не обґрунтовано та не надано доказів його побоювання стати жертвою переслідування конкретними фактами; - задокументовані докази переслідувань позивача відсутні, інформація ґрунтується виключно на твердженнях самого позивача; - з інформації, наданої позивачем, не вбачається підстав вважати, що він переслідувався в РФ за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань; - позивач в заяві-анкеті не обґрунтував свої побоювання та не надав переконливих відомостей для отримання захисту на території України. Доводи позивача ґрунтуються лише на суб`єктивних твердженнях, непідкріплених будь-якими доказами, що ставить під сумніви правдивість наданої ним інформації, є необґрунтованими та недоведеними. - заявник після виїзду з РФ неодноразово повертався до країни громадянської належності, а також, відвідав значну кількість країн, де функціонує процедура звернення за захистом, однак, в жодній країні не звертався. Доводи апеляційної скарги: - судом необґрунтовано проігноровано документальні пояснення/покази свідків щодо участі позивача у мітингах у 2012-2013 роках; - судом проігноровано факти допомоги позивача українській армії, за що, ним отримано подяку від ВПО «Коломия Центр»; - відповідачем та судом не було досліджено та проаналізовано інформацію про ситуацію в країні походження заявника. Зважаючи на викладене, колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке. Відповідно до положень ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», визначає правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та встановлює порядок їх в`їзду в Україну та виїзду з України. Іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав. Іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах - це іноземці та особи без громадянства, які в установленому законодавством чи міжнародним договором України порядку в`їхали в Україну та постійно або тимчасово проживають на її території, або тимчасово перебувають в Україні. Біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. У силу норм статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків). Приписами статті 7 Закону № 3671-VI, передбачено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, його прізвище, ім`я, по батькові та інші дані про нього попередньо, до встановлення особи, записуються за його вказівкою, про що зазначається в реєстраційному листку на особу та робиться відповідний запис на заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту: реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи; ознайомлює заявника або його законного представника під їх власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами та обов`язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; проводить дактилоскопію особи, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; у разі потреби направляє особу на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України; заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та членів її сім`ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім`єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник; заповнює інші необхідні документи; оформлює особову справу; роз`яснює порядок звернення про надання безоплатної правової допомоги відповідно до закону, що регулює надання безоплатної правової допомоги; заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи. Статтею 9 Закону № 3671-VI, визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина 1 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»). Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (частина 4 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»). У силу приписів частини 6 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Відповідно до положень частини 8 статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України. Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина 11 статті 9 Закону №3671-VI). Положеннями частини 5 статті 10 Закону № 3671-VI, передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина 2 статті 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»). Важливо зазначити, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування є ключовим у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Так, даний критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання», що є безумовно оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під час розгляду даного спору в суді першої інстанції, було досліджено, що підставою для відмови у прийнятті документів для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту слугували положення Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме, було встановлено, що стосовно заявника умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні та зазначено, що позивачем не обґрунтовано його побоювання стати жертвою переслідування конкретними фактами. Так, в заяві-анкеті позивач зазначив, що не бажає повертатися до країни громадянської належності, та користуватися захистом своєї країни оскільки останній незаконно зазнає кримінального переслідування компетентними органами РФ за неправдивими обвинуваченнями у зв`язку з його політичними та релігійними переконаннями. У судовому засіданні апелянт пояснив, що кримінальне переслідування в РФ стосовно нього ведеться за обвинуваченням у збуті наркотичних засобів, при цьому, не пояснив з чим саме (з якому обставиною) він чітко повязує кримінальне переслідування проти нього, а саме, чи то з політичними переконаннями, чи у звязку з розробкою компютеної гри, яка викликала негативну реакцію з боку влади в РФ, чи у звязку з допомогою благодійним організаціям, які надають допомогу воїнам АТО в Україні. Тобто, не прослідковується з звязок кримінального переслідування позивача в РФ з будь-якою з подій, на які вказує позивач, адже у мітингах він приймав участь у 2012-2013 роках, а кримінальна справа порушена (зі слів позивача) в 2019 році за факти, які мали місце у 2015 році. Дійсно, позивач зазначив, що приймав участь у двох мітингах у 2012 та 2013 роках, однак, у ході співбесіди від 01.09.2020, будь-яких доказів щодо своєї участі в акціях протесту заявник не надав. Тобто, позивачем не обґрунтовано та не надано доказів його побоювання стати жертвою переслідування конкретними фактами. Надання до матеріалів справи пояснень свідків - знайомих позивача щодо їх участі на акціях протесту в РФ, не може бути визнано належним доказом політичних переслідувань з боку влади, адже сам факт участі у мітингу, не вказує на політичний характер кримінального переслідування позивача. Разом з тим, із заявою позивач звернувся лише у 2020 році, однак, виїхав з РФ у 2013 році, побоюючись за своє життя, та за тривалий час, останній не звертався за захистом в жодній країні, хоча вказав, що перебував у багатьох країнах за цей час, чим порушив вимоги статті 5 Закону щодо порядку звернення особи із заявою. Водночас, дійсно, як правильно вказав суд першої інстанції, задокументовані докази переслідувань позивача відсутні, інформація ґрунтується виключно на твердженнях самого позивача. Проте, позивач не довів достовірність своїх доводів, на яких ґрунтується його заява. З інформації, наданої позивачем, не вбачається підстав вважати, що він переслідувався в РФ за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Ураховуючи вказане та відповідно до пунктів 4 та 6 статті 6 зазначеного Закону «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні та яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Таким чином, позивач в заяві-анкеті не обґрунтував свої побоювання та не надав переконливих відомостей для отримання захисту на території України. Доводи позивача в позовній заяві та апеляційній скарзі, ґрунтуються лише на суб`єктивних твердженнях, непідкріплених будь-якими доказами, що ставить під сумніви правдивість наданої ним інформації, є необґрунтованими та недоведеними. Позивачем не доведено наявність у нього стійких політичних переконань, які не поділяються урядом РФ. Разом з тим, позивач повідомляв, що проявляв свої політичні переконання шляхом участі у двох мітингах. У соціальних мережах чи в будь-який інший спосіб їх не демонстрував. У частині доводів апеляційної скарги про те, що міграційним органом не було прийнято до уваги покази свідків, які підтверджують участь позивача у акціях протесту (у судовому засіданні апелянт вказав на те, що під час співбесіди, міграційний орган мав змогу перевірити вказану інформацію, задавши запитання шляхом інтернет звязку). Колегія суддів зазначає, що на підтвердження своєї участі в акціях протесту позивач надавав письмові свідчення двох своїх друзів, громадян РФ, які були з ним на мітингу 06.05.2012. Сторона відповідача у судовому засіданні наголосила на тому, що вказані документи було розглянуто та проаналізовано в контексті обставин справи заявника, однак, у зв`язку з неможливістю достеменно встановити їх автентичність та ідентифікувати осіб-адресантів, надані матеріали не можуть слугувати підтвердженням участі заявника на мітингу 06.05.2012. Крім того, будучи друзями позивача зазначені громадяни можуть бути зацікавленими особами. Будь-яких інших підтверджень своєї участі в акціях протесту заявник не надав, пояснюючи це втратою інформації на старому телефоні (протокол співбесіди від 01.09.2020). Крім того, сторона відповідача вказує на те, що повідомляючи та деталізуючи відомості щодо мітингу 06.05.2012, де, за словами заявника, він брав участь, позивач, надає інформацію про ймовірно пережиті ним події не відновлюючи їх у пам`яті, а користуючись додатковими джерелами інформації (мобільним пристроєм), що зафіксовано у протоколі співбесіди від 01.09.2020. Натомість, позивач не зміг обґрунтовано пояснити власної мотивації участі у мітингах, посилаючись на загальновідому інформацію та користуючись додатковими джерелами інформації. У даному випадку, позивачем не надано жодних доказів, які б підтверджували обставини, настання яких передбачає застосування положень, що позивач підпадає під захист статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. За таких обставин, колегія суддів також вважає, що побоювання, які виникли у позивача мають суто суб`єктивний характер і не підтвердженні жодними документальними даними. Загалом, доводи, викладені апелянтом в апеляційній скарзі не спростовують висновків суду першої інстанції та не підтверджені належними доказами. У свою чергу, надані до апеляційної скарги докази, не можуть бути пов?язаними з кримінальним переслідуванням позивача в РФ, адже стосуються різних подій, мають різну хронологію та обґрунтування. Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Частиною 2 ст. 77 КАС України, передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Згідно з приписами ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. У відповідності до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та прийнято судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводи та обґрунтування апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, з огляду на що, рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін. Керуючись ст. ст. 243, 250, 315, 316, 321, 322, 325, 328 - 331 КАС України, суд, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу Громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 червня 2021 р. - залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена з підстав, визначених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий суддя О.М. Ганечко Судді В.В. Кузьменко Я.М. Василенко Повний текст постанови складено 21.10.2021.