Постанова 4854 № 420/6267/19

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 21 жовтня 2021 р.м.ОдесаСправа № 420/6267/19 Головуючий в 1 інстанції: Марич Є. В. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії : судді-доповідача Стас Л.В.. суддів: Осіпова Ю.В., Шеметенко Л.П., за участю секретаря - Худика С.А. за участю представника апелянта - Грабової Я.О. за участю позивача - ОСОБА_1 розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Одеського окружного адміністративного суду на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 18 грудня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Одеського окружного адміністративного суду, третя особа Державна судова адміністрація України, про зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: Позивач, ОСОБА_1 , звернувся з позовом до Одеського окружного адміністративного суду (далі - відповідач), в якому просив зобов`язати відповідача здійснити перерахунок та виплату суддівської винагороди з 01 січня 2017 року відповідно до приписів статті 135 24 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII, з урахуванням раніше виплачених сум; встановити судовий контроль за виконанням судового рішення. В обґрунтування позову посилався на те, що обраний суддею Одеського окружного адміністративного суду безстроково, має четвертий кваліфікаційний клас судді, від здійснення правосуддя не відсторонювався та до дисциплінарної відповідальності не притягувався. Держава п`ять разів підтвердила належний рівень кваліфікації позивача, шляхом призначення на посаду, присвоєння двох кваліфікаційних класів судді, переведення на роботу до іншої юрисдикції та шляхом обрання на посаду безстроково. Відносно позивача розпочата процедура кваліфікаційного оцінювання судді на відповідність займаній посаді, яка не завершена з незалежних від нього обставин. При цьому кваліфікаційне оцінювання мало на меті не встановити кваліфікацію, а підтвердити ту, яка вже встановлена державою. Разом із тим, професійність та кваліфікація позивача державою не спростовані, він має єдиний правовий статус судді України, однак отримує значно меншу суддівську винагороду за виконання одного і того ж обсягу робіт, що й суддя, який підтвердив відповідність займаній посаді, несучи однакову відповідальність за прийняті рішення, які мають однакову юридичну силу та винесені іменем України, легітимність яких не поставлена під сумнів. Вважав, що має місце дискримінація в оплаті праці суддів, з чим погодився законодавець та усунув цей недолік з 01 січня 2020 , встановивши єдині правила нарахування суддівської винагороди для всіх суддів, незалежно від умов проходження ними кваліфікаційного оцінювання. Оскільки виплата суддівської винагороди в належному розмірі є невід`ємним елементом гарантій незалежності суддів, а заборона дискримінації є складовою принципу верховенства права, позивач вважав, що поновлення його порушеного права є обов`язком відповідача. Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 18 грудня 2019 позов - задоволено. Зобов`язано Одеський окружний адміністративний суд здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 , судді Одеського окружного адміністративного суду, суддівської винагороди з 01 січня 2017 року відповідно до вимог статті 135 24 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII, з урахуванням раніше виплачених сум. У встановлені судового контролю за виконанням рішення - відмовлено. В апеляційній скарзі, Одеський окружний адміністративний суд, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 18 грудня 2019 року скасувати та прийняти нове, відповідно до п.4 ч.3 ст. 317 КАС України. В обґрунтування апеляційної скарги апелянт, посилається на те, що відповідач, будучи розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня, має можливість здійснювати будь-які платежі лише за наявності відповідного бюджетного призначення та в межах, встановлених кошторисом на відповідний бюджетний період, який погоджується головним розпорядником бюджетних коштів - Державною судовою адміністрацією України. У відзиві на апеляційну скаргу, позивач послався на доводи, ідентичні тим, що викладені в позовній заяві та узгоджуються з висновками, викладеними в рішенні суду першої інстанції. Третя особа - Державна судова адміністрація України, не реалізувала своє процесуальне право подання відзиву на апеляційну скаргу. Колегія суддів, заслухавши доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких мотивів. Судом встановлено, що Указом Президента України «Про призначення суддів» від 14.12.2005 року № 1764/2005 Завальнюка Ігоря Вікторовича призначено суддею Комсомольського районного суду міста Херсона строком на п`ять років. Присягу судді позивач склав 30 червня 2006 року. Рішенням кваліфікаційної комісії суддів загальних судів Запорізького апеляційного округу від 30.03.2006 року за результатами кваліфікаційної атестації позивачу присвоєно п`ятий кваліфікаційний клас судді, рішенням кваліфікаційної комісії суддів загальних судів Запорізького апеляційного округу від 07.11.2008 року - четвертий кваліфікаційний клас судді достроково. Указом Президента України «Про призначення суддів» від 13.05.2009 року № 317/2009 Завальнюка Ігоря Вікторовича призначено суддею Одеського окружного адміністративного суду в межах п`ятирічного строку повноважень, з 01 червня 2009 року позивач зарахований до штату суду. Постановою Верховної Ради України «Про обрання суддів» від 02 грудня 2010 року № 2760-VI ОСОБА_1 обрано на посаду судді Одеського окружного адміністративного суду безстроково, де він працює по теперішній час. Рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 01 лютого 2018 року № 8/зп-18 відносно ОСОБА_1 призначено кваліфікаційне оцінювання на відповідність займаній посаді судді, встановлено черговість етапів проведення кваліфікаційного оцінювання: перший етап - складення іспиту, другий етап - дослідження досьє та проведення співбесіди. Рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 02 березня 2018 року № 33/зп-18 визначено графік проведення іспиту в межах кваліфікаційного оцінювання суддів, призначено відносно позивача іспит на 16 квітня 2018 року. Судом також встановлено, що перший етап кваліфікаційного оцінювання (іспит) 16 квітня 2018 року ОСОБА_1 успішно пройдено (https://vkksu.gov.ua/userfiles/doc/coded_results160418.pdf), однак другий етап (дослідження досьє та проведення співбесіди) від незалежних від позивача обставин ще не завершений, а відповідно до пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» від 16.10.2019 року № 193-ІХ повноваження членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України з 07 листопада 2019 року припинено. З 01 січня 2017 року суддівська винагорода, яку отримував позивач, обчислювалась на підставі припису пункту 23 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (від 02 червня 2016 року). З 01 січня 2020 року суддівська винагорода, яку отримує позивач, обчислюється на підставі приписів статті 135 та пункту 24 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (від 02 червня 2016 року). Вважаючи дії відповідача щодо нарахування винагороди з 01 січня 2017 року по 01січня 2020 року відповідно до приписів пункту 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (від 02 червня 2016 року) протиправними, позивач звернувся з даним адміністративним позовом до суду. Суд першої інстанції, задовольняючи позов, мотивував своє рішення тим, що відповідач допустив порушення в питанні оплати праці позивача за період з 01.01.2017р. по 01.01.2020р., застосувавши дискримінаційний закон, а тому позовні вимоги підлягають задоволенню. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на таке. Відповідно до частини першої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права ( ч. 2 ст. 308 КАС України). Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. В силу статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. Законом України від 02 червня 2016 року №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон №1402-VIII), визначено: Суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року (Частина 1, 3 статті 135 Закону №1402-VIII). Згідно пунктів 22, 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VIII: Право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом. До проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст. 132 із наступними змінами)». Відповідно до частини третьої статті 133 Закону України від 07 липня 2010 року №2453-VI «Про судоустрій і статус суддів»: Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат». Приписами пункту 24 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» ( від 02 червня 2016 року) встановлено, що розмір посадового окладу судді, крім зазначеного у пункті 23 цього розділу, становить з 01 січня 2017 року для судді місцевого суду - 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року; з 01 січня 2018 року для судді місцевого суду - 20 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року; з 01 січня 2019 року для судді місцевого суду - 25 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року. Таким чином, з 01 січня 2017 року розмір винагороди судді першої інстанції обчислювався за двома формулами, і вибір певної формули залежав від факту проходження суддею кваліфікаційного оцінювання, як вірно вказав суд першої інстанції. 16 жовтня 2019 року Верховною Радою України був прийнятий Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» № 193-ІХ, яким з 01 січня 2020 року усунуто положення щодо отримання суддівської винагороди, шляхом виключення положень пункту 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VII. В подальшому, саме з дати внесення змін до законодавства, позивачу розпочалося нарахування суддівської винагороди у більшому розмірі. Враховуючи приписи пункту 23 Розділу XII «Прикінцевих та перехідних положень» Закону № 1402-VIII, в якому чітко визначено, що до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону № 2453-VІ, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, щодо визнання дій відповідача протиправними стосовно нарахування позивачу винагороди з 01 січня 2017 року по 01 січня 2020 року відповідно до приписів пункту 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а не відповідно до пункту 24 Прикінцевих та Перехідних положень, оскільки застосуванню останнього повинно передувати підтвердження відповідності займаній посаді за результатами кваліфікаційного оцінювання. Колегія суддів наголошує, що стаття 148 Закону №1402-VIII передбачає, що фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Видатки загального фонду Державного бюджету України на утримання судів належать до захищених статей видатків Державного бюджету України. Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснюють: 1) Верховний Суд - щодо фінансового забезпечення його діяльності; 1-1) вищий спеціалізований суд - щодо фінансового забезпечення його діяльності; 2) Державна судова адміністрація України - щодо фінансового забезпечення діяльності всіх інших судів, діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України; 3) Вища рада правосуддя - щодо фінансового забезпечення її діяльності. Функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України. Відповідно до пункту 8 частини першої статті 7 БК бюджетна система України ґрунтується на принципі цільового використання коштів, який означає, що бюджетні кошті використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями та бюджетними асигнуваннями. За статтею 23 БК будь-які бюджетні зобов`язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом. Згідно з частиною першою статті 48 БК розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов`язання в межах бюджетних асигнувань, установлених кошторисами, враховуючи необхідність виконання бюджетних зобов`язань минулих років, узятих на облік органами Казначейства України. Відповідно до частини першої статті 51 Бюджетного Кодексу України керівники бюджетних установ утримують чисельність працівників, військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та здійснюють фактичні видатки на заробітну плату (грошове забезпечення), включаючи видатки на премії та інші види заохочень чи винагород, матеріальну допомогу, лише в межах фонду заробітної плати (грошового забезпечення), затвердженого для бюджетних установ у кошторисах. Так, в обґрунтування апеляційної скарги, Одеський окружний адміністративний суд вказував, що суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснює Державна судова адміністрація України. За встановленого правового регулювання, колегія суддів зазначає, що судом першої інстанції не було встановлено, що відповідач, з огляду на свій правовий статус бюджетної установи, не може на власний розсуд розпоряджатися бюджетними коштами, які йому виділено. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 19 вересня 2018 року у справі № 822/620/15. З огляду на доводи Одеського окружного адміністративного суду, викладені в апеляційній скарзі, колегія суддів вважає за необхідне наголосити, що функції головного розпорядника бюджетних коштів, які виділяються на забезпечення діяльності судів, виконує ДСА, яка не є відповідачем у даній справі. Позивач, звертаючись до суду з цим позовом, обрав спосіб захисту свого права, а також визначив відповідача за цим позовом. Водночас, суд апеляційної інстанції, переглядаючи судове рішення першої інстанції, обмежений доводами апеляційної скарги і не може замінювати неналежну сторону на цій стадії процесу. Таким чином, ураховуючи, що до 01 січня 2020 року позивач не пройшов кваліфікаційне оцінювання, а приписами пункту 23 Розділу XII «Прикінцевих та перехідних положень» Закону № 1402-VIII визначено, що до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону № 2453-VІ, а також те, що розпорядником бюджетних коштів, які виділяються на забезпечення діяльності судів, є ДСА, в той час як сам суд не може на власний розсуд розпоряджатись такими коштами, колегія суддів дійшла висновку, що відповідач не мав правових підстав для виплати суддівської винагороди ОСОБА_1 з 01 січня 2017 року по 01 січня 2020 року відповідно до пункту 24 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (від 02 червня 2016 року). Стосовно доводів позивача про те, що диференціація у визначенні розміру суддівської винагороди залежно від факту проходження суддею кваліфікаційного оцінювання, має дискримінаційний характер, колегія суддів застосовує правову позицію, викладену у постанову Верховного Суду від 11 березня 2020 року у зразковій справі № 200/9195/19-а та зазначає про таке. Згідно з практикою ЄСПЛ дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об`єктивного та розумного обґрунтування у відносно схожих ситуаціях (рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства» від 11 червня 2002 року, заява №36042/97). Відмінність у ставленні також є дискримінаційною, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю. Договірна держава користується свободою розсуду при визначенні того, чи та якою мірою відмінності в інших схожих ситуаціях виправдовують різне ставлення (рішення у справі «Ван Раалте проти Нідерландів» від 21 лютого 1997 року, заява №20060/92; рішення ЄСПЛ у справі «Пічкур проти України» від 7 листопада 2013 року, заява №10441/06). Аналогічний підхід у своїх рішеннях використовує і Конституційний Суд України, вказуючи на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. В іншому разі встановлення обмежень означало б дискримінацію (рішення Конституційного Суду України від 7 липня 2004 року №14-рп/2004). Наявність правомірної, об`єктивно обґрунтованої мети, способи досягнення якої є належними та необхідними, також виключає дискримінацію, що випливає з визначень прямої та непрямої дискримінації, наданих у Законі України «Про засади запобігання і протидії дискримінації в Україні». Так, проходження суддями кваліфікаційного оцінювання відповідає конституційним положенням, зокрема приписам частини десятої статті 131 («…Відповідно до закону в системі правосуддя утворюються органи та установи для забезпечення добору суддів… оцінювання…»), підпункту 4 пункту 16-1 Перехідних положень Конституції України («Відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», має бути оцінена в порядку, визначеному законом). Мета встановлення відмінностей у порядку визначення суддівської винагороди також є істотною, оскільки Закон України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 2 червня 2016 року №1401-VIII і Закон України «Про судоустрій і статус суддів України» від 2 червня 2016 року №1402-VIII стали основою інституційної реформи судової влади в Україні, закріпили оновлені засади правового статусу судді, в тому числі щодо порядку зайняття посад і підтвердження здатності здійснення правосуддя у відповідних судах. Як зазначено у Пояснювальній записці до проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», внесені ним зміни були необхідними в першу чергу для утвердження незалежності судової влади, зокрема шляхом її деполітизації, для посилення відповідальності судової влади перед суспільством, а також для запровадження належних конституційних засад кадрового оновлення суддівського корпусу. Метою цих заходів є практична реалізація принципу верховенства права і забезпечення кожному права на справедливий судовий розгляд справи незалежним і безстороннім судом. Венеціанська комісія у своєму висновку від 30 червня 2017 року №JUD-UKR/298/2017 [RJU/AT] щодо Закону України «Про судоустрій і статус суддів України» від 2 червня 2016 року зазначила, що процедура, передбачена в пункті 20 Прикінцевих та перехідних положень вказаного Закону та підпункті (4) пункту 16-1 Прикінцевих положень Конституції України (підтвердження відповідності суддів займаним посадам), має обмежену сферу та час застосування. Зважаючи на існуючу слабкість судової системи та майже повну відсутність довіри до неї з боку суспільства, вимога, щоб ці судді пройшли процедуру оцінювання, котра може призвести до їх звільнення, може бути зрозумілою та, мабуть, навіть виправданою за виняткових обставин залежно від того, як проводитиметься процедура оцінювання та за умови суворого дотримання належних гарантій. Відтак, запровадження кваліфікаційного оцінювання суддів було зумовлене істотною метою, що полягала у відновленні довіри до судової влади в Україні, а тому проведення такого оцінювання є об`єктивно виправданим і необхідним для суспільства. Процедура кваліфікаційного оцінювання врегульована Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року і передбачає відповідні критерії та етапи, проводиться прозоро і публічно (глава 1 Розділу V). Обраний підхід до встановлення відповідності суддів займаним посадам шляхом кваліфікаційного оцінювання неконституційним не визнавався, а тому відсутні підстави для визнання обраного способу неналежним, а відповідних процедур кваліфікаційного оцінювання - необґрунтованими чи несправедливими. Отже, встановлені чинним на час існування спірних правовідносин законодавством, відмінності у визначенні розміру суддівської винагороди тих суддів, які пройшли кваліфікаційне оцінювання, і тих, які його не проходили, не можна вважати дискримінаційними, оскільки ці відмінності були обумовлені легітимною й істотною метою, відповідали конституційним положенням, були об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. Колегія суддів не бере до уваги доводи позивача про те, що він не пройшов кваліфікаційного оцінювання з незалежних від нього причин. На цю проблему звернула увагу Венеціанська комісія за демократію через право у висновку №969/2019 від 9 грудня 2019 року CDL (2019) 027 «Щодо змін до законодавчих актів, які регулюють статус Верховного Суду та органів суддівського врядування» (стосовно Закону України №193 від 16 жовтня 2019 року), зазначивши, що різниця у суддівській винагороді між повторно призначеними суддями та іншими суддями дійсно є проблемою, яка повинна бути вирішена шляхом доопрацювання процедури повторного оцінювання. Відтак, апеляційний суд вважає, що недосконалість здійснення процедури кваліфікаційного оцінювання в аспекті його оперативності (швидкості) не може автоматично означати дискримінаційний характер кваліфікаційного оцінювання як такого. Враховуючи вищевикладене, з`ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України та судову практику, колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до Одеського окружного адміністративного суду про зобов`язання вчинити дії. Згідно з положеннями статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Відповідно до вимог частини четвертої статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення, є, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Оскільки судом першої інстанції неправильно застосовано норми матеріального права, то оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню з прийняттям нової постанови про відмову в задоволенні позову. Керуючись статтями 308, 315, 317, 321, 325, 328 України, суд -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Одеського окружного адміністративного суду - задовольнити. Рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 18 грудня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Одеського окружного адміністративного суду, третя особа Державна судова адміністрація України, про зобов`язання вчинити певні дії, - скасувати. Прийняти нову постанову, якою в задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовити. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Дата складення повного судового рішення 21.10.2021р. Головуючий суддя Стас Л.В. Судді Шеметенко Л.П. Осіпов Ю.В.