Постанова П'ятий апеляційний адміністративний суд № 400/137/19

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 20 жовтня 2021 р.м.ОдесаСправа № 400/137/19 П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Коваля М.П., суддів Димерлія О.О., Єщенка О.В., за участю: секретар судового засідання Уштаніт Ю.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одеса апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 24 квітня 2019 року, прийняте у складі суду: судді Малих О.В. в місті Миколаїв по справі за позовом ОСОБА_1 до Державної судової адміністрації України, Господарського суду Миколаївської області про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,- В С Т А Н О В И В: У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Миколаївського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до Державної судової адміністрації України, Господарського суду Миколаївської області, в якому позивач просив суд: - визнати протиправною бездіяльність держави Україна в особі Державної судової адміністрації України та Господарського суду Миколаївської області щодо не здійснення у період 01.01.2015 року по 06.01.2019 року нарахування ОСОБА_1 , як судді Господарського суду Миколаївської області, суддівської винагороди, виходячи із розмірів мінімальної заробітної плати, визначеної відповідно Законом України «Про державний бюджет України на 2017 рік», Законом України «Про державний бюджет України на 2018 рік», Законом України «Про державний бюджет України на 2019 рік», та невиплаті винагороди у гарантованих законодавством розмірах; - зобов`язати Господарський суд Миколаївської області здійснити перерахунок за період 01.01.2015 року по 06.01.2019 року суддівської винагороди ОСОБА_1 , в тому числі, розміру оплати відпусток, лікарняних, відряджень, тощо, виходячи із положень Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 07.07.2010 року №-2453-VI щодо нарахування суддівської винагороди у первинній редакції: 15 мінімальних заробітних плат у розмірах, визначених відповідно Законом України «Про державний бюджет України на 2015 рік», Законом України «Про державний бюджет України на 2016 рік», Законом України «Про державний бюджет України на 2017 рік», Законом України «Про державний бюджет України на 2018 рік», Законом України «Про державний бюджет України на 2019 рік», та виплатити різницю між нарахованою у вказаному порядку та фактично виплаченою ОСОБА_1 у період 01.01.2015 року по 06.01.2019 року суддівською винагородою. В обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що його посадовий оклад за період з 01.01.2015 року по 06.01.2019 року як судді, який не пройшов кваліфікаційне оцінювання, повинен визначатися на підставі положень, передбачених Законом України № 2453 у первинній редакції, а саме: у розмірі 15 мінімальних заробітних плат у їх величинах, передбачених у відповідних законах про державний бюджет. Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 24 квітня 2019 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до Державної судової адміністрації України та Господарського суду Миколаївської області відмовлено. Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 звернувся до П`ятого апеляційного адміністративного суду з апеляційною скаргою, в якій вважаючи оскаржуване рішення суду незаконним, просить скасувати оскаржуване рішення Миколаївського окружного адміністративного суду 24 квітня 2019 року та повністю задовольнити поданий адміністративний позов. Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що ст. 130 Конституції України та Законами України «Про судоустрій та статус суддів» від 2010 та 2016 років гарантовано встановлення розміру суддівської винагороди законом про судоустрій й неможливості його визначення іншими нормативно-правовими актами, проте відповідачі, на яких покладено обов`язок здійснення фінансування, в тому числі суддівської винагороди, не забезпечили дотримання вказаних конституційних гарантій, і при визначенні та виплаті апелянту суддівської винагороди у спірний період застосували положення п. 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06.12.2016 №1774-VIII, якими передбачено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення, зокрема, посадових окладів. На думку апелянта, в оскаржуваному рішенні суд застосував положення Закону № 1774-VIII, які не підлягали застосуванню, оскільки у п. 3 розділу II Закону України №1774-VIII, на який послався суд та який у спірних правовідносинах застосували відповідачі, не внесено змін щодо визначення розміру посадового окладу як складової суддівської винагороди саме в ч. 3 ст. 133 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», а тому положення останнього й належало застосувати до спірних правовідносин. На думку апелянта, мотиви, з яких суд в оскаржуваному рішенні застосував до спірних правовідносин положення Закону України №1774-VIII є надуманими, тому що в рішенні Конституційного Суду України, на який послався суд, не могло бути дано оцінки зазначеним положенням Закону, а правова позиція Верховного Суду не є безспірною, так як суперечить як законодавству про судоустрій, так і бюджетному законодавству. Господарський суд Миколаївської області надав до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, у якому зазначено про законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, на підставі постанови Верховної Ради України від 13.01.2005 року № 2346-IV «Про обрання суддів», наказом першого заступника голови Господарського суду Миколаївської області від 23.02.2005 року № 35-к ОСОБА_1 обрано зараховано на посаду судді Господарського суду Миколаївської області безстроково з 24.02.2005 року з окладом згідно штатного розкладу. Згідно довідки Господарського суду Миколаївської області від 07.12.2018 року № 08-33/11460/18, виданої на запит позивача про розмір його посадового окладу за період з 01.01.2015 року по 30.11.2018 року вбачається, що: - в 2015 року та 2016 році розмір посадового окладу позивача розраховувався відповідно до ст. 133 Закону України № 2453 та становив 10 мінімальних заробітних плат; - з 01.01.2017 року по 30.11.2018 року розмір посадового окладу судді до проходження кваліфікаційного оцінювання визначається відповідно п. 23 розділу ХІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 02.06.2016 року № 1402-VIII та перехідних положень Закону України № 1774 та становить 10 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року. Вважаючи протиправною бездіяльність відповідачів щодо не здійснення у період 01.01.2015 року по 06.01.2019 року нарахування та виплати суддівської винагороди ОСОБА_1 , в тому числі, розміру оплати відпусток, лікарняних, відряджень, тощо, виходячи із положень Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 07.07.2010 року №-2453-VI у первинній редакції: 15 мінімальних заробітних плат, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом. Вирішуючи спірне питання, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги задоволенню не підлягають, оскільки дії відповідачів відповідали діючому на момент виникнення спірних правовідносин законодавству України, норми якого не визнані неконституційними. Вирішуючи дану справу в апеляційній інстанції, колегія суддів виходить з наступного. Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно зі статтею 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів; розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. Частинами другою і третьою статті 129 Закону № 2453-VI визначалось, що суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці. Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат. Законом України від 19 грудня 2013 року № 716-VII «Про внесення зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» було виключено положення абзацу п`ятого частини третьої статті 129 Закону № 2453-VI (щодо запровадження посадового окладу з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат). Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-VIІІ (далі - Закон № 192-VIII, у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) було викладено в новій редакції Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року № 2453-VI», частиною третьою статті 133 якого визначалось, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат. 30 вересня 2016 року набрав чинності Закон № 1402-VIII, частинами першою та другою статті 135 якого визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці. Частиною третьою статті 135 Закону №1402-VIII було встановлено, що базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) 30 мінімальних заробітних плат - судді місцевого суду; 2) 50 мінімальних заробітних плат - судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду; 3) 75 мінімальних заробітних плат - судді Верховного Суду. Водночас Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06 грудня 2016 року №1774-VIII, який набрав чинності з 01 січня 2017 року, з-поміж іншого, частину третю статті 135 Закону №1402-VIII було викладено в такій редакції: «Базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року». Відповідно до статей 7, 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи з 01 січня 2017 року становив 1600 грн, а розмір мінімальної заробітної плати - 3200 грн. Пунктом 22 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VIII (положення якого діяли на час існування спірних правовідносин до моменту виключення цього пункту Законом України від 16 жовтня 2019 року №193-IX «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування») було передбачено, що право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом (тобто Законом №1402-VIII), мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом. Судді, які на день набрання чинності цим Законом пройшли кваліфікаційне оцінювання та підтвердили свою здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді, до 1 січня 2017 року отримують суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 рік, № 41-45, сторінка 529; 2015 рік, № 18-20, сторінка 132 з наступними змінами). Пункт 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIII передбачав, що до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 рік, № 41-45, сторінка 529; 2015 рік, № 18-20, сторінка 132 з наступними змінами). Згідно з частиною першою статті 133 Закону №2453-VI (у редакції Закону №192-VIII) суддівська винагорода регулюється цим Законом, Законом України «Про Конституційний Суд України» та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Спірні правовідносини в цій справі виникли щодо правильності розрахунку суддівської винагороди позивача у період 01.01.2015 року по 06.01.2019 року. Водночас, як вбачається з матеріалів справи та не заперечується учасниками справи, у 2015 та 2016 роках розмір посадового окладу позивача розраховувався відповідно до ст. 133 Закону України № 2453 та становив 10 мінімальних заробітних плат, що свідчить про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у цій частині. Водночас, з 01.01.2017 року по 30.11.2018 року розмір посадового окладу судді до проходження кваліфікаційного оцінювання визначається відповідно п. 23 розділу ХІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 02.06.2016 року № 1402-VIII та перехідних положень Закону України № 1774 та становить 10 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року. Як вбачається з матеріалів справи, апелянт був призначений на посаду судді до набрання чинності Законом №1402-VIII, кваліфікаційне оцінювання відповідно до вимог законодавства не проходив. Апелянту, з огляду на вимоги пункту 23 Розділу XII «Прикінцевих та перехідних положень» Закону №1402-VIII, суддівську винагороду нараховували відповідно до статті 133 Закону №2453-VІ з урахуванням приписів пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1774-VIII. Апелянт стверджує, що розмір суддівської винагороди визначено у Законі №2453-VI, який є спеціальним нормативним актом для цих правовідносин, тож застосування положень іншого закону, який до того ж звужує обсяг гарантій суддівської незалежності, є порушенням норм статті 130 Конституції України. Тобто, позивач вважає, що суддівську винагороду мали б нараховувати з розрахунку мінімальної заробітної плати, визначеної Законом України «Про Державний бюджет України на 2017 рік», тобто 3200 грн (стаття 8). Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04 листопада 2020 року в справі № 200/9195/19-а, аналізуючи наведені норми законодавства за подібних фактичних обставин справи, дійшла таких висновків. Як свідчить зміст Закону №1774-VIII, цим Законом вносилися зміни до низки законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. Отже, таким приписом законодавець заборонив застосовувати розмір мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів, у тому числі й суддів. Водночас пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1774-VIII законодавець передбачив, що до внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня відповідного календарного року. З прийняттям Закону №1774-VIII в Україні було змінено підхід щодо застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини не лише при визначенні посадових окладів, а й щодо розрахунку всіх виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата. Аналіз такого правового регулювання дав підстави зробити Великій Палаті Верховного Суду висновок про те, що законодавець, по-перше, заборонив застосовувати для визначення розмірів посадових окладів розмір мінімальної заробітної плати; по-друге, чітко передбачив, що для визначення посадових окладів усіх суддів застосовується розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установлений на 1 січня відповідного календарного року. Положеннями частини першої статті 8 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій, встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету, а також шляхом оподаткування доходів працівників. За такого правового регулювання спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що в межах здійснення державного регулювання оплати праці, передбаченого статтею 8 Закону України «Про оплату праці», прийнято Закон №1774-VIIІ, яким установлено особливі умови визначення посадових окладів працівників, а саме шляхом застосування як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб замість мінімальної заробітної плати. Перехід на нову розрахункову величину - неоподатковуваний мінімум доходів громадян замість мінімальної заробітної плати фактично не погіршив рівня суддівської винагороди для суддів, що її отримували за Законом №2453-VI. На момент набрання чинності Законом №1774-VIIІ суддівська винагорода на підставі положень Закону №1402-VIII ще не виплачувалася. За таких обставин, відсутні підстави стверджувати про наявність негативного впливу на рівень матеріального забезпечення позивача, який є складовою його незалежності, від зміни розрахункової величини, яка застосовується для обрахунку його посадового окладу. Отже, розмір суддівської винагороди має обчислюватися із застосуванням як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб замість мінімальної заробітної плати, оскільки Закон № 1774-VIII, який передбачає такий порядок розрахунків, прийнятий у часі пізніше від Законів № 2453-VI та № 1402-VIII, і фактично такий перехід на іншу розрахункову величину не призвів до зменшення розміру суддівської винагороди у грошовому виразі, про що обґрунтовано зазначив суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні. При цьому, колегія суддів зазначає, що норма частини третьої статті 133 Закону № 2453-VI є бланкетною, оскільки визначає лише кількість мінімальних заробітних плат для встановлення розміру посадового окладу судді, але не встановлює розміру мінімальної заробітної плати, який необхідний для цього. З огляду на це, необхідно звернутися до інших законів, які встановлюють розмір мінімальної заробітної плати. Такі норми доповнять частину третю статті 133 Закону 2453-VI і становитимуть єдину спеціальну норму, якою буде визначено розмір посадового окладу судді. Нормативним доповненням до зазначеної статті є відповідні законодавчі положення, як-от пункт 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VІІІ, яким установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. За таких обставин, правового регулювання спірних правовідносин та правових висновків Великої Палати Верховного Суду, суд першої інстанції, дійшов вірного висновку про законність дій відповідача щодо виплати позивачу посадового окладу. Колегія суддів враховує раніше сформовані правові позиції Верховного Суду як суду касаційної інстанції щодо практики застосування наведених законодавчих норм при визначенні суддівської винагороди (постанови Верховного Суду від 2 травня 2018 року у справі №805/2364/17-а, від 20 вересня 2018 року у справі №804/2622/17, від 24 жовтня 2018 року у справі №812/227/18, від 24 жовтня 2018 року у справі №826/12077/17, від 24 жовтня 2018 року у справі №812/227/18, від 24 жовтня 2018 року у справі №826/12077/17, від 10 липня 2019 року у справі №820/3217/17, від 30 липня 2019 року у справах №820/1850/17, № 820/1852/17, від 9 серпня 2019 року у справі №826/9404/17, від 4 березня 2020 року у справі №809/1684/17, від 14 грудня 2020 року у справі №640/22027/18, від 03 квітня 2020 року у справі № 820/3234/17, від 23 грудня 2020 року у справі № П/811/922/17) та від 15 липня 2021 року у справі № П/811/1010/17. Вказана правова позиція також узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними в рішенні від 11 березня 2020 року за результатами розгляду зразкової справи Пз/9901/17/19 (№200/9195/19-а), яка постановою Великої Палати Верховного Суду від 04 листопада 2020 року залишена без змін. Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, при цьому доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують. Відповідно до положень статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи викладені обставини та з огляду на наведені положення законодавства, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення без змін. На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 292, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 24 квітня 2019 року залишити без задоволення. Рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 24 квітня 2019 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Державної судової адміністрації України, Господарського суду Миколаївської області про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду. Головуючий суддя: М. П. Коваль Суддя: О. О. Димерлій Суддя: О.В. Єщенко