Постанова П'ятий апеляційний адміністративний суд № 522/12530/21

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД __________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 29 вересня 2021 р.м.ОдесаСправа № 522/12530/21 Головуючий в 1 інстанції: Ковтун Ю.І. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача Домусчі С.Д.. суддів: Семенюка Г.В., Шляхтицького О.І., за участю секретаря судового засідання Тутової Л.С. представника апелянта - Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області Діордіци В.В. позивача - громадянина Йорданського ОСОБА_1 представника позивача адвоката Маркочевої Н.В. перекладача Шкільнюк А.Д. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10 вересня 2021 року у справі за позовом громадянина Йорданського Хашимітського Королівства ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення про примусове повернення до країни походження, - В С Т А Н О В И В: 30 червня 2021 року позивач - громадянин Йорданського Хашимітського Королівства ОСОБА_2 звернувся з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому просив суд визнати протиправним та скасувати рішення відділу організації запобігання нелегальної міграції, реадмісії та видворення Головного управління ДМС України в Одеській області № 80 від 09 червня 2021 про примусове повернення громадянина Йорданського ОСОБА_1 до країни походження. В обґрунтування позову позивач посилався на те, що рішення про примусове повернення в країну походження іноземця або особи без громадянства прийнято з порушенням ч. 1 ст. 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» та ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, без належної оцінки ризику повернення до країни походження через небезпеку для його життя та здоров`я. Зазначав також позивач і про те, що оскаржуване рішення було прийнято без врахування інформації по країні походження; з порушенням його права оскільки йому не було надано перекладача при врученні рішення про примусове повернення, не роз`яснено змісту рішення про примусове повернення, а також права на оскарження. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 10 вересня 2021 року задоволений в повному обсязі адміністративний позов громадянина Йорданського ОСОБА_1 . Визнане протиправним та скасоване рішення відділу організації запобігання нелегальної міграції, реадмісії та видворення ГУ ДМС України в Одеській області № 80 від 09.06.2021 про примусове повернення громадянина Йорданського ОСОБА_1 . В апеляційній скарзі Головне управління Державної міграційної служи України в Одеській області, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нову постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначає про неврахування судом першої інстанції того, що факти які повідомлені позивачем, не є підставою для визнання його біженцем у відповідності до умов, передбачених п. 1 та п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Апелянт посилається на відсутність у позивача обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи населення або політичних переконань. Позивач своїм процесуальним правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався. Апеляційний суд, заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Суд встановив, що 09.06.2021 року співробітниками ГУ ДМС України в Одеській області за адресою: м. Одеса, вул. Преображенська, 64, було виявлено громадянина Йорданського Хашимітського Королівства ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . В результаті проведеної перевірки та відібраних у позивача пояснень було встановлено, що позивач прибув на територію України у 2008 році. За вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення, що виразилось в порушенні правил перебування іноземців та осіб без громадянства на території України - проживання без документів на право проживання в Україні, співробітниками ГУ ДМС України в Одеській області 09.06.2021 року відносно позивача складений протокол про адміністративне правопорушення серії ПР МОД № 004957 (а.с. 40, 41). Постановою про накладення адміністративного стягнення від 09.06.2021 року серії ПН МОД № 005012, позивач притягнутий до адміністративної відповідальності та на нього накладене адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 1700 грн. (а.с. 42, 43). 09.06.2021 року ГУ ДМС України в Одеській області прийняте рішення №80 про примусове повернення в країну походження громадянина Йорданського Хашимітського Королівства ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та зобов`язано його покинути територію України у термін до 08.07.2021 року (а.с. 44-47). Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив з того, що в ході розгляду справи позивач надав належні докази на підтвердження наявності обґрунтованих підстав вважати, що в країні походження внаслідок зміни віросповідання є загроза його життю та свободі. Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування норм матеріального і процесуального права, апеляційний суд дійшов такого висновку. Відповідно до ст. 3 Конституції України, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту, і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року. Згідно з пунктами 1, 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у п. 13 ч. 1 цієї статті. Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну громадянської належності має бути обґрунтоване об`єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя, безпеку чи свободу. Відповідно до ч. 2 ст. 13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана, зокрема, подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до положень Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Однак, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту. Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011р. №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження. Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Виходячи зі змісту Позиції УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказування у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов`язок доказування покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Відповідно до п.195 Керівництва УВКБ ООН у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Згідно з абзацом 5 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п.1 чи 13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні. Апеляційний суд зазначає, що в матеріалах справи наявна копія судового рішення Державного Суду Безпеки міста Аль-Русаіфа від 04.03.2021 року у справі №41009/А, відповідно до якого позивач звинувачений у богохульстві, прийнятті іншої релігії, в участі у громадських християнської організаціях, в агітації мусульман про відмову від мусульманської релігіії та засуджений до семи років позбавлення волі (а.с. 12-14). Апеляційний суд зазначає, що позивач не намагався приховати інформацію щодо кримінального переслідування у країні походження, більш того, він сам добровільно надав документи, що стосуються цієї справи. Відмова позивача від мусульманської релігії, участь в громадській християнській організації, є обставинами, що підтверджують неможливість повернення до Йорданського Хашимітського Королівства, оскільки наявний великий ризик щодо нелюдського та такого, що принижує гідність поводження та загрози життю. Таким чином, у країні свого походження позивач, як особа іншого віросповідання ніж іслам, є жертвою переслідувань за ознакою віросповідання та не може повернутися до країни через існуючу загрозу життю, безпеці чи свободі, свої особисті погляди та віру, що відрізняється від поглядів та віри керівництва Йорданського Хашимітського Королівства. Отже, апеляційний суд відхиляє доводи апелянта щодо відсутності у позивача обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками, зокрема, віросповідання, що свідчить про формальне ставлення апелянта до перевірки всіх обставин при прийнятті оскаржуваного рішення про примусове повернення позивача до країни походження. Решта доводів апеляційної скарги не заслуговує на увагу, оскільки не стосуються висновків суду першої інстанції, якими обґрунтоване оскаржуване судове рішення. Відповідно до ст. 242 КАС України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Таким чином, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, внаслідок чого апеляційна скарга залишається без задоволення, а рішення суду - без змін. Керуючись ст. 19 Конституції України, ст. ст. 2-12, 72-77, 242, 268-272, 288, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 327-329 КАС України, суд - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області - залишити без задоволення. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10 вересня 2021 року у справі №522/12530/21- залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст судового рішення складено 29 вересня 2021 року. Головуючий суддя Домусчі С.Д. Судді Семенюк Г.В. Шляхтицький О.І.