Постанова 4855 № 620/1693/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 620/1693/20 Суддя (судді) першої інстанції: Заяць О.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 вересня 2021 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді - Єгорової Н.М., суддів - Сорочка Є.О., Федотова І.В., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 30 березня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області про визнання неправомірними дій та зобов`язання вчинити дії, - ВСТАНОВИЛА : У травні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Чернігівського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області, у якому (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог) просила: - визнати неправомірними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області щодо відмови ОСОБА_1 у призначенні пенсії за вислугу років за заявою від 18 березня 2020 року; - зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області призначити, нараховувати та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року № 1789-ХІІ (в редакції від 12 липня 2001 року) в розмірі 90 % суми щомісячного заробітку, без обмеження граничного розміру з урахуванням середньомісячної суми виплат відповідно до довідки прокуратури Чернігівської області від 27 січня 2020 року № 18-11, починаючи з дня звернення за пенсією - 18 березня 2020 року. Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 30 березня 2021 року адміністративний позов було задоволено частково: - визнано неправомірними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області щодо відмови ОСОБА_1 у призначенні пенсії за вислугу років за заявою від 18 березня 2020 року; - зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області призначити, нарахувати та виплатити ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року № 1789-ХІІ (в редакції від 12 липня 2001 року) з урахуванням середньомісячної суми виплат відповідно до довідки прокуратури Чернігівської області від 27 січня 2020 року № 18-11, починаючи з дня звернення за пенсією - 18 березня 2020 року; - у задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням в частині задоволених судом позовних вимог, Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області, подало апеляційну скаргу, в якій, зазначаючи про неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та здійснені порушення процесуальних норм, просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю. Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що виходячи з дії законів в часі, на спірні правовідносини має поширюватися дія Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII, а не положення ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року № 1789-XII, який втратив свою чинність на час звернення позивача із заявою про призначення пенсії. Апелянт наголошує на тому, що відповідно до наданих позивачем документів вбачається, що у період часу з 26 липня 2001 року по 01 жовтня 2011 року ОСОБА_1 не мала необхідного стажу роботи для призначення пенсії на підставі ст. 50-1 Закону № 1789-XII. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просить залишити її без задоволення, а рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 30 березня 2021 року - без змін. Позивач зазначає, що рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, а підстави для його скасування - відсутні. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Предметом апеляційного оскарження є судове рішення, яке прийняте судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, у зв`язку з чим колегія суддів вважає за можливе у відповідності до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України розглянути справу в порядку письмового провадження. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга є обґрунтованою та підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 з 08 квітня 2002 року працювала в органах прокуратури. Загальний трудовий стаж позивача становить 20 років 2 місяці 9 днів, а трудовий стаж в органах прокуратури - 17 років 11 місяців 9 днів. У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області з заявою про призначення їй пенсії за вислугою років у відповідності до ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру». Однак, листом від 26 березня 2020 року № 2500-0346-8/10033 відповідач відмовив позивачу у призначенні пенсії, оскільки відповідно до ст. 86 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII, який набрав чинності з 15 липня 2015 року, у неї відсутній необхідний стаж роботи, що враховується до вислуги років згідно вказаного Закону. Вважаючи вказану відмову протиправною, ОСОБА_1 звернулася до суду з цим адміністративним позовом. Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що правила щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії призначаються відповідно до ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року № 1789-ХІІ (у редакції закону від 12 липня 2001 року № 2663-ІІІ) поширюються не тільки на прокурорів, які мали необхідний трудовий стаж, що надавав їм право на призначення пенсії за вислугу років до введення в дію нового правового регулювання, але й тих, хто почав свою професійну діяльність на посаді прокурорів у період дії законодавства, яке передбачало право на призначення пенсії за вислугу років зі стажем роботи не менше 20 років. Суд першої інстанції дійшов до висновку про те, що застосування до позивача положень ст. 86 Закону України «Про прокуратуру» № 1697-VІІ, якою збільшено стаж роботи, що дає право на пенсію за вислугу років, у порівнянні зі ст. 50-1 Закону № 1789-ХІІ є звуженням прав позивача. Надаючи правову оцінку обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного. Спірним питанням у справі, яке підлягає з`ясуванню, є протиправність (правомірність) відмови відповідача щодо призначення позивачу пенсії за вислугу років на підставі ст. 50-1 Закону № 1789-XII. На час звернення ОСОБА_1 за призначенням пенсії був чинним Закон України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII (далі - Закон № 1697-VII). У зв`язку з набранням чинності зазначеним Законом втратили чинність положення ст. 50-1 Закону № 1789-ХІІ, в частині визначення осіб, які мають право на призначення пенсії за вислугу років та розміру такої пенсії. В свою чергу, ст. 86 Закону № 1697-VII визначено підстави та порядок призначення пенсії за вислугу років. Так, відповідно до ч. 1 ст. 86 Закону № 1697-VII прокурори мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку за наявності на день звернення вислуги років не менше: з 1 жовтня 2019 року по 30 вересня 2020 року - 24 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 14 років 6 місяців. Як вбачається з матеріалів справи, загальний трудовий стаж позивача станом на час звернення до пенсійного органу становить 20 років 2 місяці 9 днів, із них на прокурорських посадах - 17 років 11 місяців 9 днів. Враховуючи вищезазначені положення ст. 86 Закону № 1697-VII, колегія суддів зазначає, що загальна вислуга років позивача, яка дає право на призначення пенсії за вислугу років відповідно до Закону № 1697-VII, на час її звернення до відповідача є недостатньою для призначення пенсії за вислугу років згідно Закону №1697-VII, оскільки складає менше, ніж 24 роки 6 місяців. Слід зазначити, що виходячи із дії законів в часі, на правовідносини, що виникли, має поширюватися дія Закону № 1697-VII, а не положення ст. 50-1 Закону №1789-ХІІ, який втратив свою чинність на час звернення позивача із заявою про призначення пенсії. З доводів заявленого позову вбачається, що наявність права на призначення пенсії на підставі положень ст. 50-1 Закону №1789-ХІІ позивач пов`язує з тим, що вказана норма права (у зазначеній редакції) діяла під час її роботи в органах прокуратури. Подальша зміна правового регулювання питань призначення пенсій прокурорам, зокрема, прийняття Закону України «Про прокуратуру» № 1697-VII, що призвело до збільшення необхідного стажу для призначення пенсії та зменшення розміру пенсії у відсотковому виразі до посадових окладів, свідчить про звуження змісту та обсягу існуючих прав, що прямо суперечить положенням Конституції України. Разом з тим, колегія суддів з такими доводами позивача не погоджується з наступних підстав. Відповідно до ст. 50-1 Закону № 1789-ХІІ, яка діяла в редакції Закону з 26 липня 2001 року (в редакції Закону № 2663-ІІІ від 12 липня 2001 року) до 1 жовтня 2011 року (в редакції Закону № 3668 від 08 липня 2011 року), прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку. Пенсія призначається в розмірі 80 відсотків від суми їхньої місячної (чинної) заробітної плати, до котрої включаються всі види оплати праці, на які нараховуються страхові внески, одержуваної перед місяцем звернення за призначенням пенсії. За кожен повний рік роботи понад 10 років на цих посадах пенсія збільшується на 2 відсотки, але не більше 90 відсотків від суми місячного (чинного) заробітку. Отже, у прокурорів та слідчих, які в період часу з 26 липня 2001 року до 1 жовтня 2011 року мали стаж роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, виникло право на пенсійне забезпечення за вислугу років на підставі зазначеної норми права. При цьому, таке право у зазначених осіб виникло незалежно від того, чи фактично воно було реалізовано шляхом звернення до органів Пенсійного фонду України з заявою про призначення пенсії. Таким чином, враховуючи положення ст.ст. 22, 58 Конституції України, можливо стверджувати про те, що у разі, якщо в подальшому у чинному законодавстві відбуваються зміни щодо правового регулювання призначення пенсії за вислугу років, які підвищують, зокрема, необхідний стаж для призначення пенсії, зменшують розмір пенсії у відсотковому виразі до посадових окладів, то такі зміни звужують зміст та обсяг існуючих прав зазначеної категорії осіб (в яких таке право раніше виникло). За встановлених у цій справі обставин, позивач у період часу з 26 липня 2001 року по 01 жовтня 2011 року не мала необхідного стажу роботи для призначення пенсії, а отже у неї не виникло право на пенсійне забезпечення за вислугу років на підставі ст. 50-1 Закону № 1789-ХІІ (у вказаній вище редакції). Оскільки позивач не набула такого права, то неможливо стверджувати і про звуження його змісту та обсягу, оскільки положення Конституції України, на які посилається позивач, вказують на неприпустимість звуження змісту та обсягу вже існуючого права. Аналогічна правова позиція щодо застосування норм права викладена у постановах Верховного Суду від 10 липня 2018 року у справі № 211/5697/16-а (2а/211/149/16), від 10 травня 2018 року у справі № 358/1830/16-а, від 10 жовтня 2019 року у справі № 265/3516/17, від 04 грудня 2019 року у справі №747/559/17 та від 18 березня 2020 року у справі № 310/7064/16-а. Щодо посилань позивача на те, що вона мала обґрунтовані очікування на отримання пенсії на умовах, що діяли на момент початку роботи, колегія суддів зазначає, що за правовою позицією Європейського суду з прав людини, викладеною у рішенні «Великода проти України» (№ 43331/12), законодавчі норми можуть змінюватися, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист. У рішенні по справі «Ейрі проти Ірландії» Європейський суд з прав людини констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового (Airey v. Ireland № 6289/73). Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмундсон проти Ісландії» (Kjartan Аsundsson v. Iceland № 60669/00). Отже, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень. Враховуючи те, що під час розгляду справи встановлено, що стаж ОСОБА_1 за вислугу років недостатній для призначення пенсії на підставі ст. 86 Закону №1697-VII, а в період дії ст. 50-1 Закону №1789-ХІІ позивач не набула права на призначення пенсії за вислугу років, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення позову. З огляду встановлені під час розгляду справи обставини та враховуючи нормативно-правові акти, що регулюють спірні правовідносини, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції щодо протиправності відмови Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області у призначенні ОСОБА_1 пенсії за вислугу років за заявою від 18 березня 2020 року відповідно до ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року № 1789-ХІІ (в редакції від 12 липня 2001 року) та зобов`язання відповідача призначити позивачу пенсію за поданою заявою, здійснені у зв`язку з неправильним застосуванням норм матеріального права, що є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. Приписи п. 4 ст. 317 КАС України визначають, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Керуючись ст. ст. 240, 242 - 244, 250, 308, 311, 312, 315, 317, 320, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів,- ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області - задовольнити. Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 30 березня 2021 року скасувати та прийняти нову постанову, якою у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області про визнання неправомірними дій та зобов`язання вчинити дії відмовити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий суддя Н.М. Єгорова Судді Є.О. Сорочко І.В. Федотов