Постанова 4805 № 296/11491/18

УКРАЇНА Житомирський апеляційний суд Справа №296/11491/18 Головуючий у 1-й інст. Сингаївський О. П. Категорія 43 Доповідач Павицька Т. М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 вересня 2021 року Житомирський апеляційний суд у складі: головуючого Павицької Т. М., суддів Трояновської Г.С., Миніч Т.І., за участю секретаря судового засідання Трикиши Ю.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу №296/11491/18 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення з квартири без надання іншого жилого приміщення та зняття з реєстраційного обліку місця проживання, за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 11 травня 2021 року, ухвалене під головуванням судді Сингаївського О.П. в м. Житомирі, в с т а н о в и в : У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду із даним позовом, у якому просить виселити ОСОБА_2 із займаного ним житлового приміщення (квартири), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення; визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням (квартирою), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . В обґрунтування позову зазначила, що вона разом зі своїм чоловіком ОСОБА_3 є співвласниками квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Вказує, що разом з ними в даній квартирі зареєстрований та проживає їх син ОСОБА_2 . Зазначає, що спільне проживання із відповідачем є нестерпним, він систематично порушує правила співжиття, чим завдає їй постійних моральних та фізичних страждань, а також жодним чином участі в утриманні житла, оплаті комунальних послуг не бере. Вказує, що протиправні дії відповідача полягають у застосуванні погроз, образ, брутальної лайки, приниження; останній постійно палить у квартирі, всюди залишає недопалки, псує меблі, поводить себе агресивно тощо. Стверджує, що така поведінка відповідача негативно впливає на вільне користування належній їй на праві спільної сумісної власності квартири. Крім того, наголошує, що вона неодноразово зверталася із заявами стосовно неправомірної поведінки сина до правоохоронних органів, а також з приводу його виселення із належної їй квартири, однак, відповіді містили лише повідомлення про проведення профілактичних бесід із відповідачем та рекомендації про звернення до суду. Стверджує, що на її прохання переїхати в інше житло відповідач відмовляється, через що вона змушена звернутися з даним позовом до суду. Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 11 травня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Виселено ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_2 без надання іншого житлового приміщення. В задоволенні позову в частині визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_2 відмовлено. Вирішено питання судових витрат. Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, у якій просить його скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 в повному обсязі. На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що оскаржуване рішення є незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене із неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Вказує, що він є інвалідом ІІ групи загального захворювання, тривалий час хворіє на туберкульоз. Вказує, що з 1981 року він постійно проживав за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначає, що в 1995 році у зв`язку з перебуванням в місцях позбавлення волі був автоматично виписаний органами житлово-комунального управління. Вказує, що після звільнення з МПВ в 1996 році він тривалий час, а саме до червня 2010 проживав в спірній квартирі без реєстрації. Зазначає, що з 2005 року позивач заставила всю квартиру непотрібними речами, що стало перешкодою розумному бажанню інших членів сім`ї виконувати звичайні ремонтні роботи. Стверджує, що ніяких протиправних дій стосовно членів сім`ї з якими він проживає, які б мали ознаки правопорушення, антигромадської поведінки чи завдавали комусь моральних або фізичних страждань про які зазначено в позовній заяві ним не вчинялися, а тому просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 . Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з того, що матеріалами справи підтверджено порушення права позивача в контексті статті 8 Конвенції, а також право позивача, як власниці житлового приміщення, гарантовані статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, з необхідністю дотримуватися балансу захисту права власності позивача, в помешканні якої проживав дорослий син, який без її дозволу привів у належну їй квартиру співмешканку та разом з нею систематично порушували правила співжиття і робили неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ч.ч.1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Таким вимогам закону оскаржуване судове рішення не в повній мірі відповідає з огляду на наступне. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що на момент звернення до суду, власниками спірної квартири, а саме: квартири АДРЕСА_3 є ОСОБА_1 та її чоловік, ОСОБА_3 . Наведене підтверджується свідоцтвом № НОМЕР_1 від 03.05.1995 про право власності на житло. Згідно довідки ТОВ «Керуюча компанія Коменерго-Житомир», на момент звернення з позовом до суду, у квартирі АДРЕСА_4 , зареєстровані ОСОБА_3 - чоловік, ОСОБА_1 та два їхні сини - ОСОБА_4 та ОСОБА_2 . Відповідач ОСОБА_3 проживає у спірній квартирі з 1981 року, про що не заперечувала позивачка та є її рідним сином. Докази того, що відповідач має інше житло, в матеріалах справи відсутні. Спірна квартира складається із 3-х житлових кімнат. В апеляційній інстанції ОСОБА_1 пояснила, що до ордеру на отримання квартири в 1980 році була включена вона, чоловік ОСОБА_3 , сини ОСОБА_2 та ОСОБА_4 . Вбачається, що ОСОБА_1 неодноразово зверталася до правоохоронних органів з приводу неправомірних дій сина ОСОБА_2 . Наведене підтверджується долученими до позовної заяви копіями заяв, висновків про результати звернення громадян, а також повідомлень. Відповідно до постанови Корольовського районного суду м. Житомира від 19.12.2017 провадження у справі про адміністративне правопорушення, передбачене ч.1 ст.173-2 КУпАП відносно ОСОБА_2 , закрито за відсутністю в його діях складу зазначеного правопорушення. Відповідно до змісту вказаної постанови, в даній ситуації сімейний конфлікт був обоюдним, тобто слова образ висловлювали і одна, і друга сторона. Згідно довідки №532159 серії 12ААБ ОСОБА_2 встановлено ІІ групу інвалідності, безтерміново. Відповідно до копії свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 вбачається, що ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , актовий запис про смерть

487. Зі змісту свідоцтвом № НОМЕР_1 від 03.05.1995 про право власності на житло вбачається, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 13.01.2017 було укладено спадковий договір, відповідно до умов якого 1/2 частка у праві власності на квартиру АДРЕСА_3 , перейшла від ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 до ОСОБА_1 . Відтак, судом першої інстанції встановлено, що на момент вирішення спору по суті власником квартири є позивач ОСОБА_1 . Відповідно до частини третьої статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Частиною третьою статті 9 ЖК Української РСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Згідно із частиною першої статті 109 ЖК Української РСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Відповідно до частин першої, четвертої статті 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. Відповідно до статті 157 ЖК Української РСР, членів сім`ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення. Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла. Виходячи з практики Європейського суду з прав людини, втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, воно має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співмірним із переслідуваною законною метою. Житло має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, особливої ваги надається процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс в результаті застосування виселення (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, №30856/03, § 41 та § 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). Згідно із частиною першою статті 116 ЖК Української РСР, якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ним в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб проводиться без надання іншого жилого приміщення. Виходячи з аналізу змісту наведеної норми, стаття 116 ЖК Української РСР вказує на те, що виселення фізичної особи без надання іншого жилого приміщення можливо лише у разі: а) систематичного руйнування чи псування житлового приміщення; б) використання його не за призначенням; в) систематичного порушення правил співжиття, що робить неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи в одному будинку. У всіх трьох випадках до винних осіб повинні попередньо вживатися заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, застосовані на зборах жильців будинку чи членів житлово-будівельних кооперативів, трудових колективів й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача (незалежно від прямих вказівок з приводу можливого виселення). Протиправна винна поведінка - це навмисні дії особи, безпосередньо пов`язані не тільки з явною неповагою до звичайних правил спільного проживання (скандали, дебоші, образи, заподіяння тілесних ушкоджень), але також навмисне ігнорування встановлених правил користування житловими і підсобними приміщеннями, невиконання вимог про дотримання тиші у квартирах і на подвір`ї, а також інші навмисні дії, що перешкоджають нормальному проживанню у квартирі або житловому будинку. Наведене узгоджується з висновками викладеними у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 серпня 2021 року у справі №599/1225/20 (провадження № 61-343св21). Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відтак, доказів саме систематичного порушення правил співжиття (частина перша стаття 116 ЖК Української РСР), що робить неможливим проживання з відповідачем в одній квартирі позивачем, не надано. Окрім того, матеріали справи не містять жодних доказів притягнення ОСОБА_2 до адміністративної чи кримінальної відповідальності за порушення правил співжиття. Права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача. Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання. Відповідно до статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу. Результат аналізу наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї. Статтею 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій. Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку. Відповідно до статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Установивши, що ОСОБА_2 вселився у спірну квартиру як член сім`ї власника, не є таким, що самоправно вселився до жилого приміщення, тому підстави, передбачені статтею 116 ЖК Української РСР та статтею 405 ЦК України, для його виселення відсутні. Позивач не надала доказів на підтвердження систематичного порушення ОСОБА_2 правил співжиття, що робить неможливим для позивача проживання з ним в одному будинку, а також доказів застосування до нього заходів запобігання і громадського впливу, які виявилися безрезультатними. Крім того, колегія апеляційного суду звертає увагу, що відповідно до довідки №532159 серії 12ААБ ОСОБА_2 встановлено ІІ групу інвалідності, безтерміново. Законом України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» визначено основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість особам з інвалідністю ефективно реалізувати права та свободи людини і громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями, здібностями та інтересами. Відповідно до Конвенції про права осіб з інвалідністю, що ратифікована Україною 16 грудня 2009 року, кожна держава-учасниця зобов`язується вживати, максимально залучаючи наявні в неї ресурси, а у випадку необхідності - удаючися до міжнародного співробітництва, заходів для поступового досягнення повної реалізації прав без шкоди для тих сформульованих у цій Конвенції зобов`язань, які є безпосередньо застосовними відповідно до міжнародного права. Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року). Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт

36. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50). Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47). Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, пункт 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110). Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Переглядаючи справу в апеляційному порядку, колегія суддів вважає, що суд першої інстанцій, задовольняючи частково позов, не перевірив вимоги позивача на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції та дійшов помилкового висновку, що виселення відповідача зі спірного житлового приміщення відповідає такій пропорційності з огляду на те, що відповідач на законних підставах набув право користування спірною квартирою, а тому суд апеляційної інстанції не встановив обставин, які б давали можливість дійти висновку про існування законних підстав для виселення ОСОБА_2 зі спірного житлового приміщення. Схожі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження 14-64цс20) та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 серпня 2021 року у справі №157/648/20 провадження №61-8052св21. Колегія суддів звертає увагу на те, що виселення відповідача без надання іншого жилого приміщення є порушенням принципу справедливості та розумності (стаття 3 ЦК України). Посилання позивача на правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 квітня 2021 року у справі №569/7901/16-ц (провадження №14-1 звц 21) сформульовано Верховним Судом за інших встановлених фактичних обставин, які не є подібними до обставин цієї справи. Тому доводи позивача про врахування судом апеляційної інстанції під час ухвалення судового рішення даних правових висновків, викладених в зазначеній постанові Верховного Суду, не заслуговують на увагу. Відтак, вирішуючи спір по суті, встановивши фактичні обставини справи, надавши правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, колегія апеляційного суду дійшла висновку про те, що позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження порушення відповідачем правил співжиття, що є необхідною передумовою для застосування частини першої статті 116 ЖК УРСР. Надані позивачем в якості доказів висновки за результатами розгляду матеріалів за її зверненнями свідчать про те, що між сторонами склались неприязні стосунки, які виникли у зв`язку з проживанням у спірному будинку. Ці обставини не можуть у достатній мірі підтверджувати наявність підстав для виселення відповідача з житлового будинку. Згідно із ст.12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до положень ч.1, 2 ст.77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Згідно з ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У пункті 26 рішення ЄСПЛ у справі "Надточій проти України" та п.23 рішення ЄСПЛ у справі "Гурепка проти України № 2" наголошується на принципі рівності сторін - одному із складників ширшої компетенції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом. Натомість, стороною позивача не доведено позовних вимог, не надано на підтвердження належних доказів. На підставі викладеного, суд апеляційної інстанції погоджується з доводами апеляційної скарги щодо відсутності підстав для виселення відповідача зі спірного житлового будинку на підставі ст.157, ч.1 ст. 116 ЖК України. Підсумовуючи наведене, суд апеляційної інстанції вважає, що позовні вимоги не знайшли свого підтвердження в ході судового розгляду, а тому є такими, що не підлягають задоволенню. За наведених обставин, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції, ухвалене з порушенням норм матеріального права, а його висновки не відповідають обставинам справи, у відповідності до підпунктів 3, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового - про відмову у задоволенні позовних вимог. Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 11 травня 2021 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст судового рішення складено 21 вересня 2021 року. Головуючий Судді