Постанова КЦС ВС № 556/225/20

Постанова Іменем України 16 вересня 2021 року м. Київ справа № 556/225/20 провадження № 61-5980св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 13 листопада 2020 року в складі судді Іванків О. В. та постанову Рівненського апеляційного суду від 04 березня 2021 року в складі колегії суддів: Шимківа С. С., Ковальчук Н. М., Хилевича С. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка і жінки без реєстрації шлюбу та визнання права власності на частку у спільному майні подружжя, ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просить встановити факт що має юридичне значення, а саме факт проживання однією сім`єю чоловіка і жінки без реєстрації шлюбу з відповідачем за період з 27 жовтня 2014 року по 30 вересня 2018 року та визнати за нею право власності на 1/2 частину житлового будинку з надвірними будівлями АДРЕСА_1 та 1/2 земельної ділянки на якій він розташований (далі - спірне нерухоме майно). Позовні вимоги обґрунтовує тим, що вона з відповідачем перебувала у зареєстрованому шлюбі з 12 лютого 2007 року по 17 жовтня 2014 року. Від шлюбу у них народилося четверо дітей. Після розірвання шлюбу вона разом з дітьми продовжила проживати з відповідачем однією сім`єю у спірному будинку, будівництво якого розпочалося під час шлюбу, а введення останнього в експлуатацію відбулося після його розірвання. Зазначає, що хоча їхні стосунки з відповідачем не завжди були приязними, проте вони проживали однією сім`єю у спірному будинку до 30 вересня 2018 року. Вони мали спільний бюджет, спільно продовжували будівництво будинку та господарських будівель, були поєднані спільним побутом, а саме: спільне приготування їжі, харчування, ведення домашнього та присадибного господарства. 30 вересня 2018 року відповідач відносно неї вчинив насильство в сім`ї, за що був притягнутий до адміністративної відповідальності. З того часу їхні шлюбні стосунки припинилися, хоча вони і продовжили спільне проживання, проте вели окремі бюджети, харчування, господарство та проживали у окремих кімнатах. Позивач, відповідач та їх неповнолітні діти зареєстровані у спірному будинку. Вважає, що житловий будинок з надвірними будівлями є спільною власністю подружжя, у зв`язку з чим просила задовольнити її позов. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Володимирецького районного суду Рівненської області від 13 листопада 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Встановлено факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу у період з 27 жовтня 2014 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 . Визнано спільним майном ОСОБА_1 та ОСОБА_2 житловий будинок з надвірними господарськими спорудами АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину житлового будинку з надвірними господарськими спорудами АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських будівель загальною площею 0,2498 га на АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5620888000:01:002:0021. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що сукупність доказів, які містяться у матеріалах справи доводять ту обставину, що з 27 жовтня 2014 року по 30 вересня 2018 року сторони проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу та спільно завершили будівництво спірного житлового будинку, спорудження якого було розпочато під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі. Дану обставину підтверджують також надані сторонами видаткові накладні та чеки на придбання будівельних матеріалів, а саме: від 13 травня 2008 року № 10, від 05 листопада 2011 року № 20, від 19 липня 2013 року № 439, від 08 вересня 2016 року № 387082. Визнаючи права власності на 1/2 частину земельної ділянки, суд першої інстанції, виходив з того, що у відповідності до частини четвертої статті 120 ЗК України, у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами, право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди. Тому оскільки житловий будинок є спільним майном подружжя сторін та підлягає поділу між ними в рівних частках, земельна ділянка на якій розміщено вказаний будинок, також підлягає поділу між сторонами. Постановою Рівненського апеляційного суду від 04 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 13 листопада 2020 року - без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що установивши дійсні обставини справи, суд першої інстанції дав належну оцінку зібраним доказам, правильно застосував норми матеріального права, не допустив порушень норм процесуального права, які призвели б до неправильного вирішення спору та дійшов обґрунтованого висновку, що позовні вимоги підлягають до задоволення. Проживаючи спільно з ОСОБА_1 понад чотири роки після розірвання шлюбу, спочатку у будинку її матері, а в подальшому у спірному будинку, надавши дозвіл на проживання та реєстрацію у ньому, відповідач не спростував та не довів відсутності усталених відносин з останньою, що притаманні подружжю. Короткий зміст вимог та доводів наведених у касаційній скарзі У квітні 2021 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 13 листопада 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 04 березня 2021 року, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій безпідставно не взято до уваги встановлену судовим рішення обставину, а саме: рішенням Володимирецького районного суду Рівненської області від 17 жовтня 2014 року, яким встановлено, що «відносини сторони не підтримують на протязі тривалого часу». Обставина того, що сторони після розірвання шлюбу змушені були проживати у одному помешканні викликана лише тим, що на їх спільному утриманні перебувало четверо дітей. Після розірвання шлюбу сторони хоч і проживали у одному помешканні, спочатку в матері позивача, потім у найманих помешканнях, а з 2018 року у спірному будинку відповідача, проте вони проживали у різних кімнатах, відносини як чоловік та жінка не підтримували, постійно конфліктували та сварилися. Обставина того, що сторони проживали в одному будинку не підтверджує ту обставину, що вини проживали однією сім`єю як чоловік та жінка. Відповідач більшу частину часу проводив за межами країни на заробітках для того, щоб належно виконувати свій батьківський обов`язок з утримання своїх чотирьох дітей. Натомість позивач власного заробітку не мала. Заперечує щодо доказів, яким суд обґрунтував своє рішення. Вважає, що належних доказів на підтвердження обставини проживання сторін однією сім`єю, як чоловік та жінка, без реєстрації шлюбу матеріали справи не містять. Відповідач повністю заперечує будь-яку участь позивача у будівництві належного йому спірного будинку, оскільки остання не має жодного відношення до даного будинку, окрім самого факту її реєстрації у ньому. Належних доказів на підтвердження понесення позивачем будь-яких витрат на будівництво будинку матеріали справи не містять. Зокрема, позивач не надала до суду будь-яких письмових доказів про те, що вона своєю працею чи коштами приймала участь у будівництві спірного будинку, як не надала і письмової угоди про спільну участь у будівництві. Жодних квитанцій про придбання будівельних матеріалів на її ім`я до суду не надано. Заперечує щодо видаткових накладних та чеків на придбання будівельних матеріалів, а саме від 13 травня 2008 року № 10 та від 05 листопада 2011 року № 20, оскільки вони є неналежними доказами, не встановлюють причинний зв`язок з фактом будівництва спірного будинку, оскільки державний акт на земельну ділянку на якій у 2016 році відповідач почав фактичне будівництво, виданий лише 09 серпня 2012 року. Видаткову накладну від 19 липня 2013 року № 439, яка також надана позивачем на підтвердження обставин придбання будівельних матеріалів для спірного будівництва, а саме: на придбання блоків висівкових (1500 штук), також вважає є неналежним доказом у справі, оскільки у ній не вказано прізвища замовника. Водночас видаткова накладна від 08 вересня 2016 року на придбання ОСОБА_2 металочерепиці та блоків будівельних, яка надана до суду відповідачем, підтверджує обставину того, що будівництво будинку було здійснено ним самостійно без участі позивача у період після розірвання шлюбу. Також зазначає, що позивачем не доведено, що будівництво спірного будинку було розпочато в період, коли сторони перебували у шлюбі. Обставина початку фактичного будівництва у 2012 році та його завершення до жовтня 2014 року (до моменту розірвання шлюбу) позивачем не доведено жодними належними та допустимими доказами. Доводи інших учасників справи У червні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій забезпечили повний і всебічний розгляд справи й ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, а доводи скарги висновків суду не спростовують. Просять касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення залишити без змін. Рух касаційної скарги та матеріалів справи Ухвалою Верховного Суду від 20 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Володимирецького районного суду Рівненської області. Справа надійшла до Верховного Суду у червні 2021 року Фактичні обставини, встановлені судами Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 12 лютого 2007 року по 27 жовтня 2014 року, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 та рішенням Володимирецького районного суду від 17 жовтня 2014 року. Сторони є батьками неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 . На час судового розгляду справи сторони та їх неповнолітні діти зареєстровані за адресою в АДРЕСА_1 . Рішенням Полицької сільської ради від 22 березня 2012 року № 379 ОСОБА_2 виділено земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,2498 га у АДРЕСА_1 . З повідомлення про початок виконання будівельних робіт № РВ06212159357 встановлено, що ОСОБА_2 повідомив про початок будівництва житлового будинку у селі Полиці 07 вересня 2012 року. У відповідності до Декларації про готовність до експлуатації об`єкта, будівництво якого здійснено на підставі будівельного паспорта, будівництво житлового будинку з надвірними будівлями АДРЕСА_1 завершено 29 січня 2018 року. З пояснень позивача та свідка ОСОБА_7 , яка у суді першої інстанції під присягою надала свідчення, встановлено, що сторони проживали в господарстві ОСОБА_7 з часу реєстрації шлюбу і продовжили проживати в цьому ж господарстві після розірвання шлюбу до лютого 2018 року. У подальшому сторони та їх неповнолітні діти перейшли проживати у власний новозбудований будинок. Ці пояснення підтверджуються відмітками про реєстрацію у паспорті позивача, з яких вбачається, що з 21 лютого 2018 року ОСОБА_1 зареєстрована в АДРЕСА_1 ; записами у погосподарській книзі № 5 за 2016-2020 роки та довідками виконавчого комітету Полицької сільської ради від 20 січня 2020 року № 97 та від 21 серпня 2020 року № 1381. Свідок ОСОБА_7 пояснила, що і після офіційного розірвання шлюбу донька з зятем проживали як подружжя, зять їздив на заробітки, після чого повертався в сім`ю та привозив гроші. Донька вела домашнє господарство, готувала їсти, прала, у тому числі речі ОСОБА_2 , у них був спільний бюджет. Всі оточуючі сприймали їх як подружжя, наприклад на весілля їх завжди запрошували разом, різні свята вони також відзначали разом. З листа Управління соціального захисту населення Володимирецької районної державної адміністрації від 03 лютого 2020 року № 382/02-19 встановлено, що у березні 2016 року при оформленні державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім`ям, ОСОБА_1 вказала ОСОБА_2 як співмешканця, у зв`язку з чим розрахунок допомоги було проведено з урахуванням цієї особи. З наданих позивачем виписок про рух коштів на її картковому рахунку в АТ КБ «Приватбанк» встановлено, що протягом 2015-2017 років ОСОБА_1 систематично перераховувала кошти ОСОБА_2 , поповнювала рахунок його мобільного телефону, здійснювала погашення кредиту ОСОБА_2 , а також отримувала гроші від відповідача.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають вказаним вимогам закону. Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у задоволенні касаційної скарги з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка і жінки без реєстрації шлюбу, якщо від цього залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Частиною другою статті 3 СК України визначено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Відповідно до частини першої статті 74 СК якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. Обов`язковою умовою для визнання осіб членами однієї сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт, наявність інших обставин, які підтверджують реальність сімейних відносин (рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99). Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є, зокрема: свідоцтва про народження дітей; довідки з місця проживання; свідчення свідків; листи ділового та особистого характеру тощо; свідоцтво про смерть одного із «подружжя»; свідоцтва про народження дітей, в яких чоловік у добровільному порядку записаний як батько; виписки з погосподарських домових книг про реєстрацію чи вселення; докази про спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності); заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка, з яких вбачається, що «подружжя» вважали себе чоловіком та дружиною, піклувалися один про одного; довідки житлових організацій, сільських рад про спільне проживання та ведення господарства. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19) зроблено висновок, що «вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України)». Вирішуючи спір в частині позовних вимог про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив з того, що позивачем доведено належними та допустимими доказами, що між позивачем та відповідачем мали місце усталені відносини, що притаманні подружжю у розумінні статті 74 СК України, тому дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог про встановлення факту проживання її та відповідача однією сім`єю без реєстрації шлюбу у період з 27 жовтня 2014 року по 30 вересня 2018 року. У частині четвертій статті 368 ЦК України передбачено, що майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім`єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов`язків. У постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15 зазначено, що «майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці». Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. При тому, що не має значення, за ким зареєстровано таке майно, оскільки спільна сумісна власність розповсюджується на майно і у тому випадку, коли право власності на нього зареєстровано лише за одним з подружжя. Тлумачення статті 60 СК України свідчить, що законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Подібні за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, а також постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17. Згідно частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (стаття 70 СК України). Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. У частині третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Врахувавши показання свідків, які підтвердили перебування сторін у фактичних шлюбних відносинах та факт спільного сторонами будівництва спірного будинку, спорудження якого було розпочато під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, а також надавши оцінку доказів у їх сукупності, які містяться у матеріалах справи та доводять ту обставину, що з 27 жовтня 2014 року по 30 вересня 2018 року сторони проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову про встановлення факту проживання сторін у справі однією сім`єю без реєстрації шлюбу в зазначений період та правильно визнав спірний житловий будинок та земельну ділянку спільною сумісною власністю. Колегія суддів погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій. Доводи касаційної скарги є аналогічними доводам апеляційної скарги, не спростовують правильних по суті висновків судів попередніх інстанцій, були предметом дослідження та зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками судів з їх оцінкою. В матеріалах справи відсутні докази того, що відповідач побудувала спірний будинок за власні кошти та своїми зусиллями. Відповідачем не спростовані докази, які надані позивачем на підтвердження обставин позову, яким суди дали належну оцінку. Доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування рішень суду першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Висновки за результатом розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки підстав для скасування судових рішень відсутні. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 13 листопада 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 04 березня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: Є. В. Петров А. А. Калараш О. С. Ткачук