Постанова Закарпатський апеляційний суд № 303/3352/18

Справа № 303/3352/18 П О С Т А Н О В А Іменем України 02 вересня 2021 року м. Ужгород Закарпатський апеляційний суд у складі: головуючого судді Куштана Б.П. (доповідача), суддів: Джуги С.Д. і Кожух О.А., з участю секретаря Кекерчень М.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу підприємства об`єднання громадян «Мукачівське учбово-виробниче підприємство №1 Українського товариства сліпих» на рішення Мукачівського міськрайонного суду від 25 березня 2019 року (у складі судді Монич В.О.) за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до підприємства об`єднання громадян «Мукачівське учбово-виробниче підприємство №1 Українського товариства сліпих» про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,- ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом у червні 2018 р. Після подачі нової редакції позовної заяви в червні 2018 р. (а.с.30-34) просили: -стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 30.03.2017 р. по 01.04.2018 р. у розмірі 23 611,57 грн.; -стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 недоотриману доплату до заробітної плати в період із 01.08.2016 р. по 01.06.2018 р. у розмірі 25 200 грн.; -стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 20 000 грн. у відшкодування моральної шкоди; -стягнути з відповідача на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 11.04.2017 р. по 01.04.2018 р. у розмірі 25 340,04 грн.; -стягнути з відповідача на користь ОСОБА_2 20 000 грн. у відшкодування моральної шкоди. На обґрунтування позовних вимог указали, що рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 29 березня 2017 р. позов ОСОБА_1 задоволено. Поновлено ОСОБА_1 на посаді директора бази відпочинку «Едельвейс», стягнуто з відповідача на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 05 грудня 2016 р. по 29 березня 2017 р., у розмірі 7 525,60 грн. Указане рішення набрало законної сили 28 січня 2018 р. Актом державного виконавця від 02.04.2018 р. установлено, що ОСОБА_1 поновлено на посаді директора бази відпочинку «Едельвейс», про що внесено відповідний запис до трудової книжки. Рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 10 квітня 2017 р. позов ОСОБА_2 задоволено. Поновлено ОСОБА_2 на посаді охоронця бази відпочинку « ІНФОРМАЦІЯ_1 », стягнуто з відповідача на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 13 грудня 2016 р. по 10 квітня 2017 р., у розмірі 8 550,96 грн. Указане рішення набрало законної сили 19 липня 2017 р. Актомдержавного виконавця від 02.04.2018 р. установлено, що ОСОБА_2 поновлено на посаді охоронця бази відпочинку « ІНФОРМАЦІЯ_1 », про що внесено відповідний запис до трудової книжки. Незважаючи на це, середній заробіток за час вимушеного прогулу в період із моменту ухвалення судом першої інстанції рішення про поновлення на посаді і дотепер не виплачений, у зв`язку з чим позивачі вирішили звернутися до суду за захистом свого права. Також ОСОБА_1 вказує, що згідно з листом Управління Держпраці в Закарпатській області №07-04/815 від 09.03.2017 р., за результатами перевірки було встановлено, що ОСОБА_1 у період із 01.04.2016 р. було встановлено щомісячну доплату в розмірі 1200 грн. за розширений обсяг робіт. Разом із цим, указана доплата в період із 01.05.2016 р. виплачувалася не в повному обсязі, а з 07.08.2016 р. узагалі була скасована. Відтак ОСОБА_1 вважає, що з відповідача на його користь необхідно стягнути цю недоотриману доплату. Крім того, позивачі вважають, що мають право на отримання від відповідача суму відшкодування моральної шкоди, оскільки незаконне звільнення позивачів призвело до заподіяння їм моральних страждань, у позивачів погіршився стан здоров`я, з моменту звільнення ними здійснювалися зусилля по організації свого життя. Рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 25 березня 2019 р. позов задоволено частково:стягнуто з відповідача на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 30.03.2017 р. по 01.04.2018 р. у розмірі 23 611,57 грн.Стягнуто з відповідача на користь ОСОБА_1 недоотриману доплату до заробітної плати в період із 01.08.2016 р. по 01.06.2018 р. у розмірі 25 200 грн.Стягнуто з відповідача на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 11.04.2017 р. по 01.04.2018 р. у розмірі 25 340,04 грн.У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. Відповідач просить скасувати це рішення, а позовні вимоги залишити без задоволення. Доводить про недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими та порушення норм матеріального та процесуального права. Узагальнені доводи апеляційної скарги зводяться до такого: -справи, які підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, мають бути розглянуті протягом розумного строку, але не більше 60 днів із дня відкриття провадження, однак ця справа розглядалася у суді першої інстанції 213 календарних днів; -рішення суду першої інстанції не містить норм матеріального права, якими суд керувався при прийнятті оскаржуваного рішення; -задовольняючи в повному обсязі стягнення грошових сум, які просили стягнути позивачі, у резолютивній частині рішення суд не наводить і жодним чином не обґрунтовує такий їх розмір, не вказує норми матеріального права, які передбачають стягнення цих сум; -стягуючи недоотриману доплату до заробітної плати, суд першої інстанції не обґрунтував, якими нормами матеріального права можливе таке стягнення, на яких нормативних документах ґрунтується указана доплата та як розраховано її розмір. Письмового відзиву на апеляційну скаргу до суду не надходило. Апеляційну скаргу належить задовольнити частково, рішення суду першої інстанції скасувати, а в задоволенні позовних вимог відмовити, із таких мотивів. Задовольняючи позовні вимоги частково, суд виходив із доведеності та обґрунтованості вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та недоотриманої доплати до заробітної плати. І недоведеності та необґрунтованості вимог, що стосуються стягнення із відповідача на користь позивачів моральної шкоди в розмірі 20 000 грн. кожному. Рішення суду першої інстанції переглядається у частині задоволених позовних вимог. Колегія суддів не може повністю погодитися із висновками суду першої інстанції, оскільки судом не досліджувалося питання строків позовної давності. Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Частиною сьомою статті 235 Кодексу законів про працю України (надалі КЗпП України) передбачено, що рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню. Матеріалами справи встановлено, що рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 29 березня 2017 р. у справі № 303/36/17 позов ОСОБА_1 задоволено. Скасовано наказ ПОГ «Мукачівське Учбово-виробниче підприємство №1 УТОС» №65/к від 05 грудня 2016 р. про звільнення ОСОБА_4 з посади директора бази відпочинку «Едельвейс» ПОГ «Мукачівське УВП №1 УТОС». Поновлено ОСОБА_4 на посаді директора бази відпочинку «Едельвейс» ПОГ «Мукачівське Учбово-виробниче підприємство №1 УТОС». Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі. Стягнуто з ПОГ «Мукачівське Учбово-виробниче підприємство №1 УТОС`на користь ОСОБА_4 середній заробіток за час вимушеного прогулу починаючи з 05 грудня 2016 р. по 29 березня 2017 р. у розмірі 7 525,60 грн. (а.с.5-8). Рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 10 квітня 2017 р. у справі № 303/37/17 позов ОСОБА_2 задоволено. Скасовано наказ ПОГ «Мукачівське Учбово-виробниче підприємство № 1 УТОС» № 68/К від 12.12.2016 р. «Про звільнення охоронця бази відпочинку « ІНФОРМАЦІЯ_1 » ОСОБА_2 ». ОСОБА_5 на посаді охоронця бази відпочинку « ІНФОРМАЦІЯ_1 » ПОГ «Мукачівське Учбово-виробниче підприємство № 1 УТОС». Стягнуто з ПОГ «Мукачівське Учбово-виробниче підприємство № 1 УТОС» на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу без відрахування податків та платежів за період із 13.12.2016 р. по 10.04.2017 р. у розмірі 8550,96 грн. (а.с.9-14). Відповідно до частини другої статті 129 Конституції України обов`язковість судових рішень є однією із основних засад судочинства. Статтею 129-1 Конституції України передбачено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. Виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд справи судом; право на судовий захист є гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень складовою права на справедливий судовий захист. Визначене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов`язкове судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 430 ЦПК України суд допускає негайне виконання рішень у справах про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника. Належним виконання судового рішення про поновлення на роботі належить вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов`язків. Аналіз указаних правових норм дає підстави для висновку про те, що законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі, і цей обов`язок полягає в тому, що у роботодавця обов`язок видати наказ про поновлення працівника на роботі виникає відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде таке рішення суду оскаржуватися. Із матеріалів справи видно, що ОСОБА_1 поновлено на посаді наказом відповідача № 11/к від 02.02.2018 р. (а.с.23), також це підтверджується актом державного виконавця від 02.04.2018 р. (а.с.15). ОСОБА_2 поновлено на посаді наказом відповідача № 58/к від 31.10.2017 р., що підтверджується актом державного виконавця від 02.04.2018 р. (а.с.16). Відповідно до статті 236 КЗпП України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки. За змістом положень статті 236 КЗпП України затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі належить вважати невидання власником (уповноваженим органом) негайно після проголошення судового рішення наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин. За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що невиконання відповідачем протягом тривалого часу рішення Мукачівського міськрайонного суду від 29 березня 2017 р. у справі № 303/36/17 про поновлення ОСОБА_1 на посаді та невиконання рішення Мукачівського міськрайонного суду від 10 квітня 2017 р. у справі № 303/37/17 про поновлення на посаді ОСОБА_2 має наслідком застосування приписів статті 236 КЗпП України про стягнення з відповідача на користь позивачів середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі. Частиною першою статті 233 КЗпП Українипередбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. За змістом частини другої статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Правова природа строку звернення до суду дозволяє констатувати, що запровадження строку, у межах якого особа може звернутися до суду з позовом, обумовлена передусім необхідністю дотримання принципу правової визначеності, що є невід`ємною складовою верховенства права. Забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а від судів вимагається дотримуватися встановлених законом правил при прийнятті процесуальних рішень. Згідно з частиною першою статті 3 та статтею 4КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором із фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається із КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього. Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Згідно зі статтею 1 Конвенції про захист заробітної плати № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 р., термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано. У рішенні від 15 жовтня 2013 р. № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат. Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій). Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається із основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат. Основна заробітна плата це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми. Трудовий договір повинен укладатись, як правило, у письмовій формі (частина перша статті 24 КЗпП України) або оформлюватись наказом чи розпорядженням роботодавця (частина третя статті 24 КЗпП України). Припинення, розірвання трудового договору пов`язано зі звільненням працівника. Із огляду на це, якщо працівник був незаконно звільнений, трудовий договір з ним був незаконно припинений роботодавцем в односторонньому порядку. Виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника полягає у відновленні трудового договору, який раніше існував і був незаконно припинений роботодавцем. До моменту фактичного виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника трудові правовідносини, які існували до порушення з боку роботодавця, не виникають. У зв`язку з цим, виплати, які мають бути здійснені роботодавцем на користь незаконно звільненого працівника, у тому числі середній заробіток за час вимушеного прогулу або різниця у заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, не можуть вважатись заробітною платою та не витікають із трудового договору як підстави для виплат. Ці виплати не можуть кваліфікуватись як плата за виконану роботу. Отже, за змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі працівника не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі обмежуються трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Указаний правовий висновок узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 р. у справі №910/4518/16 (провадження № 12-301гс18) та у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 р. у справі № 522/13736/15 (провадження № 61-25545сво18). Ураховуючи те, що середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою, то строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення зазначеного заробітку обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, тобто з часу видачі наказу про поновлення на роботі (частина перша статті 233 КЗпП України). Разом із тим, встановлено, що наказ про поновлення ОСОБА_1 на роботі було видано 02 лютого 2018 р., а з цим позовом ОСОБА_1 звернувся до суду 05 червня 2018 р., тому ним пропущено тримісячний строк звернення до суду з цим позовом, передбачений КЗпП України. Наказ про поновлення ОСОБА_2 на роботі було видано 31.10.2017 р., а з цим позовом вона так само звернулася 05 червня 2018 р., що свідчить про пропуск трьохмісячного строку звернення до суду з позовом. Клопотань про поновлення цього строку від позивачів не надходило, жодних обґрунтувань поважності пропуску строків для звернення до суду зі сторони позивачів матеріали справи не містять. Відтак, у задоволенні позову належить відмовити через пропуск строків, установлених ч.1 ст. 233 КЗпП України. Колегія суддів констатує, що через невідповідність висновків суду обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права рішення суду першої інстанції належить скасувати. Керуючись ст.368, п. 2 ч. 1 ст.374, п.п.3,4 ст.376, ст. ст.381-384 ЦПК України, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу підприємства об`єднання громадян «Мукачівське учбово-виробниче підприємство № 1 Українського товариства сліпих» задовольнити частково. 2.Рішення Мукачівського міськрайонного суду від 25 березня 2019 року скасувати. 3.У задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовити.

4. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів із дня складення повного судового рішення шляхом подачі скарги безпосередньо до Верховного Суду.

5. Повне судове рішення складено 17 вересня 2021 р. Судді: