Постанова 4818 № 639/6570/20

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ «13» вересня 2021 року м. Харків справа № 639/6570/20 провадження № 22ц/818/2978/21 Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Бурлака І.В. (суддя-доповідач), суддів - Котелевець А. В., Хорошевського О.М., за участю секретарів Дмитренко А.Ю., Колосовської А. Р., учасники справи: позивачка ОСОБА_1 , представник позивачки ОСОБА_2 , відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Департамент реєстрації Харківської міської ради розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 04 лютого 2021 року в складі судді Гаврилюк С.М. в с т а н о в и в: У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Департамент реєстрації Харківської міської ради про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Позовна заява мотивована тим, що їй належить 65/800 часток у праві спільної часткової власності на житловий будинок АДРЕСА_1 . Співвласниками домоволодіння, крім неї, є: ОСОБА_6 - на 260/800 часток та ОСОБА_5 - на 280/800 часток. Інші 195/800 часток зареєстровані за ОСОБА_7 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Вказала, що у домоволодінні зареєстроване місце проживання відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , які є її онуками. Однак, вони виселились у жовтні 2005 року та тривалий час, а саме більше 15 років, у домоволодінні не проживають. Їхніх особистих речей та предметів домашнього вжитку у будинку немає. Місце перебування (проживання) зазначених осіб невідоме. Зазначила, що реєстрація місця проживання відповідачів у домоволодінні створює для неї перешкоди у користуванні майном. Разом з іншими співвласниками та користувачами вона вимушена регулярно нести додаткові витрати зі сплати комунальних послуг, які нараховуються в залежності від кількості зареєстрованих у домоволодінні осіб відповідно до чинних тарифів. Крім того, відповідачі не беруть жодної участі в утриманні та облаштуванні житла. Вказала, що зверталась до депутата з проханням вийти на місце розташування її домоволодіння та скласти акт про не проживання у ньому відповідачів, однак отримала відмову, в якій зазначено, що Комунальне підприємство «Жилкомсервіс» повноваженнями зі складання актів про фактичне не проживання громадян у житловому будинку не наділене. Просила захистити її цивільне право шляхом позбавлення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 права користування житловим будинком АДРЕСА_1 , вирішити питання щодо судових витрат. Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 04 лютого 2021 року у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 відмовлено. На вказане заочне рішення суду ОСОБА_1 через представника подала апеляційну скаргу, в якій просила заочне рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не надав належної оцінки показанням свідків ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , які підтвердили, що відповідачі вже 10-15 років не проживають за місцем реєстрації з невідомих причин. Вказала, що заочним рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 26 лютого 2018 року у справі № 642/95/18 з аналогічних підстав позовні вимоги задоволено. Відповідачі не проживають у зазначеному будинку понад 15 років без поважних причин, втратили інтерес до цього житла. Відзивів на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції від учасників справи не надходило. Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, пояснення з`явившихся учасників справи, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно задовольнити, заочне рішення суду скасувати. Заочне рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачкою не доведено, що саме нею, як співвласницею нерухомого майна, яке належить їй на праві спільної часткової власності, а не іншими співвласниками, надавалося право відповідачам користуватись ним. Також не надано доказів того, що у спірному житловому приміщенні відсутнє майно відповідачів та що вони не проживають за місцем своєї реєстрації саме без поважних причин. Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 14 листопада 1985 року (65/800 часток), ОСОБА_6 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 14 листопада 1985 року, свідоцтва про право на спадщину за законом від 14 листопада 1985 року, ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу від 17 січня 2020 року та ОСОБА_7 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 14 листопада 1985 року, свідоцтва про право на спадщину за законом від 14 листопада 1985 року (а. с. 14-27). З технічного паспорта на садибний (індивідуальний) житловий будинок вбачається, що домоволодіння складається з будинку літ «А-1» та будинку літ «Д-1» (а. с. 110-113). З довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб (довідка про склад сім`ї) Реєстру територіальної громади міста Харкова від 03 листопада 2020 року та інформаційної довідки з Реєстру територіальної громади м. Харкова від 20 грудня 2019 року вбачається, що за вказаною вище адресою зареєстровані ОСОБА_10 , ОСОБА_3 , ОСОБА_11 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_1 , ОСОБА_12 , ОСОБА_5 (а. с. 28, 61). ОСОБА_1 звернулась до депутата Харківської міської ради VІІ скликання ОСОБА_13 щодо обстеження та складання акту проживання громадян ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в домоволодінні по АДРЕСА_1 . 24 вересня 2020 року їй надано письмове повідомлення, з якого вбачається, що законодавством України не передбачено надання повноважень депутатам місцевих рад з приводу підтвердження факту проживання фізичної особи за місцем реєстрації та складання відповідних актів. Крім того, ОСОБА_1 роз`яснено, що встановлення фактів, що мають юридичне значення, здійснюється судом в порядку, визначеному цивільним процесуальним законодавством, а вирішення питання про примусове зняття з реєстрації та виселення фізичної особи здійснюється виключно у судовому порядку (а. с. 30). Допитані судом першої інстанції свідки ОСОБА_8 та ОСОБА_9 у судовому засіданні пояснили, що відповідачі по справі є онуками ОСОБА_1 , які раніше проживали разом з нею у будинку АДРЕСА_1 . Однак, вже років 10-15 не проживають за вказаною адресою. Свідок ОСОБА_8 пояснила, що не знає, де знаходяться відповідачі. Свідок ОСОБА_9 зазначив, що йому не відомо, з яких причин виїхали відповідачі з вказаного будинку та чи є там їхні речі. Окрім того, ОСОБА_9 пояснив, що йому невідомо, хто саме із співвласників давав згоду на прописку відповідачів у будинку. Як вбачається з положень статті 47 Конституції України, кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло. Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується. Недопустимим в правовому суспільстві є свавільне виселення особи із житлового приміщення. Щоб захистити особу від свавілля, недостатньо забезпечити формальну можливість мати змагальне провадження для оскарження застосування положення закону в її справі. Якщо ухвалене в результаті судове рішення не містить обґрунтування або доказової бази, виникле втручання у гарантоване Конвенцією право може стати непередбачуваним та, як наслідок, не відповідати вимозі законності (рішення у справі «Лупса проти Румунії», заява № 10337/04, пункти 41-42; та рішення від 24 квітня 2008 року у справі «C. G. та інші проти Болгарії», заява № 1365/07, пункти 42, 46 та 49-50). За змістом статті 41 Конституції Україникожен має право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Право власності є непорушним. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свободкожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальним принципам міжнародного права. Основною метою статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішенням ЄСПЛ постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та фундаментальними правами окремої людини (наприклад, рішення у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Новоселецький проти України» від 11 березня 2003 року, «Федоренко проти України» від 1 червня 2006 року). Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Згідно з нормою статті 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не повинні суперечити закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. За змістом статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу. Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Частина перша статті 156 ЖК УРСР передбачає, що члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Згідно із частиною четвертою статті 156 ЖК УРСР до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 ЖК УРСР. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу. Відповідно до статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Положення частини 2 статті 64 ЖК УРСР зазначає, що до членів сім`ї належать дружина наймача (власника), їхні діти, батьки та інші особи, якщо вони проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Права члена сім`ї має також і особа, яка перестала бути членом сім`ї наймача, але продовжує проживати в займаному ним житловому приміщенні. За змістом зазначених норм, право користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Таким чином, право членів сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі) на користування жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири) визначено та встановлено законом. За порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК УРСР слід дійти висновку що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо від будь-яких осіб, у тому числі, осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК УРСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі, у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Такий висновок викладено у Постанові Другої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 22 листопада 2018 року, справа № 591/4595/16-ц, провадження № 61-28757св18. Відповідно до статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ними і власником житла або законом. Як роз`яснено у пункті 39 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право користування цим житлом відповідно до закону (особистий сервітут, частина перша статті 405 ЦК). Суди повинні мати на увазі, що таким законом не може бути ЖК УРСР, а застосуванню підлягають норми, передбачені главою 32 ЦК. З урахуванням зазначеного суди повинні виходити з того, що стосовно права членів сім`ї власника житлового приміщення на користування ним підлягають застосуванню положення статті 405 ЦК. Оскільки інше не встановлено законом, договором чи заповітом, на підставі яких встановлено сервітут, то відсутність члена сім`ї понад один рік без поважних причин є юридичним фактом, що є підставою для втрати членом сім`ї права користування житлом. У цьому випадку положення статей 71, 72 ЖК УРСР застосуванню не підлягають. Законодавство не містить переліку підстав, які вважаються поважними причинами відсутності за місцем проживання члена сім`ї власника житла понад один рік, і за наявності яких особа не може бути визнана такою, що втратила право на користування житловим приміщенням. Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи. При цьому, встановлення причин відсутності понад встановлені законом строки має відбуватися тільки після встановлення факту відсутності відповідача в зазначені строки. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц. На ствердження вибуття особи суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписках, переадресовування кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт і постійна там прописка, укладення трудового договору на невизначений строк тощо). Судом встановлено, що відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_4 є онуками позивачки ОСОБА_1 , що вона визнає. Також позивачка визнає, що ОСОБА_3 , ОСОБА_4 проживали у зазначеному будинку з дитинства. В суді апеляційної інстанції представник позивачки пояснив, що онуки вселилися в спірний будинок з її згоди. В ньому вони не проживають більше 15 років, а саме з 2006 року. Їхніх речей в будинку немає. Як вбачається з матеріалів справи судові повістки, направлені відповідачам за їхньою реєстрацією, поверталися до суду апеляційної інстанції з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою». Відповідачі добровільно виїхали з цього будинку, про що підтвердили свідки, які допитувалися судом першої інстанції. В суді апеляційної інстанції представник позивачки акцентував увагу суду на тому, що позивачка, будучи людиною похилого віку та отримуючи тільки пенсію, несе значні витрати з оплати комунальних послуг за відповідачів. Вказав, що відповідачі втратили інтерес до спірного житла. Більше 15 років вони в спірному будинку не з`являлися. Виходячи з того, що для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, мають значення будь які фактичні дані, зокрема, пояснення свідків, судова колегія вважає за можливе задовольнити позов позивачки та визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням. При цьому звертає увагу на те, що ефективним способом захисту порушеного права позивачки є саме визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а не позбавлення їх права користування спірним будинком, як зазначено позивачкою в прохальній частині позову, хоча назва позову та її зміст стосується саме визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. За таких обставин заочне рішення суду підлягає скасуванню, а апеляційна скарга та позов - задоволенню. За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки позов та апеляційну скаргу позивачки задоволено, з відповідачів на її користь підлягає стягненню судовий збір в розмірі 2102, 00 грн по 1051, 00 грн з кожного. Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст.374, ст.376, ст. ст. 381 384, 389 ЦПК України п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Заочне рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 04 лютого 2021 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Департамент реєстрації Харківської міської ради про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням задовольнити. Визнати ОСОБА_3 , ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 . Стягнути з ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 2102, 00 грн по 1051, 00 грн з кожного. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня набрання законної сили. Головуючий І.В. Бурлака Судді А. В. Котелевець О.М. Хорошевський Повний текст постанови складено 16 вересня 2021 року.