Постанова 4818 № 645/4043/19

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 лютого 2021 року м. Харків справа № 645/4043/19 провадження № 22-ц/818/397/21 Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Тичкової О.Ю., суддів Маміної О.В., Пилипчук Н.П., за участю секретаря Супрун Я.С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 відповідач - ОСОБА_2 , третя особа: Управління ведення Реєстру територіальної громади Департаменту реєстрації Харківської міської ради, розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 20 травня 2020 року в складі судді Мартинової О.М. УСТАНОВИВ: У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовною заявою до ОСОБА_2 просила визнати відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 . Позовна заява мотивована тим, що відповідно до запису у будинковій книзі у Будинку зареєстровані позивачка та відповідач. Проте останній фактично з 2014 року в Будинку не проживає, оскільки уклав шлюб та виїхав до місця проживання дружини та малолітніх дітей. При цьому, позивачка намагалася з домовитися відповідачем про зняття його з реєстрації за адресою Будинку, але останній від цього відмовляється тому що вважає себе співвласником домоволодіння. Оскільки, за адресою Будинку відповідач не проживає, не цікавиться ним та не утримує його у позивачки виникають проблеми зі сплатою надмірних комунальних послуг, які не надаються, але нараховуються. Заочним рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 20 травня 2020 року у задоволені позову відмовлено. Судове рішення мотивовано тим, що позивачкою доведено факт не проживання відповідача у спірному будинку, проте не доведено належними та допустимими доказами того, що відповідач не проживає у спірному будинку без поважних причин та що йому не чинились перешкоди у користуванні квартирою. Несплата відповідачем комунальних послуг не є підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим будинком. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, неповне з`ясування фактичних обставин справи, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити її позовні вимоги у повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд не з`ясував чи є на час звернення з позовом до суду відповідач членом сім`ї відповідача та як слідство невірно застосував до спірних правовідносин вимоги ст. 150 ЖК України. За умови збереження реєстрації місця проживання відповідача за адресою Будинку позивач позбавлена права розпорядження належною їй власністю. Суд відповідно до вимог ст. 405 ЦК України не встановив, чи наявна між сторонами домовленість з приводу не проживання відповідача у спірному будинку понад один рік. Судом не надано належної оцінки доказам, які позивач надала в обґрунтування своїх вимог, що призвело до ухвалення незаконного та необґрунтованого рішення . Відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належних чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Судом апеляційної інстанції вживались заходи щодо повідомлення відповідача про час та дату розгляду справи за місцем його реєстрації та місцем фактичного проживання ( АДРЕСА_2 ), але судові повістки були повернуті з відміткою про відсутність адресата за вказаною адресою. Крім того, виклик до суду було здійснено через оголошення на офіційному веб-сайті судової вади України, яке було розміщено 02.12.2020 року. Таким чином, відповідно до вимог ст. 128 ЦПК України ОСОБА_2 був належним чином повідомлений про час та дату розгляду справи, у зв`язку з чим його неявка в судове засідання не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши доповідь судді, пояснення з`явившись учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, суд уважає, що апеляційні скарги підлягають задоволенню з наступних підстав. Судом встановлено, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Так, відповідно до даних договору дарування від 13 лютого 1987 року, та договору дарування від 21 квітня 1983 року, ОСОБА_1 прийняла в дар 61/100 частину та 39/100 частин житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 відповідно ( а.с. 12, 13). З будинкової книги вбачається, що за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрованими є ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що також підтверджується довідкою про зареєстрованих у житловому приміщені осіб від 03.07.2019 року ( а.с. 10 11, 6). В матеріалах справи мається висновок в.о. начальника СДІМ Фрунзенського РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області Головлєнкова А.О. від 29 жовтня 2014 року, відповідно до якого, 09.10.2014 року до чергової частини Фрунзенського РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області від ОСОБА_1 , 1959 року народження, що мешкає за адресою: АДРЕСА_1 , надійшла заява в якій остання просить вжити заходи до сина, ОСОБА_2 , 1990 року народження, що мешкає за адресою: АДРЕСА_1 , який вчинив сварку з останньою, на зауваження не реагував. Опитаний з вищевказаного приводу гр. ОСОБА_2 повідомив, що дійсно відбулася сварка у нього з матір`ю. Так, з останнім проведено профілактичну бесіду, щодо недопущення порушення громадського порядку та підтримання добросусідських відносин. В бесіді з сусідами було встановлено, що за вказаною адресою ніяких сварок вони не чули, порушень громадського порядку не відбувалось ( а.с. 91). Висновком в.о. начальника СДІМ Фрунзенського РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області Бабіч О.І. від 31 грудня 2013 року, зазначено, що 31.12.2013 року до чергової частини Фрунзенського РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області від гр. ОСОБА_1 , 1959 року народження, що мешкає за адресою: АДРЕСА_1 надійшла заява, в якій остання просить вжити заходи до сина, ОСОБА_2 , 1990 року народження, що мешкає за адресою: АДРЕСА_1 , який вчинив сварку з останньою. Так, опитати з вищевказаного приводу гр. ОСОБА_2 не надалося можливим, оскільки на неодноразові запрошення до Фрунзенського РВ не з`являвся, на неодноразові виїзди був відсутній за місцем мешкання. В бесіді з сусідами було встановлено, що за вказаною адресою громадянський порядок не порушувався (а.с. 120). Крім того, довідкою, виданою начальником сектору превенції ПП Немишлянського ВП ГУ НП в Харківській області Гребенюк О.А. від 10.06.2019 року, зазначено, що під час перевірки звернення ОСОБА_1 щодо засвідчення факту не мешкання ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 , встановлено зі слів мешканців сусідніх домоволодінь, що гр. ОСОБА_2 зареєстрований, але дійсно не мешкає з особистих причин за адресою: АДРЕСА_1 більше 5 років (а.с.6). Відповідно до довідки, виданою начальником сектору превенції ПП Немишлянського ВП ГУ НП в Харківській області Гребенюк О.А. від 30.07.2019 року , в ході перевірки було встановлено, що до Немишлянського ВП ГУ НП в Харківській області з заявою звернулась гр. ОСОБА_1 , в якій просила вжити заходи до її сина гр. ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_3 , який 03.07.2019 року знаходячись за місцем реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 , вчинив сварку, в ході якої висловлювався на адресу матері брутальною лайкою, поводив себе агресивно, намагався пошкодити мобільний телефон та видалити з нього інформацію. За даним фактом, додатково було опитано заявницю ОСОБА_1 , яка повідомила, що її син ОСОБА_2 за адресою реєстрації не мешкає близько 5 років., де мешкає не відомо, у зв`язку з тим, що у заявниці з жінкою сина виникли неприязні стосунки та на теперішній час стосунки не підтримують (а.с. 86). На запит суду начальник Немишлянського ВП ГУНП в Харківській області полковник поліції Щербинський К.С., 02.12.2019 року повідомив, що відповідач ОСОБА_2 в період з 2014 року і по теперішній час з заявами щодо перешкоджань йому у праві в користування житловим приміщенням, за адресою: АДРЕСА_1 , до органів поліції не звертався (а.с. 49). На запит суду головний лікар Комунального некомерційного підприємства «Міська поліклініка № 3» Харківської міської ради Хижняк Л.Л. 10.12.2019 року повідомив, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , за період з 2014 року по теперішній час за медичною допомогою до поліклініки не звертався, медична документація відсутня. Декларацію про надання медичних послуг з лікарями КНП «Міська поліклініка № 3» ХМР не підписував (а.с. 60). З відповіді Служби у справах дітей та сім`ї від 19.03.2019 року за наслідками розгляду листа ОСОБА_1 щодо ухилення від виконання батьківських обов`язків з питань забезпечення прав дітей на життя та охорону здоров`я сином ОСОБА_2 та невісткою ОСОБА_3 , вбачається, що родина ОСОБА_4 разом з дітьми проживає у будинку з 4-х кімнат ( а.с. 87). З листів заступника міського голови виконавчого комітету Мерефянської міської ради - Рудницької Світлани від 18.02.2020 року, вбачається, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_2 , зареєстровані з 07.06.2018 року та по теперішній час (а.с. 94, 99). З постанови Харківського районного суду Харківської області від 31 липня 2020 року про притягнення ОСОБА_2 до адміністративної відповідальності ч. 1 ст. 175-2 КУпАП вбачається, що відповідач у справі постійно проживає у будинку АДРЕСА_2 ( а.с. 180 - 181) Судом першої інстанції було задоволено клопотання позивача та допитані у якості свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Свідок ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , у судовому засіданні пояснила, що перебуває з позивачкою в дружніх відносинах з 2002 року, при цьому з відповідачем не знайома та жодного разу не бачила його, однак відомо, що син позивачки мешкає в м. Мерефа разом зі своєю дружиною. За період з 01.01.2018 року по 01.08.2019 року відвідувала оселю позивачки не часто. При цьому, зазначає, що не бачила чоловічих речей в будинку. При цьому, зі слів позивача, відомо, щодо висловлювання відповідачем нецензурною лайкою на адресу позивача. Також, зазначає, що невідомі випадки чинення відповідачу будь-яких перешкод у користуванні житлом з боку позивача. Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_6 пояснила, що перебуває з позивачкою у дружніх відносинах з 1995 року, відповідача, який є сином позивача, знає з дитинства. З 2013 року між сторонами виникли конфлікти з приводу непорозуміння з невісткою, тому відповідач зібрав свої речи та покинув домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , переїхавши до майбутньої дружини у м. Мерефу. Зазначала, що між сторонами виникли неприязні відносини, проте відповідач періодично відвідує позивача в домоволодінні за вказаною вище адресою та створює сварки. Так, їй відомо, що з 08 на 09 березня 2018 року син позивача ночував у зазначеному будинку, а в 2019 році був в у матері 4 рази. Проте, речей відповідача в будинку позивачки немає. Позивачка не чинить йому перешкоди в користуванні Будинком. Позивачка вказує, що її син фактично за місцем реєстрації не мешкає з 2013 року, його особисті речі відсутні, оплату за комунальні платежі не проводить, житлом не цікавиться. Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Частиною першою статті 76 ЦПК України встановлено, що доказами є будь-які фактичні дані на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17.07.1997 р. відповідно до Закону №475/97-ВР від 17.07.1997р. «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися та розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. За ч. 1ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Так, частиною 1 ст. 383 ЦК України визначено, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати приміщення для власного проживання, проживання членів його сім`ї, інших осіб. Статтею 386 ЦК України передбачено, що власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. На підставі ст. 391 ЦК України закріплено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Згідно ч. 1 ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі: судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою. Згідно ст. 405 ЦК України, член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Оскільки інше не встановлено законом, договором чи заповітом, на підставі яких встановлено сервітут, то відсутність члена сім`ї понад один рік без поважних причин є юридичним фактом, що є підставою для втрати членом сім`ї права і користування житлом. За змістом частини 1 статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Виходячи із порівняльного аналізу статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 64, 150, 156 ЖК УРСР слід дійти висновку, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру від будь-яких осіб, у тому числі і тих, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 64, 150, 156 ЖК УРСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї (правова позиція, викладена у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16). Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Статтями 317, 319 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Статтею 156 ЖК України та статтею 405 ЦК України передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідна наявність одночасно двох умов, зокрема, відсутність члена сім`ї без поважних причин понад один рік, а також відсутність поважних причин не проживання за адресою такого житлового приміщення. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. Тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. В обґрунтування позовних вимог позивачкою надано докази на підтвердження того, що відповідач ОСОБА_2 в період з 2014 року і по теперішній час з заявами щодо перешкоджань йому у праві в користування житловим приміщенням, за адресою Будинку до органів поліції не звертався. Відсутність перешкод у користуванні житловим приміщенням також було підтверджено показами свідків. З довідки начальника Немишлянського відділу ГУ НП в Харківській області полковника поліції ОСОБА_7 вбачається, що зі слів мешканців сусідніх домоволодінь було встановлено, що ОСОБА_2 зареєстрований, але дійсно не мешкає з особистих причин за адресою Будинку більше 5 років. Судова колегія не погоджується з висновком суду про те, що відповідач не втратив інтерес до спірного житлового будинку, оскільки відповідних доказів що підтверджують даний факт матеріали справи не містять. Висновок суду про те, що заміна позивачкою дверей до Будинку свідчить про те, що відповідач немає доступу до нього є припущенням. Оскільки доказів того, що відповідач взагалі звертався до своєї з матері з вимогами про усунення перешкод йому або членам його сім`ї у користуванні житловим приміщенням, матеріали справи не містять та відповідачем не надано. З наявних в матеріалах справи доказів вбачається, що родина ОСОБА_4 проживає в АДРЕСА_2 . У відповідності до ч. 2 ст. 405 ЦК України член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Реєстрація відповідача, який не проживає у будинку з 2014 року, створює власнику Будинку перешкоди у користуванні майном, отже позовні вимоги про визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням будинком обґрунтовані та підлягають задоволенню, оскільки порушене право позивача підлягає захисту у обраний ним спосіб. Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин справи, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 . На підставі ст. ст.141, 382 ЦПК України апеляційний суд, задовольняючи апеляційну скаргу та ухвалюючи нове рішення у справі про задоволення позову , вважає необхідним стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 у відшкодування витрат по сплаті судового збору, понесених у зв`язку з розглядом справи судом першої інстанції та переглядом справи у суді апеляційної інстанції у розмірі 1921 (768,40+1152,60) грн. На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 382 - 384 ЦПК України, суд ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Заочне рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 20 травня 2020 року скасувати, ухвалити нову постанову. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Управління ведення Реєстру територіальної громади Департаменту реєстрації Харківської міської ради про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, задовольнити. Визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме: будинком АДРЕСА_1 . Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1921 (одну тисячу дев`ятсот двадцять одну) гривню сплаченого судового збору у зв`язку з розглядом справи судом першої інстанції та переглядом справи судом апеляційної інстанції. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст судового рішення складено 22 лютого 2021 року. Головуючий О.Ю.Тичкова Судді О.В. Маміна Н.П. Пилипчук