Постанова 4824 № 761/1693/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД справа №761/1693/20 головуючий у І інстанції: Рибак М.А. провадження 22-ц/824/11918/2021 доповідач: Сліпченко О.І. ПОСТАНОВА Іменем України 14 вересня 2021 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого судді Сліпченка О.І., суддів Сушко Л.П., Гаращенка Д.Р. за участю секретаря: Пітенко І.Ю. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 07 квітня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Надра» в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію про порушення прав споживача, невідповідність умов договору вимогам законодавства. Заслухавши доповідь судді Апеляційного суду, перевіривши матеріали справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд,- ВСТАНОВИВ: В січні 2020 року ОСОБА_1 звернулась із вищевказаним позовом який обґрунтовано тим, що 04 серпня 2006 року між позивачем та ПАТ КБ «Надра» було укладено кредитний договір про надання споживчого кредиту № ПК 251/06-00, сума сплачених позивачем коштів за яким станом на 11 червня 2014 року склала 46 526,62 доларів США. Позивач зазначала, що пункти договору, а саме - п. 1.3.1., яким передбачено плату за управління кредитом та п. 1.3.2, яким встановлено одноразову плату за видачу кредиту, є недійсними, оскільки позивача не було поінформовано про кредитні умови та такі положення договору не відповідають вимогам Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки є несправедливими по відношенню до позивача. А тому позивач вважала, що з огляду на недійсність положень договору, вона виконала усі зобов`язання, сплативши всю суму боргу за кредитним договором. Посилаючись на викладене позивач просила суд визнати недійсними п.п. 1.3.1. та 1.3.2. кредитного договору № ПК 251/06-00 від 04 серпня 2006 року, зменшити розмір заборгованості позивача перед відповідачем за рахунок надлишково отриманих коштів зі сплати комісії в сумі 6 745,99 доларів США та 405,00 доларів США плати за видачу готівки та стягнути з відповідача на користь позивача надлишково сплачені кошти у розмірі 8 317,64 доларів США, а просила визнати кредитне зобов`язання по договору від 04 серпня 2006 року виконаним та припиненим. Рішенням Шевченківського районного суду м.Києва від 07 квітня 2021 року у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням ОСОБА_1 звернулась із апеляційною скаргою, посилаючись на порушення місцевим судом норм матеріального та процесуального права. Вказує на те, що судом було невірно застосовано наслідки спливу строку позовної давності, з огляду не вірно встановлені дати та той факт, що платежі за договором здійснювались систематично, що на думку позивача вказує на неможливість розрахунку строку позовної давності від дати укладення договору. Крім того, вказує, що 27 червня 2018 року вона отримала довідку з якої дізналась про розмір комісії, нарахованої відповідно до спірних пунктів кредитного договору. Відзив на апеляційну скаргу не надходив. У судове засідання, належним чином повідомлені учасники справи не з`явились. У відповідності до вимог ст.ст. 130, 372 ЦПК України неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи, а тому колегія суддів вважає можливим слухати справу у їх відсутності. Апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав. Згідно вимог ст. 263 ЦПК України, - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Згідно ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення відповідає. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем пропущено строки позовної давності відносно вимог про визнання недійсними окремих пунктів договору, а тому відповідно не підлягають задоволенню і вимоги про зменшення розміру заборгованості та повернення надлишково сплачених коштів нарахованих за спірними пунктами договору. Колегія суддів погоджується з таким висновком з огляду на наступне. Судом встановлено, що 04 серпня 2006 року між позивачем та ПАТ КБ «Надра» було укладено кредитний договір про надання споживчого кредиту № ПК 251/06-00, за умовами якого банк надав позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості та платності грошові кошти в сумі 27 000 доларів США зі сплатою 11 % відсотків річних. Умовами п. 1.3.1. договору передбачено плату за управління кредитом щомісячно протягом усього терміну користування коштами із розрахунку 0,42 % від розміру фактичного залишку заборгованості. Згідно із п. 1.3.2. договору, позичальник сплачує одноразово при отриманні кредиту плату за видачу готівки з ссудного рахунку та за управління кредитом в розмірі 405 доларів США. Відповідно до ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно з ч.1 ст.261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів, за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї можливість знати про посягання на права. Позивач, будучи обізнаним про умови кредитного договору, зокрема оспорюваних пунктів договору, з моменту укладення кредитного договору - з 04 серпня 2006 року, звернувся з позовом у січні 2020 року. Таким чином, колегія суддів погоджується із висновками місцевого суду про те, що позивач пропустив трирічний строк позовної давності для звернення до суду, зокрема щодо визнання недійсним пункту кредитного договору, оскільки саме з дати укладення договору починається перебіг позовної давності. Доводи апелянта, щодо невідповідності років укладення та звернення із позовом вказаним судом першої інстанції в мотивувальній частині рішення не свідчать про невідповідність висновків про пропуск строку позовної давності, а враховуючи, що в своєму рішенні попередньо місцевим судом вірно встановлено дату звернення позивача із позовом та дату укладення кредитного договору, вказана невідповідність являється опискою. Посилання в апеляційній скарзі на те, що позивач ознайомлений із спірними умовами договору із моменту отримання довідки 27 червня 2018 року колегія суддів відхиляє, оскільки ОСОБА_1 уклала кредитний договір 04 серпня 2006 року та відповідно могла ознайомитись із його умовами, зокрема і спірними пунктами. Твердження позивача на необхідності застосування норми ч.5 ст. 261 ЦК України ґрунтуються на невірному трактуванні законодавства, оскільки до правовідносин, які перебувають на розгляді застосовується норма ч.1 ст.261 ЦК України, що крім того підтверджується висновками Верховного Суду викладеними в постанові від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15: «тлумачення частини першої та п`ятої статті 261 ЦК свідчить, що потрібно розрізняти початок перебігу позовної давності залежно від виду позовних вимог. Вимога про визнання правочину недійсним відрізняється від вимоги про виконання зобов`язання не лише по суті, а й моментом виникнення права на захист. Для вимоги про визнання правочину недійсним перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась, або могла довідатись про вчинення цього правочину. Натомість для вимоги про виконання зобов`язання початок перебігу позовної давності обумовлюється виникненням у кредитора права на вимогу від боржника виконання зобов`язання. Тому положення частини п`ятої статті 261 ЦК застосовуються до вимог про виконання зобов`язання, а не до вимог про визнання правочину недійсним» Інші доводи апеляційної скарги, не спростовують висновки місцевого суду, щодо застосування строків позовної давності, які являються підставою для відмови в задоволенні позову. З урахуванням того, що інші доводи апеляційної скарги, є ідентичними доводам позовної заяви, яким суд надав належну оцінку, висновки суду першої інстанції є достатньо аргументованими, колегія суддів доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи позивача, при цьому враховуючи, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»). Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, розглядаючи спір повно та всебічно дослідив і оцінив обставини справи, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, та прийшов до обґрунтованого висновку про те, що позивачем не надано належних доказів на підтвердження позовних вимог. Оскільки, висновки суду відповідають фактичним обставинам справи, а ухвалене судове рішення відповідає вимогам матеріального і процесуального права, то підстави для його скасування відсутні. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст.367, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд,-

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 07 квітня 2021 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів. Повний текст постанови складено «14» вересня 2021 року. Головуючий Судді: