Постанова Волинський апеляційний суд № 158/1546/20

Справа № 158/1546/20 Головуючий у 1 інстанції: Костюкевич О. К. Провадження № 22-ц/802/1122/21 Категорія: 68 Доповідач: Матвійчук Л. В. ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 09 вересня 2021 року місто Луцьк Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - судді Матвійчук Л. В., суддів - Киці С. І., Осіпука В. В., з участю секретаря судового засідання Савчук О. В., позивача - ОСОБА_1 , представника позивача ОСОБА_2 , представника відповідача - ОСОБА_3 , розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про визнання права власності на 1/2 частину спільного майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про визнання права власності на частину спільного майна подружжя, визнання боргового зобов`язання солідарним зобов`язанням подружжя за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_4 на рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 18 травня 2021 року, В С Т А Н О В И В: У червні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що вона з 15 липня 2000 року перебуває у зареєстрованому шлюбі з відповідачем ОСОБА_4 за яким 07 серпня 2019 року було зареєстровано право власності на житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та який було збудовано ними за спільні кошти подружжя. Ураховуючи наведене, позивач ОСОБА_1 збільшивши позовні вимоги, просила суд: визнати за нею право власності на 1/2 частину житлового будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати за нею право власності на 1/2 частину земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибну ділянку) площею 1050,00 кв. м, кадастровий номер 0721882700:04:002:0977, за адресою: с. Липляни, Ківерцівський район, Волинська область, а також стягнути з відповідача на її користь понесені по справі судові витрати. У серпні 2020 року відповідач ОСОБА_4 звернувся до суду із зустрічним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що спірний житловий будинок будувався ним частково за рахунок особистих коштів. Так, 15 липня 1999 року він позичив ОСОБА_5 грошові кошти у розмірі 21 720 грн, що було еквівалентно на той час 5 500 доларів США, які після повернення останнім було вкладено у будівництво спірного житлового будинку, зокрема, на купівлю будівельних блоків, кладку цегли і блоків, придбання металочерепиці та інших матеріалів. Відповідач також вказував, що значні кошти на будівництво будинку йому позичала його мати ОСОБА_6 , а саме 60 000 грн, і кошти їй він повернув вже після припинення фактичних шлюбних відносин з позивачем ОСОБА_1 . У березні 2016 року він позичив грошові кошти у розмірі 6 000 доларів США у своєї сестри ОСОБА_7 , якими він оплачував за штукатурні роботи, за гіпсокартонні та шпатлівочні роботи, сантехнічні роботи та купівлю сантехніки. Ураховуючи наведене, відповідач ОСОБА_4 просив суд визнати 81/100 частину житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами (незавершеного будівництвом), який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , його особистою власністю та визнати боргове зобов`язання в сумі в українських гривнях, що становить еквівалент 6 000 доларів США, яке виникло на підставі договору позики від 01 березня 2016 року перед ОСОБА_7 , спільним солідарним зобов`язанням подружжя його та позивача ОСОБА_1 , а також стягнути з позивача на його користь понесені по справі судові витрати. Рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області від 18 травня 2021 року первісний позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину житлового будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1891065307218, загальною площею 132,1 кв. м. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) площею 1050,00 кв. м, кадастровий номер 0721882700:04:002:0977, за адресою: с. Липляни, Ківерцівський район, Волинська область. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 відмовлено. В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_4 , покликаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить оскаржуване рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким первісний позов ОСОБА_1 задовольнити частково, визнавши за нею право власності на 19/200 частин житлового будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1891065307218, загальною площею 132,1 кв. м., та відмовити у задоволенні позовної вимоги про визнання за позивачем ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибну ділянку) площею 1050,00 кв. м, кадастровий номер 0721882700:04:002:0977, за адресою: с. Липляни, Ківерцівський район, Волинська область. При цьому просить його зустрічний позов задовольнити повністю та стягнути з позивача на його користь понесені в суді апеляційної інстанції судові витрати по справі. Апеляційна скарга мотивована тим, що висновки суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення первісного позову ОСОБА_1 та відмову у задоволенні його зустрічного позову, не відповідають дійсним обставинам справи, оскільки суд не врахував того, що спірний житловий будинок було збудовано на земельній ділянці площею 0,105 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, що розташована у с. Липляни Ківерцівського району Волинської області, кадастровий номер 0721882700:04:002:0977, яка була набута ним ще задовго до реєстрації шлюбу з позивачем ОСОБА_1 . На даний час житловий будинок хоча і зареєстрований, однак не закінчений будівництвом, і в загальному його будівництво було проведено фактично саме за його особисті кошти. Враховуючи, що фактично шлюбні відносини між ним та ОСОБА_1 були припинені ще у 2018 році, тому з урахуванням наведеного, 81/100 частина спірного житлового будинку є його особистою власністю, тому до спільного майна подружжя, що підлягає поділу, відноситься лише 19/100 частина будинку. Суд також не звернув уваги на те, що при поділі майна подружжя судом обов`язково повинно бути враховано наявність боргових зобов`язань подружжя, які виникли в інтересах сім`ї, у зв`язку з чим необґрунтовано відмовив у його вимозі про визнання боргового зобов`язання в сумі в українських гривнях, що становить еквівалент 6 000 доларів США, яке виникло на підставі договору позики від 01 березня 2016 року перед ОСОБА_7 , спільним солідарним зобов`язанням подружжя його та позивача ОСОБА_1 . Тому вважає, що суд першої інстанції безпідставно задовольнив первісний позов ОСОБА_1 та відмовив у задоволенні його зустрічного позову. У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача ОСОБА_1 ОСОБА_2 просив апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_4 залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду - без змін. Згідно із ч. ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Заслухавши пояснення позивача та представників сторін по справі, дослідивши обставини справи та перевіривши їх доказами, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга до задоволення не підлягає з таких підстав. Судом першої інстанції встановлено, що 15 липня 2000 року між сторонами по справі зареєстровано шлюб, що підтверджується свідоцтвом про одруження серії НОМЕР_1 від 15 липня 2000 року, який рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області від 21 вересня 2020 року було розірвано (а.с.7, том 1). Від шлюбу у сторін народилось двоє дітей: дочка ОСОБА_8 - ІНФОРМАЦІЯ_1 , дочка ОСОБА_9 - ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.120-121, том 1) На підставі державного акту на право приватної власності на землю серії IV-ВЛ № 031632 від 05 квітня 1999 відповідачу ОСОБА_4 належить земельна ділянка площею 0,105 га на території Жидичинської сільської ради Ківерцівського району Волинської області для будівництва і обслуговування житлового будинку, кадастровий номер 0721882700:04:002:0977 (а.с.62-63, том 1). На вказаній земельній ділянці у 2008 році сторонами по справі розпочато будівництво житлового будинку по АДРЕСА_1 , що підтверджується дозволом на виконання будівельних робіт (а.с.64, том 1). Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №176980834 від 09 серпня 2019 року житловий будинок по АДРЕСА_1 зареєстровано 07 серпня 2019 року за відповідачем ОСОБА_4 (а.с.64, том 1). Згідно з ст. 60 СК України майно набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Аналогічне положення містить ст. 368 ЦК України. Згідно із ч. 1 ст. 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Відповідно до ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (ч. 1 ст. 70 СК України). Згідно з ст. 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Ця презумпція може бути спростована і один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Відсутність судового рішення про визнання набутого за час шлюбу майна особистою приватною власністю одного із подружжя або інших достатніх доказів на підтвердження того, що таке майно придбане за особисті кошти одного із подружжя, дає підстави вважати, таке майно належить обом з подружжя на праві спільної сумісної власності у рівних частках. Відповідні правові висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17. Згідно роз`яснень, які містяться в п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Таким чином, реєстрація права власності на нерухоме майно, придбаного під час шлюбу, лише на ім`я одного з подружжя, не спростовує презумпції належності його до спільної сумісної власності подружжя. Згідно із ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст. ст. 76, 77 ЦПК України). Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Як визначено ч. 2 ст. 78 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Положення вищезазначених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов`язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача. Встановивши, що зазначений житловий будинок є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, а також відсутність між сторонами спору домовленості щодо рівності часток та обставин для відступлення від засад рівності часток подружжя, суд першої інстанції, на думку колегії суддів, у відповідності до ст. 70 СК України дійшов обґрунтованого висновку про поділ вказаного будинку в рівних частках, та з урахуванням заявлених позовних вимог, визнав за позивачем право власності на 1/2 частку спірного житлового будинку. Відповідно до зазначених норм матеріального права спростувати презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте сторонами за час шлюбу в даному випадку лежить на відповідачеві ОСОБА_4 . Доводи відповідача ОСОБА_4 про те, що спірний житловий будинок був збудований ним за рахунок коштів, які він отримав у позику від своєї матері ОСОБА_6 , та які повернув останній після припинення шлюбних відносин із позивачем, не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи і підставно не були взяті до уваги судом першої інстанції як недоведені. Твердження відповідача, що 81/100 частина житлового будинку належить йому на праві особистої власності, оскільки придбана за особисті кошти, не підтверджено належними та допустимими доказами. Приєднані відповідачем до матеріалів справи докази не є такими, що беззаперечно свідчать, що майно хоча і набуте сторонами за час шлюбу, але є його особистою власністю. ОСОБА_4 не довів належними та допустимими доказами того факту, що 6 000 доларів США були позичені в ОСОБА_7 та витрачені ним саме на будівництво спірного житлового будинку. Зміст наявної в матеріалах справи боргової розписки ОСОБА_4 від 01 березня 2016 року про отримання у борг 6000 доларів США у ОСОБА_7 , яка є його сестрою, не доводить цієї обставини. Разом з тим, показання свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_5 , ОСОБА_13 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 не доводять тієї обставини, що відповідач придбавав будівельні матеріали на будівництво спірного будинковолодіння, проводив оплату будівельних та ремонтних робіт за особисті та позичені ним кошти. Наявні в матеріалах справи квитанції про придбання та оплату будівельних матеріалів беззаперечно не підтверджують факту, що такі витрати були вчинені відповідачем за його особисті кошти. Крім того, з пояснень позивача в суді апеляційної інстанції встановлено, що подружжя до початку будівництва будинку разом працювали за кордоном (Португалія), та із зароблених коштів 10 000 доларів США вклали в будівництво спірного житлового будинку. Такі пояснення стороною відповідача не заперечувались. Також позивач не заперечувала тієї обставини, що допомогу в будівництві спірного будинку надавали, як її батьки, так і батьки відповідача. Отже, наведені відповідачем докази не спростовують презумпції спільності майна подружжя та доводи апеляційної скарги в цій частині є безпідставними. Таким чином, висновок суду про те, що спірний житловий будинок є спільним сумісним майном подружжя, є правильний та з огляду на це, суд обґрунтовано задовольнив позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання за нею права власності на 1/2 частину спірного житлового будинку та відмовив у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_4 про визнання 81/100 частини житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , його особистою власністю та визнання боргового зобов`язання перед ОСОБА_7 солідарним зобов`язанням подружжя. Що стосується позовної вимоги про визнання за позивачем права власності на 1/2 частину земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, то суд зазначає наступне. Частиною 1 ст. 377 ЦК України передбачено, що до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Згідно із ч. 1 ст. 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Нормами СК України презюмується право спільної сумісної власності, а оскільки позивачу ОСОБА_1 належить право власності на 1/2 частину спірного житлового будинку, тому відповідно до ст. 120 ЗК України та ст. 377 ЦК України до неї переходить і право власності на ту частину земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт. У п. 18-2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» роз`яснено, що відповідно до положень статей 81, 116 ЗК України окрема земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду. Якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до ст. 120 ЗК України, ст. 377 ЦК України. Отже, у разі поділу житлового будинку, будівлі, споруди між колишнім подружжям, співвласник житлового будинку, будівлі, споруди має право отримати у власність відповідну частину земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт нерухомого майна. Таку ж правову позицію висловлено у постанові Верховного Суду України від 09 грудня 2015 року у справі № 6-814цс15 та у постанові у Верховного Суду від 25 лютого 2019 року у справі № 199/2099/17 (провадження 61-35533св18). Отже, висновок суду першої інстанції про визнання за позивачем права власності на частину земельної ділянки у розмірі частки права власності у спільному майні подружжя узгоджується із вищенаведеними нормами матеріального права. Таким чином, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду про задоволення первісного позову ОСОБА_1 та про відмову у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 є законним та обґрунтованим. Доводи апеляційної скарги відповідача ОСОБА_4 про те, що оскаржуване рішення є незаконним та підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 та задоволення його зустрічного позову, а також щодо невідповідності рішення суду першої інстанції фактичним обставинам справи, порушення ним норм матеріального права, не спростовують правильних висновків суду, а є його власним суб`єктивним тлумаченням норм права та обставин справи і не впливають на законність оскаржуваного рішення. Не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції не враховано правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18, оскільки правові висновки викладені в цій постанові стосувалися виконання умов договору інвестування між забудовником та інвестором та не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, які виникли між подружжям. Крім того, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин інші правові висновки Верховного Суду, які зазначені відповідачем в апеляційній скарзі, оскільки всі вони не стосуються правовідносин, які виникають при поділі майна подружжя. Покликання відповідача в апеляційній скарзі на те, що суд першої інстанції не зазначив у резолютивній частині оскаржуваного рішення висновку щодо жодної із заявлених зустрічних позовних вимог є безпідставними, оскільки в резолютивній частині рішення зазначено про відмову у задоволенні зустрічного позову, тільки зазначаючи предмет позову суд допустив описку, зазначивши зустрічну вимогу про визнання права власності на 1/2 частину спільного майна подружжя, однак в мотивувальній частині рішення зроблений висновок про відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог, які були заявлені, а саме: визнання 81/100 частини спірного житлового будинку особистою приватною власністю ОСОБА_4 , визнання боргового зобов`язання перед ОСОБА_7 солідарним зобов`язанням подружжя. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі наведеного, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Підстави для його зміни чи скасування відсутні. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд У Х В А Л И В: Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_4 залишити без задоволення. Рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 18 травня 2021 року у цій справі залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду упродовж тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий Судді: