Постанова Київський апеляційний суд № 756/13839/20

Справа № 756/13839/20 Головуючий 1 інстанція- Майбоженко А.М. Проваження № 22-ц/824/10914/2021 Доповідач апеляційна інстанція- Савченко С.І. П О С Т А Н О В А іменем України 14 вересня 2021 року м.Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Савченка С.І., суддів Верланова С.М., Мережко М.В., за участю секретаря Малашевського О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Оболонського районного суду м.Києва від 16 листопада 2020 року про вжиття заходів забезпечення позову в цивільній справі за позовом Акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_1 ,третя особа ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки,- в с т а н о в и в: Ухвалою Оболонського районногосуду м.Києва від 16 листопада 2020 року в даній справі за позовом АТ «Універсал Банк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки задоволено заяву позивача та забезпечено позов шляхом накладення арешту на належну відповідачу квартиру АДРЕСА_1 . Не погоджуючись із ухвалою, відповідач ОСОБА_1 в особі представника адвоката Дадіверіної Л.І. подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу суду першої інстанції, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, та порушення норм процесуального права. Скарга мотивована тим, що відповідач є власником спірної квартири АДРЕСА_1 , а тому вжиті судом заходи забезпечення позову у вигляді арешту є втручанням у його право на мирне володіння нерухомим майном, які гарантовані йому ст.41 Конституції України та ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Суд не врахував, що відповідач не є боржником перед банком, а арешт на квартиру накладено за борги третьої особи ОСОБА_2 без будь-яких підстав. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд виходив виключно із припущення та не звернув уваги, що позивачем не надано жодного доказу на підтвердження обставин щодо необхідності застосування заходів забезпечення позову. Вважає, що посилання банку на відчуження ОСОБА_2 предмета іпотеки без згоди банку як іпотекоджержателя недоречні, оскільки банк приховав, що на момент укладення договору купівлі-продажу від 13 листопада 2019 року іпотеки не існувало, як і не існувало запису про обтяження квартири в - 2 - Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. В матеріалах справи відсутні докази про намагання відповідача провести відчуження квартири чи вчинити інші дії внаслідок яких квартира може зникнути, а твердження позивача з цього приводу є голослівними. Висновок суду про можливе невиконання чи утруднення виконання судового рішення грунтується лише на припущенні і жодним чином не вмотивований. Накладаючи арешт, суд виходив виключно з інтересів однієї сторони - позивача і жодним чином не врахував права та інтереси відповідача. Неправомірно, без будь-яких для цього підстав, наклавши арешт на майно відповідача, суд порушив ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує особі право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі. Позивач АТ «Універсал Банк» правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався. Копія ухвали про відкриття апеляційного провадження та копія апеляційної скарги з додатками 05 серпня 2021 року направлена згідно ч.6 ст.128 ЦПК України на офіційну електронну адресу банку, що стверджується повідомленням про її доставлення. Представник відповідача ОСОБА_1 адвокат Дадіверіна Л.Ю. в суді апеляційної інстанції подану апеляційну скаргу та викладені в ній доводи підтримала, просила задоволити та скасувати ухвалу Оболонського районного суду м.Києва як незаконну. Представник позивача АТ «Універсал Банк» адвокат Прудка О.В. проти задоволення апеляційної скарги заперечувала, посилаючись на законність і обгрунтованість судової ухвали та відсутність підстав для її скасування. Щодо третьої особи ОСОБА_2 , то судова повістка повернулася із відміткою пошти, що особа за даною адресою не знаходиться, що у свою чергу відповідно до п.3 ч.8 ст.128 ЦПК України вважається врученням судової повістки та відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи. Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали судді першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав. Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення із додержанням норм матеріального і процесуального права. Судом встановлено, що у листопаді 2020 року АТ «Універсал Банк» подав до Оболонського районного суду м.Києва позов до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, в якому просив звернути стягнення на квартиру АДРЕСА_1 в рахунок часткового погашення заборгованості боржниці ОСОБА_2 за генеральним договором про надання кредитних послуг № BL1581 від 31 січня 2008 року та додатковою угодою № BL1581/К1 в розмірі 2992065,98 грн. Вимоги мотивовані тим, що 31 січня 2008 року між банком і ОСОБА_2 було укладено кредитний договір з додатковою угодою, відподіно до яких позичальниця отримала кредит у сумі 370000 доларів США строком до 01 січня 2028 року. На забезпечення виконання умов договору між банком і ОСОБА_3 31 січня 2008 року укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_3 передав в іпотеку належну йому квартиру АДРЕСА_1 . Рішенням Деснянського районного суду м.Києва від 14 травня 2010 року, яке набрало законної сили з ОСОБА_2 на користь банку стягнуто борг у розмірі 400661,19 доларів США. Рішення не виконане, однак із Дрежавного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що квартира відчужена іпотекодавцем ОСОБА_3 відповідачу ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 13 листопада 2019 року. УхвалоюОболонського районного суду м.Києва від 16 листопада 2020 року відкрите провадження у справі. Одночасно з подачею позову АТ «Універсал Банк» подав до суду заяву про - 3 - забезпечення позову, яка мотивована тим, що спірна квартира АДРЕСА_1 , яка є предметом іпотеки за іпотечним договором № BL1581/К-1 від 31 серпня 2008 року, відчужена відповідачу ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 13 листопада 2019 року. При цьому згоду іпотекодержателя АТ «Універсал Банк» на відчуження цієї квартири отримано не було, а кошти від її продажу на рахунок банку не надходили. Посилаючись на те, що невжиття заходів забезпечення позову може вплинути на можливість виконання судового рішення по суті позовних вимог просив накласти арешт на спірну квартиру. Відповідно до положень ст.149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити заходів забезпечення позову, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи (ч.2 ст.149 ЦПК). Види забезпечення позову, які може вжити суд, передбачені ч.1 ст.150 ЦПК України, згідно якої позов в тому числі забезпечується накладенням арешту на майно, яке є предметом спору. Суд може застосувати кілька видів забезпечення позову (ч.2 ст.150 ЦПК). Згідно ч.3 ст.150 ЦПК України заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Відповідно до ч.5 ст.153 ЦПК України залежно від обставин справи суд може забезпечити позов повністю або частково. Інститут забезпечення позову є особливим видом судової юрисдикції, який визначається, як встановлені законом тимчасові процесуальні дії примусового характеру у вигляді обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних з ним інших осіб, що застосовуються судом та гарантують або можуть гарантувати позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, у випадку прийняття його на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення, або ефективний захист його прав. За змістом вказаних норм, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам (п.4 постанови ПВСУ № 9 від 22 грудня 2006 року «Про практику розгляду судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову»). Тобто, вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням розумності, доведеності і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду чи утруднення ефективного захисту прав позивача в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу. Окрім цього, вирішуючи питання про забезпечення позову та виходячи з приписів - 4 - ст.ст.11, 12, 81 ЦПК України (змагальність сторін та пропорційність у цивільному судочинстві, обов`язок доказування і подання доказів), суд також має здійснити оцінку обґрунтованості доводів протилежної сторони (відповідача) щодо відсутності підстав та необхідності вжиття відповідних заходів забезпечення позову з урахуванням зокрема того, чи порушує вжиття відповідних заходів забезпечення позову (у вигляді заборони третім особам вчиняти певні дії щодо предмета спору тощо) права відповідача або вказаних осіб, а відповідно чи порушується при цьому баланс інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу та яким чином; чи спроможний відповідач фактично (реально) виконати судове рішення в разі задоволення позову, чи не призведе невжиття заявленого заходу забезпечення позову до порушення вимоги щодо справедливого та ефективного захисту порушених прав та чи спроможний позивач захистити їх в межах одного цього судового провадження за його позовом без нових звернень до суду, якщо захід забезпечення позову не буде вжито судом. Отже, умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, що має бути підтверджено доказами наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу до забезпечення позову. Задовольняючи заяву про забезпечення позову та накладаючи арешт на належнв відповідачу спірну квартиру, судпершої інстанції обгрунтовував свої висновки наявністю передбачених ст.149 ЦПК України підстав для застосування заходів забезпечення позову. При цьому суд виходив із того, що невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду, поновлення порушених прав та інтересів позивача, за захистом яких він звернулися до суду. Такі висновки суду є правильними і такими, що відповідають обставинам справи і вимогам процесуального закону. При вжитті заходів забезпечення позову судом обгрунтовано враховано як зміст вимог АТ «Універсал Банк», які полягають у примусовому зверненні стягнення на предмет іпотеки, так і співмірність вжитих заходів із позовними вимогами та вид забезпечення позову (пункти 3 і 4 постанови ПВСУ № 9 від 22.12.2006 р. «Про практику розгляду судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову»). Погоджуючись із ухвалою суду, колегія суддів враховує те, що вжиті заходи у вигляді накладенння арешту на спірну квартиру не призведуть до суттєвого обмеження прав відповідача ОСОБА_1 . Такі заходи є співмірними, розумними і адекватними, в тому числі такими, що не перешкоджають відповідачу у здійсненні прав власника, зокрема володінні і користуванні майном. Доводи апеляційної скарги про те, що відповідач є власником квартири, а тому вжиті судом заходи забезпечення позову у вигляді арешту є втручанням у його право на мирне володіння нерухомим майном, які гарантовані ст.41 Конституції України та ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року не грунтуються на законі. Згідно положень ст.41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Відповідно до ч.2 ст.321 ЦК України особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Поскільки цивільний процесуальний закон, а саме ст.ст.151-152 ЦПК України (в редакції на час постановлення оскаржуваної ухвали) передбачає можливість обмеження особи у здійсненні - 5 - права власності при вжитті заходів забезпечення цивільного позову зокрема шляхом накладення арешту на спірне майно, то такі дії суду відповідають приписам Конституції України і діючому законодавству. При цьому, кодегія суддів враховує, що в даному випадку відповідно до вимог цивільного процесуального законодавства суд вирішив лише процедурне питання про забезпечення позовних вимог, не позбавляючи скаржника права власності на належне йому майно. Накладення арешту на належне ОСОБА_1 майно за своїм змістом полягає у обмеженні права особи лише розпорядитися майном (провести його відчуження), проте не позбавляє апелянта права володіння і користування цим майном та здійсненні іншихповноважень власника, не пов`язаних із відчуженням. Це ж стосується посилань скаржника на порушення його правана мирне володіння майном, передбачене ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно якого кожен має право мирно володіти своїм майном і ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Отже, дана норма дозволяє втручатися у здійснення особою права власності і обмежувати його згідно закону, в тому числі для захисту прав і свобод інших осіб, якщо таке втручання було пропорційним. Доводи апеляційної скарги про неврахування судом того факту, що відповідач не є боржником перед банком, а арешт на квартиру накладено за борги третьої особи ОСОБА_2 без будь-яких підстав колегія суддів відхиляє як необгрунтовані. Відхиляючи дані доводи колегія суддів враховує, що спірна квартира є предметом іпотеки відповідно до іпотечного договору № BL1581/К-1 від 31 серпня 2008 року і забезпечує виконання ОСОБА_2 зобов`язань за кредитним договором. За загальним правилом, встановленим частинами 1 та 2 ст.23 Закону України «Про іпотеку», послідуюче відчуження спірної квартири не змінює її статусу як іпотечного майна та не припиняє іпотеку для її набувача, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою, а особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. При цьому колегія суддів враховує положення про презумпцію правомірності правочину, які встановлені ст.204 ЦК України і згідно яких вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. В установленому законом порядку договір іпотеки, укладений 31 січня 2008 року між бакнком і ОСОБА_3 , недійсним не визнаний і його презумпція правомірності відповідачем не спростована. Доводи апеляційної скарги про те, що вирішуючи питання про забезпечення позову, суд виходив виключно із припущення та не звернув уваги, що позивачем не надано жодного доказу на підтвердження обставин щодо необхідності застосування заходів забезпечення позову, не спростовують висновків суду про наявність підстав для забезпечення позову. У поданій до суду заяві АТ «Універсал Банк» обгрунтував підстави для вжиття судом заходів забезпечення позову, вказавши, що банк як іпотекодержатель не давав згоди на відчуження предмета іпотеки. При цьому доводи відповідача про те, що позивачем не надано доказів про намагання відповідача провести відчуження квартири чи вчинити інші дії внаслідок яких квартира - 6 - може зникнути, а твердження позивача з цього приводу є голослівними не спросовують висновків суду про наявність підстав для накладення арешту на спірну квартиру, оскільки відповідач як її титульний власник вправі вільно нею розпорядитися, в тому числі провести відчуження на користь іншої особи. У випадку відчуження відповідачем нерухомого майна, яке є предметом спору, виконання рішення та ефективний захист прав позивача буде утруднений чи неможливий. Зокрема відчуження відповідачем спірної квартири, на яку просить звернути стягнення позивач, за умови задоволення його вимог, потягне необхідність подання інших позовів, бо майно буде належати іншій особі, право якої банку доведеться також оспорювати. Отже, вжиті судом заходи безпосередньо стосуються предмета спору та поновлення прав позивачів за захистом яких вони звернулися до суду. Схожа правава позиція викладена у постанові Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 918/631/19, де Верховний Суд вказав, що через ризик відчуження нерухомого майна на користь третіх осіб невжиття заходів забезпечення позову у вигляді арешту 1/2 частини будинку може істотно ускладнити ефективний захист прав позивача у випадку задоволення його позову. А те, що відповідачка проживає у будинку впродовж десяти років і після державної реєстрації її права власності на нього ще не вчинила дії, що могли би підтвердити намір відчужити будинок, зокрема, не зверталася до ріелторів і не розміщувала оголошення про продаж, не спростовують висновки апеляційного суду про наявність у відповідачки як в одноособового власника можливості вільно розпорядитись будинком, якщо не вжити заходи забезпечення позову. Крім того, той вид забезпечення позову, який застосував апеляційний суд, є домірним заявленим позовним вимогам. Немає підстав вважати, що застосування такого заходу призведе до невиправданого обмеження майнових прав відповідачки, оскільки будинок залишається в її володінні та користуванні, а можливість розпоряджатися обмежується на певний час лише щодо частини, якої стосується спір. Колегія суддів не приймає до уваги посилання скаржника ОСОБА_1 про те, що банк приховав, що на момент укладення договору купівлі-продажу від 13 листопада 2019 року іпотеки не існувало, як і не існувало запису про обтяження квартири в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Наведені скаржником у скарзі обставини відповідно до положень цивільного процесуального закону належать до фактичних обставин справи і підлягають з`ясуванню при розгляді справи по суті позовних вимог, де сторонами подаються відповідні докази на обгрунтування їх доводів. При вирішенні питання про забезпечення позову, суд не вправі давати оцінку доказам щодо доведеності чи недоведеності позовних вимог, а також вирішувати наперед питання наявності підстав для задоволення позову і правомірності заявлених позовних вимог. Доводи апеляційної скарги про те, що висновок суду про можливе невиконання чи утруднення виконання судового рішення грунтується лише на припущенні і жодним чином не мотивований, суперечать змісту ухвали, в якій судом наведено мотиви прийнятого рішення, які є доступними і зрозумілими та грунтуються на законі. Доводи скарги про те, що, накладаючи арешт, суд виходив виключно з інтересів однієї сторони - позивача і жодним чином не врахував права та інтереси відповідача, безпідставні, оскільки як вище вказувалося, суд не обмежив право відповідача у вільному користуванні і володінні квартирою, тобто використанні її для задовленння власних поотреб, а обмежив лише його право на відчуження квартирри. Такі заходи є співмірними, розумними і адекватними, в тому числі такими, що не перешкоджають відповідачу у здійсненні прав власника, зокрема володінні і користуванні майном. Доводи апеляційної скарги про порушення судом ст.13 Конвенції про захист прав - 7 - людини і основоположних свобод, яка гарантує особі право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі надумані та безпідставні. Дана норма не стосується і не регулює питання вжиття судом заходів забезпечення позову, а регулює питання ефективного засобу юридичного захисту в національному органі. Зміст даної норми полягає у здійсненні судом чи іншим органом ефективного захисту прав особи у випадку її звернення за таким захистом. В даному випадку відповідач скористався наданим йому процесуальним законом засобом юридичного захисту шляхом оскарження ухвали суду, яка на його думку є незаконною і необгрунтованною. Судом апеляційна скарга прийнята до розгляду і розглянута, всім доводам відповідача дана оцінка, що у свою чергу свідчить про дотримання ст.13 Конвенції щодо права особи на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі. Відхиляючи апеляційну скаргу, апеляційний вважає за необхідне зазначити про помилковість доводів апеляційної скарги про необхідність направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, що суперечить приписам процесуального закону. В даному випадку відповідач помилково ототожнив судову ухвалу, яка перешкоджає подальшому провадженю у справі у розумінні ст.379 ЦПК України, з ухвалою, яка є судовим рішеннням , яке ухвалюється по суті заяви про забезпечення позову. З огляду на правову природу оскаржуваної ухвали суду, постановленої за наслідками розгляду заявви про вжиття заходів забезпечення позову, така ухвала не є ухвалою в сенсі положень ст.379 ЦПК України, а є судовим рішенням, яке ухвалюється по суті заяви (як завершення окремої стадії процесу). За таких умов нормами процесуального права, які визначають повноваження суду апеляційної інстанції під час розгляду такої ухвали, є статті 375-378 ЦПК України. Зазначені норми не передбачають права апеляційного суду при скасуванні таких ухвал направляти справу до суду першої інстанції для продовження її розгляду з підстав, передбачених ст. 379 ЦПК України (правова позиція Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 травня 2020 року у справі № 643/5556/14-ц) Даючи оцінку доводам апеляційної скарги, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони грунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення ЄСПЛ у справах «Серявін та інші проти України», «Трофимчук проти України», «Проніна проти України»). Отже, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо наведення обґрунтування рішення, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. Колегія суддів враховує, що викладені в цій постанові висновки прийнятого рішення та його мотивування є достатніми і зрозумілими та відповідають вимогам закону. За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що ухвала судді першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалена з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасована з підстав, викладених скаржником в апеляційній скарзі. Керуючись ст.ст.259, 374, 375, 381 ЦПК України, апеляційний суд, - п о с т а н о в и в: - 8 - Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Оболонського районного суду м.Києва від 16 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення. Головуючий Судді: