Постанова 4855 № 320/991/21

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД 01010, м. Київ, вул. Московська, 8, корп. 30. тел/факс 254-21-99, e-mail: inbox@6apladm.ki.court.gov.ua Головуючий у першій інстанції: Балаклицький А.І. Суддя-доповідач: Епель О.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 вересня 2021 року Справа № 320/991/21 Шостий апеляційний адміністративний суд у складі: Головуючого судді Епель О.В., суддів: Грибан І.О., Губської Л.В., розглянувши в порядку письмового провадження в м. Києві апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області на рішення Київського окружного адміністративного суду від 08 квітня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В : Історія справи. ОСОБА_1 (далі - Позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області (далі - Відповідач) про: - визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області щодо не нарахування та невиплати з 17.07.2018 підвищення до пенсії ОСОБА_1 як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території зони гарантованого добровільного відселення, у розмірі двох мінімальних заробітних плат (згідно із законом про Державний бюджету України на відповідний рік), відповідно до статті 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»; - зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України у Київської області здійснити з 17.07.2018 нарахування та виплату підвищення до пенсії ОСОБА_1 як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території зони гарантованого добровільного відселення, у розмірі двох мінімальних заробітних плат (згідно із законом про Державний бюджету України на відповідний рік), відповідно до статті 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», з урахуванням вже виплачених сум. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з 17.07.2018 відновлено дію ст. 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» у редакції, яка діяла до 01.01.2015, рішенням Конституційного Суду України від 17.07.2018 № 6-р/2018, а тому, на переконання Позивача, з вказаної дати він набув право на підвищення до пенсії, встановлене зазначеною нормою Закону. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 08 квітня 2021 року адміністративний позов задоволено повністю. Ухвалюючи зазначене рішення, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 17.07.2018 № 6-р/2018, Постанови Кабінету Міністрів України № 106 від 23.07.1991 та враховуючи правовий висновок Великої Палати Верховного Суду по справі 240/4937/18, Позивач має право на щомісячне отримання підвищення до пенсії як непрацюючий пенсіонер, який проживає на території радіоактивного забруднення в зоні гарантованого добровільного відселення, у розмірі двох мінімальних заробітних плат, як установлено ст. 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Не погоджуючись з таким рішенням суду, Відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити постанову про відмову в задоволенні позову в повному обсязі. В обґрунтування заявлених апеляційних вимог Відповідач зазначає, що у Позивача з 17.07.2018 не виникло права на отримання підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру на підставі ст. 39 «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» через відсутність у неї ознак проживання на території радіоактивного забруднення З цих та інших підстав Апелянт вважає, що рішення суду прийнято за неповно встановлених обставин та з порушенням норм матеріального і процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору в цілому. Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 09.07.2021 було відкрито апеляційне провадження, встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу та призначено справу до судового розгляду в порядку письмового провадження з 14.09.2021. У строк, установлений судом, відзив на апеляційну скаргу не надходив. Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав. Обставини справи, установлені судом першої інстанції. Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до довідки Іванківської селищної ради Київської області від 30.09.2020 № 2440, Позивач з 16.04.1966 зареєстрований та по теперішній час проживає в смт. Іванків, яке згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 23.07.1991 № 106 «Про організацію виконання постанов Верховної Ради Української РСР про порядок введення в дію законів Української РСР «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» та «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок чорнобильської катастрофи» віднесено до зони гарантованого добровільного відселення. У вересні 1995 року Київською обласною адміністрацією позивачу було видано посвідчення громадянина, який постраждав внаслідок Чорнобильської катастрофи (категорія 1) серії НОМЕР_1 . Згідно з вкладкою № НОМЕР_2 до посвідчення громадянина, який постраждав внаслідок Чорнобильської катастрофи, позивач є учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Позивач є особою з ІІ групою інвалідності та 17.08.1994 був звільнений з роботи за власним бажанням. Позивач перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України у Київській області та отримує пенсію по інвалідності ІІ групи внаслідок загального захворювання, відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Тобто, позивач є непрацюючим пенсіонером. 15.09.2020 позивач звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області із заявою про виплату йому з 17.07.2018 підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території зони гарантованого добровільного відселення, у розмірі двох мінімальних заробітних плат. Листом від 17.09.2020 № 6692-13784/І-02/8-1000/20 Управління обслуговування громадян Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області повідомило позивачу про відсутність правових підстав для перерахунку та виплати підвищення до пенсії, оскільки відповідно до Закону №796-XII підвищення непрацюючим пенсіонерам, які проживають на територіях радіоактивного забруднення, після 01 січня 2015 року не встановлюється. Позивач, вважаючи порушеним своє право на отримання вказаного підвищення до пенсії, звернувся до суду з цим позовом. Нормативно-правове обґрунтування. Спірні правовідносини врегульовані Конституцією України, Законами України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991 № 796-ХІІ (далі - Закон № 796-ХІІ), «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 27.02.1991 № 791а-ХІІ (далі - Закон № 791а-ХІІ). Так, відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 16 Конституції України передбачено, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов`язком держави. Закон № 796-ХІІ визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров`я та створює єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення. Стаття 39 Закону № 796-ХІІ у редакції, чинній до 1 січня 2015 року, передбачала, що громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в таких розмірах: - у зоні безумовного (обов`язкового) відселення - три мінімальні заробітні плати; - у зоні гарантованого добровільного відселення - дві мінімальні заробітні плати; - у зоні посиленого радіоекологічного контролю - одна мінімальна заробітна плата. Пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, і стипендії студентам, які там навчаються, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті. Пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення, оплата праці додатково підвищується на 25 процентів від розміру мінімальної заробітної плати. Громадянам, які працюють у зоні відчуження, а також у зоні безумовного (обов`язкового) відселення після повного відселення жителів, за рішенням Адміністрації зони відчуження, встановлюється доплата згідно з положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України. 28 грудня 2014 року прийнято Закон України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28.12.2014 № 76-VIII (далі - Закон № 76-VIII), який набрав чинності 01 січня 2015 року та п.п. 7 п. 4 розділу І якого внесено зміни до Закону № 796-ХІІ шляхом виключення статей 31, 37, 39 та 45. 01 січня 2016 року набрав чинності Закон України «Про внесення зміни до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 04.02.2016 № 987-VIII, яким до Закону № 796-ХІІ включено статтю 39 такого змісту: «Стаття

39. Доплата громадянам, які працюють у зоні відчуження Громадянам, які працюють у зоні відчуження, встановлюється доплата у порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України». Разом з тим, рішенням Конституційного Суду України від 17.07. 2018 № 6-р/2018 визнано такими, що не відповідають Конституції України, зокрема, п.п. 7 п. 4 розділу І Закону № 76-VІІІ. Вирішено, що положення п.п. 7 п. 4 розділу І Закону № 76-VІІІ визнані неконституційними та втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. За змістом ч.ч 2 і 3 ст. 152 Конституції України, закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. При цьому, Закон № 796-ХІІ не регламентує питання поділу території на відповідні зони, режим їх використання та охорони, умови проживання та роботи населення, господарську, науково-дослідну та іншу діяльність у цих зонах тощо. Зазначені правовідносини, зокрема питання поділу території на відповідні зони, врегульовано Законом України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 27.02.1991 № 791а-ХІІ (далі - Закон № 791а-ХІІ), ст. 2 якого визначає категорії зон радіоактивного забруднення. Частина 1 цієї статті у редакції, чинній до 1 січня 2015 року, визначала чотири зони радіоактивного забруднення, а саме: 1) зона відчуження; 2) зона безумовного (обов`язкового) відселення; 3) зона гарантованого (добровільного) відселення; 4) зона посиленого радіоекологічного контролю. Відповідно до ч.ч. 2, 3 ст. 2 Закону № 791а-ХІІ повноваження щодо установлення меж цих зон, визначення переліку населених пунктів, які відносяться до конкретної зони радіоактивного забруднення, делеговані Кабінету Міністрів України. Перелік населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення, затверджено постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 23.07.1991 року №

106. Пунктом 2 розділу І Закону № 76-VІІІ у ст. 2 Закону № 791а-ХІІ внесено зміни, якими абз. 5 ч. 2 ст. 2 цього Закону виключено. Зазначені зміни набрали законної сили з 1 січня 2015 року. Отже, з 1 січня 2015 року стаття 2 Закону № 791а-ХІІ визначає такі категорії зон радіоактивного забруднення територій: 1) зона відчуження - це територія, з якої проведено евакуацію населення в 1986 році; 2) зона безумовного (обов`язкового) відселення - це територія, що зазнала інтенсивного забруднення довгоживучими радіонуклідами, з щільністю забруднення ґрунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 15,0 Кі/км2 та вище, або стронцію від 3,0 Кі/км2 та вище, або плутонію від 0,1 Кі/км2 та вище, де розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів може перевищити 5,0 мЗв (0,5 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала у доаварійний період; 3) зона гарантованого добровільного відселення - це територія з щільністю забруднення ґрунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 5,0 до 15,0 Кі/км2, або стронцію від 0,15 до 3,0 Кі/км2, або плутонію від 0,01 до 0,1 Кі/км2, де розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів може перевищити 1,0 мЗв (0,1 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала у доаварійний період. Таким чином, з 1 січня 2015 року зона посиленого радіоекологічного контролю виключена з переліку зон радіоактивного забруднення територій, визначених Законом № 791а-ХІІ. Законом № 76-VIII виключено також статтю 23 Закону № 796-ХІІ, яка встановлювала компенсації та пільги громадянам, віднесеним до категорії

4. Водночас, Рішенням Конституційного Суду України від 17.07.2018 року № 6-р/2018, яке стало однією з підстав звернення позивача до суду із цим позовом, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема, підпункт 2, абзаци перший, другий підпункту 3, підпункт 4, абзаци перший, другий підпункту 5, абзаци перший - четвертий підпункту 6, підпункт 7 пункту 4 розділу I Закону № 76-VIII. В свою чергу, зміни, внесені Законом № 76-VIII до Закону № 791а-ХІІ, неконституційними не визнавались. Отже, чинна на час виникнення спірних правовідносин редакція ст. 2 Закону № 791а-ХІІ не змінювалась, не виключалась іншими законами та не визнавалась неконституційною. Висновки суду апеляційної інстанції. Системний аналіз наведених правових норм надає підстави стверджувати, що з 17.07.2018 відновила дію редакція статті 39 Закону, яка була чинною до 01.01.2015 року. Відтак з моменту ухвалення Конституційним Судом України рішення від 17.07.2018 року № 6-р/2018 відновлено право позивача на отримання підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення - у зоні гарантованого добровільного відселення, на підставі статті 39 Закону. Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у зразковій справі № 240/4937/18, щодо якої ця справа №320/991/21 є типовою. Крім того, у вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду підкреслила, що відповідно до рішення Конституційного Суду України від 17.07.2018 року № 6-р/2018 та ст. 39 Закону № 796-ХІІ із 17.07.2018 року позивач має право на щомісячне отримання підвищення до пенсії як непрацюючий пенсіонер, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі двох мінімальних заробітних плат, як установлено статтею 39 Закону, а не Постановою №1210, яка є актом нижчої юридичної сили у порівнянні із Законом. Таким чином, перевіряючи доводи апеляційної скарги, колегія суддів звертає увагу на те, що Позивач є непрацюючим пенсіонером, проживає в зоні гарантованого добровільного відселення та має право на отримання підвищення до пенсії у розмірі двох мінімальних заробітних плат, як установлено статтею 39 Закону № 796-ХІІ. Тож, відповідні висновки суду першої інстанції засновуються на правильному застосуванні норм матеріального права та не спростовуються доводами апеляційної скарги, з огляду на вищезазначене. Разом з тим, вирішуючи цій спір по суті за весь визначений Позивачем період, а саме з 17.07.2018, суд першої інстанції безпідставно не врахував, що Позивач звернувся до суду з цим позовом лише 29.01.2021. Втім, відповідно до частин першої, другої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Згідно з частинами третьою, четвертою статті 123 КАС України якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду. Якщо після відкриття провадження у справі суд дійде висновку, що викладений в ухвалі про відкриття провадження у справі висновок суду про визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду був передчасним, і суд не знайде інших підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, суд залишає позовну заяву без розгляду. З наведених норм вбачається, що за загальним правилом перебіг строку на звернення до адміністративного суду починається від дня виникнення права на адміністративний позов, тобто, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду. Для визначення початку перебігу строку для звернення до суду необхідно встановити час коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення своїх прав, свобод та інтересів. Позивачу недостатньо лише послатись на необізнаність про порушення його прав; при зверненні до суду він повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду протягом шести місяців від дати порушення. Водночас, триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів. Колегія суддів наголошує на тому, що встановлення строків звернення до суду з відповідними позовними заявами законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними, передбачених КАС України, певних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Отже, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмежено, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою соціальних спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними. Рішенням Конституційного Суду України від 13.12.2011 № 17-рп/2011 визначено, що держава може встановленням відповідних процесуальних строків обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя. Поважними причинами визнаються лише ті обставини, які були чи об`єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами. Суд апеляційної інстанції зазначає, що загальне правило щодо необхідності вчинення особою активних дій з метою призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший чи з`ясування видів та розміру складових, які враховані при розрахунку пенсії шляхом подання відповідних заяв, визначено Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (зокрема, статті 44, 45) та Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до цього Закону, затвердженим постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 року № 22-1 (далі - Порядок № 22-1). Згідно зі ст. ст. 42, 44, 45 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» призначення, перерахунок та поновлення виплати раніше призначеної пенсії, а також переведення з одного виду пенсії на інший здійснюється територіальним органом Пенсійного фонду за заявою особи, яка має право на призначення, перерахунок, перехід з одного виду пенсії на інший чи поновлення відповідної пенсії. Пунктом 4.1 Порядку № 22-1 передбачено, що орган, що призначає пенсію, розглядає питання про призначення пенсії, перерахунок та поновлення виплати раніше призначеної пенсії, а також про переведення з одного виду пенсії на інший при зверненні особи з відповідною заявою. Відповідно до п. 4.9 указаного Порядку у разі звернення пенсіонера видається виписка з розпорядження про призначення (перерахунок) пенсії з інформацією про періоди страхового стажу та заробітної плати (доходу), яка врахована при розрахунку пенсії. При вирішенні питання щодо дотримання строку звернення до адміністративного суду необхідно чітко диференціювати поняття «дізнався» та «повинен був дізнатись». Так, під поняттям «дізнався» необхідно розуміти конкретний час, момент, факт настання обізнаності особи щодо порушених її прав, свобод та інтересів. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 24.12.2020 року у справі № 510/1286/16-а вказала на те, що у спорах, що виникають з органами Пенсійного фонду України, особа може дізнатися, що її права порушені, зокрема, при отриманні від органу Пенсійного фонду України відповіді (листа-відповіді, листа-роз`яснення) на надісланий запит щодо розміру пенсії, нормативно-правових документів (про правильність/помилковість нарахування розміру пенсії, своєчасність/несвоєчасність її перерахунку), на підставі яких був здійснений саме такий розрахунок. Поняття «повинен був дізнатися» необхідно розуміти як неможливість незнання, високу вірогідність, можливість дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа має можливість дізнатися про порушення своїх прав, якщо їй відомо про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і у неї відсутні перешкоди для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені (постанова Верховного Суду від 21.02.2020 року у справі №340/1019/19). Колегія суддів наголошує на тому, що пенсія є щомісячним періодичним платежем, а тому в будь-якому разі її розмір відомий особі, яка її отримує. Така особа має реальну, об`єктивну можливість виявити належну зацікавленість та вчинити активні дії з метою отримання інформації про рішення, на підставі якого було здійснено призначення пенсії чи був здійснений її перерахунок, з яких складових вона складається, як обрахована та на підставі яких нормативно-правових актів був здійснений саме такий її розрахунок чи розрахунок її складових. Отже, з дня отримання пенсійної виплати особою, якій призначена пенсія, вона вважається такою, що повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи законних інтересів. Винятком з цього правила є випадок, коли така особа без зайвих зволікань, в розумний строк після отримання пенсійної виплати, демонструючи свою необізнаність щодо видів та розміру складових призначеної (перерахованої) їй пенсії, звернулась до пенсійного органу із заявою про надання їй відповідної інформації. В такому випадку особа вважається такою, що дізналась про порушення її прав при отриманні від пенсійного органу відповіді на подану нею заяву. Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне підкреслити, що Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував на тому, що право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмеженим, оскільки за своєю природою це право вимагає регулювання з боку держави, яка щодо цього користується певними межами самостійного оцінювання (рішення від 18.10.2005 року у справі «МШ «Голуб» проти України»). У рішенні Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року у справі «Смірнова проти України» визначено, що нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції. Згідно зі ст. 6 КАС України та ст. 17 Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Таким чином, при зверненні 29.01.2021 до суду з позовом про зобов`язання здійснити нарахування та виплату пенсії відповідно до вимог ст. 39 Закону з 17.07.2018 Позивачем пропущено шестимісячний строк звернення до суду, передбачений частиною другою статті 122 КАС України, а тому позовні вимоги за період з 17.07.2018 по 29.08.2020 підлягають залишенню без розгляду. Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 31.03.2021 року у справі №240/12017/19. Аналізуючи всі доводи учасників справи, колегія суддів приймає до уваги висновки, викладені в рішення ЄСПЛ по справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожний довід. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції не повністю встановив фактичні обставини справи та при ухваленні рішення допустив порушення норм процесуального права, помилково вирішивши по суті спір за період з 17.07.2018 по 29.08.2020, позовні вимоги щодо якого підлягали залишенню без розгляду у зв`язку з пропуском Позивачем строків звернення до суду. Згідно п. 3 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково. Відповідно до ч. 1 ст. 319 КАС України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню повністю або частково в апеляційному порядку і позовна заява залишається без розгляду з підстав, встановлених 240 цього Кодексу. Приписи п. 8 ч. 1 ст. 240 КАС України визначають, що суд своєю ухвалою залишає позовну заяву без розгляду з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу, зміст яких зазначено вище. Отже, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, рішення суду першої інстанції в частині вирішених позовних вимог за період з 17.07.2018 по 29.08.2020 - скасуванню, а такі позовні вимоги - залишенню без розгляду; в іншій частині рішення суду слід залишити без змін. Розподіл судових витрат. Відповідно до ст. 139 КАС України, судові витрати в цій справі перерозподілу не підлягають. Керуючись ст.ст. 123, 242-244, 250, 308, 311, 315, 319, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області - задовольнити частково. Рішення Київського окружного адміністративного суду від 08 квітня 2021 року в частині вирішених позовних вимог за період з 17.07.2018 по 29.08.2020 - скасувати та ухвалити постанову, якою такі позовні вимоги залишити без розгляду. В іншій частині рішення Київського окружного адміністративного суду від 08 квітня 2021 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду в порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України. Судове рішення виготовлено 14 вересня 2021 року. Головуючий суддя О.В. Епель Судді: І.О. Грибан Л.В. Губська