Окрема думка КЦС ВС № 2-93/2009

ОКРЕМА ДУМКА Судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Крата В. І. 08 вересня 2021 року м. Київ справа № 2-93/2009 провадження № 61-13648св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Русинчука М. М., Тітова М. Ю., касаційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення. Постанову Полтавського апеляційного суду від 12 серпня 2020 року залишив без змін. При цьому колегія суддів зазначила, що: «рішенням у справі, що переглядається, на підставі частини другої статті 1276 ЦК України ОСОБА_2 як спадкоємиці за заповітом майна ОСОБА_3 визначено додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини. Оскаржуючи таке рішення суду, ОСОБА_1 вважає порушеними свої права спадкоємця за законом після смерті матері - дружини ОСОБА_3 , яка мала право на обов`язкову частку у спадщині після смерті чоловіка, прийняла спадщину як особа, яка постійно проживала разом із спадкодавцем, оформила своє право на половину спільного майна подружжя після смерті чоловіка, проте, не була залучена до участі у цій справі. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду від 04 вересня 2019 року в справі № 450/328/15 (провадження 61-14110св18) зроблено висновок про те, що«право на обов`язкову частку у спадщині має особистий характер у тому розумінні, що цим правом наділяється виключно певне вичерпне коло спадкоємців першої черги, які є найбільш уразливими у задоволенні їх майнових інтересів (стаття 1241 ЦК України). Зокрема відповідним правом наділені особи, які в силу свого фізичного стану об`єктивно позбавлені здатності рівної, поруч з іншими особами, реалізації своїх прав, що вимагає додаткового їх захисту з боку держави. Тому право на обов`язкову частку прямо виключено зі спадщини, яка переходить до спадкоємців особи, що мала це право. З урахуванням наведеного, слід дійти висновку, що право на обов`язкову частку у спадщині не входить до складу спадщини (спадкова маса) і не може бути передано спадкоємцеві в порядку спадкування, тому суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про відсутність підстав для задоволення позову». У постанові Верховного Суду від 09 грудня 2020 року в справі № 761/24381/14 (провадження 61-14459св18) зроблено висновок про те, що «встановивши, що ОСОБА_7 помер та не встиг прийняти спадщину після померлої дружини і право на спадкування його обов`язкової частки у спадщині до його спадкоємців не переходить, суди зробили обґрунтований висновок про те, що ОСОБА_2 не має права на спадкування обов`язкової частки, яку мав успадкувати ОСОБА_7 після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ». Виходячи з того, що матір ОСОБА_1 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , після смерті ІНФОРМАЦІЯ_3 її чоловіка ОСОБА_3 свої права на обов`язкову частку у спадщині не оформила, апеляційний суд зробив правильний висновок, що оскарженим судовим рішенням суд не вирішував питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки ОСОБА_1 як спадкоємця своєї матері».

1. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2018 року у справі № 523/19526/14-ц (провадження № 61-6305св18) вказано, що: «на випадок своєї смерті ОСОБА_4 залишила заповіт, згідно з яким заповіла належне їй на праві власності майно ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Згідно з частиною першою статті 1241 ЦК України малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов`язкова частка). Встановлено, що син спадкодавця ОСОБА_4 (баби позивача) - ОСОБА_7 (батько позивача) був інвалідом 3-ї групи, тобто непрацездатним і незалежно від змісту заповіту мав право на обов`язкову частку у спадщині на підставі частини першої статті 1241 ЦК України. У разі спадкування за законом ОСОБА_7 належав до першої черги спадкоємців та був би єдиним спадкоємцем після смерті своєї матері і успадкував би все належне їй майно, тобто 3/4 частини спірної квартири. З урахуванням викладеного, обов`язкова частка ОСОБА_7 (батька позивача) як непрацездатного сина спадкодавця за наявності заповіту, складеного на користь інших осіб, становила б половину від 3/4 частин квартири. Відповідно до частини першої статті 1266 ЦК України внуки, правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, бабі, дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини. Недієздатний (непрацездатний) позивач, будучи онуком ОСОБА_4 , спадкує на підставі частини першої статті 1266 ЦК України ту частку спадщини, яка належала б за законом його батькові - непрацездатному ОСОБА_7 . Тобто ОСОБА_7 успадкував за правом представлення свого батька ОСОБА_7 після смерті баби ОСОБА_4 3/8 частини квартири АДРЕСА_1 , які мав би успадкувати за законом непрацездатний ОСОБА_7 (батько позивача), якби він був живий на час відкриття спадщини». Оскільки опікун ОСОБА_7 - ОСОБА_9 не подавала заяву про відмову від спадщини, а відповідно до частини п`ятої статті 1268 ЦК України спадщина незалежно від часу її прийняття належить спадкоємцеві з часу відкриття, то ОСОБА_7 є власником 3/8 частин спірної квартири з 02 січня 2008 року і власником 1/4 частини зазначеної квартири з 02 січня 2007 року».

2. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 серпня 2019 року у справі № 2-258/2008 (провадження № 61-10942св19) зазначено, що: «згідно із частиною першою статті 1241 ЦК України малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов`язкова частка). Судом апеляційної інстанції встановлено, що на час смерті ОСОБА_10 з ним разом проживали його син - ОСОБА_11 та дружина ОСОБА_12 , 1930 року народження, тому після смерті спадкодавця право на обов`язкову частку у спадщині, незважаючи на наявність заповіту від 05 липня 2005 року, відповідно до якого спадкоємцем є ОСОБА_13 , мала його дружина ОСОБА_12 як непрацездатна вдова. Отже, суд першої інстанції не встановив та не з`ясував наявність інших спадкоємців, чиї права можуть бути порушені прийнятим рішенням. Частинами першою, третьою та п`ятою статті 1268 ЦК України встановлено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК України, він не заявив про відмову від неї. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини. Оскільки ОСОБА_13 на час смерті спадкодавця не проживав з ним, що підтверджується копією паспорта ОСОБА_13 (а. с. 3) , тому на нього поширюються вимоги частини першої статті 1270 ЦК України про необхідність звернутися до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини у шестимісячний строк з моменту відкриття спадщини. Ураховуючи те, що позивачем не надано належних і допустимих доказів про прийняття ним спадщини або постанови нотаріуса про відмову у видачі йому свідоцтва про право на спадщину за заповітом, апеляційний суд на підставі статті 1270 ЦК України правильно визнав його таким, що не прийняв її. Суд критично ставиться до доводів заявника про те, що у ОСОБА_11 могло виникнути право на спадкування майна після смерті батька, ОСОБА_10 , виключно із 12 лютого 2007 року та протягом трьох місяців (до 12 травня 2007 року) та повинно було бути реалізоване шляхом подання відповідної заяви про прийняття спадщини за законом до нотаріуса. Оскільки ОСОБА_11 проживав разом із спадкодавцем, що підтверджується довідкою Скобелківської сільської ради від 05 квітня 2018 року № 369 (а. с. 37), у строк, встановлений статтею 1270 ЦК України не відмовився від прийняття спадщини, він вважається таким, що її прийняв, а тому дотримався встановленого частиною другою статті 1270 ЦК України тримісячного строку для прийняття спадщини з моменту неприйняття іншими спадкоємцями спадщини або відмови від її прийняття. Подання заяви про прийняття спадщини у такому випадку було правом ОСОБА_11 , а не обов`язком, як вважає заявник. Суд апеляційної інстанції перевірив рішення Горохівського районного суду Волинської області від 11 березня 2008 року та встановив порушення спадкових майнових прав інших спадкоємців ОСОБА_10 - його дружини ОСОБА_12 , яка мала право на обов`язкову частку, та сина ОСОБА_11 , які прийняли спадщину в порядку, визначеному частиною третьою статті 1268 ЦК України, тобто шляхом спільного проживання разом із спадкодавцем до дня його смерті. Вважаючи рішення суду першої інстанції таким, що винесене з порушенням норм чинного матеріального та процесуального права, апеляційний суд дійшов правильного висновку про необхідність його скасування та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_13 про визнання права власності на спадкове майно».

3. В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 вересня 2019 року у справі № 450/328/15-ц (провадження № 61-14110св18) зазначено, що: «співставлення переліку осіб, за якими визнається право па обов`язкову частку, та осіб, які вважаються такими, що прийняли спадщину в контексті частини 4 статті 1268 ЦК України, свідчить, що їх коло співпадає лише частково. У разі, якщо майно спадкується вищевказаними особами (які вважаються такими, що прийняли спадщину), порядок спадкування і набутій ними права на спадкове майно має обов`язково враховувати особливості правового режиму відповідного майна. Якщо об`єктом спадкування виступає нерухоме майно, то відповідно до частини першої статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Спадщина у вигляді нерухомого майна, яка відкрилась на користь спадкоємця із обов`язковою часткою, не переходить до нього автоматично. Нерухоме майно, право власності на яке не виникло у спадкодавця, не може бути включено до спадкової маси, оскільки відповідна державна реєстрація не проведена. При розгляді справ про визнання права власності на спадкове нерухоме майно у випадках, якщо спадщина прийнята, проте спадкоємцем не здійснено державну реєстрацію права на спадщину, слід брати до уваги, що законодавець розмежовує поняття «виникнення права на спадщину» та «виникнення права власності на нерухоме майно, що входить до складу спадщини», і пов`язує із виникненням цих майнових прав різні правові наслідки. До складу спадкової маси включається не обов`язкова частка як така, а конкретне майно, право власності на яке належало спадкодавцю відповідно до розміру цієї частки. При визначенні розміру обов`язкової частки в спадщині враховується увесь склад спадщини, зокрема, право на вклади в банку (фінансовій установі), щодо яких вкладником було зроблено розпорядження на випадок своєї смерті, вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального підказу. За згодою особи, яка має право на обов`язкову частку у спадщині, належна їй частка визначається з майна, не охопленого заповітом. У разі незгоди ця частка визначається з усього складу спадщини. Отже, слід розмежовувати поняття «обов`язкова частка» і «майно, що входить до складу спадщини». Обов`язкова частка не входить до складу спадщини, спадкуванню підлягає саме майно. Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_14 просив встановити факт належності обов`язкової частки у розмірі 1/4 спадкового майна за померлою ОСОБА_15 після смерті її доньки ОСОБА_16 з метою оформлення права на спадщину та одержання свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті матері ОСОБА_15 . Заперечуючи проти позову, ОСОБА_17 зазначала, що ОСОБА_15 спадщину після смерті ОСОБА_16 у встановленому законом порядку не прийняла, оскільки до спливу шестимісячного строку на її прийняття померла. А отже в силу вимог частини першої статті 1276 ЦК України у позивача не виникло права отримати у спадок обов`язкову частку матері у спадщині за заповітом ОСОБА_16 . Частина І статті 1276 ЦК України визначає сутність спадкової трансмісії, а саме: якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти, право на прийняття належної йому частки спадщини, крім права на прийняття обов`язкової частки у спадщині, переходить до його спадкоємців (спадкова трансмісія). За спадковою трансмісією перехід права на спадкування здійснюється не за правом черговості, а за правом закликання до спадщини правонаступника померлого спадкоємця. Згідно із частиною 1 статті 1276 ЦК України перехід права на прийняття спадщини за спадковою трансмісією не застосовуються щодо обов`язкової частки у спадщині. Право на обов`язкову частку у спадщині має особистий характер у тому розумінні, що цим правом наділяється виключно певне вичерпне коло спадкоємців першої черги, які є найбільш уразливими у задоволенні їх майнових інтересів (стаття 1241 ЦК України). Зокрема відповідним правом наділені особи, які в силу свого фізичного стану об`єктивно позбавлені здатності рівної, поруч з іншими особами, реалізації своїх прав, що вимагає додаткового їх захисту з боку держави. Тому право на обов`язкову частку прямо виключено зі спадщини, яка переходить до спадкоємців особи, що мала це право. Разом із тим, якщо спадкоємець, що мав право на обов`язкову частку, прийняв спадщину і після цього помер, то його спадкоємці успадковують майно, до якого ввійшла прийнята обов`язкова частка. У такому випадку буде мати місце не перехід права на обов`язкову частку до спадкоємців, а прийняття спадщини у загальному порядку. З урахуванням наведеного, слід дійти висновку, що право на обов`язкову частку у спадщині не входить до складу спадщини (спадкова маса) і не може бути передано спадкоємцеві в порядку спадкування, тому суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про відсутність підстав для задоволення позову. Оскільки під час дослідження доказів та встановлення фактів у справі судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права, правильно застосовані норми матеріального закону, тому рішення суду є законним і обґрунтованим. Апеляційний суд, скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог, вищезазначене не врахував та зробив помилкові висновки про те, що ОСОБА_15 , як спадкоємець з обов`язковою часткою, набула право спадщину після смерті спадкодавця ОСОБА_16 , тому її син ОСОБА_14 вправі спадкувати ј частину всього спадкового майна».

4. У постанові Верховного Суду від 09 грудня 2020 року в справі № 761/24381/14 (провадження 61-14459св18) зроблено висновок про те, що «встановивши, що ОСОБА_7 помер та не встиг прийняти спадщину після померлої дружини і право на спадкування його обов`язкової частки у спадщині до його спадкоємців не переходить, суди зробили обґрунтований висновок про те, що ОСОБА_2 не має права на спадкування обов`язкової частки, яку мав успадкувати ОСОБА_7 після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ». Виходячи з того, що матір ОСОБА_1 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , після смерті ІНФОРМАЦІЯ_3 її чоловіка ОСОБА_3 свої права на обов`язкову частку у спадщині не оформила, апеляційний суд зробив правильний висновок, що оскарженим судовим рішенням суд не вирішував питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки ОСОБА_1 як спадкоємця своєї матері».

5. Аналіз вказаних постанов свідчить, що вони базуються на відмінному розумінні специфіки права на обов`язкову частку в спадщині (зокрема, прийняття права на обов`язкову частку (подання заяви чи постійне проживання зі спадкодавцем на момент смерті) та його оформлення; набуття права на спадкування права на обов`язкову частку за правом представлення; допустимість прийнятого права на обов`язкову частку переходити до спадкоємців особи, яка прийняла але не оформила право на обов`язкову частку). Про це, зокрема, свідчить, й подальша практика застосування норм про право на обов`язкову частку в спадщині. Наприклад, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 листопада 2020 року в справі № 292/389/17 (провадження № 61-19499св19) вказано, що «доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що спадкоємцем може бути лише особа, яка є живою на час відкриття спадщини, є невірним тлумаченням норм спадкового права. Вказане має значення для визначення права на обов`язкову частку, яке має особистий характер, а тому не може переходити в порядку спадкової трансмісії чи на підставі спадкування за правом представлення».

6. Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).

7. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2013 року).

8. Тому колегії суддів необхідно було постановити ухвалу про передачу справи на розгляд Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, оскільки суд касаційної інстанції у різних палатах застосовує принципово відмінний підхід до розумінні специфіки права на обов`язкову частку в спадщині. Суддя В. І. Крат