Постанова 4801 № 149/2170/19

Справа № 149/2170/19 Провадження № 22-ц/801/1696/2021 Категорія: 55 Головуючий у суді 1-ї інстанції Вергелес В. О. Доповідач:Оніщук В. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 вересня 2021 рокуСправа № 149/2170/19м. Вінниця Вінницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого: Оніщука В.В. (суддя-доповідач), суддів: Медвецького С.К., Ковальчука О.В., з участю секретаря судового засідання: Очеретної М.Ю., учасники справи: позивач: ОСОБА_1 , відповідачі: Хмільницька міська рада Вінницької області, ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 2 цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 24 травня 2021 року, ухвалене у складі судді Вергелеса В.О., в залі суду, встановив: ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Хмільницької міської ради Вінницької області, ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення Хмільницької міської ради, скасування державної реєстрації права. Позовні вимоги мотивовано тим, що рішенням виконкому Хмільницької міської ради від 23 січня 1992 року №8 позивачу ОСОБА_1 виділено для індивідуального будівництва земельну ділянку площею 1 000 м2, яка знаходиться по АДРЕСА_1 . На підставі вказаного рішення ОСОБА_1 замовив та отримав будівельний паспорт на забудову земельної ділянки, який зареєстрував у виконкомі Хмільницької міської ради народних депутатів 03.04.1996 під №2603. 29 вересня 1992 року працівником технічного бюро було винесено в натуру межі земельної ділянки, виділеної позивачу ОСОБА_1 . Межі виділеної під забудову земельної ділянки були закріплені межовими знаками та передані забудовнику ОСОБА_1 під охорону. 22 листопада 1992 року позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 , які є рідними братами, уклали договір про створення спільної власності, за умовами якого зобов`язалися об`єднатися для спільної діяльності по будівництву індивідуального житлового будинку з надвірними побудовами на земельній ділянці по АДРЕСА_1 . Згідно з п. 2 вказаного договору сторони зобов`язалися приймати однакову трудову участь у будівництві будинку та вкладати однакові кошти у його будівництво. Рішенням виконкому Хмільницької міської ради від 22.07.2004 №246 відповідача ОСОБА_2 було визнано співзабудовником житлового будинку на земельній ділянці по АДРЕСА_1 в рівних долях з позивачем ОСОБА_1 . Рішенням 28 сесії 4 скликання Хмільницької міської ради від 11 серпня 2005 року №477 відповідачу ОСОБА_2 передано безкоштовно у приватну власність земельну ділянку площею 500 кв.м. для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться по АДРЕСА_1 . При цьому, зміни до будівельного паспорта щодо складу забудовників не вносилася і Ѕ частина виділеної позивачу ОСОБА_1 рішенням виконкому Хмільницької міської ради від 23 січня 1992 року №8 земельної ділянки площею 1 000 кв.м. у нього не вилучалась. Відповідачу ОСОБА_2 передана у приватну власність земельна ділянка площею 500,0 кв.м. в натурі Хмільницькою міською радою не виділялась, її межі не встановлювались, межові знаки на відповідальне зберігання не передавались. Житловий будинок сторонами було збудовано спільно, однак правовстановлюючі документи на нього та акт державної технічної комісії про прийняття до експлуатації відсутні. Житловий будинок збудований на дві рівні ізольовані частини, якими окремо користуються сторони у справі і між якими тривалий час склався фактичний порядок користування присадибною земельною ділянкою, який закріплений в натурі парканом. Фактичний порядок користування присадибною земельною ділянкою, який склався між сторонами після забудови земельної ділянки, забезпечує обом забудовникам можливість вільного доступу до їхніх частин домоволодіння. У 2019 році між сторонами виник спір щодо порядку користування присадибною земельною ділянкою площею 1 000 кв.м. Відповідач ОСОБА_2 повідомив дочку та зятя позивача ОСОБА_1 , які тривалий час проживають у Ѕ частині житлового будинку, про те, що він є власником присадибної земельної ділянки на якій розташований вбудований в будинок гараж позивача (позначений в технічному паспорті «V» площею 48,7 кв.м.) та є власником прилеглої до цієї частини будинку території з боку АДРЕСА_1 , яка забезпечує вільний доступ до частини житлового будинку позивача ОСОБА_1 . Також відповідач ОСОБА_2 повідомив, що є власником земельної ділянки, на якій знаходиться сходинковий марш позивача, через який у позивача єдиний доступ до його частини будинку. Згодом позивачу стало відомо, що 30 листопада 2018 року відповідач ОСОБА_2 провів державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 500 кв.м. у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі виписки з рішення Хмільницької міської ради від 11 серпня 2005 року №

477. Позивачем зазначено, що на момент прийняття оскаржуваного рішення право на дану земельну ділянку, яка йому попередньо була виділена під забудову у встановленому порядку та у нього не вилучалась, мав лише він, межі вилученої земельної ділянки в натурі не встановлювались, а відповідач ОСОБА_2 вправі був набути право на присадибну земельну ділянку лише у разі набуття ним права власності на збудований житловий будинок, або його частину. Проте, оскільки збудований сторонами житловий будинок є самовільною забудовою, та відповідач не набув права власності на нього, то до відповідача ОСОБА_2 не перейшло право власності на присадибну земельну ділянку, чи її частину. Окрім того, позивач вказав, що під час виготовлення технічної документації із землеустрою та встановлення меж земельної ділянки проектною організацією були порушені вимоги ст. 55 Закону України «Про землеустрій» та п. 3.12. Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженої наказом Держкомзему України №376 від 18.05.2010 (далі - Інструкція №376 від 18.05.2010), оскільки проведені у відсутність власників суміжних земельних ділянок. Також, позовні вимоги обґрунтовані тим, що в порушення вимог п. 3.12. Інструкції №376 від 18.05.2010 АП НВП «Візит» роботи по закріпленню меж земельної ділянки межовими знаками не проводились, межові знаки на місцевості в присутності суміжних землекористувачів (землевласників) не встановлювались, про проведення можливих робіт по закріпленню меж земельної ділянки межовими знаками позивач ОСОБА_1 завчасно, не менш як за п`ять робочих днів (п. 3.12. Інструкції №376 від 18.05.2010), виконавцем робіт не повідомлявся і в акті прийому-передачі межових знаків на зберігання у графі навпроти прізвища « ОСОБА_1 » стоїть підпис не позивача. З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 звернувшись в суд з позовом, просив визнати незаконним та скасувати рішення 28 сесії 4-го скликання Хмільницької міської ради Вінницької області №477 від 11.08.2005 в частині передання безкоштовно у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 500 кв.м. для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка знаходиться по АДРЕСА_1 , скасувавши державну реєстрацію права власності на неї. Рішенням Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 24 травня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення 28 сесії 4-го скликання Хмільницької міської ради Вінницької області №477 від 11.08.2005 в частині передання безкоштовно у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 500 кв.м. для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка знаходиться в АДРЕСА_1 , скасувавши державну реєстрацію права власності на неї. Стягнуто в рівних частинах з Хмільницької міської ради Вінницької області та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у справі по сплаті судового збору в розмірі 768,40 гривень, 5 000 гривень витрат на професійну правничу допомогу, 10 844 гривень судових витрат пов`язаних із залученням експертів. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що на момент прийняття оскаржуваного рішення 28 сесії 4 скликання Хмільницької міської ради Вінницької області від 11 серпня 2005 року № 477 про передачу ОСОБА_2 у приватну власність 500 кв.м., право на дану земельну ділянку мав позивач ОСОБА_1 , якому земельна ділянка попередньо була виділена під забудову у встановленому порядку відповідно до рішення виконкому Хмільницької міської ради Вінницької області від 23 січня 1992 року та у нього не вилучалась і він, відповідно до п. 7 Розділу Х. Перехідні положення Земельного кодексу України 2002 року, зберігав право на користування цією ділянку у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством. Крім того, позивач ОСОБА_1 із заявами до АПНВП «Візит» про виготовлення технічної документації із землеустрою щодо земельної ділянки по АДРЕСА_1 , не звертався, ОСОБА_1 не був повідомлений про огляд земельної ділянки і присутній при цьому не був, схема зовнішніх меж земельної ділянки площею 500 кв.м. ОСОБА_1 не погоджувалася, акти прийому-передачі межових знаків виконавцем робіт ОСОБА_3 не підписувалися, межові знаки на земельній ділянці не встановлювалися та на зберігання ОСОБА_2 не передавалися і докази, що ОСОБА_1 був обізнаний про те, що ОСОБА_2 у 2005 році звертався до Хмільницької міської ради про приватизацію частини земельної ділянки, яка була виділена ОСОБА_1 для індивідуального житлового будівництва, а також про те, що йому до 2019 року було відомо про рішення 28 сесії 4 скликання Хмільницької міської ради Вінницької області від 11 серпня 2005 року № 477 про передачу ОСОБА_2 у приватну власність 500 кв.м. по АДРЕСА_1 , суду надані не були. Окрім того, під час виготовлення технічної документації із землеустрою та встановлення меж земельної ділянки проектною організацією були порушені вимоги ст. 55 Закону України «Про землеустрій» та п. 3.12. Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженої наказом Держкомзему України № 376 від 18.05.2010 року (далі - Інструкція № 376 від 18.05.2010 року), оскільки проведені у відсутність власників суміжних земельних ділянок. Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, ОСОБА_2 , посилаючись на його незаконність та порушення норм матеріального і процесуального права, подав апеляційну скаргу, в якій просив оскаржуване рішення скасувати та постановити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції, в порушення ч. 1 ст. 5 ЦПК України, застосував способи захисту, які не визначені законом або договором. В апеляційній скарзі також зазначено, що доводи позивача та висновки суду про те, що житловий будинок є самовільно збудованим, є такими, які не відповідають дійсності, оскільки саме належна позивачу Ѕ частина будинку самовільно збудована, а Ѕ частина будинку ОСОБА_2 узаконена у встановленому порядку. Місцевий суд безпідставно залишив поза увагою те, що при судовому розгляді представник позивача визнав ту обставину, що ОСОБА_2 має право на частину присадибної земельної ділянки. На апеляційну скаргу позивачем надано відзив, у якому зазначено, що рішення суду першої інстанції є законним та обгрунтованим, а відтак апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення місцевого суду залишити без змін. В судовому засіданні відповідач ОСОБА_2 та його представник вимоги апеляційної скарги підтримали у повному обсязі з підстав викладених у ній. Представник позивача у судовому засіданні щодо задоволення апеляційної скарги заперечував, просив залишити рішення суду першої інстанції без змін. Представник Хмільницької міської ради Вінницької області в судове засідання не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, при цьому надано заяву про розгляд справи у відсутність представника. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, що з`явилися, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, з огляду на наступне. Згідно з частиною першою статті 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам. Судом першої інстанції встановлено, що рішенням виконкому Хмільницької міської ради Вінницької області від 23 січня 1992 року №8 позивачу ОСОБА_1 виділено для індивідуального будівництва земельну ділянку площею 1 000 м2, яка знаходиться в АДРЕСА_1 (а.с.12, т.1). Відповідно до будівельного паспорта, зареєстрованого у виконкомі Хмільницької міської ради народних депутатів 03.04.1996 під №2603, ОСОБА_1 надано дозвіл на будівництво індивідуального житлового будинку загальною площею 98,80 кв.м., житловою площею 66,10 кв.м., початок будівництва 23.09.1992, закінчення - 23.09.1995. (а.с.14-23, 37-39, 117-121, т.1). Згідно акту винесення в натуру земельної ділянки індивідуального забудовника від 25 вересня 1992 року, на підставі рішення виконкому Хмільницької міської ради від 23 січня 1992 року №8 було винесено в натуру межі земельної ділянки площею 1000 кв.м, виділеної позивачу ОСОБА_1 під будівництво житлового будинку. Межі виділеної під забудову земельної ділянки були закріплені межовими знаками та передані забудовнику ОСОБА_1 під охорону (а.с. 18, т.1). 22 листопада 1992 року позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 уклали договір про створення спільної власності, за умовами якого сторони об`єдналися для спільної діяльності по будівництву спільного жилого будинку з надвірними будовами на земельній ділянці, яка виділена ОСОБА_1 в АДРЕСА_1 . Сторони, з моменту укладення даного договору, приймають однакову трудову участь в будівництві будинку, вкладають однакові кошти в будівництво. Взаємозарахунки проводять самостійно. До закінчення будівництва, жилий будинок з надвірними побудовами є спільною частковою власністю сторін. Кожній із сторін належить по Ѕ (одній другій) частці. По закінченню будівництва, жилий будинок з надвірними побудовами є спільною частковою власністю сторін. Частка кожної із сторін у жилому будинку складає Ѕ (одну другу). ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зобовязалися по закінченні будівництва вчинити необхідні дії для реєстрації Ѕ (однієї другої) частки будинку на ОСОБА_2 (а.с. 29, т.1). Рішенням виконкому Хмільницької міської ради від 22 липня 2004 року №246 на підставі поданої позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 заяви відповідача ОСОБА_2 було визнано співзабудовником індивідуального житлового будинку на земельній ділянці по АДРЕСА_1 в рівних долях з позивачем ОСОБА_1 (а.с.28,30,32 т.1). Як вбачається з технічного паспорта на будівлі по АДРЕСА_1 станом на 29.06.2004, готовність забудови 66 %. Будинок на інші будівлі самовільно побудовані (а.с. 34,35, т.1). Рішенням 28 сесії 4 скликання Хмільницької міської ради від 11 серпня 2005 року №477 відповідачу ОСОБА_2 передано безкоштовно у приватну власність земельну ділянку площею 500 кв.м. для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться по АДРЕСА_1 . Вказане вище рішення органу місцевого самоврядування оскаржене позивачем з посиланням на те, що спірна земельна ділянка була виділена йому під забудову у встановленому порядку та у нього не вилучалась, а збудований сторонами житловий будинок є самовільною забудовою, тому відсутні підстави для переходу до відповідача ОСОБА_2 права власності на присадибну земельну ділянку, чи її частину. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частина третя статті 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч. 1 ст. 13 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Частина перша статті 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів ( ч. 1 ст. 89 ЦПК України). У відповідності до приписів статей 21, 393 ЦК України правовий акт органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Аналогічна норма міститься і у Земельному кодексі України. Зокрема, згідно приписів статті 152 ЗК України, захист прав громадянина на земельну ділянку здійснюється шляхом визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування. За змістом частини першої статті 155 Земельного кодексу України у разі видання органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до пункту 10 статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку. З аналізу вказаних норм слідує, що у разі порушення прав особи на володіння земельною ділянкою актом органу місцевого самоврядування, така особа має право на звернення до суду з позовом, зокрема, про визнання незаконним і скасування рішення міської ради і такий спосіб захисту порушеного права є належним. Як вбачається із змісту рішенням 28 сесії 4 скликання Хмільницької міської ради від 11 серпня 2005 року №477, що відповідачу ОСОБА_2 передано безкоштовно у приватну власність земельну ділянку площею 500 кв.м., що знаходиться по АДРЕСА_1 , тобто було надано частину земельної ділянки, яку рішенням виконкому Хмільницької міської ради Вінницької області від 23 січня 1992 року №8 позивачу ОСОБА_1 виділено для індивідуального будівництва і яка у останнього не вилучалась. Положеннями ЗК України передбачено, що передача у власність громадян земельних ділянок, що перебувають у власності або користуванні інших громадян чи юридичних осіб, провадиться місцевими Радами народних депутатів після вилучення (викупу) їх у встановленому порядку. Отже, судова колегія погоджується із висновком суду першої інстанції про наявність підстав для визнання незаконним та скасування оскаржуваного рішення органу місцевого самоврядування. Крім того, суд першої інстанції вірно встановив, що співзабудовниками ОСОБА_1 та ОСОБА_2 індивідуальний житловий будинок на земельній ділянці по АДРЕСА_1 збудований без затвердженої у встановленому порядку будівельно-технічної документації, без відповідних дозволів, в експлуатацію не введений, а тому є самочинним будівництвом. Право власності на вказаний житловий будинок як завершений будівництвом у встановленому законом порядку не зареєстроване. Щодо доводів апеляційної скарги про те, що в даному випадку позивачу слід було оскаржувати дії відповідача щодо присвоєння кадастрового номеру земельній ділянці і внесення відомостей про земельну ділянку до державного реєстру, то такі доводи не заслуговують на увагу, оскільки такий спосіб захисту прав не впливатиме на відновлення прав позивача на земельну ділянку, що була виділена саме йому під забудову житлового будинку. Також, не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про безпідставне стягнення судових витрат на проведення експертизи, з посиланням на те, що проведення експертизи в даній справі не було обов`язковим, оскільки відповідно до положень статті 133 ЦПК України до судових витрат, зокрема належать витрати, пов`язані з залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи. Експерт має право на оплату виконаної роботи та на компенсацію витрат, пов`язаних з проведенням експертизи і викликом до суду. Згідно зі статтею 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Із змісту оскаржуваного рішення суду першої інстанції вбачається, що свої висновки суд обгрунтував зокрема і висновком експертизи, при цьому ухвалу про призначення експертизи окремо від рішення суду відповідач не оскаржував, тобто фактично погодився з необхідністю проведення експертизи, тому суд першої інстанції зробив вірний висновок про розподіл судових витрат, що пов`язані з проведенням земельно-технічної експертизи. Апеляційний суд вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про порушення процесуального права або неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. При вирішенні цієї справи суд правильно визначив характер правовідносин між сторонами, застосував закон, що їх регулює, повно і всебічно дослідив матеріали справи та надав належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року. Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи викладене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують. Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України, статті 141 ЦПК України суд розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, тому судові витрати понесені у зв`язку з апеляційним переглядом справи слід залишити за учасником справи, який звернувся з апеляційною скаргою. Крім того, у відзиві на апеляційну скаргу, позивач просив стягнути з відповідачів на його користь витрати на правничу допомогу, пов`язані з розглядом даної справи в суді апеляційної інстанції. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу. Згідно зі статтею 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Вирішуючи питання розподілу витрат на професійну правничу допомогу необхідно виходити із положень статті 137 ЦПК України. Частиною восьмою статті 141 ЦПК України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Як вбачається з матеріалів справи, позивачем заяву про компенсацію витрат на правничу допомогу пов`язану з переглядом справи в апеляційній інстанції було подано у визначений законом строк. Частиною четвертою статті 62 ЦПК України визначено, що повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність". Згідно вимог статті 137, 141 ЦПК України на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правничої допомоги, рахунки тощо. Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правничу допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. На підтвердження понесених судових витрат, позивач надав апеляційному суду договір про надання правової допомоги від 19.07.2021, квитанцію про оплату послуг адвоката №111 від 19.07.2021 на суму 3 000 грн, акт наданих послуг від 23.07.2021 по договору про надання правової допомоги від 19.07.2021 та відзив на апеляційну скаргу. Вказані документи у своїй сукупності підтверджують надання відповідної правничої допомоги та отримання адвокатом коштів у сумі 3 000 грн., при цьому клопотання про зменшення витрат на правничу допомогу іншими учасниками справи не заявлено. Отже, позивачем на підтвердження понесених витрат за надання правничої допомоги при перегляді справи в суді апеляційної інстанції надано відповідні докази на загальну суму 3 000 грн, які підлягають стягненню на його користь в рівних частинах із ОСОБА_2 та Хмільницької міської ради Вінницької області. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 24 травня 2021 року залишити без змін. Стягнути в рівних частинах із ОСОБА_2 та Хмільницької міської ради Вінницької області на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати на професійну правничу допомогу за перегляд справи в суді апеляційної інстанції в розмірі 3 000 грн. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги до Верховного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення. Головуючий: В. В. Оніщук Судді: С. К. Медвецький О. В. Ковальчук