Постанова Миколаївський апеляційний суд № 488/3006/17

06.09.21 22-ц/812/1541/21 Єдиний унікальний номер судової справи 488/3006/17 Номер провадження 22-ц/812/1541/21 Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В. Постанова Іменем України 06 вересня 2021 року місто Миколаїв Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі: головуючого Серебрякової Т.В., суддів: Лисенка П.П., Самчишиної Н.В., з секретарем судового засідання Андрієнко Л.Д., за участі: представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , представника відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 , переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 ОСОБА_2 рішення, яке ухвалено Корабельним районним судом міста Миколаєва 07 травня 2021 року, під головуванням судді Чернявської Я.А. в приміщені цього ж суду о 12 год. 46 хв., у цивільній справі за позовом ОСОБА_5 до Миколаївської міської ради, ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Якушева Олена Іванівна, Державний нотаріус П`ятої Миколаївської державної нотаріальної контори Тищенко Олена Борисівна, про визнання права власності на спадщину за законом та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Корабельний відділ державної реєстрації актів цивільного стану у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), про встановлення факту батьківства, УСТАНОВИЛА: У серпні 2017 року ОСОБА_6 звернулась до суду з позовом до Миколаївської міської ради та ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Якушева Олена Іванівна, Державний нотаріус П`ятої Миколаївської державної нотаріальної контори Тищенко Олена Борисівна, про визнання права власності на спадщину за законом. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер рідний дядько позивача ОСОБА_7 , після смерті якого відкрилась спадщина, у тому числі на житловий будинок АДРЕСА_1 . У зв`язку із відсутністю у померлого родичів, що складають першу четверту чергу спадкоємців за законом, ОСОБА_1 , як єдиний його родич, 20 квітня 2017 року звернулась до державного нотаріуса з метою прийняття спадщини, але у прийнятті заяви позивачу було відмовлено. В той же день позивач звернулась до приватного нотаріуса з метою оформлення заяви про прийняття спадщини, яку в подальшому направила до державної нотаріальної контори. Але, з відповіді державної нотаріальної контори позивачу стало відомо, що спадкову справу після смерті ОСОБА_7 заведено 22 квітня 2017 року приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Якушевою О.І. за заявою ОСОБА_3 , який претендує на спадкове майно як син померлого ОСОБА_7 . Її заяву про прийняття спадщини також було надіслано до вищевказаного приватного нотаріуса. Між тим, позивач зазначає, що відповідач не є сином померлого ОСОБА_7 , а останній, лише деякий час, був опікуном ОСОБА_3 , оскільки певний час проживав разом з його матір`ю. Посилаючись на те, що відповідач не може підтвердити своїх родинних зв`язків із спадкодавцем, оскільки не є його сином, ОСОБА_1 просила визнати за нею право власності в порядку спадкування за законом після смерті свого дядька ОСОБА_7 , на житловий будинок АДРЕСА_1 . У серпні 2018 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Корабельний відділ державної реєстрації актів цивільного стану у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) (далі Корабельний відділ ДРАЦС), про встановлення факту батьківства. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що ОСОБА_3 є спадкоємцем першої черги за законом після смерті ОСОБА_7 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 . Вказано на те, що на момент народження ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 , його батьки, проживали разом, проте не перебували у зареєстрованому шлюбі. Мати ОСОБА_3 - ОСОБА_8 , зареєструвала народження відповідача відповідно до вимог ст.135 СК України, тобто запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень проведено за заявою матері дитини, а саме: прізвище матері ОСОБА_8 ОСОБА_9 , а ім`я та по батькові батька записано за її вказівкою - ОСОБА_10 . Не зважаючи на це, відповідач усе своє життя вважав ОСОБА_7 своїм батьком, а той, в свою чергу, вважав його своїм рідним сином. Вони проживали разом в спірному будинку померлого, вели спільне господарство. Після смерті матері ОСОБА_3 - ОСОБА_8 , ОСОБА_7 було призначено опікуном неповнолітнього на той момент відповідача. Крім того, померлий ОСОБА_7 звертався до Корабельного районного суду міста Миколаєва із позовом про визнання батьківства щодо ОСОБА_3 та про внесення відповідних змін до актового запису про народження. Між тим, за процесуальних підстав у задоволення його позовних вимог було відмовлено. Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_3 просив встановити факт батьківства ОСОБА_7 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , відносно ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та зобов`язати Корабельний відділ ДРАЦС внести зміни до актового запису про народження №892, складеного 04 грудня 1992 року Корабельним відділом ДРАЦС, зазначивши в графі «Батько» ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , громадянин України, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 . Вимоги за зустрічним позовом ухвалою Корабельного районного суду міста Миколаєва від 14 серпня 2018 року об`єднані в одне провадження з первісним позовом ОСОБА_1 (том 1 а.с.119). Рішенням Корабельного районного суду міста Миколаєва від 07 травня 2021 року у задоволені первісного позову ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено в повному обсязі. Встановлено факт батьківства ОСОБА_7 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , уродженця міста Миколаєва Миколаївської області, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ) відносно ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , уродженця міста Миколаєва Миколаївської області). Зобов`язано Корабельний районний відділ ДРАЦС внести зміни до актового запису про народження за №892, складеного 04 грудня 1992 року Корабельним відділом реєстрації актів цивільного стану Миколаївського міського управління юстиції, вказавши в графі «Батько» - ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , громадянин України, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 . Відмовляючи у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 та задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_3 , суд першої інстанції виходив з того, що факт батьківства ОСОБА_7 щодо ОСОБА_3 доведено належними доказами, а тому останній є спадкоємцем першої черги за законом після смерті свого батька, а ОСОБА_1 мала б можливість спадкувати спадщину з врахуванням положень ч.3 ст.1266 ЦК України. В апеляційній скарзі представник позивача ОСОБА_1 ОСОБА_2 , посилаючись на порушення районним судом норм матеріального та процесуального права, просила рішення районного суду скасувати, та постановити нове судове рішення, яким первісний позов ОСОБА_1 задовольнити, а у задоволені зустрічного позову ОСОБА_3 відмовити. Згідно ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, з огляду на таке. Відповідно до частин 1,2,5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення суду першої інстанції таким вимогам відповідає. Так, забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права. За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, ст.1 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом. При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів. Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України). Відповідно до п.1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року №3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» за загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права й обов`язки визначаються на підставах, передбачених Сімейним Кодексом. Відповідно до п.3 зазначеної постанови, підстави для визнання батьківства за рішенням суду, зазначені у ст.128 СК України, істотно відрізняються від підстав його встановлення, передбачених у ст.53 КпШС України, суди, вирішуючи питання про те, якою нормою слід керуватися при розгляді справ цієї категорії, повинні виходити з дати народження дитини. Так, при розгляді справ про встановлення батьківства щодо дитини, яка народилася до ІНФОРМАЦІЯ_5 , необхідно застосовувати відповідні норми КпШС України. З матеріалів справи убачається, що відповідач ОСОБА_3 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 . Відповідно до свідоцтва про народження батьком відповідача зазначено ОСОБА_11 , матір`ю ОСОБА_8 (том 1 а.с.98). З витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження вбачається, що відомості щодо батька ОСОБА_3 записані за заявою матері відповідно до частини першої статті 55 КпШС України (частина перша статті 135 Сімейного кодексу України) (том 1 а.с.99). Районним судом встановлено, що ОСОБА_3 від самого народження проживав однією сім`єю разом з матір`ю та ОСОБА_7 , а з 1999 року був зареєстрований з останнім за однією адресою. Згідно з свідоцтвом про смерть мати ОСОБА_3 - ОСОБА_8 померла ІНФОРМАЦІЯ_6 (том 1 а.с.100). Відповідно до виписки з рішення №31 від 17 липня 1998 року Корабельного районного виконавчого комітету Миколаївської міської ради ОСОБА_7 призначено опікуном над неповнолітнім ОСОБА_3 , про що видано відповідне посвідчення №64 (том 1 а.с.102). У жовтні 2015 року ОСОБА_7 звертався до суду із позовною заявою, в якій просив визнати його батьком ОСОБА_3 та покласти обов`язок на відділ реєстрації актів цивільного стану внести відповідні зміни до актового запису про народження ОСОБА_3 . Рішенням Корабельного районного суду міста Миколаєва від 24 грудня 2015 року у цивільній справі №488/4541/15-ц у задоволені вказаного позову відмовлено (том 1 а.с.105,106). В судовому засіданні суду першої інстанції було досліджено матеріали вищевказаної цивільної справи №488/4541/15-ц та досліджено звукозапис судового засідання, де ОСОБА_7 визнавав ОСОБА_3 своїм сином та розповідав про їх сумісне життя разом із ним. Згідно з свідоцтвом про смерть ОСОБА_7 , помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (том 1 а.с.103). 24 квітня 2017 року ОСОБА_3 було подано до приватного нотаріуса Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Якушевої О.І. заяву про прийняття спадщини після смерті померлого ОСОБА_7 та цього ж дня заведено спадкову справу за №27/2017 (том 1 а.с.140-149). З досліджених матеріалів спадкової справи, заведеної на майно померлого ОСОБА_7 , встановлено коло спадкоємців, які звернулись із заявами про прийняття спадщини за законом, окрім ОСОБА_3 , ще є інший спадкоємець - ОСОБА_1 . Отже, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно керувався нормами Кодексу про шлюб та сімю України від 20 червня 1969 року щодо позовних вимог про встановлення факту батьківства. Так, у відповідності до ст.53 Кодексу про шлюб та сімю України в редакції 20 червня 1969 року, який був чинним на час виникнення даних правовідносин, походження дитини від батьків, які не перебувають між собою у шлюбі, встановлюється шляхом подачі спільної заяви батьком і матір`ю дитини в державні органи реєстрації актів громадянського стану. В разі народження дитини у батьків, які не перебувають у шлюбі, при відсутності спільної заяви батьків батьківство може бути встановлене в судовому порядку за заявою одного з батьків або опікуна (піклувальника) дитини, особи, на утриманні якої знаходиться дитина, а також самої дитини після досягнення нею повноліття. При встановленні батьківства суд бере до уваги спільне проживання та ведення спільного господарства матір`ю дитини і відповідачем до народження дитини, або спільне виховання чи утримання ними дитини, або докази, що з достовірністю підтверджують визнання відповідачем батьківства. За аналізом наведених правових норм можна зробити висновок, що згідно зі ст.53 КпШС України підставою для встановлення батьківства (факту батьківства) може бути не сам по собі факт біологічного походження дитини, а фактичні дані, які підтверджують спільне проживання матері й особи, яку та вважає батьком дитини, ведення ними спільного господарства до народження останньої, або спільне її виховання чи утримання, або ж докази, що достовірно підтверджують визнання особою батьківства. Зі змісту вказаної статті вбачається, що кожна з зазначених юридично значимих обставин є необхідною і достатньою для встановлення факту батьківства. У постанові від 11 грудня 2019 року у справі №201/3963/16-ц Верховний Суд зазначив, що ч.3 ст.53 КпШС України не обмежує коло доказів, які можуть бути взяті судом до уваги, що з достовірністю підтверджують батьківство. Доказами визнання батьківства можуть бути листи, заяви, анкети, інші документи, а також показання свідків, пояснення самих сторін, які достовірно підтверджують визнання відповідачем батьківства. Батьківство може бути визнано як у період вагітності матері (наприклад, висловлення бажання мати дитину, піклуватися про матір майбутньої дитини тощо), так і після народження дитини. Рішення щодо встановлення факту батьківства (материнства) має ґрунтуватися на всебічно перевірених судом даних, що підтверджують або спростовують заявлені вимоги чи заперечення проти них, а його резолютивна частина - містити всі відомості, необхідні для реєстрації батьківства (материнства) в органах реєстрації актів цивільного стану (прізвище, ім`я та по батькові матері й батька, число, місяць і рік їх народження, громадянство, а також номер актового запису про народження дитини, коли та яким органом його вчинено). Доказами у зазначеній категорії справ можуть бути будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, показань свідків, письмових або речових доказів, висновків експертів. Тобто при вирішенні спору про визнання батьківства мають враховуватись усі передбачені законом докази в їх сукупності. Задовольняючи позовні вимоги районний суд встановив, що ОСОБА_3 надав належні та допустимі доказів, які підтверджували, що ОСОБА_8 та померлий ОСОБА_7 є його батьками, які проживали однією сім`єю та вели спільне господарство. Показами свідків та письмовими доказами встановлено, що померлий за життя визнавав ОСОБА_3 своїм сином (протилежного суду не надано). З урахуванням викладеного, колегія суддів дійшла висновку про те, що суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив зустрічні позовні вимоги та встановив факт батьківства ОСОБА_7 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 відносно ОСОБА_3 . Твердження представника позивача ОСОБА_2 в апеляційній скарзі про неможливість розгляду позовної заяви з встановлення факту батьківства разом з первісним позовом, виходячи з того, що така позовна заява була подана в порядку ст.293 ЦПК України та не містить позовних вимог, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки, якщо юридичний факт встановлюються для одержання спадщини, а інші спадкоємці оспорюють право заявника, то юридичний факт слід встановлювати в позовному провадженні. Згідно зі ст.ст.1216,1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Статтями 1217,1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу(спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини. Відповідно до ст.1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу. За правилами ч.3 ст.1266 ЦК України племінники спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (сестрі, братові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини. Отже, відмовляючи у задоволенні первісного позову, районний суд обґрунтовано виходив з того, що позивач за первісним позовом є спадкоємцем за правом представлення, та має право на спадкування лише тієї частки спадщини, яку б спадкували спадкоємці другої черги за законом (мати позивача), а відповідач за зустрічним позовом є спадкоємцем першої черги, тому підстав для задоволення первісного позову немає. Також, колегія суддів перевірила інші доводи апеляційної скарги на предмет законності судового рішення виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судом норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, яким районний суд надав відповідну оцінку. Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»). Тому, враховуючи те, що інші доводи апеляційної скарги є суб`єктивним тлумаченням позивача та її представника, як обставин справи, так і норм діючого законодавства, та направлені на переоцінку доказів, яким районний суд дав належну правову оцінку, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції при ухваленні рішення були належним чином оцінені надані докази, повно встановлені фактичні обставини справи, а доводи апеляційної скарги не дають підстав для встановлення неправильного застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновків суду, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення. Додаткових доказів, які б спростували правильність висновків суду першої інстанції, суду апеляційної інстанції також не надано. Докази ж та обставини, на які посилається представник позивача у апеляційні скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права. За правилами п.п. «в» п.4 ч.1 ст.382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Оскільки апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає. Керуючись ст.ст.367,374,375,381,382 ЦПК України, колегія суддів ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 Кононюк Валентини Олексіївни залишити без задоволення. Рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 07 травня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України. Головуючий Т.В. Серебрякова Судді: П.П. Лисенко Н.В. Самчишина Повний текст судового рішення складено 09 вересня 2021 року