Постанова Запорізький апеляційний суд № 336/3599/20

Дата документу 18.08.2021 Справа № 336/3599/20 Запорізький Апеляційний суд ЄУН 336/3599/20Головуючий у 1-й інстанції Жупанова І.Б. Повний текст рішення складено 15.02.2021 року. Пр. № 22-ц/807/1571/21Суддя-доповідач Гончар М.С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 серпня 2021 року м. Запоріжжя Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді (судді-доповідача) Гончар М.С. суддів Маловічко С.В., Подліянової Г.С. за участі секретаря Семенчук О.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги Державної казначейської служби України та Запорізької обласної прокуратури на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 03 лютого 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Запорізької обласної прокуратури про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури та суду ВСТАНОВИВ: У липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вищезазначеним позовом (т.с. 1 а.с. 1-9), в якому просив стягнути з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України шляхом списання у безспірному порядку з єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України на його користь на відшкодування моральної шкоди з розрахунку однієї мінімальної заробітної плати, що діє на час розгляду справи, за весь час кримінального переслідування - 123 місяці, починаючи з 15.02.2010 по 21.05.2020, що становить 738000,00 грн., та відшкодування витрат на правничу допомогу в сумі 75500,00 грн. В обґрунтування свого позову позивач зазначав, що вироком Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 18 лютого 2019 (справа № 336/4043/14-к), який залишено в силі Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 28 жовтня 2019 та Ухвалою Касаційного кримінального суду від 21 травня 2020, його визнано невинуватим та виправдано у зв`язку з недоведеністю його вини у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 190 КК України. Позивачем також зазначено, що за цією справою вироком Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 04 грудня 2015, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 20 квітня 2016 його було визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч.3 ст.190 КК, та призначено покарання у вигляді позбавлення волі строком на 3 роки, на підставі ст. 75 КК звільнено від відбування покарання з іспитовим строком один рік і покладено на нього обов`язки не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу органів кримінально-виконавчої інспекції, повідомляти органи кримінально-виконавчої інспекції про зміну місця проживання та роботи, періодично з`являтися для реєстрації в органи кримінально-виконавчої інспекції. До скасування Верховним судом вироку Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 04 грудня 2015 та ухвали Апеляційного суду Запорізької області від 20 квітня 2016 він відбув це покарання, що підтверджується ухвалою Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 13.04.2017. Враховуючи, що перебування під слідством і судом було тривалим, неодноразово за ініціативою прокурора оскаржувалися виправдувальні вироки суду щодо нього, це призвело до порушення нормальних життєвих зв`язків, негативно вплинуло на стосунки з оточуючими його людьми, вимагало від позивача додаткових і тривалих зусиль для організації свого життя, що завдало значної моральної шкоди. Починаючи з 26.04.2010 - з дня порушення кримінальної справи відносно ОСОБА_1 за ч. 3 ст. 190 КК України (ця дата була уточнена позивачем під час судового розгляду) по 28.10.2019 (постановлення Ухвали Касаційним кримінальним судом Верховного суду), перебуваючи під слідством та судом протягом 123 місяців він зазнав моральної шкоди, яка виразилася у порушенні нормальних життєвих зв`язків, погіршенні стосунків із оточуючими, негативних змінах в емоційному стані, що надає йому право на отримання компенсації на підставі положень ст. 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду». Під час проходження іспитового строку за незаконним обвинувальним вироком Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 04 грудня 2015, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 20 квітня 2016, а в подальшому скасованим, протягом одного року сумлінно виконував покладені на нього обов`язки не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу органів кримінально-виконавчої інспекції, повідомляти орган кримінально-виконавчої інспекції про зміну місця проживання та роботи, періодично з`являтися для реєстрації в органи кримінально-виконавчої інспекції. Тривале перебування під слідством і судом, а це десять років, накладення арешту на його майно, позбавлення можливості вільного пересування, оголошення його в розшук під час перебування його в зоні АТО, призвело до порушення нормальних життєвих зв`язків, негативно вплинуло на стосунки з оточуючими його людьми, вимагало додаткових і тривалих зусиль для організації свого життя, призвело до хвороби серця, і завдало значної моральної шкоди. Таким чином, позивач вважав, що тривале перебування під слідством є порушенням ст.29 Конституції України. З посиланням на п.9 постанови Пленуму ВСУ №4 від 31.03.1995, ст. 23, 1176 ЦК України, Закону України «Про державний бюджет України на 2021 рік», яким встановлено мінімальну заробітну плату у місячному розмірі з 1 січня - 6 000 грн., позивач ОСОБА_1 вважав, що завдана йому моральна шкода має бути компенсована з розрахунку, виходячи з мінімального розміру відшкодування, передбаченого та гарантованого ч. 3 ст. 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі - Закон), за 123 місяці. Окрім того, позивач вважав, що він мав право на відшкодування витрат на правничу допомогу в сумі 75500,00 грн., як під час кримінального провадження в сумі 60500,00 грн., так і наданої за цією цивільною справою в сумі 13000,00 грн., детальний розрахунок яких надано у позовній заяві, актах виконаних робіт, квитанціях, досліджених судом під час судового розгляду. В автоматизованому порядку для розгляду цієї справи визначено суддю суду першої інстанції Жупанову І.Б. (т.с. 1 а.с. 99). Ухвалою суду першої інстанції (т.с. 1 а.с. 100-101) відкрито загальне позовне провадження у цій справі з викликом сторін. Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 03 лютого 2021 року (т.с. 1 а.с. 214-228) позов ОСОБА_1 у цій справі задоволено частково. Стягнуто з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України (код ЄДРПОУ 37567646) за рахунок коштів Державного бюджету шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ), майнову шкоду в сумі 60500,00 грн. та моральну шкоду в сумі 682258,00 грн. В решті позову відмовлено. Стягнуто з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України (код ЄДРПОУ 37567646) шляхом списання з єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати в сумі 15000,00 грн. Позивач ОСОБА_1 із вищезазначеним рішенням, у тому числі в частині відмови, погодився, останнє в апеляційному порядку не оскаржував. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції (фактично в частині задоволення позовних вимог позивача), посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судом першої інстанції при його ухваленні, відповідачі у цій справі подали апеляційні скарги. Державна казначейська служба України у своїй апеляційній скарзі (т.с. 1 а.с. 241-248) просила рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення по суті справи, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити у повному обсязі. Запорізька обласна прокуратура у своїй апеляційній скарзі (т.с. 2 а.с. 7-15) просила рішення суду першої інстанції скасувати та постановити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково, а саме стягнути на його користь 643600,00 грн. моральної шкоди та 4000,00 грн. судових витрат; в іншій частині позову відмовити. Ухвалами апеляційного суду (т.с. 2 а.с. 30, 41) апеляційне провадження за вищезазначеними апеляційними скаргами відкрито, дану справу призначено до апеляційного розгляду (т. 2 а.с. 31, 50), з урахуванням навантаженості судді-доповідача та колегії суддів Запорізького апеляційного суду, а також відпустки судді-доповідача у період з 09 червня 2021 року по 23 липня 2021 року включно (т.с. 2 а.с. 59). Учасники цієї справи не скористались своїм правом на подачу відзиву на вищезазначені апеляційні скарги у цій справі станом на час її розгляду апеляційним судом. Однак, в силу вимог ст. 360 ч. 3 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції апеляційним судом. Відводів у цій справі не заявлено, самовідводи відсутні. Заслухавши у даному судовому засіданні доповідь судді-доповідача, пояснення представників апелянтів - Державної казначейської служби України - Тінькову А.О. (т.с. 2 а.с. 6) та Запорізької обласної прокуратури - Шевченка А.Ю. (т.с. 2 а.с. 61), позивача ОСОБА_1 та представника останнього - Трачук Н.І. (т.с. 1 а.с. 13), перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг, дослідивши матеріали справи, апеляційний суд дійшов висновку про те, що апеляційні скарги Державної казначейської служби України та Запорізької обласної прокуратури у цій справі підлягають частковому задоволенню з таких підстав. В силу вимог ст. 367 ч. 1 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. В силу вимог ст. 374 ч. 1 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення (п.1).…змінити рішення (п.2). Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для …зміни рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин (ст. 376 ч. 4 ЦПК України). В силу вимог ст. 258 ч. 1 п. 2, 3 ЦПК України судовими рішеннями є рішення, постанови. За змістом ст. 381 ч. 1 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги приймає постанову за правилами ст. 35 і глави 9 розділу ІІІ цього Кодексу з особливостями, зазначеними у ст. 382 цього Кодексу. Встановлено, що суд, першої інстанції, правильно керуючись ст. ст. 2, 13, 81, 89, 141, 258, 259, 263, 265, 353 - 354 ЦПК України, правильно задовольнив позов позивача у цій справі частково та стягнув на його користь матеріальну шкоду 60500,000 грн., судові витрати у цій справі у вигляді судового збору 15000,00 грн., а також моральну шкоду. Проте, суд першої інстанції допустився помилки: - у визначенні розміру цієї моральної шкоди, яка підлягає зменшенню до «643600,00 грн.» в порядку часткового задоволення апеляційної скарги Запорізької обласної прокуратури з урахуванням доводів останньої у цій частині (а саме: апеляційним судом встановлено, що загальний період, коли права позивача були обмежені, становить 107 місяців 8 днів, враховуючи виключення із зазначеного позивачем у цій справі періоду обмежень часу після набрання законної сили реабілітуючим рішенням з 09.07.2012 року по 23.01.2013 року - скасування судом касаційної інстанції рішення суду, на підставі якого реабілітуюче рішення відносно позивача набрало законної сили, розрахунок: 107 місяців (642000,00 грн.) + 6000,00 грн. :30 днів * 8 днів (1600,00 грн.) = 643600,00 грн.) - та порядку стягнення цієї шкоди, яка підлягає стягненню саме«з держави за рахунок коштів Державного бюджету України» в порядку часткового задоволення апеляційної скарги Державної казначейської служби України з урахуванням доводів останньої у цій частині (шкода підлягає компенсації саме за рахунок держави за рахунок коштів Державного бюджету України), що узгоджується із судовою практикою Верховного Суду (постанова від 14 липня 2021 року у справі ЄУН 310/2397/19, яка є обов`язковою для врахування загальними судами в силу вимог ст. 263 ч. 4 ЦПК України. В іншій частині доводи апеляційних скарг Державної казначейської служби України та Запорізької обласної прокуратури є такими, що не спростовують правильно встановлених судом першої інстанції фактичних обставин цієї справи та правильних висновків суду першої інстанції у цій справі, а лише відображають позицію відповідачів у цій справі, яку вони та їх представники вважають єдино можливою та правильною. Так як апеляційним судом було встановлено таке. Суд першої інстанції при вирішенні цієї справи правильно виходив із того, що Комунарським РВ ЗМУ ГУМВС України в Запорізькій області з 27.01.2010 здійснювалось досудове розслідування іншої кримінальної справи № 41006 пр за ознаками вчинення злочину, передбаченого за ч. 1 ст. 162 КК України на підставі постанови про порушення кримінальної справи від 27.01.2010 (кримінальна справа(далі к/с) - т. 1 а.с. 1). Ухвалою Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 05.04.2012 ця кримінальна справа за обвинуваченням ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 162 КК України була закрита та ОСОБА_1 було звільнено від кримінальної відповідальності на підставі п. «В» ст. 1 , ст. 6 Закону України «Про амністію» від 08.07.2011, тобто з нереабілітуючих підстав (к/с т.. 5, а.с. 126-139). Зазначене судове рішення є таким, що набрало чинності, ніким не скасовувалось, неправомірності дій органів досудового розслідування, прокуратури, суду щодо приягнення ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності за цим обвинуваченням судом не встановлено, а, відтак, підстав для визначення початку періоду для відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду з 27.01.2010 року - з дня порушення кримінальної справи за ч. 1 ст. 162 КК України відносно ОСОБА_1 не вбачається. Постановою старшого слідчого прокуратури Комунарського району м.Запоріжжя Мордвинова А.А. від 22.03.2010 з кримінальної справи № 41006 пр виділено матеріали відносно ОСОБА_1 за ознаками злочину, передбаченого ст. 190 КК для проведення додаткової перевірки за ст. 97 КК (к/с т. 1, а.с.8). 03.04.2010 було порушено кримінальну справу № 6161006 за фактом шахрайських дій у відношенні потерпілого ОСОБА_3 (к/с т.2, а.с. 1), а 26.04. 2010 в межах цієї ж кримінальної справи було порушено кримінальну справу відносно ОСОБА_1 за ч. 3 ст. 190 КК України (к/с т.2, а.с.5), яка остаточно завершена ухваленням виправдувального вироку Шевченківським районним судом м. Запоріжжя від 18 лютого 2019 року (справа № 336/4043/14-к), який залишено в силі Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 28 жовтня 2019 року (к/с т.10 а.с.80) та Ухвалою Касаційного кримінального суду від 21 травня 2020 року (к/с т.10 а.с. 222), та яким ОСОБА_1 визнано невинуватим та виправдано у зв`язку з недоведеністю його вини у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 190 КК України. 06.05.2010 ОСОБА_1 вперше набув статус підозрюваного в цій кримінальній справі - цього дня йому роз`яснені права підозрюваного, він допитаний в якості підозрюваного і йому обрано запобіжний захід - підписка про невиїзд (к/с, т. 2, а.с. 116-125). Вироком Коммунарського районного суду м. Запоріжжя 05.04.2012 року ОСОБА_1 було виправдано за ч. 3 ст. 190 КК України за недоведеністю його винуватості (к/с т. 5 а.с. 140). Вирок залишений без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 09.07.2012 року (к/с т.5 а.с. 184). За касаційною скаргою прокурора Коммунарського району м. Запоріжжя і Запорізької області Ухвалою Колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11.12.2012 вирок Коммунарського районного суду м. Запоріжжя 05.04.2012 року і ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 09.07.2012 року скасовано, справа направлена на новий судовий розгляд (к/с т. 5 а.с.201). Вироком Коммунарського районного суду м. Запоріжжя від 27.12.2013 ОСОБА_1 знову було виправдано за ч. 3 ст. 190 КК України за недоведеністю його винуватості (к/с т.6 а.с.169). Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 19.03.2014 року за апеляційними скаргами прокурора і потерпілого вирок Коммунарського районного суд м. Запоріжжя від 27.12.2013 було скасовано, а справа направлена на новий судовий розгляд (к/с т. 6 а.с. 197). Вироком Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 04 грудня 2015 по справі № 336/4043/14к (к/с т. 8 а.с. 79), залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 20 квітня 2016 (к/с т.8 а.с.169) ОСОБА_1 було визнано винним у вчиненні злочину передбаченого ч.3 ст.190 КК та призначено покарання у вигляді позбавлення волі строком на 3 роки, на підставі ст. 75 КК звільнено від відбування покарання з іспитовим строком один рік і покладено на нього обов`язки не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу органів кримінально-виконавчої інспекції, повідомляти органи кримінально-виконавчої інспекції про зміну місця проживання та роботи, періодично з`являтися для реєстрації в органи кримінально-виконавчої інспекції. ОСОБА_1 відбув покарання, призначене вироком Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 04 грудня 2015 року по справі № 336/4043/14к, що підтверджується ухвалою Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 13.04.2017 (к/с т.9 а.с.214). Ухвалою Верховного суду України 17.11.2016 касаційна скарга ОСОБА_1 була задоволена частково, ухвала Апеляційного суду Запорізької області від 20 квітня 2016 року скасована, справу направлено на новий апеляційний розгляд (к/с т. 9 а.с.53). Ухвалою судової палати з кримінальних справ Апелляційного суду Запорізької області від 24 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, вирок Шевченківського районного суду м.Запоріжжя від 04 грудня 2015року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції (к/с т.9 а.с.188). Вироком Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 18 лютого 2019 року (к/с т.10 а.с.80) ОСОБА_1 , визнано невинуватим та виправдано у зв`язку з недоведеністю вини у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 190 КК України. Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 28 жовтня 2019 року апеляційні скарги прокурора Кнута Ю.А. та потерпілого ОСОБА_3 залишено без задоволення, а вирок Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 18 лютого 2019 року без зміни (к/с т.10 а.с. 155). Ухвалою Верховного Суду (Першої судової палати Касаційного кримінального суду) від 21 травня 2020 року, касаційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, вирок Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 18 лютого 2019 року та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 28 жовтня 2019 року залишено без змін (к/с т.10 а.с. 222). Вказані обставини встановлені зазначеними вище судовими рішеннями та, відповідно до ч.4 ст.82 ЦПК України, не підлягають доказуванню. Ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) гарантує кожному звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків, чим втілюється «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (рішення від 21 лютого 1975 року у справі Голдер проти Сполученого Королівства). Ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Відповідно до статей 55, 56 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Ст. 15 ЦК України передбачається, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. П.п. 8, 9 ч.2 ЦК України відносять відшкодування майнової та моральної (немайнової) шкоди до способів захисту цивільних прав та інтересів. Касаційний цивільний суд в складі Верховного Суду в своїй постанові від 18 грудня 2019 року у справі № 509/550/17-ц (провадження № 61-11518св19) роз`яснив, що відповідно до ч. 3 ст. 15 ЦПК України 2004 року суди розглядають справи, визначені у ч. 1 цієї статті, в порядку позовного, наказного та окремого провадження. Перелік справ, які розглядаються в порядку окремого провадження, міститься в ч. 2 ст. 234 ЦПК України 2004 року. Разом з тим, як випливає зі змісту ч. 3 цієї статті та ч. 6 ст. 235 зазначеного Кодексу, у порядку окремого провадження розглядаються також інші справи у випадках, встановлених законом, у разі відсутності спору про право. Аналогічні положення містяться й у ч. 2 ст. 19, частинах 2, 3 ст. 293, ч. 6 ст. 294 ЦПК України. Оскільки норми ЦПК України 2004 року та чинного ЦПК України, які визначають порядок здійснення цивільного судочинства, є спеціальними й такими, що прийняті пізніше Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (прийнятий 1994 року), провадження в цивільних справах має здійснюватися відповідно до процесуальних норм, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Враховуючи наявність спору про право у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, такі справи підлягають розгляду в порядку позовного провадження шляхом пред`явлення до суду позову, а не заяви. Суд першої інстанції правильно вважав, що зазначені вище висновки спростовують безпідставні доводи відповідача - Державної казначейської служби України про те, що позивачем не дотримано порядок звернення за відшкодуванням спричиненої незаконним притягненням до кримінальної відповідальності шкоди, і що спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Відповідно до п. 2 ч.2 ст. 1167, ч. 1,2 ст. 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Таким законом є Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» від 01.12.1994 № 266/94-ВР, який суд застосовує в редакції, чинній на час прийняття судом рішення (далі - Закон). У ст. 1 цього Закону наведено перелік підстав, за наявності яких фізичній особі може бути відшкодовано шкоду, завдану внаслідок: незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. Згідно зі ст. 2 цього Закону право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках: постановлення виправдувального вироку суду; встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів; закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати. Відповідно до п. 5 ст. 3 Закону у наведених в статті 1 Закону випадках громадянинові відшкодовується моральна шкода. Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України та пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду». З аналізу наведених норм законодавства випливає, що для відшкодування моральної шкоди в порядку, встановленому Законом необхідно встановлення незаконності дій органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури чи суду в ході розслідування кримінального провадження відносно особи, внаслідок яких останній спричинена моральна шкода. Незаконність перебування особи під слідством і судом, за правилом статті 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» має підтверджуватися постановленням виправдувального вироку, або встановленням в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду факту незаконних дій органів досудового розслідування та прокуратури в ході здійснення кримінального провадження, або закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення, або не встановленням достатніх доказів для доведення вини особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати. Така незаконність перебування ОСОБА_1 під слідством і судом остаточно була встановлена виправдувальним вироком Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 18.02.2019, отже позивач має право на відшкодування спричиненої йому незаконним притягненням до кримінальної відповідальності моральної і майнової шкоди за рахунок держави. Відповідно до ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно з п.5 Постанови Пленуму ВСУ від 31.03.1995 № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної шкоди (немайнової) шкоди» відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Механізм застосування положень Закону визначено Положенням про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду», затвердженим наказом Міністерства юстиції, Генеральної прокуратури та Міністерства фінансів України від 04.03.1996 № 6/5/3/41, зареєстрованим в МЮУ 06.03.1996 за №106/1131 (зі змінами та доповненнями, далі - Положення), п.3 якого передбачено, що право на відшкодування шкоди у громадянина, який був незаконно засуджений судом, виникає у випадку повної його реабілітації. Так, згідно з п.1 ч.1, ч.2 ст.1 Закону, відповідно до його положень підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. У випадках, зазначених у ч.1 цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду. За п.5 ч.1 ст.3 Закону, у наведених в ст.1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовується моральна шкода. В цьому випадку за змістом ч.1, 5, 6 ст. 4 Закону відшкодування шкоди провадиться за рахунок коштів державного бюджету. Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. Таким чином, Законом чітко визначено коло осіб, неправомірні дії чи бездіяльність яких породжує у позивача право на відшкодування шкоди, незалежно від того, діями якого саме органу цю шкоду завдано. Вирішуючи питання, чи було позивачеві спричинено моральну шкоду і в чому вона полягала, суд першої інстанції правильно не погодився з позицією відповідачів про недоведеність позивачем її спричинення, виходячи з такого. При встановленні самого факту спричинення позивачеві моральної шкоди суд першої інстанції правильно виходив з природно-правового уявлення про право людини на відшкодування моральної шкоди, виходячи принципу справедливості як головного мотиву присудження відповідної компенсації, а крім того з констатації факту заподіяння немайнових втрат та особливостей їх індивідуального вияву, оскільки судове рішення постає як практичне втілення принципу розумності, результат об`єктивної, всебічно зваженої оцінки обставин справи у їх сукупності. Усвідомлення взаємозв`язку відшкодування моральної шкоди з правом на доступ до ефективного засобу юридичного захисту має спиратися на загальне переконання у спроможності юрисдикційного органу сформувати обґрунтоване уявлення щодо наявності та специфіки втілення моральної шкоди, що зазвичай виникає за подібних життєвих обставин, в зв`язку з чим суд враховує визнання Європейським Судом з Прав Людини (далі ЄСПЛ) існування спростовної презумпції завдання моральної шкоди у разі порушення окремих прав і свобод людини. Так, в рішенні ЄСПЛ від 28.05.1985 у справі «Абдулазіз, Кабалес і Балкандалі», зазначається, що, «з огляду на її природу, стверджувана моральна шкода не завжди може бути предметом чіткого доведення. Проте розумно припустити, що особи, які…зіткнулися з проблемами...можуть зазнати страждань і тривоги». Звідси випливає, що фактичною основою для висновку про наявність негативних наслідків у немайновій сфері потерпілої особи у більшості ситуацій може бути як таке розумне припущення про природність їх виникнення за подібних обставин. Суд першої інстанції дійшов також правильного висновку, що позивачем, виправданим у встановленому законом порядку через недоведеність його винуватості, спричинено моральну шкоду, оскільки він вимушено перебував під судом і слідством протягом тривалого часу з 06.05.2010 - з дня набуття ним статусу підозрюваного і до 28.10.2019 - дня набуття чинності остаточним виправдувальним вироком, протягом майже 113 місяців, а це 9 повних років і 5 місяців, внаслідок чого майже 10 років, був обмежений в правах і обтяжений процесуальними обов`язками, в тому числі і при виконання відносно нього обвинувального вироку, який в подальшому був скасований, як незаконний, зіткнувся з проблемами, зазнав страждань, перебував в стані тривоги весь час кримінального переслідування, внаслідок якого, безумовно, зазнав душевних страждань, оскільки був вимушений витрачати додаткові зусилля на подолання штучно створених перешкод шляхом судового захисту його прав, що з огляду на розумне припущення про природність виникнення негативних наслідків у немайновій сфері за подібних обставин, а тому наявні підстави для відшкодування моральної шкоди позивача за рахунок держави. Вирішуючи питання про час, з якого ОСОБА_1 перебував під слідством і судом, суд дійшов висновку, що розмір компенсації Позивачу повинен бути визначений за період з дати набуття ОСОБА_1 статусу підозрюваного в цій справі за КПК України в редакції 1960 року (повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення) - з 06.05.2010 року до дати набрання вироком суду, яким ОСОБА_1 був остаточно реабілітований, законної сили - до 28.10.2019 року. У рішенні від 27 жовтня 1999 року № 9-рп/99 у справі № 1-15/99 Конституційний Суд України вказав, що притягнення до відповідальності, як стадія кримінального переслідування, починається з моменту пред`явлення особі обвинувачення у вчинені злочину. На час розгляду позову порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України (ч.1 ст.1 КПК України). Кримінальне провадження - це досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв`язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (п.10 ч.1ст.3 КПК України). Відповідно до п.14 ч.1 ст.3 КПК України притягнення до кримінальної відповідальності - стадія кримінального провадження, яка починається з моменту повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення. Досудове розслідування в цій справі почалося за нормами діючого на той час КПК України(в редакції 1960 року), яким вручення повідомлення про підозру не було передбачене, а ст. 43-1 якого передбачались такі підстави для визнання особи підозрюваною: 1) затримання особи за підозрою у вчиненні злочину; 2) застосування до особи запобіжного заходу до винесення постанови про притягнення його в якості обвинуваченого. Відтак, про початок кримінального переслідування і перебування ОСОБА_1 під слідством свідчить факт набуття ним статусу підозрюваного, і, як наслідок, початок обмеження його прав з моменту застосування до нього запобіжного заходу 06.05.2010 року - підписки про невиїзд до винесення постанови про притягнення його в якості обвинуваченого. Суд першої інстанції правильно вважав, що доводи позивача про те, що він протиправно перебував під слідством і судом по день постановлення судом касаційної інстанції ухвали про залишення виправдувального вироку місцевого суду без змін, оскільки вважав, що судове провадження закінчується переглядом судового рішення в касаційному порядку не заслуговують на увагу. Згідно з ч.4 ст. 532 КПК України судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій набирають законної сили з моменту їх проголошення. Враховуючи те, що вирок Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 18.02.2019, яким позивача виправдано у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, ухвалою Запорізького Апеляційного суду від 28.10.2019 був залишений без змін, то саме із вказаної дати (з дня набрання вироком законної сили) позивач вважається таким, що реабілітований та позбавлений будь-яких обмежень у правах, а кримінальне переслідування відносно нього - завершеним. Висновок про те, що право на відшкодування моральної шкоди необхідно визначати, виходячи з мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством і судом, починаючи з часу повідомлення про підозру до набрання виправдувальним вироком законної сили, викладено у постанові Верховного Суду від 27 січня 2020 року у справі № 759/2707/18 (провадження № 61-14833св19). Щодо розміру відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції правильно врахував, що оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (рішення Європейського суду з прав людини від 12 липня 2007 року у справі "Станков проти Болгарії" (Stankov v. Bulgaria, № 68490/01, § 62). Згідно з частинами другою, третьою статті 13 Закону № 266/94-ВР розмір відшкодування моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом проводиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом. Тобто, Законом № 266/94-ВР передбачено, що розмір відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом має визначатися судом із врахуванням мінімального розміру заробітної плати. Викладене дає підстави для висновку, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні до мінімального розміру заробітної плати, суд при вирішенні питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати, що є чинним на час розгляду справи, при цьому визначений законом розмір відшкодування є тим мінімальним розміром, що гарантований державою, а суд, враховуючи обставини конкретної справи, вправі застосувати й більший розмір відшкодування. З урахуванням засад виваженості, розумності та справедливості суд може збільшити розмір відшкодування, обмеження максимального розміру моральної шкоди Законом № 266/94-ВР не передбачено. Згідно із правовим висновком, викладеним Верховним Судом України у постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-2203цс15, відповідно до частини третьої статті 13 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом проводиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом, при цьому суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати, що діє на час розгляду справи. З таким висновком погодився і Верховний Суд в своїх численних постановах, зокрема, від 27.03.2019 у справі №405/7623/16-ц, пр. № 61-44914св18. Ст. 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» установлено у 2021 році мінімальну заробітну плату у місячному розмірі: з 1 січня 6 000,00 гривень, з якого суд виходить при визначенні розміру моральної шкоди, заподіяної позивачу незаконними діями органу досудового розслідування, прокуратури, суду, що підлягає відшкодуванню. Позивачем визначено розмір спричиненої йому моральної шкоди, виходячи з мінімальної заробітної плати, що діє на час розгляду справи. Суд першої інстанції правильно не вбачав підстав для збільшення цього розміру, виходячи з того, що саме позивачем проведена така грошова оцінка спричиненої йому моральної шкоди, а цей розмір є мінімальним, що гарантований державою. Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (ч.1 ст.167 ЦК України). Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (ст. 170 ЦК України). Державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого представника (ч.4 ст.58 ЦПК України). Отже, у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді. Згідно з п.п.1 п.35 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою КМУ від 03.08.2011 № 845, казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації) шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що провадить оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, органу прокуратури або суду. Відповідно до п.п.3 п.4 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою КМУ від 15.04.2015 №215, казначейство відповідно до покладених на нього завдань та в установленому законом порядку здійснює безспірне списання коштів державного та місцевих бюджетів або боржників на підставі рішення суду. Таким чином, компенсація шкоди позивачеві державою за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом безспірного списання на виконання рішення суду здійснюється Державною казначейською службою України, тому остання є належним відповідачем у цій справі. Стосовно витрат на правничу допомогу, які позивач поніс під час кримінального переслідування, та в зв`язку з розглядом цієї справи та які вважає судовими витратами в цій цивільній справі, які підлягають стягненню з держави на підставі ст. 141 ЦПК України, суд першої інстанції правильно виходив із такого. Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 3 Закону № 266/94-ВР у наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовуються суми, сплачені громадянином у зв`язку з наданням йому юридичної допомоги. Суду повинні бути надані на підтвердження понесених витрат на правову допомогу договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про їх відшкодування. На підтвердження понесених витрат на правову допомогу позивач надав копії і оригінали укладених ним з адвокатом Трачук Н.І. договорів, актів прийому - передачі виконаних робіт за цими договорами, а також квитанції про сплату адвокату коштів за надані послуги (т.с. 1 а.с. 13-86-, 89-96, 1851-193). Договорами про надання правової допомоги від 01.06.2016, 20.08.2015, 06.01.2016, підтверджено, що вони укладені позивачем з адвокатом Трачук Н.І. про надання правової допомоги, з визначених в них розмірах оплати та порядку розрахунків. У відповідності до акту прийому - передачі виконаних робіт за договорами про надання правової допомоги від 07.07.2020 за період з 10.02.2013 по 23.10.2019 загальна вартість наданих адвокатом позивачеві послуг у кримінальній справі склала 60500,00 грн. (заявлена позивачем у цій справі як матеріальна шкода у цій справі), які були сплачені позивачем адвокату, що підтверджується квитанцією № 4128 від 07.07.2020 (т.с. 1 а.с. 188). Враховуючи, що витрати на правову допомогу позивач здійснив у зв`язку з безпідставним притягненням його до кримінальної відповідальності, відшкодування таких витрат передбачено у п. 4 ст. 3 Закону України № 266/94-ВР, а тому такі витрати незалежно від того, на якій стадії розгляду кримінальної справи вони були понесені, підлягають відшкодуванню позивачу, як майнова шкода, причинена незаконним притягненням до кримінальної відповідальності і стягується судом з Відповідача 1, як майнова шкода на зазначеній судом підставі у сумі 60500,00 грн. Доводи апеляційної скарги відповідача Державної казначейської служби України про те, що судом першої інстанції у цій справі неправомірно на користь позивача стягнуто ці 60500,00 грн. на відшкодування матеріальних збитків, не можуть бути прийняті апеляційним судом до уваги, оскільки звернення позивача безпосередньо до суду без попереднього звернення до органу, яким порушено право, не заборонено (що не заперечувалось у тому числі представником апелянта - Запорізької обласної прокуратури у цій справі у даному судовому засіданні на запитання апеляційного суду), а отже суд першої інстанції правомірно вирішив вказане питання. Крім того, за цією цивільною справою позивачем понесені витрати на правничу допомогу. У відповідності до ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Згідно з ч.1, п.1 ч.3 ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; Відповідно до ч.1 ст.137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. Відповідно до ч.4 ст.137 ЦПК України, для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Судом першої інстанції було правильно встановлено, що витрати позивача на правничу допомогу в цій справі становлять 15000,00 грн., що підтверджується договором від 01.07.2020 між (а.с. 94) позивачем і адвокатом Трачук Н.І. про надання правової допомоги, актом виконаних за цим договорам робіт від 10.07.2020, а також квитанціями № 4134 від 10.07.2020 на суму 13000,00 грн. (т.с. 1 а.с. 184), № 4136 від 20.08.2020 на суму 1000,00 грн. (n/c/ 1 f/c/ 182), № 4139 від 22.12.2020 на суму 1000,00 грн. (т.с. 1 а.с. 183), загальна сума витрат позивача на правову допомогу у цій справі складає 15000 грн., які підлягають стягненню також з держави, як судові витрати позивача на професійну правничу допомогу у цій цивільній справі. У ч. ч. 5,6 ст. 137 ЦПК України встановлено, що у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Позивачем на виконання вимог ч. 4 ст. 137 ЦПК України було надано детальний опис робіт, виконаних адвокатом. Судом першої інстанції було правильно встановлено, що відповідачі клопотань про зменшення розміру витрат на правничу допомогу в зв`язку з їх неспівмірністю, які підлягають розподілу між сторонами, не заявляли. Таким чином, суд першої інстанції правильно знайшов доведеними судові витрати на правничу допомогу в заявленому позивачем розмірі у сумі 15000,00 грн., які понесені позивачем, та за правилами ст. 141 ЦПК України підлягають відшкодуванню позивачеві також з держави, не дивлячись на те, що відповідачами у цій справі зазначено дві інші окремі юридичні особи. Згідно з п.13 ч.2 ст. 3 Закону України від 08.07.2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» судовий збір не справляється за подання позовної заяви про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури або суду. Згідно з ч.6 ст. 141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Враховуючи зазначене витрати по сплаті судового збору мають бути віднесені на рахунок держави. При вищевикладених обставинах, доводи апеляційних скарг Державної казначейської служби України та Запорізької обласної прокуратури лише частково ґрунтуються на законі та доказах, наявних у матеріалах цієї справи. За таких обставин, апеляційні скарги Державної казначейської служби України та Запорізької обласної прокуратури слід задовольнити частково, рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 03 лютого 2021 року у цій справі слід змінити, зменшивши розмір стягнутої на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) моральної шкоди до «643600,00 грн.» та стягнувши матеріальну шкоду 60500,00 грн., моральну шкоду 643600,00 грн. та судові витрати 15000,00 грн. з держави за рахунок коштів Державного бюджету України, в іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін. Керуючись ст.ст. 12, 81-82, 89, 367-368, 371 - 372, 374 - 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційні скарги Державної казначейської служби України та Запорізької обласної прокуратури задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 03 лютого 2021 року у цій справі змінити, зменшивши розмір стягнутої на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) моральної шкоди до «643600,00 грн.» та стягнувши матеріальну шкоду 60500,00 грн., моральну шкоду 643600,00 грн. та судові витрати 15000,00 грн. з держави за рахунок коштів Державного бюджету України. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте, може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту цієї постанови. Повний текст постанови апеляційним судом складений 28.08.2021 року. Головуючий суддяСуддяСуддя Гончар М.С. Маловічко С.В.Подліянова Г.С.