Постанова 4812 № 488/3056/20

25.08.21 22-ц/812/1511/21 Провадження №22-ц/812/1511/21 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 25 серпня 2021 року м. Миколаїв Миколаївський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого судді -Бондаренко Т.З., суддів - Крамаренко Т.В., Темнікової В.І., із секретарем судового засідання -Лівшенка О.С., за участю: позивачки ОСОБА_1 , відповідачки ОСОБА_2 та її представника ОСОБА_3 , розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу №488/3056/20 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Корабельного районного суду м.Миколаєва від 15 червня 2021 року, ухвалене під головуванням судді Селіщевої Л.І., в приміщенні того ж суду, за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів дарування, - В С Т А Н О В И В: В вересні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів дарування. Позивачка зазначала, що їй на праві особистої приватної власності належав житловий будинок АДРЕСА_1 , та земельна ділянка площею 875 кв.м. з кадастровим номером 4810136600:06:070:0001 за цією ж адресою. 21 червня 2016 року приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Середою О.О. було посвідчено договір дарування вищевказаного житлового будинку згідно якого позивач подарувала житловий будинок разом із прилеглими до нього господарськими та побутовими будівлями і спорудами ОСОБА_2 . Того ж дня було посвідчено і договір дарування земельної ділянки, згідно якого позивач подарувала дану земельну ділянку площею 875 кв.м. з кадастровим номером 4810136600:06:070:0001 по АДРЕСА_1 ОСОБА_2 . Позивач вказала, що при укладенні вказаних договорів вона помилилася щодо правової природи договорів дарування, оскільки мала намір укласти договори довічного утримання і вважала, що укладає саме такі правочини. При цьому нотаріус не зачитувала позивачці текст укладених договорів, не роз`яснювала їх зміст та їх правові наслідки. Іншого житла у позивачки немає, фактичної передачі майна за договорами дарування не було і вона продовжує проживати у спірному житловому будинку. Посилаючись на таке позивачка просила визнати недійсними договори дарування житлового будинку та земельної ділянки від 21 червня 2016 року, які були укладені між нею та ОСОБА_2 і посвідчені приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Середою О.О. за реєстраційними номерами 631 та

632. Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 15 червня 2021 року в задоволенні позову відмовлено. Рішення районного суду мотивовано тим, що позивачка не довела своїх позовних вимог, так вона мала задовільний стан здоров`я, не потребувала стороннього догляду, та доказів того що вона не була ознайомлена зі змістом договорів і помилялася щодо правової природи такого договору. Не погоджуючись з рішенням суду позивачка подала апеляційну скаргу в якій посилалася на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити її вимоги. Апеляційна скарга мотивована тим, що при укладенні оспорюваних договорів вона була впевнена в укладенні договорів довічного утримання, оскільки мала хронічні захворювання, при яких потребувала сторонньої допомоги. Саме через незадовільний стан здоров`я, вказані угоди вона вчинила під впливом помилки, розраховуючи на те, що укладала договір довічного утримання, який укладала внаслідок тяжкої обставини тобто своєї хвороби. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд дійшов наступного. Згідно ч.ч.1,2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до частин 1,2,5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України). Відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Статтею 229 ЦК України передбачено, що якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування. За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди. Відповідно до ст. 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно. Так, з матеріалів справи, вбачається, що позивачці - ОСОБА_1 на праві особистої приватної власності належав житловий будинок загальною площею 174,60 кв.м., житловою площею 99,70 кв.м. разом із прилеглими до нього господарськими та побутовими будівлями і спорудами по АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу від 19 травня 2010 року. Також позивачці на праві особистої приватної власності належала земельна ділянка площею 0,0875 га з кадастровим номером 4810136600:06:070:0001 за цією ж адресою, із цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, на підставі договору купівлі-продажу від 19 травня 2010 року. 21 червня 2016 року приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу за реєстром № 631 був посвідчений договір дарування житлового будинку, згідно якого ОСОБА_1 передала безоплатно у власність, а ОСОБА_2 прийняла у дар житловий будинок разом із прилеглими до нього господарськими та побутовими будівлями і спорудами, що розташований по АДРЕСА_1 (т.1 а.с.13-15). Також, 21 червня 2016 року приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу за реєстром № 632 був посвідчений договір дарування земельної ділянки, згідно якого ОСОБА_1 передала безоплатно у власність, а ОСОБА_2 прийняла у дар земельну ділянку площею 0,0875 га з кадастровим номером 4810136600:06:070:0001 за вищевказаною адресою, із цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (т.1 а.с.16-20). Згідно до ч.ч. 1,6 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. В позовній заяві ОСОБА_1 вказує на те, що відповідач обманним шляхом змусила її підписати договори дарування, повідомивши про оформлення якихось документів на житловий будинок та земельну ділянку, в зв`язку з чим треба у нотаріуса підписати документи. В той же час вказує, що вона помилялася щодо правової природи правочину, оскільки хотіла скласти заповіт, або договір довічного утримання. Зазначала, що на даний час вона постійно хворіє та потребує сторонньої допомоги та підтримки, проте відповідачка такої допомоги не надавала та не надає. Також, зазначає, що договір, укладений під впливом тяжкої обставини, а саме поганого її самопочуття та на вкрай невигідних умовах, оскільки іншого житла вона не має. Підсумовуючи в позові зазначено, що при підписанні оспорюваних договорів дарування, позивачка неправильно сприйняла фактичні обставини правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і ця помилка для неї має істотне значення. Будинок не передавала відповідачці, продовжує в ньому проживати. В судовому засіданні позивачка вказувала на те, що уклала оспорювані нею договори під впливом обману, оскільки вважала, що укладає договір довічного утримання так, як розраховувала на відповідну допомогу від доньки ОСОБА_2 , проте і такий договір нею було укладено під впливом тяжких обставин, а саме через незадовільний стан її здоров`я. Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України). Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Згідно п.5 ч.3 ст. 175 ЦПК України позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; Так, з викладених обставин слідує, що предметом доказування в даній справі є наявність неправильного сприйняття умов договору, а саме замість договору дарування, позивачка стверджує, що сприймала умови договору довічного утримання. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину за наведеною статтею, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Так, позивачка на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була, в чому вона полягала і, що вона має істотне значення. В той же час, позивачка не вказала в позові та не надала в суді відповідні докази, які саме умови договору довічного утримання нею сприймалися та чи була така домовленість з відповідачкою, а саме який догляд повинна була надавати відповідачка, в чому він полягав - виконання відповідної роботи чи передачі грошей, в якій сумі. Натомість позивачка зазначила, що будь-яку допомогу відповідачка їй взагалі ніколи не надавала. В той же час в судовому засіданні позивачка стверджувала, що коли проживали з відповідачкою однією сім`єю, в іншому будинку та іншій місцевості, то вона допомагала, а саме виконувала домашню роботу. В той же час, позивачка погоджується, що виконання домашньої роботи відповідачкою мало місце через те, що і сім`я відповідачки проживала деякий час в одному будинку з позивачкою. Доказів того, що ОСОБА_1 пред`являла відповідачці відповідні претензії з часу укладання договору, як вона вважала, довічного утримання, також не надавалося суду. В той же час, із змісту оспорюваних договорів слідує, що позивачка передала безоплатно, саме у власність нерухоме майно, а відповідачка прийняла в дар - житловий будинок і земельну ділянку. Сторони договорів підтвердили, що розуміють значення і умови договору, а також підтвердили дійсні наміри при його укладенні. Також в тексті договорів зазначено, що позивачка, як дарувальник в договорі, підтвердила свою добру волю на укладання цих договорів, відсутність будь-яких погроз, примусу чи насильства, як фізичного так і морального. Сторонами була висловлена згода про розуміння умов договорів та їх правових наслідків, їх укладання є добровільним та договори відповідають дійсним намірам та волі сторін. На підтвердження зазначеного сторони вчинили власні підписи на договорах ( п.п. 1, 6, 7, 12 договору дарування житлового будинку та п.п. 1.1, 3.8, 3.9, 5.6 договору дарування земельної ділянки). В судовому засіданні позивачка також пояснила, що один примірник договорів їй було видано нотаріусом після їх підписання, який вона зберігала дома. Враховуючи наведені умови договору та отримання позивачкою примірника договору, неможна прийняти до уваги посилання позивачки на те, що нотаріус не роз`яснив та не зачитав зміст підписаного нею договору. На час укладання договорів позивачка не досягла пенсійного віку, раніше працювала бухгалтером. Доказів щодо незадовільного стану здоров`я та потребування стороннього догляду, суду першої інстанції не надавалося. Позовні вимоги відповідачка не визнала, зазначила, що при укладанні оспорюваних правочинів всі вимоги закону були дотримані і позивачка, її мати, добровільно подарувала належні їй земельну ділянку та житловий будинок, в якому весь час проживала вона (відповідачка) та її сім`я, зростала дитина, де відвідувала школу та гуртки. Відповідно до вимог ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Частиною першою ст. 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами є умови про предмет договору, умови, що визначені законом, як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Так, оспорювані договори укладені у письмовій формі і нотаріально посвідчені. Підставою недійсності правочину, відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України. Статтею 203 ЦК України передбачено, що міст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Враховуючи викладене, районний суд повно та всебічно дослідив обставини справи, доказам, які надали сторони, надав належну оцінку, та дійшов обґрунтованого висновку, що позивачкою ОСОБА_1 не надано належних допустимих, достовірних та достатніх доказів на підтвердження обставин, щодо відсутності у неї волевиявлення на укладання оспорюваних договорів дарування нерухомого майна на користь відповідачки ОСОБА_2 та на підтвердження усвідомлення нею підписання договору довічного утримання. Саме по собі твердження позивачки про таке не є достатнім доказом, оскільки спростовується запереченнями відповідачки та змістом оспорюваних договорів. Наголошення позивачкою на помилці при укладанні договорів без підтвердження відповідними доказами вказує на фактичну зміну свого волевиявлення та ставлення щодо укладених договорів на даний час, що не є підставою для визнання їх недійсними. Тому суд правильно відмовив в задоволенні позову дійшовши висновку про відсутність підстав для застосування положень ст. 215, 203 ЦК України. В апеляційній скарзі позивачка вказує на те, що неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на неї під час укладання договорів дарування замість договору довічного утримання, суд не врахував її стан здоров`я, наявність тяжкої хвороби та необхідність в сторонній допомозі. Проте із доданих до апеляційної скарги медичних документів слідує, що ОСОБА_1 встановлено третю групу інвалідності за загальним захворюванням та надані рекомендації щодо умов та характеру праці, які полягають в тому, що вона може виконувати помірну працю за фахом, помірну працю 1-2 категорії напружності та важкості (т.1 а.с. 100). Із висновку медичної карти стаціонарного хворого кардіологічного центру також не вбачається встановлення діагнозу, який потребує стороннього догляду чи надання певної допомоги (т.1 а.с. 101). За такого, вказане захворювання у позивачки не може свідчити про наявність тяжких обставин під впливом яких нею укладені спірні договори. Крім цього, відповідно до даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ОСОБА_1 здійснюю підприємницьку діяльність-вирощування зернових культур, бобових культур і насіння олійних культур. Вказані обставини позивачка підтвердила в судовому засіданні та зазначила, що дійсно здійснює вказаний вид підприємницької діяльності і сплачує відповідні податки (т.3 а.с.37). Також, в апеляційній скарзі наголошується на тому, що на час укладання договору з відповідачкою було досягнуто домовленість про надання їй догляду. Однак і апеляційна скарга не містить посилань на докази, якими підтверджується наявність такої домовленості і такі докази не додані до апеляційної скарги. Перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення районного суду, колегія не вбачає підстав для його зміни чи скасування, а відтак згідно з положеннями ст. 375 ЦПК України, рішення районного суду після апеляційного перегляду підлягає залишенню без змін. Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Корабельного районного суду м.Миколаєва від 15 червня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до вимог ст. 389 ЦПК України до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту, 30 серпня 2021 року. Судді: Т.З.Бондаренко Т.В.Крамаренко В.І.Темнікова