Постанова 4812 № 489/5083/19

12.05.21 22-ц/812/917/21 Провадження №22-ц/812/917/21 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 12 травня 2021 року м. Миколаїв Миколаївський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого судді -Бондаренко Т.З., суддів- Крамаренко Т.В., Темнікової В.І., із секретарем судового засідання Лівшенком О.С., за участю: представника позивача ОСОБА_1 , розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу №489/5083/19 за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на заочне рішення Ленінського районного суду м.Миколаєва від 09 лютого 2021 року, ухвалене під головуванням судді Рум`янцевої Н.О., в приміщенні того ж суду, за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 за участі третьої особи - приватного нотаріуса Миколаївського міського нотаріального округу Коханенко Ольги Григорівни про визнання договору дарування недійсним, В С Т А Н О В И В: У вересні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним. Позивач зазначав, що він був власником квартири АДРЕСА_1 . 04 червня 1993 року між ним та ОСОБА_4 був укладений шлюб. В період шлюбу, з метою завчасного розпорядження своєю власністю, оскільки близьких родичів та дітей у нього не має, він подарував спірну квартиру родичці дружини - ОСОБА_3 08 липня 2009 року відповідачка зареєструвала право власності на квартиру. Обдарована ніколи не приймала предмету договору, ключі від квартири їй не передавались. Своїх речей відповідачка у квартиру не завозила та не проживала там. Він продовжував з дружиною сплачувати комунальні послуги. ІНФОРМАЦІЯ_1 його дружина померла, з того часу він втратив будь-які контакти з відповідачкою, яка проживає в м. Києві. Він не може отримати субсидію на комунальні послуги, хоча являється малозабезпеченою особою. Зазначає, що він побоюється, що відповідачка в будь-який момент може його вигнати з квартири, іншого житла у нього немає, будь-яких родичів, які б могли його приютити також немає. У момент укладення договору дарування, повністю покладаючись на рішення дружини, а також взявши до уваги їх різницю у віці, він не передбачив, що буде в такій скрутній ситуації. Здійснивши такий правочин, він мав на увазі розпорядитися своїм майном, після своєї смерті. Тобто, зазначений договір був про дарування квартири, а фактично заповітом. Вважає, що договір дарування підписаний ним під впливом помилки та вмовлянь його дружини, яка померла. Враховуючи викладене, позивач просив визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 27 травня 2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Коханенко О.Г. та зареєстрованого за реєстровим № 1057. Заочним рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 09 лютого 2021 року в задоволенні позову відмовлено. Районний суд мотивував своє рішення тим, що позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що оскаржуваний договір вчинявся позивачем під впливом помилки, що ним не правильно сприймалися фактичні обставини правочину, що вплинуло на його волевиявлення, тобто не довів обставини на які посилається, як на підставу своїх вимог. Не погоджуючись з рішенням суду позивач подав апеляційну скаргу в якій посилався на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його вимоги. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд залишив поза увагою такі факти, як те що позивач в спірній квартирі до теперішнього часу проживає та зареєстрований, сплачує сам самостійно комунальні послуги та укладає договори з відповідними установами щодо надання комунальних послуг, іншої власності, окрім спільної квартири, немає, обдарована не прийняла предмет дарування, ключі від квартири їй не було передано, в квартиру вона не вселялася. Також суд, не врахував, що власниця квартири, відповідачка у справі, в будь-який час може висилити його на вулицю, він позбавлений права оформити субсидію, хоча є малозабезпеченим та потребує цього. Апелянт вказує на те, що оспорюваний договір фактично був не договором дарування, а заповітом. У спірній угоді є воля, проте вказана угода не була спрямована на утворення між її учасниками юридичного зв`язку, оскільки реальних наслідків ця угода не створила. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд дійшов наступного. Згідно ч.ч.1,2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до частин 1,2,5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Так, з матеріалів справи вбачається, що квартира АДРЕСА_1 належала на праві власності ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 17 травня 1193 року, виданого міською службою приватизації державного житлового фонду м. Миколаєва, зареєстрованого в ММБТІ 13 липня 1993 року за реєстровим № 26971759. 04 червня 1993 року ОСОБА_5 зареєстрував шлюб з ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 . 27 травня 2009 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , яка є родичкою його дружини, укладено договір дарування квартири, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Коханенко О.Г., зареєстрований в реєстрі за № 1057, відповідно до якого ОСОБА_5 (далі - дарувальник) подарував, а ОСОБА_3 (далі - обдарована) прийняла в дар квартиру АДРЕСА_2 . ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 дружина позивача померла про що видано відповідне свідоцтво (а.с.14). Відповідно до даних паспорту позивач на даний час зареєстрований в спірній квартирі за АДРЕСА_1 з 19 квітня 1977 року по даний час (а.с.7). Заявляючи позовні вимоги, ОСОБА_2 зазначав, що на умовляння своєї дружини він саме подарував належну йому квартиру родичці дружини, відповідачці у справі ОСОБА_3 . При цьому позивач вказував, що обдарована ніколи не приймала предмет договору, ключі від квартири він не передавав, речі свої відповідачка в квартиру на завозила, в квартирі не проживала. Після укладання договору позивач із своєю дружиною продовжував проживати у спірній квартирі, а після її смерті проживає сам до теперішнього часу, сплачує самостійно комунальні платежі. З обдарованою відсутній будь-який контакт, проте вважає, що остання може його виселити. Укладаючи договір дарування, позивач мав на увазі, що він розпоряджається власністю на випадок його смерті, тобто фактично вважав, що укладає не договір дарування, а заповіт, здійснивши таким чином помилку. В оцінці доводів апеляційної скарги колегія суддів враховує, що позивач, звертаючись до суду з цим позовом поміж іншим, зазначив, що підписав договір дарування під впливом помилки, вважаючи, що укладав заповіт. Як на правові підстави позову, посилався в тому числі на правила частини третьої статті 203, 229 ЦК України, які і були розглянуті судом першої інстанції. Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним. За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України). Відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним. Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування. За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди. Верховний Суд України у постанові від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16 дійшов висновку, що особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які засвідчують існування помилки, неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно мала місце і вона має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість укладання заповіту, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. Лише у разі встановлення цих обставин правила частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанцій про відмову у задоволенні позову, оскільки ОСОБА_2 не довів, що на момент укладення оспорюваного договору дарування він помилявся стосовно правової природи укладеного ним правочину та існували обставини, які зумовлюють визнання договору дарування недійсним, оскільки, укладаючи цей договір, він усвідомлював його істотні умови і правові наслідки його укладення. Так, твердження позивача про те, що відповідачка не прийняла в дар квартиру, не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні. Відповідно до умов договору дарування квартири, викладених у п.п. 2.1, 2.2 сторони домовилися, що під передачею квартири за цим договором слід вважати символічну передачу речі. Прийняття обдарованою від дарувальника ключів від квартири та технічного паспорту відчужуваної квартири свідчить про те, що передача речі відбулася. В присутності нотаріуса дарувальник передав обдарованій ключі від квартири та технічний паспорт на квартиру. Сторони усвідомлюють, що цим підтверджено передачу квартири обдарованій. Таким чином, вказаним змістом договору, як письмовим доказом підтверджено факт передачі предмету договору у спосіб, встановлений вказаним договором, тобто шляхом передачі ключів та технічного паспорту обдарованій. Доказів на спростування вказаних положень договору позивачем суду не надано. Заперечення ним цього факту не є спростовним вказаних умов договору. 08 липня 2009 року ОСОБА_3 зареєструвала право власності на квартиру АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 08 липня 2009 року, що вказує на реалізацією відповідачкою наслідків укладеного договору дарування тобто на його реальність та прийняття вказаної квартири у свою власність. Посилання позивача на те, що до теперішнього часу він продовжує проживати в спірній квартирі, не суперечить як умовам договору, оскільки договором не передбачено обов`язкове його виселення з квартири, так і не суперечить змісту договору дарування, яке викладено у положеннях ст. 717 ЦК України. Також зазначення позивача про сплату ним комунальних послуг за проживання в спірній квартирі також не вказує на те, що квартира не прийнята відповідачкою в дар, оскільки відповідно до Закону України «Про житлово-комунальні послуги» *саме споживач комунальних послуг, яким є позивач, сплачує їх вартість. Крім цього, наведені обставини також не можуть бути доказом того, що позивач фактично, укладаючи договір дарування, мав на увазі підписання ним заповіту, тобто розпорядження своєю власністю після смерті. Так, в п. 3.1 спірного Договору зазначено, що вимоги законодавства щодо змісту й правових наслідків договору, що укладається сторонами, їм нотаріусом роз`яснено. Сторони підтверджують, що цей договір не носить характеру уявного та удаваного правочину. Дарувальник стверджує, що дарування здійснено за доброю волею, без будь-яких погроз, примусу чи насильства, як фізичного так і морального. Відповідно до п. 3.3 зазначеного договору сторони свідчать, що у тексті договору зафіксовані усі істотні умови, що стосуються дарування квартири. Будь-які попередні домовленості, які мали місце до укладення цього договору і не відображені у його тексті, після підписання договору не матимуть правового значення. Сторони розуміють, що за своєю природою договір дарування є безоплатним, а тому Дарувальник не має права вимагати від обдарованої вчинення на його користь будь-яких дій майнового або немайнового характеру. В п. 3.4 Договору передбачено, що в присутності нотаріуса сторони заявили, що вони не позбавлені дієздатності, не страждають захворюваннями, які перешкоджають розуміти значення своїх дій щодо цього договору, а також про відсутність обставин, що змушують підписати договір на вкрай невигідних для себе умовах. Будь-яких доказів на підтвердження наявності в момент підписання договору дарування волі та бажання у позивача скласти заповіт суду не надано. Більше того, районний суд правильно вказав, що в позовній заяві ОСОБА_2 вказував, що саме на вмовляння своєї дружини про те, що власністю треба розпоряджатися своєчасно та в зв`язку з відсутністю у нього своїх родичів, тобто на підставі сумісного їх з дружиною рішення, квартира була саме подарована відповідачці, що спростовує наявність помилки під час укладення оспорюваного договору. Таким чином, суд вірно виходив з того, що доказів наявності помилки у розумінні суті договору дарування та його наслідків суду не було надано. Також в позовній заяві позивач вказував на те, що на даний час він опинився в скрутному становищі, як одинока людина похилого віку, через те, що відповідачка в будь-який час може позбавити його житла. Однак, вказане твердження позивача ґрунтується на його припущеннях та є наслідком зміни свого відношення до мотивації, яка стала підставою для укладання оспорюваного правочину. Проте, зміна свого рішення або ставлення до його наслідків в результаті переусвідомлення його значення для себе, що настали чи наступлять у майбутньому, тобто після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки станом на момент укладення оспорюваного правочину. Так, районний суд правильно виходив з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, як і не є помилкою в мотивах правочину, тобто в причинах, які спонукали до його укладення. За вказаних обставин, районний суд установивши, що ОСОБА_2 не надав належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог, зокрема, що на час укладення оспорюваного договору дарування він мав намір скласти заповіт, суд дійшов правильного висновку про відсутність підстав для визнання договору дарування недійсним за статтею 229 ЦК України, та правильно послався на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16. Таким чином, правильним є висновок районного суду про відсутність у справі належних і допустимих доказів на підтвердження існування під час укладення оспорюваного договору дарування помилки, а саме, неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення. Фактично з обставин справи вбачається, що позивач змінив наміри щодо відчуження майна після укладення договору дарування, що не може свідчити про помилку щодо правової природи договору під час укладення такого правочину. Посилання ОСОБА_2 на те, що рішення про укладення договору дарування ним прийнято через вмовляння своєї дружини та проживання позивача у будинку після укладення договору дарування не є безумовною підставою для висновку, що, укладаючи оспорюваний договір дарування, позивач помилився щодо природи правочину. Заявник під час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій не довів належними та допустимими доказами, що укладаючи договір дарування вважав, що ним складено саме заповіт. При цьому доказів, що позивач звертався в установленому законом порядку щодо скасування вказаного заповіту тощо, суду не надавалося та про таке не зазначалося. За правилами статей 12, 81 ЦПК України року кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Згідно зі статтею 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Статтею 88 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Враховуючи презумпцію правомірності правочину, не спростовану позивачем у справі, та принцип свободи договору як загальну засаду цивільного законодавства, належним чином визначивши і розподіливши тягар доведення у цій справі,колегія суддів доходить висновку, що оскаржувані рішення суду першої інстанцій ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги висновків суду не Повноваження суду апеляційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (§ 42 рішення Європейського суду з прав людини від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03). Враховуючи наведене, колегія суддів суду апеляційної інстанції, доходить висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанцій без змін. Зміст апеляційної скарги, фактично відтворює зміст позовної заяви. Так, посилання в апеляційній скарзі на те, що суд залишив поза увагою такі факти, як те що позивач в спірній квартирі до теперішнього часу проживає та зареєстрований, сплачує сам самостійно комунальні послуги та укладає договори з відповідними установами щодо надання комунальних послуг, іншої власності, окрім спільної квартири, немає, обдарована не прийняла предмет дарування, ключі від квартири їй не було передано, в квартиру вона не вселялася, не заслуговують на увагу, оскільки вказаним обставинам надано відповідну оцінку, як в оскаржуваному рішенні так і в даній постанові. Також не заслуговують на увагу посилання апелянта на те, що власниця квартири, відповідачка у справі, в будь-який час може виселити його на вулицю, він позбавлений права оформити субсидію, хоча є малозабезпеченим та потребує цього, оскільки як зазначено в даній постанові таке свідчить про зміну мотивів укладання оспорюваного договору, а не про помилку при його укладенні, що не є підставою для визнання договору недійсним. Також зазначення в апеляційній скарзі на те, що у спірній угоді є воля, проте вказана угода не була спрямована на утворення між її учасниками юридичного зв`язку, оскільки реальних наслідків ця угода не створила, спростовуються висновками вказаної постанови. Будь яких інших доводів на спростування наведених висновків суду апеляційна скарга не містить. Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Заочне рішення Ленінського районного суду м.Миколаєва від 09 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до вимог ст. 389 ЦПК України до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту 17 травня 2021 року. Судді: Т.З.Бондаренко Т.В.Крамаренк В.І.Темнікова