Постанова КЦС ВС № 753/2647/20

Постанова Іменем України 26 серпня 2021 року м. Київ справа № 753/2647/20-ц провадження № 61-15791св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , представник позивача - ОСОБА_2 , відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Гончар Тетяна Володимирівна, Дарницький районний відділ державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 09 липня 2020 року у складі судді Комаренцевої Л. В. та постанову Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Писаної Т. О., Приходька К. П., Журби С. О., ВСТАНОВИВ: 1.

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Гончар Т. В. та Дарницький районний відділ державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (далі - Дарницький районний ВДВС у м. Києві Центрального МР УМЮ), про визнання недійсним договору дарування квартири та скасування державної реєстрації права власності. Позовну заяву мотивовано тим, що в грудні 2015 року вона зверталася до суду з позовом до ОСОБА_3 , яка є власником квартири АДРЕСА_1 , яка знаходилася поверхом вище від її квартири, про стягнення з останньої майнової шкоди, завданої залиттям у розмірі 78 576,00 грн, моральної шкоди - 50 000,00 грн та витрат на правничу допомогу у розмірі 25 000,00 грн, а також судових витрат. Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 12 червня 2018 року у задоволенні її позову було відмовлено, проте постановою Київського апеляційного суду від 06 листопада 2018 року зазначене судове рішення було скасовано та ухвалено нове, яким стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 у відшкодування майнової шкоди 78 576,00 грн та моральної шкоди - 2 000,00 грн. Компенсовано ОСОБА_1 витрати на оплату судового збору за подачу позову в розмірі 1 272,96 грн та за подачу апеляційної скарги - 1 909,44 грн, від оплати яких відповідач звільнена, як особа з І групою інвалідності, за рахунок держави, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. У іншій частині позовних вимог щодо відшкодування моральної шкоди відмовлено. Рішення суду звернуто до примусового виконання. Разом із тим у рамках примусового виконання рішення суду № 753/22597/15-ц було встановлено, що у ОСОБА_3 відсутнє майно, на яке може бути звернуто стягнення. ОСОБА_1 зазначала, що 20 листопада 2019 року ОСОБА_3 подарувала належну їй на праві приватної власності квартиру родичу, тим самим, на її думку, зробила неможливим виконання рішення суду. Відчуження квартири ОСОБА_3 відбулось після стягнення коштів на її користь, а договір дарування спрямований, на її думку, на ухилення від виконання рішення суду, оскільки сторони розуміли негативні наслідки у випадку примусового виконання рішення. З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним договір дарування квартири від 20 листопада 2019 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 й скасувати реєстрацію права власності на зазначене майно. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 09 липня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано відсутністю належних та допустимих доказів того, що вчинення між відповідачами правочинів було спрямовано на ухилення від виконання рішення суду, а також недоведеністю позивачем наміру ОСОБА_3 ухилитися від виконання рішення суду. Разом із тим суд першої інстанції виходив із того, що сума, яка підлягає стягненню з ОСОБА_3 відповідно до постанови Київського апеляційного суду від 06 листопада 2018 року у справі № 753/22597/15, не перевищує 20 розмірів мінімальної заробітної плати, а тому на квартиру АДРЕСА_1 , яку подаровано 20 листопада 2018 року ОСОБА_3 ОСОБА_4 , у межах Закону України «Про виконавче провадження» не може бути звернуто стягнення. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 09 липня 2020 року залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції на підставі наданих сторонами і досліджених судом доказів дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , оскільки позивачем не доведено та належними доказами не підтверджено, що між відповідачами виникли інші правовідносини, ніж передбачені договором дарування житлового приміщення, а також того, що воля сторін була спрямована на ухиляння від виконання рішення суду. Також суд апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції про те, що у відповідності до частини сьомої статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» не може бути звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1 , яку подаровано 20 листопада 2018 року ОСОБА_3 ОСОБА_4 , оскільки сума, яка підлягає стягненню з ОСОБА_3 відповідно до постанови Київського апеляційного суду від 06 листопада 2018 року у справі № 753/22597/15 не перевищує 20 розмірів мінімальної заробітної плати. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2020 року до Верховного Суду, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції й ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , посилаючись на те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 20 лютого 2018 року у справі № 640/4439/16-ц (провадження № 61-3274зпв18) та не дослідили зібрані у справі докази (пункти 1 та 4 частини другої статті 389 ЦПК України, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що необхідними умовами договору дарування є відсутність судових спорів щодо дарунку. Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 зазначає, що вказані обставини при укладенні договору дарування перевірялися, але не були взяті до уваги. Вважає, що ОСОБА_3 жодним чином не ставила собі за мету повернення боргу, оскільки спірну квартиру, власником якої була, подарувала сину, тому договір дарування квартири від 20 листопада 2019 року є недійсним, у зв`язку із тим, що спрямований на ухилення від виконання зобов`язань. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 12 листопада 2020 року було відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали цивільної справи № 753/26447/20-ц із Дарницького районного суду м. Києва. У грудні 2020 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. Доводи осіб, які подали відзиви на касаційну скаргу У грудні 2020 року до Верховного Суду надійшли відзиви ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на касаційну скаргу у яких зазначено, що оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції є законними та обґрунтованими й не підлягають задоволенню. Фактичні обставини справи, встановлені судами Згідно із нотаріально посвідченим договором дарування від 20 листопада 2018 року ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1 . Відповідно до інформації із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесені зміни щодо реєстрація права власності ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_1 . Постановою Київського апеляційного суду від 06 листопада 2018 року у справі № 753/22597/15 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи: об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Співдружність» та приватне підприємство «Етіс», про відшкодування шкоди, завданої залиттям квартири, апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Дарницького районного суду м. Києва від 12 червня 2018 року скасовано й ухвалено нове судове рішення, яким стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 у відшкодування майнової шкоди 78 576,00 грн та у відшкодування моральної шкоди - 2 000,00 грн. Компенсовано ОСОБА_1 витрати на оплату судового збору за подання позову у розмірі 1 272,96 грн та за подачу апеляційної скарги - 1 909,44 грн, від оплати яких відповідач звільнена, як особа з І групою інвалідності, за рахунок держави, у порядку встановленому Кабінетом Міністрів України. У задоволенні іншої частини позовних вимог про відшкодування моральної шкоди відмовлено. Постановою головного державного виконавця Дарницького районного ВДВС м. Києва Головного ТУЮ у м. Києві від 18 лютого 2019 року при примусовому виконанні виконавчого листа № 753/22597/15, виданого 29 листопада 2018 року, накладено арешт на все належне ОСОБА_3 майно. 2.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положеннями пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Згідно із частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). Відповідно до статті 6, частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Згідно із частиною першою статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Частиною другою статті 719 ЦК України визначено, що договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Згідно із частинами першою, четвертою статті 722 ЦК України право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття. Прийняття обдаровуваним документів, які посвідчують право власності на річ, інших документів, які посвідчують належність дарувальникові предмета договору, або символів речі (ключів, макетів, тощо) є прийняттям дарунка. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частиною першою статті 316 передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України). Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зазначила, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на таке майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним. Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У статті 89 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що спірний договір дарування укладався без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином, а саме відчуження квартири, яка належала ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 та набуття останнім права власності на нерухоме майно. Відповідно до частини сьомої статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» у разі, якщо сума, що підлягає стягненню за виконавчим провадженням, не перевищує 20 розмірів мінімальної заробітної плати, звернення стягнення на єдине житло боржника та земельну ділянку, на якій розташоване таке житло, не здійснюється. У такому разі виконавець зобов`язаний вжити заходів для виконання рішення за рахунок іншого майна боржника. Згідно із частиною першою статті 68 Закону України «Про виконавче провадження» стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника звертається у разі відсутності в боржника коштів на рахунках у банках чи інших фінансових установах, відсутності чи недостатності майна боржника для покриття в повному обсязі належних до стягнення сум, а також у разі виконання рішень про стягнення періодичних платежів. Встановивши, що сума, яка підлягає стягненню за виконавчим провадженням, не перевищує 20 розмірів мінімальної заробітної плати, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовано вважав, що не може бути звернуто стягнення на єдине житло боржника ОСОБА_3 , яка є особою з І групою інвалідності. Вирішуючи спір, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов загалом правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним. Висновки судів попередніх інстанцій у цій справі не суперечать висновкам Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду, які викладені у постанові від 20 лютого 2018 року у справі № 640/4439/16-ц (провадження № 61-4304св18). Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться значною мірою до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18). З огляду на вищевикладене, доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 09 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Судді: С. Ф. Хопта Є. В. Синельников В. В. Шипович