Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 320/4204/21

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 320/4204/21 Суддя (судді) першої інстанції: Файчак В.О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 серпня 2021 року м. Київ Колегія Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: судді-доповідача Кузьменка В.В., суддів: Степанюка А.Г., Карпушової О.В., за участю секретаря Кірієнко Н.Є., розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про скасування рішення, за апеляційною скаргою Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на рішення Київського окружного адміністративного суду від 31.05.2021, В С Т А Н О В И Л А: ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, в якому просив скасувати постанову державного виконавця від 17.01.2018 про стягнення виконавчого збору у виконавчому провадженні №46308788. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 31.05.2021 позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано постанову державного виконавця від 17.01.2018 про стягнення виконавчого збору у виконавчому провадженні №46308788. Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції як таке, що ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права, та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позову. Доводи апелянта аналогічні викладеним у відзиві на позовну заяву та стосуються того, що оскаржувана постанова та дії державного виконавця здійснені на підставі та в межах повноважень, оскільки судовий акт, який набрав законної сили підлягає обов`язковому виконанню. Представник апелянта в судовому засіданні підтримав вимоги апеляційної скарги, просив скасувати рішення суду першої інстанції та відмовити в задоволенні позову. Представник позивача в судовому засіданні просив залишити рішення суду першої інстанції без змін, вказавши на його обґрунтованість та відповідність положенням чинного законодавства. Заслухавши суддю-доповідача, сторони, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 22.10.2014 по справі № 361/5886/14-к стягнуто із ОСОБА_2 солідарно з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Укрсоцбанк" заборгованість за договором про надання відновлювальної кредитної лінії № 08-038/749 від 2 жовтня 2007 року на загальну суму 841861 швейцарських франків 08 сантимів та 3554 грн. судового збору. 04.02.2015 постановою старшого державного виконавця Кеди М.В. відкрито виконавче провадження № 46308788 з виконання виконавчого листа Броварського міськрайонного суду Київської області № 361/5886/14-к, виданого 17.12.2014. Також, вказано на необхідність боржнику самостійно виконати рішення суду в семиденний строк з дня отримання вказаної постанови. 17.01.2018 головним державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Нідченком Д.Є. прийнято постанову про повернення виконавчого документа стягувачу без подальшого виконання, за заявою представника стягувача, на підставі п.1 ч.1 ст.37 Закону України "Про виконавче провадження". Також, 17.01.2018 державним виконавцем, відповідно до ст.ст. 25 та 28 Закону України "Про виконавче провадження", прийнято постанову про стягнення з боржника ОСОБА_3 виконавчого збору в розмірі 84186,11 швейцарських франків та 365,40 грн., що складає 10% від суми, що підлягає стягненню чи поверненню (ВП № 46308788). 23.02.2021 заступником начальника Броварського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Роєнком Р.В. прийнято постанову про звернення стягнення на доходи боржника ОСОБА_2 . Крім того, судом установлено, що на адресу позивача від його колишньої дружини - ОСОБА_2 надійшла вимога про сплату на її користь 50% боргових зобов`язань, що виникли під час їх з позивачем шлюбу, які складають 42093,05 швейцарських франків та 182,70 грн. Незгода позивача із вказаною постановою зумовила його звернення до адміністративного суду за захистом своїх прав. Приймаючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що постанова від 17.01.2018 про стягнення виконавчого збору у виконавчому провадженні № 46308788 винесена державним виконавцем не у відповідності до вимог частини 2 статті 27 Закону України "Про виконавче провадження", тобто є протиправною, а тому підлягає скасуванню. Аналізуючи обставини справи, доводи апеляційної скарги та норми чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог та наявність правових підстав для їх задоволення, з огляду на таке. Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. На час відкриття виконавчого провадження № 46308788 чинним був Закон України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 року № 606-XIV, статтею 1 якого визначалося, що виконавче провадження, як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Частиною 1 ст. 17 Закону України "Про виконавче провадження" в редакції, яка була чинною на дату відкриття провадження, передбачено, що примусове виконання рішень здійснюється державною виконавчою службою на підставі виконавчих документів, визначених цим Законом. В силу частини другої статті 25 Закону № 606, державний виконавець протягом трьох робочих днів з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження. У постанові державний виконавець вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови (у разі виконання рішення про примусове виселення боржника - у строк до п`ятнадцяти днів) та зазначає, що у разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення буде розпочате примусове виконання цього рішення із стягненням з боржника виконавчого збору і витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених цим Законом. Згідно частини 1 ст. 27 Закону № 606, у разі ненадання боржником у строки, встановлені частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного виконання рішення, документального підтвердження повного виконання рішення державний виконавець на наступний день після закінчення відповідних строків розпочинає примусове виконання рішення. Відповідно до частини 1 статті 28 Закону № 606, у разі невиконання боржником рішення майнового характеру у строк, встановлений частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного його виконання, постановою державного виконавця з боржника стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає стягненню чи поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом. У разі невиконання боржником у той самий строк рішення, за яким боржник зобов`язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавчий збір стягується в розмірі шістдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з боржника - фізичної особи і в розмірі ста двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з боржника - юридичної особи. У зазначених розмірах виконавчий збір стягується з боржника також у разі повернення виконавчого документа без виконання за письмовою заявою стягувача та у разі виконання рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки та виконання боржником рішення після закінчення строку для самостійного його виконання, зокрема шляхом перерахування коштів безпосередньо на рахунок стягувача. Постанова про стягнення виконавчого збору може бути оскаржена в десятиденний строк у порядку, встановленому цим Законом. Виконавчий збір стягується незалежно від вчинення державним виконавцем заходів примусового виконання, передбачених цим Законом. На час прийняття оскаржуваної постанови державного виконавця від 17.01.2018 про стягнення виконавчого збору набрав чинності Закон № 1404-VIII. Відповідно до пунктів 6, 7 розділу XІІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1404-VIII рішення, які виконувалися органами державної виконавчої служби до набрання чинності цим Законом, продовжують виконуватися цими органами до настання підстав для завершення виконавчого провадження. Виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону. В силу ч. 1 ст. 18 Закону №1404 виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. За правилами ч. ч. 1, 2 ст. 27 Закону України №1404-VІІІ у редакції, яка була чинна до 28.08.2018, виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом. Вичерпний перелік підстав за яких виконавчий збір не стягується встановлено частиною 5 статті 27 Закону № 1404-VІІІ. Пунктом 1 частини 1 статті 37 Закону № 1404 передбачено, що виконавчий документ повертається стягувачу, якщо стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа. Положеннями ч. 3 ст. 40 Закону №1404 регламентовано, що у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев`ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом. Отже, положення частини третьої статті 40 Закону № 1404-VIII зобов`язують державного виконавця у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстави, передбаченої, зокрема, пунктом 1 частини першої статті 37 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа винести постанову про стягнення виконавчого збору, яка виконується в порядку, встановленому цим Законом. Водночас, оскаржувана постанова про стягнення з ОСОБА_2 виконавчого збору винесена державним виконавцем в один день із постановою про повернення, що не суперечить наведеним вище положенням частини третьої статті 40 Закону № 1404-VІІІ. Колегія суддів при розгляді апеляційної скарги звертає увагу висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 11.03.2020 у справі № 2540/3203/18, де суд дійшов висновку, що виключну правову проблему становить питання щодо застосування частини другої статті 27 та частини третьої статті 40 Закону № 1404-VIII. Спір у цій справі виник у зв`язку з невизначеністю правового режиму застосування судами частини другої статті 27 та частини третьої статті 40 Закону № 1404-VIII при винесенні державним виконавцем постанови про стягнення виконавчого збору у виконавчому провадженні у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 37 цього Закону (стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа). Судами у цій справі встановлено, зокрема, що державний виконавець не стягнув у примусовому порядку суму, зазначену у вказаному виконавчому листі. Таким чином, у державного виконавця не було підстав для стягнення виконавчого збору в тому розмірі, який визначений у спірній постанові, а отже, така постанова не відповідає вимогам статті 27 Закону № 1404-VIII. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду висловила наступну правову позицію: на момент виникнення спірних правовідносин обов`язковими умовами стягнення виконавчого збору були: 1) фактичне виконання виконавчого документа; 2) вжиття державним виконавцем заходів примусового виконання рішень. За своїм змістом виконавчий збір є винагородою за вчинення заходів примусового виконання рішення, за умови, що такі заходи привели до виконання рішення. Імперативними приписами ч. 5 ст. 242 КАС України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Відповідачем в доводах апеляційної скарги жодним чином не обґрунтовано наявність підстав для відступу від вищевказаної правової позиції Верховного Суду, яка під час розгляду справи була правомірно врахована судом першої інстанції на виконання ч. 5 ст. 242 КАС України. Матеріалами справи підтверджується, що з моменту відкриття виконавчого провадження та до моменту винесення постанови про повернення виконавчого документа стягувачу державним виконавцем здійснювались дії з примусового виконання виконавчого листа Броварського міськрайонного суду Київської області про примусове виконання рішення від 22.10.2014 по справі № 361/5886/14-к, що підтверджується матеріалами справи а саме: - 04.02.2015 винесено постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, відповідно до ст. ст. 25, 57 Закону України "Про виконавче провадження"; - 20.07.2017 на адресу Державної прикордонної служби направлено вимогу про надання інформації стосовно ОСОБА_2 щодо перетину кордону; до Регіонального сервісного центру МВС України в Київській області направлено вимогу щодо надання інформації щодо майна боржника;- 20.07.2017 до ОСОБА_2 направлено вимогу про прибуття до відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС МЮУ; - 20.07.2017 направлено вимогу до ПАТ "Укрсоцбанк" щодо надання документів та договору іпотеки, тощо. За висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 02.05.2018 у справі №П/811/482/17 (К/9901/2149/17), виконавчий збір за своєю правовою природою не є санкцією, що застосовується за невиконання рішення суду. Виконавчий збір є платою за вчинення дій, пов`язаних з примусовим виконанням виконавчого документу, що здійснюються органами державної виконавчої служби, тобто є державним збором (платою) за таку процедуру. З аналізу вищенаведених норм Закону № 1404-VІІІ у редакції, що діяла до 28 серпня 2018 року, слідує, що підставою для стягнення виконавчого збору у межах виконавчого провадження про стягнення з боржника коштів є здійснення державним виконавцем дій з фактичного виконання рішення органами державної виконавчої служби, а розмір виконавчого збору обраховується як 10 відсотків від фактично стягнутої суми. Відповідна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 12 серпня 2020 року у справі № 1340/5053/18, від 28 жовтня 2020 року у справі № 400/878/20. З урахуванням того, що заходи примусового виконання, які вчинялися державним виконавцем по виконанню рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 22.10.2014 по справі № 361/5886/14-к не призвели до фактичного стягнення коштів на користь стягувача у розмірі визначеному вказаним судовим рішенням, суд першої інстанції вірно вказав на відсутність правових підстав для стягнення виконавчого збору у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, а відтак оскаржувана постанова правомірно скасована судом першої інстанції, який задовольнив позовні вимоги. При цьому, інші доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права, позаяк апеляційна скарга не містить суттєво інших обґрунтувань ніж ті, які були зазначені у відзиві на позовну заяву, з урахуванням яких, суд першої інстанції вже надав оцінку встановленим обставинам справи. Згідно п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29). Керуючись ст.ст. 242, 308, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на рішення Київського окружного адміністративного суду від 31.05.2021 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про скасування рішення - залишити без задоволення. Рішення Київського окружного адміністративного суду від 31.05.2021 - залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Суддя-доповідач В. В. Кузьменко Судді: А. Г. Степанюк О. В. Карпушова