Постанова 4854 № 420/2686/21

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 12 серпня 2021 р.м.ОдесаСправа № 420/2686/21 Головуючий в 1 інстанції: Стефанов С.О. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: судді-доповідача Турецької І. О., суддів Стас Л. В., Яковлєва О. В. розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління ДПС в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14 травня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС в Одеській області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу, зобов`язання вчинити дії В С Т А Н О В И В: Короткий зміст позовних вимог. У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовом до Головного управління ДПС в Одеській області (далі - ГУ ДПС в Одеській області), в якому просив: - визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-2680-17 від 10.11.2020 року зі сплати єдиного соціального внеску на суму 54 253,45 грн.; - зобов`язати виключити з інтегрованої картки платника (ІКП) заборгованість з єдиного соціального внеску у розмірі, визначеному вказаною податковою вимогою; - стягнути за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень суму сплаченого судового збору в розмірі 908,00 грн. та суму сплачених витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 5 000,00 грн. Позов обґрунтовано тим, що бездіяльність контролюючого органу щодо неприйняття протягом шести років вимоги про сплату боргу (недоїмки) поклала на особу надмірний тягар зі сплати єдиного внеску та ставить у надзвичайно скрутне матеріальне становище. Також позивач указує, що з березня 2013 року та по січень 2021 року працював як найманий працівник, а тому платником єдиного внеску за нього був його роботодавець. Наведені обставини, на його думку свідчать, що мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягнута за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний. На підтвердження своєї правової позиції, позивач указує на усталену практику Верховного Суду. Окрім того, враховуючи протиправність спірної вимоги про сплату боргу (недоїмки), ОСОБА_1 вбачає підстави для встановлення ГУ ДПС в Одеській області обов`язку виключити з інтегрованої картки платника (ІКП) його заборгованість з єдиного соціального внеску, в розмірі, визначеному вказаною податковою вимогою. Також позивач заявив, що, з метою отримання правової допомоги щодо представництва його інтересів у суді, ним укладено договір про надання правової допомоги з адвокатом, гонорар якого складає 5 000 грн. За таких умов, на його думку, вказані кошти мають бути стягнуті на його користь з бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень. Короткий зміст рішення суду першої інстанції. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 14 травня 2021 року, ухваленого за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), позов ОСОБА_1 задоволено. Вирішуючи спір по суті та задовольняючи позов, суд першої інстанції, за аналізом вимог Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 08 липня 2010 року №2464-VI (далі Закон №2464-VI), дійшов висновку про те, що якщо особа є найманим працівником, то така особа є застрахованою, і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем. Суд також встановив порушення відповідачем строку обчислення боргу по сплаті єдиного соціального внеску, який мав бути зроблений в кінці календарного місяця (кварталу), а не після спливу шести років. Суд погодився з доводами позивача, що визнання протиправною та скасування спірної вимоги є наслідком зобов`язання суб`єкта владних повноважень виключити з інтегрованої картки платника заборгованість з єдиного соціального внеску у розмірі, визначеному податковою вимогою. Також суд вважав доведеними витрати позивача на професійну правничу допомогу в сумі 5 000 грн., оскільки до суду надано договір про надання правової допомоги, детальний опис робіт (наданих послуг) виконаних адвокатом у даній справі, акт приймання-передачі послуг, квитанція до прибуткового касового ордеру про сплату 5 000 грн., а відповідачем, у свою чергу, не доведено неспівмірність вказаних витрат зі складністю справи. Короткий зміст вимог апеляційної скарги. Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, ГУ ДПС в Одеській області, просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначено, що суд першої інстанції не надав оцінку вимогам абз.3 п.59.1 ст.59 Податкового кодексу України, де передбачено, що податкова вимога не надсилається (не вручається), якщо загальна сума податкового боргу платника податків не перевищує шістдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. У разі збільшення загальної суми податкового боргу до розміру, що перевищує шістдесят неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, контролюючий орган надсилає (вручає) податкову вимогу такому платнику податків. Далі скаржник наполягає на тому, що звільнення фізичної особи-підприємця, який обрав спрощену систему оподаткування, від сплати єдиного внеску можливе при наявності двох умов, по-перше, така особа повинна мати статус пенсіонера за віком або інваліда, по-друге, отримувати відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу. Також скаржник не погоджується із стягнутою судом першої інстанції сумою витрат на правничу допомогу в розмірі 5 000 грн., оскільки вважає її неспівмірною зі складністю справи. ОСОБА_1 , скориставшись процесуальним правом на подання відзиву на апеляційну скаргу, вказує на її необґрунтованість та просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Доводи відзиву відтворюють позицію суду першої інстанції, яка полягає у протиправності спірної вимоги про сплату боргу з єдиного соціального внеску. Відповідно до приписів п.3 ч.1 ст. 311 КАС України справу розглянуто в порядку письмового провадження, у зв`язку з поданням апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, яке ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Фактичні обставини справи. Згідно витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань за кодом 2457901833, ОСОБА_1 був зареєстрований як фізична особа-підприємець з 29.07.2005 року по 12.01.2021 рік. Позивач з 2013 року не здійснював діяльності як фізична-особа підприємець та працював як найманий робітник: - з 01.03.2013 року по 01.09.2016 року у приватному підприємстві «А-С Буд» на посаді заступника директора; - з 06.11.2017 року по 28.09.2018 року в товаристві з обмеженою відповідальністю «Техно Центр Бізнесу» на посаді заступника директора; - з 08.10.2018 року по 06.01.2021 року в товаристві з обмеженою відповідальністю «Альянс-Техно» на посаді заступника директора. Робота позивача в наведених підприємствах на відповідних посадах, підтверджується копією його трудової книжки НОМЕР_1 за відповідний період, а також інформацією з кабінету Пенсійного фонду України, з якої вбачається, що роботодавцем нараховувався позивачу дохід у вигляді заробітної плати та, відповідно, і сплачувався єдиний внесок як за найманого робітника (а.с.19-29, 30). Згідно даних інтегрованої картки платника (КОР) у позивача за технологічним кодом 71040000 виникла недоїмка зі сплати єдиного внеску за 2014-2020 роки (а.с.32-38). ГУ ДПС в Одеській області, на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів, в автоматичному режимі було сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 10 листопада 2020 року №Ф-2680-17 зі сплати єдиного соціального внеску на суму 54 253,45 грн., яку було отримано позивачем 06 січня 2021 року (а.с.11). Джерела правового регулювання (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) та оцінка суду апеляційної інстанції доводів апеляції і висновків суду першої інстанції. Переглянувши справу за наявними у ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що наявні підстави для часткового задоволення апеляції, з огляду на таке. Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно зі статтею 67 Конституції України кожен зобов`язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Статтею 92 Конституції України передбачено, що виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення і виключно законами України встановлюються, зокрема, система оподаткування, податки і збори. Колегія суддів вважає, що головним питанням у даній справі є встановлення правомірності прийняття контролюючим органом вимоги про сплату позивачем боргу (недоїмки) зі сплати єдиного соціального внеску, за умови, що позивач був найманий працівник та за нього такий внесок сплачував роботодавець. Верховним Судом неодноразово розглядалися спори про обов`язок фізичної особи - підприємця, яка є одночасно найманим працівником, сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування. Так, зокрема, у постановах від 27 листопада 2019 року (справа № 160/3114/19), від 04 грудня 2019 року (справа № 440/2149/19), від 23 січня 2020 року (справа №480/4656/18), від 01 вересня 2020 року (справа № 380/2239/20) суд касаційної інстанції висловив правову позицію про відсутність такого обов`язку, оскільки це спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого внеску. Верховний Суд, зокрема, у постанові від 04 грудня 2019 року у справі №440/2149/19 вказав, що положеннями Закону України № 2464-VI не врегульовані відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування єдиного соціального внеску. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір єдиного соціального внеску не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування єдиного соціального внеску у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати. Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування. Наведене правове регулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності. У зв`язку з викладеним суд касаційної інстанції у згаданій постанові сформулював правовий висновок, відповідно до якого особа, яка зареєстрована як фізична особа - підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем. Інше тлумачення норм Закону України № 2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, як підкреслив Верховний Суд, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску. Як випливає зі змісту копії трудової книжки позивача та з інформації з кабінету Пенсійного фонду України, позивач з березня 2013 року по січень 2021 року отримував дохід у вигляді заробітної плати, з якої роботодавцем сплачено єдиний внесок як за найманого працівника. За таких підстав, колегія суддів вважає обґрунтованою позицію суду першої інстанції, що спірна вимога є протиправною та підлягає скасуванню саме через відсутність правових підстав для нарахування ОСОБА_1 єдиного соціального внеску. Доводи апеляційної скарги суперечать наведеним вище правовим позиціям Верховного Суду, яка, відповідно до частини 5 статті 242 КАС України, повинна враховуватися судом при виборі і застосуванні норм права. Слід також зауважити, що є обґрунтованою позиція суду першої інстанції, що контролюючим органом порушена процедура, яка передує прийняттю вимоги про сплату боргу (недоїмки), оскільки позивачу нарахована сума єдиного внеску у 2020 році за період 2014-2020 роки. Однак, у межах даної справи, це не має правового значення, оскільки спірна вимога є протиправною за інших обставин, а саме: у зв`язку з тим, що призводить до подвійного оподаткування, що суперечить меті запровадженого державою консолідованого внеску. Водночас, колегія суддів погоджується з доводами апелянта, що стягнутий судом розмір витрат на оплату правничої допомоги не є співмірним зі складністю справи та можливим об`ємом виконаних фахівцем у галузі права робіт, часом, витраченим на виконання відповідних робіт та їх обсягом, з огляду на викладене. Згідно ч. ч. 1, 3 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Згідно ч. ч. 1, 3 ст.132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; 3) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи. Статтею 134 КАС України визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Так, податковий орган, у відзиві на позов від 09 квітня 2021 року зазначив, що вимоги позивача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу є необґрунтованими, та не підлягають задоволенню, оскільки дана справа є справою незначної складності та розглянута в порядку спрощеного позовного провадження, а заявлені до відшкодування витрати не відповідають критерію співмірності. З аналізу положень статті 134 КАС України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі. Колегія суддів зазначає, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. Дослідивши матеріали справи, доводи та заперечення щодо витрат на професійну правничу допомогу, колегія суддів вважає справедливою встановлену суму гонорару та витрачений час щодо проведення адвокатом, консультацій, збирання доказів та оформлення позову до суду першої інстанції. Проте, вважає, що гонорар та витрачений час за підготовку та подачі відповіді на відзив є завищеними. Так, відповідно до ч. 3 ст. 163 КАС України у відповіді на відзив позивач викладає свої пояснення, міркування та аргументи щодо наведених відповідачем у відзиві заперечень та мотиви їх визнання або відхилення. По суті у відповіді на відзив, викладаються ті ж самі доводи, міркування та аргументи, що містяться у позові. Дослідивши зміст відповіді на відзив, колегія суддів встановила, що на обґрунтування своєї позиції адвокат наводить аналогічне правове обґрунтування, що відображено у позовній заяві. Також слід зазначити, що за своїм предметом та суб`єктним складом дана справа відноситься до справ незначної складності, яка розглянута судом у спрощеному провадженні. Зважаючи на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що співмірними витратами на послуги адвоката під час розгляду даної справи в суді першої інстанції є 3 000 грн. Підставами для зміни рішення, відповідно до приписів п.2 ч.1 ст. 317 КАС України, є: недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими. Ураховуючи, що суд апеляційної інстанції не погодився з рішення суду першої інстанції в частині доведеності позивачем понесених витрат на правову допомогу, воно підлягає зміні. Стаття 328 КАС України встановлює право учасників справи, а також осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки на касаційне оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом. Водночас пункт 2 частини 5 вказаної статті встановлює, що не підлягають касаційному оскарженню, у тому числі судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково. Отже, враховуючи, що суд першої інстанції правильно відніс дану справу до категорії незначної складності, а також те, що предметом апеляційного перегляду було рішення ухвалене за результатом розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, відсутні підстави для оскарження постанови суду апеляційної інстанції в касаційному порядку. Керуючись статтями 308, 311, 317, 322, 325, 328 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Головного управління ДПС в Одеській області задовольнити частково. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14 травня 2021 року змінити, виклавши абзац п`ятий його резолютивної частини в наступній редакції: «Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) витрати на професійну правничу допомогу в сумі 3 000 (три тисячі) грн. за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС в Одеській області (код ЄДРПОУ 44069166)». В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14 травня 2021 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку до Верховного Суду не підлягає, за винятком випадків, перелічених у пункті 2 частини 5 статті 328 КАС України. Доповідач - суддя І. О. Турецька суддя Л. В. Стас суддя О. В. Яковлєв Повне судове рішення складено 12.08.2021 року.