Постанова Київський апеляційний суд № 357/13061/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа №357/13061/20 Апеляційне провадження №22-ц/824/8222/2021 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 26 липня 2021 року місто Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах - головуючого Сержанюка А.С., суддів - Мостової Г.І., Суханової Є.М., розглянувши цивільну справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами у місті Києві за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 02 березня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення коштів, В С Т А Н О В И В : 23 грудня 2020 року ОСОБА_2 звернулася до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області з позовом, де просила стягнути з ОСОБА_1 на свою користь заборгованість у сумі 900 доларів США. Заявлені вимоги обґрунтовані тим, 13 березня 2016 року ОСОБА_1 позичив у ОСОБА_2 900 доларів США, на підтвердження чого надав власноручну розписку. Позивач повністю виконав свої зобов`язання, надав у розпорядження відповідача 900 доларів США. Натомість, відповідач свої зобов`язання по поверненню позики не виконав, у встановлений розпискою строк ( до 01 лютого 2017 року ) позику не повернув. Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 02 березня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення коштів задоволено, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму боргу за договором позики від 15.05.2016 у розмірі 900 доларів США та судовий збір - 840,80 грн. На обґрунтування ухваленого рішення місцевим судом зазначено про те, що 13 березня 2016 року відповідач отримав у позивача в борг грошову суму в розмірі 900 доларів США, про що в матеріалах справи свідчить оригінал відповідної розписки. Одержання відповідачем зазначеної суми підтверджується його власноручною розпискою, згідно якої ОСОБА_1 зобов`язується повернути вказану суму в строк не пізніше 01 лютого 2017 року без сплати процентів за їх використання. Місцем виконання договору між позивачем і відповідачем є місце Біла Церква Київської області. Зазначена розписка була складена відповідачем 15 травня 2016 року. Судом першої інстанції встановлено, що у визначений строк відповідач кошти не повернув. Звертаючись до суду, позивач наголошує на тому, що відповідач ухиляється від виконання взятих на себе зобов`язань, тому його права повинні бути захищені в судовому порядку. Також суд першої інстанції зазначив що за своєю суттю розписка про отримання в борг коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладання, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Правовими підставами для задоволення заявлених вимог місцевий суд зазначив положення п. 2 ч. 1 ст. 1046, ч. 1 ст. 207, ч. 2 ст. 1047, ст. 1049 ЦК України. Також, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів ( суму позики ), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить законодавству України. Крім того, судом першої інстанції встановлено, що наявність між сторонами позикових відносин підтверджується наявним у позивача оригіналом розписки, яка підтверджує як факт отримання боржником коштів за договором позики, так і зобов`язання повернути ці кошти позивачу не пізніше 01.02.2017 року. Позивач звертаючись до суду з відповіддю на відзив зазначає, що договір позики було укладено без погодження сторонами строку її повернення, а розписка взагалі не містить строку повернення позики, про можливість встановлення якого Договором позики зазначено в ч. 1 ст. 1049 ЦК України. Аналізуючи наявну в матеріалах справи розписку та зазначену в розписці дату повернення позики, суд першої інстанції дійшов висновку, що зазначена в розписці дата повернення позики за своєю суттю є терміном ( встановлення якого в договорі позики не передбачено ЦК України ), а не строком, виходячи з наступного. Як вбачається, ЦК України розмежовує поняття «строк» і «термін». Відповідно до ст. 251 ЦК України, строк означає певний проміжок часу ( тиждень, місяць, рік ), а термін є календарною датою, з настанням якої пов`язана дія чи подія. Зазначені поняття не є тотожними або близькими за значенням й окремо застосовуються в цивільному законодавстві України у відповідних юридичних конструкціях. Згідно ст. 530 ЦК України якщо строк (термін ) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства. Разом з тим, для договору позики законодавець визначив наступні умови повернення позики: позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором ( ч. 1 ст. 1049 ЦК України ). Отже, для Договору позики при встановленні умов її повернення можливо застосування строку, але не терміну. В розписці, викладеній російською мовою, в оригіналі зазначено: «…Указанную сумму я обязуюсь вернуть в срок не позднее 1 февраля 2017 года…». Отже, як видно з суті розписки, вказана відповідачем календарна дата ( а не проміжок часу ) - 01.02.2017 є саме терміном, до якого має бути виконано зобов`язання з повернення позики. Таким чином, суд першої інстанції встановив, що розписка не містить строку повернення позики, а містить саме термін її повернення, встановлення якого в договорі позики не передбачено ЦК України, і який не може мати жодних юридичних наслідків стосовно умов повернення позики. Суд погоджується, що виходячи з аналізу норм ст. 251 та інших ЦК України, законодавець чітко розмежовує поняття «строк» та «термін». Оцінивши вищевикладені доводи та аргументи, суд дійшов висновку про те, що в зазначеній розписці замість строку виконання, зазначений саме термін, оскільки вказана дата виконання. Таким чином вбачається, що отримані на виконання умов договору позики грошові кошти за загальним правилом ч. 1 ст. 1049 ЦКУ мають бути повернуті відповідачем протягом тридцяти днів від дня пред`явлення вимоги про це, а подання позовної заяви є такою вимогою. Аналогічна позиція викладена в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року по справі №639/2989/16-ц. Враховуючи наведене, суд вважає, що відповідно до ч. 1 ст. 261 та ч. 1 ст. 1049 ЦКУ, перебіг позовної давності має починатися після пред`явлення вимоги до відповідача про повернення грошових коштів, оскільки дата повернення позики сторонами погоджена не була. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18.12.2018 у справі №686/21857/16-ц. Суд першої інстанції, даючи юридичну оцінку зібраним по справі доказам, дійшов висновку, що не підлягає застосуванню строк позовною давності, про який зазначав відповідач звертаючись до суду з відзивом на позов позивача. Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, а також неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а також не врахування правових висновків Верховного Суду при його ухваленні. При цьому, ОСОБА_1 просить скасувати рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 02 березня 2021 року іухвалити нове судове рішення, яким відмовити ОСОБА_2 в задоволенні позову повністю. Суд, з`ясувавши обставини справи і перевіривши їх доказами у межах доводів апеляційної скарги, вважає за необхідне апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, керуючись наступним. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Як встановлено судом, що підтверджується і матеріалами справи, 13 травня 2016 року ОСОБА_1 власноручно написад розписку, згідно умов отримав безпосередньо від ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 900 доларів США, які зобов`язався повернути ОСОБА_2 у строк не пізніше 01 лютого 2017 року ( а.с. 8 а ). Грошові кошти за вказаною розпискою ОСОБА_1 не повернув. У відзиві на позовну заяву ОСОБА_1 підтвердив, що дійсно 13.03.2016 позичив у ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 900 доларів США із строком повернення до 01.02.2017 року, про що власноруч написав розписку ( а.с. 36 ). 02 березня 2021 року по заявленим вимогам ухвалено рішення, яке оскаржено 24 березня відповідачем ( а.с. 45-53, 55-56 ) При вирішенні зазначеного спору між сторонами суд апеляційної інстанції вважає за необхідне вказати наступне правове обґрунтування свого рішення. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться ( стаття 526 ЦК України ). Статтею 530 ЦК України визначено, якщо у зобов`язанні встановлений строк ( термін ) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк ( термін ). Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона ( позикодавець ) передає у власність другій стороні ( позичальникові ) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів ( суму позики ) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК Українинапідтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми ( договори ). Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною ( сторонами ). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки. Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів. Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику ( грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем ) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша стаття 1049 ЦК України ). Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Саме такий правовий висновок про застосування статей 1046, 1047 ЦК України міститься в постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказувала, що у пунктах 47, 55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 14-134цс18 зроблено висновок, що правовий режим іноземної валюти на території України, хоча і пов`язується з певними обмеженнями в її використанні як платіжного засобу, але не виключає здійснення платежів в іноземній валюті. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні, тобто Великою Палатою Верховного Суду допускається стягнення боргу в іноземній валюті, при цьому не здійснено відступу від постанови Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14. Аналогічний правовий висновок викладений і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року справа №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс1 Отже, висновки про можливість ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті містяться й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 14-134цс18. Така ж, правова позиція міститься і в постанові Великої Палати Верховного Суду в справі №373/2054/16-ц від 16.01.2019 року. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) зроблено висновок, що у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України. При цьому, у розписці, яка надана позивачем до суду та міститься в матеріалах даної цивільної справи сторони не погоджували визначення гривневого еквіваленту виконання зобов`язання. Статтею 99 Конституції Українивстановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав. Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України. Отже, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Звертаючись до суду із вказаним позовом, ОСОБА_2 вказувала, що 13.03.2016 між нею та відповідачем укладено договір позики, за умовами якого вона передала ОСОБА_1 900 доларів США, ОСОБА_1 також зазначив розписці від 15.05.2016, що уклав з ОСОБА_2 договір позики ( а.с. 8-а ), отже, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність боргових зобов`язань саме за вказаною розпискою. Отже, на переконання суду апеляційної інстанції, суд першої інстанції вірно встановивши природу правовідносин, які виникли між сторонами, врахував, що зобов`язання ОСОБА_1 перед ОСОБА_2 виникли з договору позики від 13 березня 2016 року, на підтвердження укладення якого було видано розписку, а тому рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим. Таким чином, доводи апелянта про незаконність та необґрунтованість судового рішення, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи а також неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, зокрема, ст. 257, ч. 5 ст. 261, ч. 4 ст. 267, ч. 1 ст. 530, 1047 ЦК України, а також неврахування зазначених ним правових висновків Верховного Суду при його ухваленні, з точки зору суду другої інстанції, не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи у суді другої інстанції. Інші доводи апелянта про те, що строк позовної давності сплив 02.02.2020, з точки зору суду другої інстанції не підтвердилися, оскільки в зазначеній розписці замість строку виконання, зазначений саме термін, оскільки вказана дата виконання, а тому, отримані на виконання умов договору позики грошові кошти за загальним правилом ч. 1 ст. 1049 ЦК України мають бути повернуті відповідачем протягом тридцяти днів від дня пред`явлення вимоги про це, а подання позовної заяви, як зазначив місцевий суд, є такою вимогою. Відтак, викладені у апеляції доводи суд другої інстанції відносить до числа формальних, відповідно, рішення, ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, не може бути скасоване у відповідності до положень ст. 357 ЦПК України. Апеляційний суд також вважає за необхідне відмітити, що Європейський суд з прав людини наголошує, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ( рішення ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року ). Враховуючи наведене та керуючись ст.ст. 5, 10-13, 77-82, 263, 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 02 березня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення коштів - без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення, за виключенням випадків, передбачених ч. 3 ст. 389 ЦПК України. Головуючий А.С. Сержанюк Судді: Г.І. Мостова Є.М. Суханова