Постанова 4854 № 420/9197/20

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 05 серпня 2021 р.м.ОдесаСправа № 420/9197/20 Головуючий в 1 інстанції: Бжассо Н.В. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: доповідача судді Турецької І. О., суддів Стас Л. В., Шеметенко Л. П. розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 19 травня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії В С Т А Н О В И В: У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду першої інстанції з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі ГУ ДМС України в Одеській області) в якому просила: - визнати протиправним та скасувати рішення від 09.09.2020 року №172 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язати прийняти рішення про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначила, що є громадянкою Нігерії та у разі повернення до цієї країни її життю загрожуватиме небезпека, що суперечить вимогам статті 3 Європейської Конвенції «Про захист прав людини та основних свобод» від 04.11.1950 року, де вказано, що нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню. При цьому, позивачка вказала, що відомості про країну походження та факти, що підтверджують реальні побоювання за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності будуть надані суду додатково, після ознайомлення з особовою справою. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 19 травня 2021 року, ухваленого за правилами загального позовного провадження, в задоволенні позову відмовлено. Вирішуючи справу по суті та відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачка не надала інформацію про реальні чинники, які можуть загрожувати завданням їй фізичної або моральної шкоди у країні громадянської належності Нігерії. Понад те, зазначив, що жодних переслідувань або насилля за ознаками раси, національності, релігії, громадянства або через політичні погляди позивачка не зазнавала. За таких обставин, суд дійшов висновку про відсутність конкретних підстав, через які позивачка не може повернутися до країни громадянської належності, оскільки докази її переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань відсутні як у матеріалах справи, так і не були надані до ГУ ДМС України в Одеській області при розгляді заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Тобто, позивач не наводить дійсних фактів, які б давали підстави вважати, що є реальні умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Судом першої інстанції було також ураховано, що позивачка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту 20.08.2020 року, тобто майже через вісім років з моменту в`їзду на територію України та майже через два роки після закінчення навчання та перебування в Україні нелегально. На думку суду, факт тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю позивачки і вказує на те, що дане звернення до міграційного органу обумовлене потребою у легалізації на території України. Вважаючи рішення суду першої інстанції таким, що прийняте з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, ОСОБА_1 Донатус подала апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову. У своїх доводах апелянт зазначає, що суд першої інстанції не врахував її аргументи щодо неможливості повернення до країни громадянської належності, не дослідив інформацію по країні громадянської належності. Скаржник указує, що ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою у прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою. Ситуація у країні походження при визначенні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням в країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Апелянт також вважає, що суб`єкт владних повноважень не прийняв до уваги її реальні побоювання за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності. Представник відповідача, скориставшись правом подання відзиву на апеляційну скаргу, зазначає про її безпідставність, оскільки вона не спростовує висновків суду першої інстанції. Вважає, що рішення суду прийняте з урахуванням усіх обставин справи, з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Зміст відзиву на апеляцію відтворює позицію суду першої інстанції з якою погоджується представник відповідача. У зв`язку з цим, відповідач просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Відповідно до приписів п.1 ч.1 ст.311 КАС України справу розглянуто в порядку письмового провадження, у зв`язку з відсутністю клопотань від усіх учасників справи про її розгляд за їх участі. Перевіривши правильність встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи, додержання норм матеріального та процесуального права, провівши аналіз доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про залишення скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, з огляду на таке. Фактичні обставини справи свідчать, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт № НОМЕР_1 від 10.08.2016 року, виданий Федеральною столичною територією ОСОБА_2 , є громадянкою Нігерії, за національністю тів, за віросповіданням християнка (п`ятидесятники), неодружена, рідна мова англійська. Позивачка не військовозобов`язана, не перебувала в політичних, громадських, релігійних, військових чи інших організаціях у країні постійного проживання. Батько позивачки був членом політичної партії APGA у Нігерії. Позивачка та члени її сім`ї не були причетні до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов`язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, тощо. ОСОБА_1 у квітні 2011 року виїхала з Нігерії до Білорусі, а звідти прибула до України на навчання. У 2016 році позивачка на один місяць виїжджала до Нігерії, з метою навістити своїх рідних. З 24.07.2018 року та до звернення за міжнародним захистом позивачка перебувала на території України нелегально. 20.08.2020 року ОСОБА_1 звернулась до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою №112 про надання міжнародного захисту. Щодо причин виїзду з Нігерії зазначила, що не може туди повернутися, оскільки боїться за своє життя. Покинула Нігерію з метою навчання у 2012 році, а у 2018-2019 році після того, як не отримала новин від близьких, дізналася від далекого родича, що у її рідних політична проблема, їм погрожували вбивством, через те, що батько є політичним активістом, членом політичної партії APGA (анкета від 02.09.2020 року т.1 а.с.80-85). Також під час співбесіди позивачка пояснила, що не може повернутися до Нігерії, оскільки побоюється за своє життя. Так, зазначила, що опоненти її батька, політичні сили PDP, APС переслідували його, у зв`язку із чим він втік. Також, позивачка повідомила, що коли їй було 10 років, зазначені опоненти напали на будинок її батьків, погрожували її сім`ї, вдарили батька та поранили. Крім того, під час співбесіди позивачка пояснила, що не звернулася за міжнародним захистом у 2018 році, після закінчення навчання, у зв`язку із тим, що не знала про таку можливість. Зі слів позивачки, її родина залишилася проживати у Нігерії, проте, вона з ними не спілкується, бо не вважає це гарною ідеєю. ОСОБА_1 зазначила, що під час перебування її у Нігерії у 2016 році їй нічого та ніхто не загрожував. Зазначила також те, що у 2020 році економічна ситуація та ситуація з безпекою у Нігерії погана, оскільки «погані керівники». Також, позивачка зазначила, що після закінчення навчання в Україні, вона хотіла поїхати до Естонії на навчання, проте, їй було відмовлено у візі до Естонії, після чого вона звернулася в Україні за міжнародним захистом. 09.09.2020 року ГУ ДМС України в Одеській області складено висновок про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту. Так, у висновку, зокрема, вказано, що заявник не зміг належним чином обґрунтувати заяву про набуття міжнародного захисту в контексті наявності ознак, передбачених пунктами 1, 13 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Суб`єкт владних повноважень вказав, що про відсутність жодних утисків та дискримінацій свідчать усні твердження позивачки, що протягом тривалого періоду у 2016 році разом із батьками вона перебувала в Нігерії у м. Абуджа, безперешкодно займалася родинними справами, відвідувала своїх родичів, релігійні споруди, їй не заборонялося відвідувати державні, комунальні, медичні або освітні заклади на території Нігерії. Крім того, під час перебування у 2016 році на території Нігерії шукачу захисту не погрожували політичні опоненти її батька, що свідчить про можливість добровільного повернення на Батьківщину. На підставі вказаного висновку, ГУ ДМС України в Одеській області прийнято наказ № 172 від 09.09.2020 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту. Відповідаючи на доводи, зазначені в апеляційній скарзі, колегія суддів виходить з такого. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». За змістом частини 6 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. На підставі пункту 1 та пункту 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття біженець включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди. Законом України від 21.10.1999 року ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця. За правилами статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Відповідно до абзацу 5 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. За правилами пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Практичні рекомендації Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку, видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред`явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання. Також, Директива Ради Європейського Союзу Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру. Колегія суддів вважає, що ОСОБА_1 не відповідала наведеним вище стандартам для кваліфікації її статусу як біженця або як особи, що потребує міжнародного захисту. Так, за аналізом особової справи позивачки вбачається, що причиною неможливості її повернення на Батьківщину є переслідування її батька, члена політичної партії APGA, політичними опонентами PDP, APС про що позивачці стало відомо у 2018-2019 роках. Також позивачка вказала, що, станом на час звернення за міжнародним захистом, у Нігерії «погані керівники», що свідчить про можливість її переслідування з метою залякування та шантажу батька. Однак, суд першої інстанції, проаналізувавши актуальну інформацію по країні походження позивачки, встановив, що з 2015 року та по теперішній час Президентом Нігерії є Мохаммаду Бухарі, який є членом політичної партії Загальний прогресивний конгрес, яка об`єднала три опозиційні партії Нігерії Конгрес дій Нігерії, Конгрес за прогресивні зміни (APGA), Народна партія Нігерії. Вказані партії отримали більшість місць в Сенаті та Палаті Представників. Отже, з викладених обставин вбачається, що батько позивачки є членом політичної партії, яка з 2015 року займає одне з перших місць у парламенті країни та представник якої очолює країну, що спростовує доводи позивачки про те, що у Нігерії складна політична ситуація та «погані керівники», оскільки при владі знаходиться партія, членом якої є її батько. Понад те, судом першої інстанції правильно встановлено, що, відповідно до протоколу співбесіди, позивачка не зазнавала насилля або переслідувань, лише, зі слів ОСОБА_1 , коли їй було 10 років, тобто у 2002 році, на дім її родини напали опоненти батька та вдарили його. Проте, як обґрунтовано відзначив суд першої інстанції, позивачка ще 9 років проживала у Нігерії та не зазнавала переслідувань. Крім того, ОСОБА_1 зазначила, що під час спілкування у грудні 2017 року з матір`ю, остання була задоволеною та про жодні утиски чи переслідування доньці не повідомляла. Вказані факти свідчать про малоймовірність переслідування позивачки на території Нігерії за будь-якою ознакою, передбаченою Конвенцією про статус біженців 1951 року. Також суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що позивачка ще у 2011 році прибула до України з метою навчання, що свідчить про те, що вона не тікала від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишила територію країни добровільно з метою навчання в Україні. Колегія суддів вказує, що факт відсутності звернення у період з 2018 року до серпня 2020 року за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю позивачки та вказує на те, що мета звернення обумовлена лише потребою у легалізації на території України. Правова позиція стосовно тривалості проміжків часу із зверненням за міжнародним захистом повністю узгоджується із позицією Верховного Суду, зокрема, висловленою у постанові від 14.03.2018 року по справі №820/1502/17. Так, Верховний Суд зазначив, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. У доводах апеляції позивачка посилається на те, що суд першої інстанції не врахував посилання на інформацію по країні походження, яка, на її думку, свідчить про те, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими. Колегія суддів вважає, що посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення особи до країни громадянської належності їй буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 06.08.2020 року по справі № 420/3327/19, від 06.03.2019 року по справі № 826/14576/16, від 06.03.2019 року по справі № 815/2505/17, від 04.03.2019 року по справі № 815/2505/17. Враховуючи вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що за результатами розгляду особової справи позивачки разом з інформацією, наданою нею, співбесід останньої з посадовими особами відповідача, не встановлено об`єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивачки та реальної небезпеки для ОСОБА_1 Донатус стати в Нігерії жертвою переслідувань за конвенційними ознаками, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, які є необхідними для визнання особи біженцем або такою, яка потребує додаткового захисту в Україні. Доводи апеляційної скарги таких висновків не спростовують і зводяться до переоцінки встановлених судом першої інстанції обставин справи. Підсумовуючи викладене та враховуючи те, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи та вірно зазначена юридична кваліфікація встановлених фактів, колегія суддів, згідно зі ст. 316 КАС України, дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляції та про залишення рішення суду першої інстанції в силі. Підстави для розподілу судових витрат, передбачені статтею 139 КАС України відсутні. Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 19 травня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Доповідач суддя І. О. Турецька суддя Л. В. Стас суддя Л. П. Шеметенко Повне судове рішення складено 05.08.2021 року.