Постанова 4806 № 308/1062/17

Справа № 308/1062/17 П О С Т А Н О В А Іменем України 02 серпня 2021 року м. Ужгород Закарпатський апеляційний суд у складі головуючого судді КОНДОРА Р.Ю. суддів МАЦУНИЧА М.В., ГОТРИ Т.Ю. за участю секретаря ЖГАНИЧ К.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ужгороді цивільну справу № 308/1062/17 за скаргою стягувача ОСОБА_1 , заінтересовані особи Ужгородський міський відділ державної виконавчої служби Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), старший державний виконавець Ужгородського МВ ДВС Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) Дерев`янко Олександр Васильович і державний виконавець Ужгородського МВ ДВС Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) Ярешко Неллі Алексанівна, на дії, бездіяльність і рішення державних виконавців, за апеляційною скаргою Ужгородського міського відділу державної виконавчої служби Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) на ухвалу Ужгородського міськрайонного суду від 15 вересня 2020 року, повний текст якої складено 15 вересня 2020 року, головуючий суддя Придачук О.А., - встановив: ОСОБА_1 02.02.2017 звернулася до суду із зазначеною скаргою, яку в подальшому неодноразово уточнювала та доповнювала і остаточно мотивувала таким. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 25.12.2015, що набрало законної сили 26.01.2016, у справі № 2-6990/11 за її зустрічним позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про встановлення порядку користування квартирою та оплати комунальних послуг було покладено певні зобов`язання на ОСОБА_3 та ОСОБА_2 як на співвласників квартири на праві спільної сумісної власності: було зобов`язано не перешкоджати їй у користуванні підсобними приміщеннями - кухнею (з газовою плитою та водопостачанням), ванною кімнатою (з душем та водопостачанням), коридором та балконом (зі шнуром для сушки білизни), отримувати і користуватися усіма комунальними послугами, а також не порушувати правила проживання і дотримуватися норм санітарного стану в квартирі АДРЕСА_1 . На виконання вказаного рішення Ужгородським міськрайонним судом їй було видано два виконавчих листа № 2-6990/11 від 26.01.2016, боржниками за якими є ОСОБА_3 і ОСОБА_2 . Проте, боржниками вказане судове рішення не виконується у добровільному порядку, тому скаржниця 20.01.2017 подала до Ужгородського МВ ДВС виконавчі листи для виконання у примусовому порядку. 31.01.2017 на її домашню адресу надійшли два повідомлення від 26.01.2017, відповідно, ст. держвиконавця Ужгородського МВ ДВС Дерев`янка О.В. та держвиконавця цього ж органу ДВС ОСОБА_4 про повернення їй вказаних виконавчих документів без прийняття їх до виконання. При цьому, інші постанови або рішення державних виконавців їй не направлялися. Вважає, що вказані виконавчі листи повернуто їй як стягувачу неправомірно та без фактичних підстав, визначених законом для повернення виконавчого листа. Держвиконавці допустили неправомірні дії, бездіяльність коли фактично відмовилися виконувати покладені на них законом обов`язки щодо виконання у примусовому порядку рішення суду за вказаними виконавчими листами, чим порушили її права, свободи та охоронювані законом інтереси. Скаржниця зазначала також, що відповідно до ст. 19 Конституції України, ст. 18 ч.ч. 1, 2 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець зобов`язаний вживати передбачених Законом заходів щодо примусового виконання рішення, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії, здійснювати заходи примусового виконання рішення у спосіб і та в порядку, які встановлені виконавчим документом і законом. Держвиконавцями не вжито таких заходів. Стягувач ОСОБА_1 остаточно просила: визнати оскаржувані нею рішення (в т. ч. у формі повідомлення), дії, бездіяльність державних виконавців та іншої уповноваженої особи Ужгородського МВ ДВС - неправомірними; направити до Ужгородського МВ ДВС оригінали двох самостійних виконавчих листів № 2-6990/11 (боржники, відповідно, в одному - ОСОБА_3 , в іншому - ОСОБА_2 ), які на підставі рішення Ужгородського міськрайонного суду від 25.12.2015 № 2-6990/11 Ужгородським міськрайонним судом видано від 26.01.2016 стягувачу ОСОБА_1 , якою їх було подано за двома її самостійними заявами від 20.01.2017 до Ужгородського МВ ДВС - для примусового виконання, зобов`язати уповноважену особу, державних виконавців Ужгородського МВ ДВС усунути порушення (поновити порушене право стягувача ОСОБА_1 ) прийняти для обов`язкової реєстрації два самостійні виконавчі листи від 26.01.2016 № 2-6990/11 (боржники, відповідно в одному - ОСОБА_3 , в іншому - ОСОБА_2 ), зобов`язати державних виконавців Ужгородського МВ ДВС забезпечити виконання в повному обсязі вказаних виконавчих листів від 26.01.2016 № 2-6990/11 (боржники, відповідно в одному - ОСОБА_3 , в іншому - ОСОБА_2 ) з рішення Ужгородського міськрайонного суду від 25.12.2015 № 2-6990/11. Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду від 15.09.2020 змінену скаргу задоволено частково: визнано неправомірними дії старшого державного виконавця Дерев`янка О.В. щодо винесення повідомлення про повернення виконавчого документу стягувачу без прийняття до виконання від 26.01.2017 (виконавчого листа № 2-6990/11 виданого 26.01.2017 Ужгородським міськрайонним судом Закарпатської області, за яким стягувачем є ОСОБА_1 , а боржником - ОСОБА_3 ), та дії державного виконавця Ярешко (Кривки) Н.А. щодо винесення повідомлення про повернення виконавчого документу стягувачу без прийняття до виконання від 26.01.2017 (виконавчого листа № 2-6990/11 виданого 26.01.2017 Ужгородським міськрайонним судом Закарпатської області, за яким стягувачем є ОСОБА_1 , а боржником - ОСОБА_2 ); повідомлення про повернення виконавчого документу стягувачу без прийняття до виконання від 26.01.2017 (виконавчого листа № 2-6990/11 виданого 26.01.2017 Ужгородським міськрайонним судом Закарпатської області, за яким стягувачем є ОСОБА_1 , а боржником - ОСОБА_3 ), винесене старшим державним виконавцем Ужгородського МВ ДВС ГТУЮ у Закарпатській області Дерев`янком О.В., скасовано; повідомлення про повернення виконавчого документу стягувачу без прийняття до виконання від 26.01.2017 (виконавчого листа № 2-6990/11 виданого 26.01.2017 Ужгородським міськрайонним судом Закарпатської області, за яким стягувачем є ОСОБА_1 , а боржником - ОСОБА_2 ), винесене державним виконавцем Ужгородського МВ ДВС ГТУЮ у Закарпатській області Кривкою Н.А., скасовано. У задоволенні решти вимог скарги відмовлено. Приймаючи таке рішення, суд першої інстанції виходив із необхідності забезпечення повного і належного виконання рішення суду, що набрало законної сили, з того, що положення закону, внаслідок застосування яких були повернуті стягувачу виконавчі документи, були визнані неконституційними. Ужгородський МВ ДВС Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) оскаржив ухвалу суду першої інстанції як незаконну. Зазначає, зокрема, що державні виконавці діяли в межах закону та обґрунтовано не прийняли виконавчі документи до виконання і повернули їх, оскільки чинні вимоги ст. 26 ч. 2 Закону України «Про виконавче провадження» щодо сплати авансових внесків, від яких стягувач ОСОБА_1 не була звільнена, не були нею на відповідний час виконані. Втрата в подальшому чинності нормою закону не спростовує правильності дій держвиконавців. Просить скасувати ухвалу суду та відмовити в задоволенні скарги. У відзиві на апеляцію стягувач ОСОБА_1 просила залишити скаргу без задоволення, вказує також, що державні виконавці ухвалу суду не оскаржили, тож погодилися з нею. Держвиконавці ОСОБА_5 та ОСОБА_6 ухвалу суду першої інстанції не оскаржують. 26.05.2021 до апеляційного суду від Ужгородського МВ ДВС Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) при листі від 26.05.2021 № 37428 надійшов витяг із Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про смерть, в якому зафіксовано факт смерті ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 . Орган ДВС просить закрити провадження в справі, оскільки правовідносини, що мають у ній місце, не допускають правонаступництва. Заслухавши доповідь судді, розглянувши справу за правилами ст. 372 ч. 2 ЦПК України за відсутності учасників процесу, обговоривши висловлені доводи, перевіривши матеріали справи, суд приходить до такого. З матеріалів справи вбачається, що рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 25.12.2015 у справі № 2-6990/11 за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про встановлення порядку користування квартирою та оплати комунальних послуг на ОСОБА_3 та ОСОБА_2 були покладені зобов`язання на як на співвласників квартири на праві спільної сумісної власності: було зобов`язано не перешкоджати співвласнику ОСОБА_1 у користуванні підсобними приміщеннями - кухнею (з газовою плитою та водопостачанням), ванною кімнатою (з душем та водопостачанням), коридором та балконом (зі шнуром для сушки білизни), отримувати і користуватися усіма комунальними послугами, а також не порушувати правила проживання і дотримуватися норм санітарного стану в квартирі АДРЕСА_1 (а.с. 60-61 т. 1). На виконання цього рішення Ужгородський міськрайонний суд 26.01.2016 видав ОСОБА_1 два виконавчі листи № 2-6990/11, боржниками за якими є, відповідно, ОСОБА_3 і ОСОБА_2 , виконавчі документи були 20.01.2017 пред`явлені ОСОБА_1 до Ужгородського МВ ДВС для примусового виконання (а.с. 49, 54 т. 1). 26.01.2017 ст. держвиконавець Ужгородського МВ ДВС ОСОБА_5 і держвиконавець цього органу ДВС ОСОБА_7 склали на ім`я ОСОБА_1 повідомлення про повернення виконавчих документів стягувачу без прийняття до виконання через несплату стягувачем авансових внесків (а.с. 50, 56 т. 1). Законом України «Про виконавче провадження» (Закон № 1404-VIII) на час складення вказаних повідомлень передбачалося, що: до заяви про примусове виконання рішення стягувач додає квитанцію про сплату авансового внеску в розмірі 2 відсотків суми, що підлягає стягненню, але не більше 10 мінімальних розмірів заробітної плати, а за рішенням немайнового характеру та рішень про забезпечення позову - у розмірі одного мінімального розміру заробітної плати з боржника - фізичної особи та в розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - юридичної особи (ст. 26 ч. 2); виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо стягувач не надав підтвердження сплати авансового внеску, якщо авансування є обов`язковим (ст. 4 ч. 4 п. 8). Сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до ЦПК України, порушено їх права чи свободи (ст. 74 Закону № 1404-VIII, ст. 383 ЦПК України в редакції, що була чинною до 15.12.2017, ст. 447 цього Кодексу в редакції, чинній з 15.12.2017) Стягувач ОСОБА_1 оскаржила відповідні дії, бездіяльність і рішення державних виконавців, виходила з того, що ухвалене на її користь рішення суду щодо права і порядку користування приміщеннями квартири та забезпечення належних умов проживання в ній повинно бути виконане. Конституцією України встановлено, що судові рішення є обов`язковими до виконання на всій території України (ст. 124 ч. 5 в редакції, що була чинною до 30.09.2016). Відповідно до ст. 129-1 Конституції України, яка є чинною з 30.09.2016, судове рішення є обов`язковим до виконання; держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Аналогічні положення щодо обов`язковості виконання на всій території України судового рішення, що набрало законної сили, встановлені й частиною 1 статті 14 ЦПК України, а частина 2 цієї статті містить правило, відповідно до якого невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом (у редакції на час ухвалення судом рішення), що відповідає положенням ст. 18 редакції цього Кодексу, чинної з 15.12.2017. Рішення суду, що набрало законної сили, за заявою особи, на користь якої воно ухвалено, звертається до виконання (ст. 368 і ст. 431 ЦПК України відповідних редакцій ЦПК України). Реальне виконання рішення суду, що набрало законної сили, є обов`язковою складовою реалізації особою права на справедливий суд, передбаченого п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованої Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР, що підтверджується і висловленою Європейським судом з прав людини правовою позицією у «пілотному» рішенні «Юрій Миколайович Іванов проти України» (Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine) від 15.10.2009 (заява № 40450/04) і в багатьох інших справах як щодо України, так і щодо інших країн. Виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження, сукупністю дій органів і посадових осіб, визначених у законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів, які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених Конституцією, Законами України та іншими нормативно-правовими актами (ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження (Закон № 606-XIV), що у відповідній частині був чинним до 05.10.2016, ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» (Закон № 1404-VIII), що набрав чинності з 05.10.2016). Виконання рішення суду є невід`ємною стадією процесу правосуддя, виконавче провадження є сукупністю дій і правовідносин, урегульованих законами та іншими нормативно-правовими актами, які в процесі примусового виконання виникають і реалізуються між органами й посадовими особами, які здійснюють примусову реалізацію судових рішень, та особами, які беруть участь у виконавчому провадженні чи залучаються до проведення виконавчих дій відповідно до закону. Рішенням Конституційного Суду України від 15.05.2019 № 2-р(II)/2019 у справі № -368/2018(5259/18) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частини 2 статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 № 1404-VIII зі змінами. Конституційний Суд України у рішенні зазначив, зокрема, що: виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом; право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист; забезпечення державою виконання судового рішення як невід`ємної складової права кожного на судовий захист закладено на конституційному рівні у зв`язку із внесенням Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02.06.2016 № 1401-VIII змін до Конституції України та доповненням її, зокрема, статтею 129-1; обов`язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов`язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; Суд бере до уваги практику застосування Європейським судом з прав людини положень пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року в аспекті розуміння позитивного обов`язку держави щодо забезпечення виконання судового рішення; визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати принципам верховенства права та справедливості, гарантувати конституційне право на судовий захист; невиконання державою позитивного обов`язку щодо забезпечення функціонування запроваджуваної нею системи виконання судових рішень призводить до обмеження конституційного права на судовий захист та нівелює його сутність; з огляду на статті 3, 8, частини 1, 2 статті 55, частини 1, другу статті 129-1 Основного Закону України в аспекті гарантування на конституційному рівні права кожного на судовий захист та забезпечення державою виконання судового рішення відсутність у стягувача як особи, на користь якої ухвалене судове рішення, фінансової можливості сплатити авансовий внесок не повинна перешкоджати реалізації його права на виконання судового рішення; у чинному правовому регулюванні має бути встановлений такий порядок сплати авансового внеску особою, на користь якої ухвалене судове рішення, який забезпечив би в усіх випадках і за будь-яких умов повне й своєчасне виконання такого рішення та його обов`язковість; визначенням положеннями частини другої статті 26 Закону № 1404-VIII обов`язкової сплати авансового внеску особою, на користь якої ухвалене судове рішення, як необхідної умови початку примусового виконання цього рішення органом державної виконавчої служби, покладено на цю особу фінансовий тягар забезпечувати функціонування впровадженої державою системи виконання судових рішень, що не гарантує доступу для кожної такої особи до вказаної системи, отже, не забезпечує в усіх випадках і за будь-яких умов повного та своєчасного виконання цього рішення, його обов`язковості; держава має позитивний обов`язок забезпечувати виконання судового рішення, проте визначеним положеннями частини другої статті 26 Закону № 1404-VIII правовим регулюванням щодо обов`язкового авансування початку примусового виконання судового рішення особою, на користь якої ухвалене це рішення, такий обов`язок держави перекладено на вказану особу, що нівелює сутність її конституційного права на судовий захист та суперечить положенням статей 3, 8, частин 1, 2 статті 55, частин 1, 2 статті 129-1 Конституції України. Виходячи з наявних матеріалів справи, з обов`язковості чинного судового рішення та необхідності його виконання, з відсутності на час вирішення скарги правових підстав для застосування частини 2 статті 26 Закону № 1404-VIII, керуючись принципом верховенства права та враховуючи вказане вище рішення Конституційного Суду України, суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив частково скаргу стягувача ОСОБА_1 . Колегія суддів зауважує також, що державні виконавці, які саме і є суб`єктами цих правовідносин, ухвалу суду першої інстанції не оскаржували. Після постановлення Ужгородським міськрайонним судом 15.09.2020 ухвали про часткове задоволення скарги ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 померла, що підтверджується даними витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про смерть від 21.05.2021 № 00030840653, актовий запис про смерть від 20.04.2021 за № 706, зареєстрований реєстратором за № 00142337213, свідоцтво про смерть серії НОМЕР_1 видане 20.04.2021 ОСОБА_2 . Спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців); до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті; не входять до складу спадщини права та обов`язки, що нерозривно пов`язані з особою спадкодавця, зокрема, права та обов`язки особи як кредитора або боржника, передбачені ст. 608 ЦК України (ст.ст. 1216, 1218, ст. 1219 ч. 1 п. 5 ЦК України). Зобов`язання припиняється смертю кредитора, якщо воно є нерозривно пов`язаним з особою кредитора (ст. 608 ч. 2 ЦК України). Право ОСОБА_1 як кредитора (стягувача) (ст. 509 ч. 1 ЦК України, ст. 15 ч. 2 Закону України «Про виконавче провадження») вимагати виконання рішення суду щодо права і порядку користування приміщеннями квартири АДРЕСА_1 та забезпечення належних умов проживання в ній, рівно як і право оскаржити відповідні дії, бездіяльність і рішення державних виконавців в контексті виконання рішення, нерозривно пов`язані з її особою, оскільки стосувалися власне фізичного її проживання в квартирі, практичного користування жилим приміщенням. Зі смертю фізичної особи такі права припинилися і не допускають правонаступництва. За загальним правилом, що випливає з положень ст. 10 ч. 9, ст. 255 ч. 1 п. 7 ЦПК України, суд своєю ухвалою закриває провадження також і в справі за скаргою, що розглядається, якщо настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою, яка була однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва. Водночас застосування цих норм цивільного процесуального закону на стадії апеляційного провадження в силу положень ст. 368 ч. 1 ЦПК України має особливості, що випливають із норм ст. 377 цього Кодексу, за приписами яких якщо судом першої інстанції ухвалено законне і обґрунтоване рішення, смерть фізичної особи - сторони у спорі, що не допускає правонаступництва, після ухвалення такого рішення не може бути підставою для застосування вимог частини першої цієї статті (ст. 377 ч. 2), тобто, для скасування в апеляційному порядку повністю або частково судового рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, з закриттям провадження у справі з підстав, передбачених ст. 255 ЦПК України. Відтак, оскільки правильність по суті та справедливість ухвали суду першої інстанції держвиконавцями не спростована, попри відсутність правонаступництва стягувача у відповідних правовідносинах процесуальних підстав для задоволення апеляційної скарги, а також для скасування ухвали із закриттям провадження в справі немає, тому на підставі ст. 375, ст. 377 ч. 2 скаргу слід залишити без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції - без змін. Керуючись ст. 368 ч. 1, ст. 374 ч. 1 п. 1, ст. 375, ст. 377 ч. 2, ст. 382 ЦПК України, апеляційний суд - постановив: Апеляційну скаргу Ужгородського міського відділу державної виконавчої служби Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) залишити без задоволення, а ухвалу Ужгородського міськрайонного суду від 15 вересня 2020 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення може бути оскаржена до Верховного Суду. Повне судове рішення складене 2 серпня 2021 року. Судді