Ухвала КАС ВС № 200/9612/20-а

УХВАЛА 02 серпня 2021 року м. Київ справа № 200/9612/20-а адміністративне провадження № К/9901/25495/21 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., суддів Желєзного І.В. та Чиркіна С.М., перевіривши касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "АПК-Інвест" на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 18 лютого 2021 року та постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 17 червня 2021 року у справі № 200/9612/20-а за позовом Приватного акціонерного товариства "АПК-Інвест" до Державної Екологічної інспекції у Донецькій області про визнання протиправним та скасування наказу в частині, визнання протиправними дій, визнання протиправної бездіяльності, УСТАНОВИВ: 08 липня 2021 року до Верховного Суду звернулося Приватне акціонерне товариство "АПК-Інвест" з касаційною скаргою на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 18 лютого 2021 року та постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 17 червня 2021 року. Як убачається з оскаржуваних судових рішень та матеріалів касаційної скарги, предметом розгляду у цій справі є визнання протиправним та скасування наказу Інспекції "Про проведення позапланової перевірки ПрАТ "АПК-ІНВЕСТ" в частині перевірки дотримання вимог природоохоронного законодавства про використання та охорону земель, про поводження з відходами; визнання протиправними дії Інспекції щодо складення акта про недопущення на об`єкт для проведення перевірки від 09 жовтня 2020 року № 39; визнання протиправною бездіяльності Інспекції, яка виразилася у незабезпеченні проведення позапланової перевірки на підставі Направлення № 447/20 від 29 вересня 2020 року на проведення позапланової перевірки дотримання вимог природоохоронного законодавства та наказу Інспекції від 29 вересня 2020 року № 548 "Про проведення позапланової перевірки ПрАТ "АПК-ІНВЕСТ" і оформленні її результатів Актом перевірки. Відповідно до частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Статтею 129 Конституції України передбачено, що однією із основних засад судочинства визначено забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. За приписами частини першої статті 13 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Відповідно до частини першої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом. Згідно з частиною четвертою статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу. У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини 4 статті 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні. У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини четвертої статті 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду. У разі подання касаційної скарги на судове рішення, зазначене у частинах другій і третій статті 328 цього Кодексу, в касаційній скарзі зазначається обґрунтування того, в чому полягає неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення (рішень). Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що особи, які беруть участь у справі, у разі, якщо не погоджуються із ухваленими судовими рішеннями після їхнього перегляду в апеляційному порядку, можуть реалізувати право на їхнє оскарження у касаційному порядку тільки у визначених законом випадках. За приписами частини 1 статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо: 1) касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню; 2) є ухвала про закриття касаційного провадження у зв`язку з відмовою від раніше поданої касаційної скарги цієї самої особи на це саме судове рішення; 3) є постанова про залишення касаційної скарги цієї самої особи без задоволення або ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою цієї особи на це саме судове рішення; 4) скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на касаційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку касаційного оскарження, визнані судом неповажними; 5) суд у порядку, передбаченому частинами другою, третьою цієї статті, дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою; 6) Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі на судове рішення, зазначене у частині першій статті 328 цього Кодексу, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах). Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави. Тим самим Верховний Суд за допомогою загальної правозастосовної діяльності дає змогу досягнути індивідуального блага з урахуванням того, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Згідно з імперативними вимогами статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та статті 242 КАС України висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права; при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання. Отже, функціями Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні передусім є формування обґрунтованої правової позиції стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і відповідне спрямування судової практики в єдине і правильне правозастосування (вказати напрям, у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз`яснення змісту законодавчого акта в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах із вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав`язуючи при цьому судам нижчої інстанції результат вирішення конкретної судової справи. Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх громадян перед законом, який упроваджується шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб. Такий визначений законодавцем підхід до роботи Верховного Суду (формування в окремих справах конкретних правових висновків, що є обов`язковим для всіх судів та суб`єктів владних повноважень) є особливо актуальним у світлі положень частини п`ятої статті 125 Конституції України, згідно з якою адміністративні суди діють із метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин. Суд також звертає увагу на положення пункту 32 Копенгагенської Декларації, схваленої 12-13 квітня 2018 року у Комітеті міністрів Ради Європи, згідно з яким схвалюється суворе та послідовне застосування критеріїв стосовно прийнятності заяви у судовому процесі та в повному обсязі використання можливості оголосити заяву неприйнятною, якщо заявники не постраждали від значної шкоди. Суд враховує позицію Європейського Суду з прав людини, згідно з якою право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг; такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 36 рішення у справі "Golder v. the United Kingdom" № 4451/70, пункт 57 рішення у справі "Ashingdane v. the United Kingdom" № 8225/78, пункт 37 рішення у справі "Guerin v. France" № 25201/94, пункт 96 рішення у справі "Krombach v. France" № 29731/96, пункти 53, 55 рішення у справі "Воловік проти України" № 15123/03, пункт 27 рішення у справі "Пелевін проти України" № 24402/02, пункт 33 рішення у справі "Перетяка та Шереметьєв проти України" № 45783/05, ухвала щодо прийнятності заяви № 32671/02 у справі "Скорик проти України"); такі обмеження дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою, що може змінюватися відповідно до потреб і ресурсів суспільства; держава має право встановлювати правила судової процедури, у тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху у судовому процесі (рішення у справах "Osman v. The United Kingdom" № 23452/94 та "Kreuz v. Poland" № 28249/95); умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви; зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження у справах здійснюється судом після їх розгляду судом апеляційної інстанції (пункт 48 рішення у справі "Levages Prestations Services v. France" № 21920/93 та рішення у справі "Brualla Gomez de la Torre v. Spain" № 26737/95). При цьому Європейський суд з прав людини виходить з того, що право на справедливий судовий розгляд повинно тлумачитися з урахуванням одного з основоположних аспектів верховенства права, а саме принципу правової визначеності та дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна із сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення; відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (пункти 51, 52 рішення у справі "Ryabykh v. Russia" № 52854/99, пункти 46, 47 рішення у справі "Устименко проти України" № 32053/13). Суд також враховує положення, що містяться в Рекомендаціях № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07 лютого 1995 року, згідно з якими державам-членам рекомендовано вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження; скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися щодо тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону; вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу (частина "с" статті 7 Рекомендацій). Також Верховний Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, висловлену у рішенні "Zubac v. Croatia" [GC] від 05 квітня 2018 року (№ 40160/12), згідно з яким визнано відсутність порушення судом касаційної інстанції пункту 1 статті 6 Конвенції під час визнання касаційної скарги неприйнятною ratione valoris та відмови у перегляді рішень судів першої та апеляційної інстанції у справі. У цій справі Суд, зокрема виходив з наступного: застосування передбаченого законодавством порогу ratione valoris для подання скарг до верховного суду є правомірною та обґрунтованою процесуальною вимогою, враховуючи саму суть повноважень верховного суду щодо розгляду лише справ відповідного рівня значущості; Суд враховував обсяг, у якому справу було розглянуто в судах нижчої інстанції, наявність чи відсутність питань, пов`язаних зі справедливістю судового розгляду, проведеного в судах нижчої інстанції, а також характер повноважень суду, що розглядається; застосовуючи встановлені законодавством обмежень ratione valoris доступу до судів вищої інстанції, Суд повинен у різній мірі враховувати деякі додаткові фактори, зокрема, передбачуваність обмеження та чи можна стверджувати, що ці обмеження пов`язані з "надмірним формалізмом"; саме національний верховний суд, якщо цього вимагає національне законодавство, повинен оцінювати те, чи досягнуто передбачений законодавством поріг ratione valoris для подання скарги саме до цього суду; узгоджена національна судова практика та послідовне застосування цієї практики, як правило, задовольняють критерій передбачуваності стосовно обмеження доступу до суду вищої інстанції; Суд наголошує на цінності та важливості дотримання формалізованих норм процесу, за допомогою яких сторони забезпечують вирішення спору, оскільки завдяки цьому може, зокрема, забезпечуватися рівність сторін, запобігатися свавілля, забезпечуватися ефективне вирішення спору та розгляд справи судом упродовж розумного строку, а також забезпечуватися юридична визначеність та повага до суду (п.п. 83-88, 96). Верховний Суд враховує позицію ЄСПЛ, що міститься у пункті 31 рішення "Lazareviс v. Bosnia-Hercegovina" від 14 січня 2020 року (№ 29422/17), де зазначено, що апеляція заявника з питань правових питань до Верховного Суду була відхилена як несумісна ratione valoris і тому не була розглянута по суті. У зв`язку із цим, застосування встановлених законодавством обмежень ratione valoris для звернення до Верховного Суду є законним та обґрунтованим, враховуючи саму суть ролі Верховного Суду у вирішенні питань, що мають необхідне значення. Як зазначив Європейський Суд з прав людини у рішенні у справі "Науменко проти України" (заява № 41984/98, п. 52), правова певність (визначеність) передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже раз вирішеної справи; цей принцип наполягає на тому, що жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого і обов`язкового рішення тільки з метою нового слухання і вирішення справи; повноваження судів вищої ланки переглядати рішення повинні використовуватися для виправлення судових помилок, помилок у здійсненні правосуддя, а не заміни рішень; перегляд в порядку нагляду не може розглядатися як прихована апеляція, і сама можливість двох поглядів на один предмет не є підставою для повторного розгляду; відхилення від цього принципу можливе тільки, коли воно спричинене незалежними і непереборними обставинами. Такий підхід повною мірою відповідає принципу субсидіарності (the principle of subsidiarity), який гарантує вирішення питання на тому рівні, який є достатнім з огляду на складність такого питання. Скаржником не наведено достатніх та обґрунтованих підстав для касаційного оскарження та для прийняття Верховним Судом до розгляду касаційної скарги у справі № 200/9612/20-а, передбачених частиною четвертою статті 328 КАС України. Крім того, щодо посилання ПрАТ "АПК-Інвест" на неправильне застосування судами попередніх інстанцій абзацу 11 частини першої статті 6 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» від 05 квітня 2007 року № 877-V (далі - Закон № 877-V) та неврахування судами висновків Верховного Суду щодо застосування вказаної норми, колегія суддів зазначає наступне. Суд встановив, що доводи касаційної скарги стосуються не твердження скаржника про неправильне застосування судами попередніх інстанцій абзацу 11 частини першої статті 6 Закону № 877, а необхідності переоцінки доказів у справі, а саме, доказів щодо обставин позапланової перевірки, яка відбулася відповідно до наказу Інспекції від 29 вересня 2020 року № 548 за тими самими фактами, що були підставою для проведення попереднього позапланового заходу державного нагляду. Крім того, безпідставним також є твердження позивача щодо неврахування судами попередніх інстанції висновків щодо застосування абзацу 11 частини першої статті 6 Закону № 877-V, викладених в постановах ВС від 02 жовтня 2019 року у справі № 420/5658/18 та від 28 вересня 2020 року у справі № П/811/2498/17, оскільки викладені в оскаржуваних судових рішеннях висновки судів попередніх інстанцій, повністю узгоджуються із вищевказаними висновками суду касаційної інстанції. Водночас, Суд встановив, що обставини у наведених скаржником справах є відмінними від тих, що встановлені у справі № 200/9612/20-а, рішення у якій оскаржуються, що передбачає і відмінний підхід до застосування норм закону, а тому вищевказані твердження ПрАТ "АПК-Інвест" щодо невідповідності висновків судів попередніх інстанцій не можуть бути враховані Судом у цій справі. З приводу наведених скаржником підстав касаційного оскарження про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанції частин першої-третьої статті 7 Закону №877-V та відсутність висновків Верховного Суду щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, колегія суддів зазначає, що у цій частині доводи скаржника, наведені в обґрунтування вказаних тверджень, також фактично зводяться до переоцінки доказів (помилкового зазначення адреси позивача в наказі Інспекції від 29 вересня 2020 року № 548). Крім того, зі змісту касаційної скарги вбачається що позивачем не наведено достатніх обґрунтувань про необхідність формулювання висновків Верховного Суду щодо застосування частин першої-третьої статті 7 Закону №877-V. Водночас, згідно з правовою позицією, викладеною, зокрема, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Щодо доводів касаційної скарги про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права (статті 19 Конституції України, частини сьомої статті 19 Господарського кодексу України, абзацу 6 частини першої статті 3, частини десятої статті 4, абзацу 6 частини другої статті 8, абзацу 16 частини першої статті 12 Закону №877-V) та неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 11 серпня 2020 року у справі № 320/5970/17, колегія суддів наголошує, що позивачем не зазначено, в чому полягає неправильне застосування судом апеляційної інстанції вказаних норм. При цьому, як було встановлено судом апеляційної інстанції, вказана перевірка, здійснена відповідно до наказу від 29 вересня 2020 року № 548, не відбулася через недопуск позивачем Інспекції, з приводу чого було складено акт про недопущення на об`єкт для проведення перевірки від 09 жовтня 2020 року №

39. Однак, позивач наполягає на тому, що акт про недопущення до перевірки був складений з метою приховування бездіяльності Інспекції, тобто фактично позивач, знову ж таки, ставить питання про переоцінку судами доказів та встановлення, на підставі такої переоцінки, нових обставин справи, які б свідчили, що відповідач фактично самостійно відмовився від проведення такої перевірки та не надав позивачу інформації щодо результатів її проведення. Крім того, Суд вважає безпідставним посилання позивача на те, що судом апеляційної інстанції не враховано висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 11 серпня 2020 року у справі № 320/5970/17, які полягають у тому, що «протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень має місце в тому випадку, коли в межах повноважень суб`єкта владних повноважень існує обов`язок вчинити конкретні дії але він не виконаний», оскільки, як було встановлено судом апеляційної інстанції, відповідача не було допущено до проведення перевірки, а тому останній був позбавлений можливості її провести та скласти за її результатами акт проведення перевірки. У зв`язку із чим, судом апеляційної інстанції було правильно зазначено про відсутність протиправної бездіяльності Інспекції при проведенні позапланової перевірки на підставі наказу та направлення № 447/20 від 29 вересня 2020 року. З приводу тверджень скаржника щодо порушень судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неврахування висновків щодо їх застосування, викладених у постановах Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 669/930/16-ц та від 26 лютого 2020 року у справі № 287/167/18-ц щодо обґрунтованості судових рішень, колегія суддів зазначає, що вказані твердження жодним чином не спростовують висновків судів попередніх інстанцій щодо результатів розгляду справи. Вказані рішення Касаційного цивільного суду безпосередньо не стосуються питання проведення планових (позапланових) перевірок суб`єктів господарювання в частині дотримання вимог природоохоронного законодавства про використання та охорону земель, зокрема щодо складання акта про недопуск до перевірки та акта за результатами проведення планової (позапланової) перевірки. При цьому, Суд звертає увагу на позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 10 вересня 2013 року у справі № 21-237а13, яка полягає у тому, що акт перевірки не є рішенням суб`єкта владних повноважень у розумінні процесуального закону, не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов`язків для осіб, робота (діяльність) яких перевірялися, тому його висновки не можуть бути предметом спору. Відсутність спірних відносин, в свою чергу, виключає можливість звернення до суду, оскільки відсутнє право, що підлягає судовому захисту. Акт перевірки є носієм доказової інформації про виявлені контролюючим органом порушення вимог податкового, валютного та іншого законодавства суб`єктами господарювання, документом, на підставі якого приймається відповідне рішення контролюючого органу, а тому оцінка акта, в тому числі й оцінка дій службових осіб контролюючого органу щодо його складання, викладення у ньому висновків перевірки, може бути надана судом при вирішенні спору щодо оскарження рішення, прийнятого на підставі такого акта. Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 810/5854/14 вказала, що акт перевірки дотримання суб`єктом господарювання вимог законодавства не є правовим документом, який установлює відповідальність для позивача, та відповідно не є актом індивідуальної дії у розумінні частини першої статті 17 КАС України. При цьому дії службової особи щодо складання такого акта та включення до нього певних висновків не породжують обов`язкових юридичних наслідків, що не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов`язків для позивача. Таким чином, висновки суду апеляційної інстанції про те, що акт про недопущення на об`єкт для проведення перевірки від 09 жовтня 2019 року № 39, а також дії, пов`язані із складанням акта та проведенням перевірки не створюють для позивача правових наслідків у вигляді виникнення зміни або припинення його прав та безпосередньо не породжує для позивача будь-яких обов`язків, узгоджується із висновками Верховного Суду України та Великої Палати Верховного Суду, а доводи касаційної скарги щодо порушення судом апеляційної норм процес права є безпідставними. За приписами пункту 6 частини 1 статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі на судове рішення, зазначене у частині першій статті 328 цього Кодексу, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах). На підставі вищенаведеного, а також з урахуванням того, що передбачені статтею 328 КАС України виняткові обставини для перегляду Верховним Судом цієї справи в касаційному порядку скаржником належним чином не обґрунтовані у касаційній скарзі, суд прийшов до висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити. Аналогічна позиція щодо застосування положень частин четвертої, п`ятої статті 328 та пункту 6 частини 1 статті 333 КАС України, висловлена Верховним Судом в ухвалах від 18 серпня 2020 року, від 08 квітня 2021 року у справі № 160/11646/19, від 28 липня 2021 року у справі №300/2156/19. Керуючись статтями 248, 328, 333, 355, 359 КАС України, суд УХВАЛИВ :

1. Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Приватного акціонерного товариства "АПК-Інвест" на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 18 лютого 2021 року та постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 17 червня 2021 року у справі №200/9612/20-а за позовом Приватного акціонерного товариства "АПК-Інвест" до Державної Екологічної інспекції у Донецькій області про визнання протиправним та скасування наказу в частині, визнання протиправними дій, визнання протиправної бездіяльності.

2. Копію ухвали разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами направити особі, яка подала касаційну скаргу.

3. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач: Я.О. Берназюк Судді І.В. Желєзний С.М. Чиркін