Постанова Одеський апеляційний суд № 520/10225/15-ц

Номер провадження: 22-ц/813/1794/21 Номер справи місцевого суду: 520/10225/15-ц Головуючий у першій інстанції Васильків О.В. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21.07.2021 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів: Дришлюка А.І., Громіка Р.Д., при секретарі: Павлючук Ю.В., за участю: адвоката Ореза В.П., що діє в інтересах ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , адвоката Гладишевої О.О., що діє в інтересах ОСОБА_3 , переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Ореза Валентина Павловича в інтересах правонаступників ОСОБА_4 - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , на рішення Київського районного суду м. Одеси від 02 березня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_4 , правонаступником якого є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма «Нива», Виконавчого комітету Одеської міської ради та ОСОБА_3 про визнання недійсним договору про інвестування будівництва будинку, визнання дій неправомірними, скасування свідоцтва про право власності на квартиру, - в с т а н о в и в: 22 липня 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма «Нива», Виконавчого комітету Одеської міської ради та ОСОБА_3 , який уточнив 16 березня 2015 року, а також 16 лютого 2017 року надав заяву про уточнення підстав позову, та просив суд визнати недійсним договір №3и про інвестування будівництва від 01 грудня 2008 року, укладений між СТОВ Агрофірма «Нива» та ОСОБА_3 ; визнати неправомірними дії СТОВ Агрофірма «Нива» щодо передачі квартири АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_3 згідно акту №3і приймання-передачі від 27 грудня 2011 року по договору №3і про інвестування будівництва від 01 грудня 2008 року; скасувати свідоцтво про право власності від 21 травня 2012 року на квартиру АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_3 .. Позов обґрунтований тим, що він як юрист та засновник Інформаційно-технічного центру «Аргумент» більш ніж 10 років на безоплатній основі надавав юридичну допомогу відповідачу, СТОВ Агрофірма «Нива», в зв`язку з чим директор вказаного підприємства запропонував йому в 2006 році купити квартиру у багатоквартирному будинку за будівельною адресою: АДРЕСА_2 , по ціні нижче ринкової. За договором купівлі-продажу майнових прав від 01.12.2008 року ОСОБА_4 купив у СТОВ Агрофірма «Нива» на підставі усної домовленості з директором, яка мала місце у 2006 році, однокімнатну квартиру АДРЕСА_3 за власні кошти в сумі - 132 300 грн., які вніс у повному обсязі в касу Агрофірми «Нива» від свого імені. Ці кошти належали йому особисто на праві власності, оскільки були набуті до укладення шлюбу з відповідачкою ОСОБА_3 , в тому числі частина коштів була отримана за договором позики з ОСОБА_6 , частина коштів була знята з депозитного рахунку позивача. 15 грудня 2011 року вказана квартира була передана йому у власність на підставі акту №3 прийому-передачі. На початку 2012 року він розпочав оформлення документів на квартиру, однак через хворобу не зміг своєчасно його завершити. Лише у 2015 році, не знайшовши в себе договору купівлі-продажу майнових прав від 01.12.2008 року та акту №3 прийому-передачі від 15 грудня 2011 року, він звернувся до Агрофірми «Нива» та до КП «ОМБТІ та РОН» і отримав копії архівних матеріалів. Вивчаючи надані документи він дізнався, що відповідач ОСОБА_3 на підставі договору №3и про інвестування будівництва багатоквартирного житлового будинку від 01.12.2008 року та акту №3і прийому-передачі від 27.12.2011 року отримала 21.05.2012 року на своє ім`я свідоцтво про право власності на спірну квартиру та 07.06.2012 року зареєструвала своє право власності, внаслідок чого він не може здійснити оформлення права власності на квартиру. Він вважає отримане відповідачкою свідоцтво про право власності на квартиру недійсним, так як підставою для його отримання стали неправомірні документи - договір №3и від 01.12.2008 року та акт №3і приймання-передачі від 27.12.2011 року. При цьому він наголошує на тому, що інвестувати кошти в будівництво відповідачка ОСОБА_3 могла тільки шляхом укладення інвестиційного договору з організацією, яка є управителем фонду фінансування будівництва, тоді як Агрофірма «Нива» мала право лише на розпорядження майновими правами на частку в житловому будинку. Крім того, він вважає, що відповідачка ОСОБА_3 ввела в оману директора Агрофірми «Нива» щодо обставин, які мали істотне значення для укладання договору, а саме щодо прав та обов`язків сторін відносно фінансування за договором про інвестування, необхідності укладення договору про інвестування саме з нею та відсутності обізнаності та згоди позивача на укладення вказаного договору саме з відповідачкою. Він наголошує на тому, що вказаний правочин був вчинений під впливом обману, що дає підстави для застосування спеціальної позовної давності у п`ять років, передбаченої ч. 3 ст. 258 ЦК України. Крім того, він не знав і не міг знати про порушення його прав та в будь-якому випадку визнання позову Агрофірмою «Нива» перериває перебіг строку позовної давності. До того ж він стверджує, що договір від 01.12.2008 року між СТОВ Агрофірма «Нива» та ОСОБА_3 порушує публічний порядок, тому що спрямований на порушення його конституційних прав, незаконне заволодіння його майном (спірною квартирою, коштами, сплаченими за її придбання), та взагалі Порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, який діяв на момент виникнення спірних правовідносин, не передбачав такого документу як договір про інвестування будівництва в якості підстав для проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно. 10 лютого 2016 року та 29 листопада 2016 року адвокат Бойко Наталія Іванівна в інтересах відповідача ОСОБА_3 надала до суду заперечення проти позову, у яких зазначається, що позовна заява ОСОБА_4 є безпідставною з огляду на наступне. Позивач ОСОБА_4 та відповідач ОСОБА_3 перебували у фактичних шлюбних відносинах, проживали однією сім`єю в квартирі за адресою: АДРЕСА_4 , вели спільне господарство протягом трьох років, після чого, 25.10.2008 року зареєстрували у встановленому законом порядку шлюб. Таким чином, на час укладення відповідачкою ОСОБА_3 договору №3и про інвестування будівництва багатоквартирного житлового будинку від 01.12.2008 року, отримання нею акту №3і прийому-передачі від 27.12.2011 року та 21.05.2012 року на свідоцтва про право власності на спірну квартиру, а також здійснення 07.06.2012 реєстрації права власності на квартиру, сторони перебували у шлюбі, проживали разом та кожен з них був обізнаний щодо подій в житті іншого. Відтак відлік позовної давності за вимогами про визнання договору інвестування недійсним почався 02.12.2008 року та сплинув 02.12.2011 року, у зв`язку з чим в задоволенні позовних вимог слід відмовити. Позивачем невірно обраний спосіб захисту прав при заявлені вимоги щодо визнання неправомірними дій Агрофірми щодо передачі квартири АДРЕСА_1 , на ім`я ОСОБА_3 згідно акту №3і від 27.12.2011 року до договору №3и про інвестування будівництва багатоквартирного житлового будинку від 01.12.2008 року, що є підставою для відмови в позові у цій частині. Стосовно застосування спеціальної позовної давності сторона відповідача зазначає, що посилання позивача є недоцільним, так як вказана ч. 3 ст. 258 ЦК України виключена на підставі Закону України №4176-VІ (4176-17) від 20.12.2011 року. 02 травня 2016 року представник відповідача СТОВ Агрофірма «Нива» - Негря О.В. надав до суду заяву, у якій визнав позовні вимоги ОСОБА_4 в повному обсязі. Позивач ОСОБА_4 до судових засідань не з`явився, на час розгляду справи утримується під вартою в ОСІ УДДВП в Одеській області. 14.02.2017 року направив до суду письмові пояснення щодо заперечень на позов, в яких посилається на те, що знайомий з відповідачкою ОСОБА_3 з кінця 2006 року. Погодившись на її прохання у 2008 році, він та відповідачка ОСОБА_3 уклали фіктивний шлюб, однак сімейних стосунків між ними ніколи не виникало, кожен жив своїм життям. Відповідачка ОСОБА_3 постійно перебувала у своєї подруги ОСОБА_8 , де і зберігала свої коштовні речі та документи, в зв`язку з чим позивач не знав і не міг знати про оформлення відповідачкою на себе спірної квартири. Позивач стверджує, що відповідач ОСОБА_3 отримала документи, на підставі яких здійснила реєстрацію за собою права власності, ввівши в оману директора СТОВ Агрофірма «Нива». Адвокат Орез В.П. в інтересах позивача ОСОБА_4 в судових засіданнях підтримував уточнені позовні вимоги та просить позов задовольнити в повному обсязі. Отримавши заяву про уточнення підстав позову 16.02.2017 року, суд в судовому засіданні 12.12.2017 року запропонував представнику позивача визначитись з правовими нормами, доказами на підтвердження заявлених вимог та описаними фактами у позовних вимогах. Представник категорично наполягав на всіх позовних вимогах та посилався на правовідносини між сторонами, які врегульовані ст. ст. 4, 5 Закону України «Про інвестиційну діяльність», ст. 2 Закону України «Про фінансово - кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю», щодо норм Цивільного кодексу України представник вказав наступні - ст. ст. 227, 228, 230, 234 ЦК України, як обґрунтування для задоволення позовних вимог. Відповідач ОСОБА_3 , присутня в судовому засіданні 12.12.2017 року, пояснила, що з позивачем вони прожили разом 10 років. У 2008 році позивач повідомив, що придбав квартиру, яку бажає оформити на відповідачку. Всі переговори щодо цього питання відбувались за участю позивача з відповідачкою та директора Агрофірми «Нива» - ОСОБА_9 , бухгалтера фірми та в присутності інших людей. Далі дії по оформленню квартири також здійснювались сторонами спільно, оскільки відповідачка не знає, що і де знаходиться в м. Одесі. В квартирі був зроблений ремонт, кошти на здійснення якого надавались матір`ю відповідачки. Квартиру здавали в оренду за усними договорами. У 2012 році за адресою: АДРЕСА_2 , було створено ОСББ та на всіх зборах з цього приводу був присутній позивач. В спірній квартирі відповідач ОСОБА_3 жила лише 1,5 місяця - з червня по серпень 2015 року. Представники відповідача ОСОБА_3 - адвокати Бойко Н.І. та Чумаченко О.М. в ході розгляду справи підтримували надані заперечення та просили у задоволенні позову відмовити в повному обсязі. Представник відповідача СТОВ Агрофірма «Нива» - Негря О.В., в судових засіданнях підтримував заяву про визнання позовних вимог. На питання головуючого щодо наявності двох договорів, двох актів прийому передачі об`єкта, підписаних керівництвом відповідача з різними особами відповів, що так сталося. До судового засідання 02.03.2018 року не з`явився, в телефонному режимі повідомив, що не може прибути до суду у зв`язку із складними погодними умовами, заяву про визнання вимог підтримав. Представник відповідача Виконавчого комітету Одеської міської ради - Юраш В.В., у судовому засіданні 26.05.2017 року надав інформацію суду щодо витребування документів, в подальшому до судових засідань представники Виконавчого комітету Одеської міської ради не з`явилися, повідомлялися належним чином, причини неявки суду невідомі. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 02 березня 2018 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма «Нива», Виконавчого комітету Одеської міської ради та ОСОБА_3 про визнання недійсним договору про інвестування будівництва будинку, визнання дій неправомірними та скасування свідоцтва про право власності на квартиру, відмовлено. Ухвалою Одеського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року до участі у справі залучені ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у якості правонаступників позивача ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , у зв`язку з тим, що вони є дітьми позивача та його спадкоємцями за заповітом та у відповідності до статті 55 ЦПК України є правонаступниками померлого батька ОСОБА_4 . В апеляційній скарзі адвокат Орез Валентин Павлович в інтересах правонаступників позивача ОСОБА_4 - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи, наведені у апеляційній скарзі та у відзиві адвоката Чумаченко Олени Миколаївни в інтересах відповідача ОСОБА_3 на апеляційну скаргу, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга адвоката Ореза Валентина Павловича в інтересах правонаступників позивача ОСОБА_4 - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , підлягає задоволенню частково за таких підстав. У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом. Визначення поняття зобов`язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов`язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України). За змістом частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Згідно із частини першої статті 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Стаття 204 ЦК України регламентує принцип презумпції правомірності правочину, за змістом якого правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Правомірний правочин є підставою виникнення та підтвердженням наявності цивільних прав та обов`язків (частини 2 статті 11 ЦК України). За правилами статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Стаття 227 ЦК України визначає, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. Якщо юридична особа ввела другу сторону в оману щодо свого права на вчинення такого правочину, вона зобов`язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану таким правочином. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним (частини 1 та 2 статті 228 ЦК України). Якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування (частина 1 статті 230 ЦК України). Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина 1 статті 229 ЦК України). Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Однією із вимог чинності правочину є його спрямованість на реальне настання правових наслідків. Для фіктивності правочину має бути умисел обох сторін на його завідоме невиконання. Наміри невиконання такого правочину мають бути на стадії його вчинення (частина 1 статті 234 ЦК України). Згідно зі статтею 1 Закону України «Про інвестиційну діяльність» в редакції чинної на дату укладення договору про пайову участь у будівництві житла - 01 грудня 2008 року), інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об`єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект. Такими цінностями можуть бути, зокрема, рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності). Статтею 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» встановлено, що об`єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об`єкти власності, а також майнові права. Відповідно до статті 5 Закону України «Про інвестиційну діяльність» суб`єктами (інвесторами і учасниками) інвестиційної діяльності можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних держав, а також держави. Інвестори - суб`єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об`єкти інвестування. Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності. Згідно зі статтею 9 Закону України «Про інвестиційну діяльність», основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб'єктами інвестиційної діяльності, є договір (угода). Укладання договорів, вибір партнерів, визначення зобов`язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України, є виключною компетенцією суб`єктів інвестиційної діяльності. Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_4 та відповідач ОСОБА_3 зареєстрували шлюб 25.10.2008 року, актовий запис №1595, що підтверджується свідоцтво про шлюб, серії НОМЕР_1 , видане Міським відділом реєстрації актів цивільного стану Головного управління юстиції в Одеській області (т. 1, а.с. 6). Позивач ОСОБА_4 на підтвердження своїх пояснень, що він працював юристом, доказів не надав, встановлено та не оспорювалось сторонами, що позивач протягом тривалого часу в СТОВ Агрофірма «Нива» виконував доручення як юрист. Вказані обставини визнали позивач ОСОБА_4 , відповідач ОСОБА_3 та представник відповідача СТОВ Агрофірма «Нива». З Договору №3и про інвестування будівництва багатоквартирного будинку (дольова участь в будівництві житла) від 01.12.2008 року вбачається, що СТОВ Агрофірма «Нива» в особі директора ОСОБА_9 - «Забудовник» та ОСОБА_3 - «Інвестор» уклали договір, відповідно до якого «Інвестор» приймає участь в інвестуванні будівництва багатоквартирного житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , а « Забудовник » зобов`язується передати по акту приймання-передачі «Інвестору» після введення будинку в експлуатацію однокімнатну квартиру АДРЕСА_5 загальною площею 46,0 кв.м., в тому числі жилою площею 19,3 кв.м. (т. 1, а.с. 8). Відповідно до Акту №3і приймання-передачі від 27.12.2011 року СТОВ Агрофірма «Нива» згідно договору №3и про інвестування будівництва багатоквартирного будинку (дольова участь в будівництві житла) від 01.12.2008 року за адресою АДРЕСА_6 , передала, а ОСОБА_3 одержала квартиру АДРЕСА_5 , розташовану на 3 поверсі вищевказаного будинку (т. 1, а.с. 9). На підставі вказаних документів відповідачу ОСОБА_3 виконавчим комітетом Одеської міської ради 21.05.2012 року було видане свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 , в цілому, дійсно належить гр. ОСОБА_3 , на праві приватної власності (т. 1, а.с. 10), та 07.06.2012 року здійснено державну реєстрацію права власності, про що суду надано виданий КП «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості» витяг про державну реєстрацію прав (т. 1, а.с. 11). Відповідно до Договору купівлі-продажу майнових прав від 01.12.2008 року СТОВ Агрофірма «Нива» в особі директора ОСОБА_9, який діє на підставі Статуту, відповідно до умов договору з ТОВ БВФ «Югсел» №4 від 01.08.2003р. про співробітництво в будівництві багатоквартирного будинку та протоколу розподілу квартир в буд. АДРЕСА_6 , від 25.11.2008р., з одного боку та громадянин ОСОБА_4 уклали договір, відповідно до якого СТОВ Агрофірма «Нива» продає, а ОСОБА_4 купує за ціною, яка вказана у цьому договорі, майнові права на новозбудоване майно, а саме квартиру АДРЕСА_7 . Майнове право на новозбудоване майно після державної реєстрації стає правом власності Покупця на Новозбудоване майно (квартиру), як на нерухомість (т. 1, а.с. 12). З Акту №3 приймання-передачі від 15.12.2011 року вбачається, що згідно договору №4 від 01.08.2003р. на інвестування будівництва житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_6 , та договору купівлі-продажу майнових прав від 01.12.2008 року СТОВ Агрофірма «Нива» передала, а ОСОБА_4 одержав квартиру АДРЕСА_5 , розташовану на 3 поверсі (т.1, а.с. 13). Дослідивши вказані Договори та Акти судом було запропоновано представнику СТОВ Агрофірма «Нива» обґрунтувати визнання ними позову та повідомити суд щодо наявності та походження обох Договорів та Актів, які підписані однією і тією же особою від СТОВ Агрофірма «Нива», але однозначної відповіді суд не отримав. При цьому представник СТОВ Агрофірма «Нива» не оспорював того факту, що і Договір з позивачем, і Договір з відповідачем підписував керівник СТОВ Агрофірма «Нива». В зв`язку з встановленим суд критично відноситься до заяви СТОВ Агрофірма «Нива» щодо визнання позову. Із Довідки з Адресного реєстру м. Одеси про резервування адреси об`єкта нерухомого майна від 06.02.2012 року №337155/1 вбачається, що у Адресному реєстрі м. Одеси зарезервовано наступну адресу об`єкта нерухомого майна - квартира - АДРЕСА_8 . Довідка надана на підставі замовлення від 23.01.2012 року №80 позивача ОСОБА_4 (т. 1, а.с. 14). Судом досліджені прибуткові касові ордери, з яких вбачається, що ОСОБА_4 сплачені до СТОВ Агрофірма «Нива» 09.06.2009 року 50 000 грн. за квартиру та 29.12.2008 року 4 000 грн. аванс за квартиру (т. 1 а.с. 32-33). На підтвердження доводів позивача стосовно того, що сплачені ним за спірну квартиру кошти були його особистою власністю, суду надано: - виписка по вкладному (депозитному) рахунку в ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» від 21.07.2015 року по особовому рахунку № НОМЕР_2 за період з 13.06.2008 року по 13.07.2009 року, з якого вбачається, що 24.06.2009 року було достроково розірвано фіксований депозит з виплатою 57 395,41 грн. (т. 1, а.с. 7); - копії розписок про одержання в борг у ОСОБА_6 грошових коштів у сумі 132 500 грн. - на придбання квартири та 75 000 грн. - для ремонту (т. 1, а.с. 15-16). Довідкою №38 від 16.10.2015 року СТОВ Агрофірма «Нива» підтверджує, що ОСОБА_3 в період з 01.12.2008 року по теперішній час не вносила грошові кошти в касу або на розрахунковий рахунок СТОВ Агрофірма «Нива» в рахунок оплати за квартиру АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 161). Обставини внесення коштів за об`єкт нерухомості позивачем ОСОБА_4 відповідачем ОСОБА_3 не оспорювались, але на підтвердження пояснень щодо наявності у відповідачки власних грошових коштів суду надані заяви на видачу готівки та на отримання грошових переказів (т. 1, а.с. 99-115), з яких вбачається, що відповідач ОСОБА_3 протягом 2011-2015 років регулярно отримувала грошові кошти від своєї матері, які витрачала на ремонт квартири. Однак обставини щодо внесення грошових коштів не стосуються предмета доказування у даній справі, в зв`язку з чим суд відхиляє вказані докази. Стороною відповідача СТОВ Агрофірма «Нива» на підтвердження обставини, що багатоквартирний житловий будинок, розташований по АДРЕСА_6 , замовником якого було СТОВ Агрофірма «Нива», на початку будівництва і на дату підписання декларації про готовність об`єкта до експлуатації, мав адресу: АДРЕСА_6 , надано відповідну довідку та Декларацію про готовність об`єкта до експлуатації (т. 1, а.с. 38-41). Судом досліджено Договір №4 про співробітництво в будуванні багатоквартирного будинку, укладений 01.08.2003 року між СТОВ Агрофірма «Нива» та ТОВ Будівельно-виробнича фірма «Югсел» (т. 1, а.с. 128-129), умовами якого передбачено, що долею СТОВ Агрофірма «Нива» в будівництві є доля в незавершеному будівництвом житловому будинку - 8 процентів незавершеного будівництва, а після будівництва житлового будинку - квартири, загальна площа яких складає 8 процентів загальної площі всіх квартир в цьому будинку. З протоколу розподілу приміщень в будинку АДРЕСА_2 (будівельна адреса) від 25.11.2008 року вбачається, що відповідно до Договору №4 від 01.08.2003 року «Про співробітництво в будівництві багатоквартирного будинку» за СТОВ «Нива» закріплені квартири в будинку АДРЕСА_2 , в тому числі, квартира АДРЕСА_5 , 44,1 кв.м. (т. 1, а.с. 181). Допитані в судовому засіданні 26.01.2018 року та 02.03.2018 року свідки засвідчили наступне. Свідок ОСОБА_6 суду засвідчила, що є колишньою дружиною позивача ОСОБА_4 , з яким вона прожила разом 25 років: з 1983 року по 1995 рік в зареєстрованому шлюбі, з 1995 року по 2015-початок 2016 року в фактичних шлюбних відносинах. Позивач ОСОБА_4 та свідок ОСОБА_6 мають двох повнолітніх доньок. Одна донька жила в квартирі на АДРЕСА_9 , спірна квартира призначалась для молодшої доньки. Свідок ОСОБА_6 підтвердила факт боргових відносин з позивачем та пояснила, що надавала йому грошові кошти для інвестування квартири для молодшої доньки. Стосовно інвестування квартири відповідачкою ОСОБА_3 свідку нічого не було відомо. Свідок ОСОБА_13 засвідчила, що вона у 2010 році купила квартиру АДРЕСА_10 , після чого і познайомилась з позивачем ОСОБА_4 та відповідачкою ОСОБА_3 .. Вони приходили на збори разом і позивач дуже пишався, що в нього така молода дружина і казав, що вона хазяйка і все вирішує. Комунальні послуги сплачувала відповідачка, але в спірній квартирі вони не проживали - там жили квартиранти. Свідок ОСОБА_14 суду засвідчила, що працює бухгалтером в ТОВ «Югсел» та є власником квартири АДРЕСА_11 . З позивачем ОСОБА_4 та відповідачкою ОСОБА_3 познайомилась, коли вони вселялись в будинок. Позивач з відповідачкою приходили разом і дивились, який ремонт зробила свідок, потім разом робили ремонт в своїй квартирі. Для оформлення документів на квартиру відповідачка надала договір інвестування, укладений з нею. Позивач був разом з нею та казав свідку ОСОБА_14 , що вона буде мати справу з ОСОБА_3. Свідок думала, що ОСОБА_3 - донька позивача. Договір на обслуговування квартири укладали позивач з відповідачкою разом. За комунальні послуги один раз сплатив позивач, потім платила відповідачка. В спірній квартирі вони не проживали - здавали квартирантам. Свідок ОСОБА_16 суду засвідчила, що знає позивача ОСОБА_4 та відповідачку ОСОБА_3 з моменту здачі будинку в експлуатацію, оскільки свідок є власником квартири АДРЕСА_12 за вказаною адресою. Вони завжди ходили разом і свідок вважала, що це батько з донькою. Потім він сказав, що це його дружина, він на неї оформив квартиру і вона буде приходити на всі збори. Позивач з відповідачкою жили на АДРЕСА_9 , в спірній квартирі жили квартиранти. Ремонтом квартири керувала відповідачка, свідок ОСОБА_16 бачила її у бухгалтера. Про позивача свідок знала, що в нього було 3-4 інших шлюбу та чула, що в нього є діти. Він як адвокат допомагав сусідам з 11-ти квартир оформлювати документи на квартири. Коли створювали ОСББ та судились, він вимагав, щоб все підписували тільки власники, при цьому сам нічого не підписував, все підписувала ОСОБА_3 . Відповідачка нічого не приховувала від нього. Свідок ОСОБА_18 засвідчила суду, що знайома з ОСОБА_3 понад 14 років, є кумами. З позивачем ОСОБА_4 були хороші відносини, знайома з ним 12-13 років. Свідок ОСОБА_18 була свідком на весіллі позивача з відповідачкою, потім неодноразово їздили разом на відпочинок. Позивач з відповідачкою завжди їздили разом. Після купівлі квартири вони робили ремонт за гроші матері відповідачки, яка надсилала їх з Ізраїлю. Позивач приймав участь в ремонті - говорив де придбати будівельні матеріали і т. ін. Свідок ОСОБА_19 засвідчив суду, що з позивачем знайомі понад 30 років, вони товаришують. З відповідачкою познайомився 5 років тому. Свідок був присутній, коли позивач брав гроші у свідка ОСОБА_6 на квартиру для доньки ОСОБА_2 , а також допомагав робити ремонт в спірній квартирі - встановлював ванну та техніку. Ніколи не бачив в спірній квартирі відповідачку. Знає, що це був фіктивний шлюб, оскільки відповідачці потрібна була прописка. Як оформлювались документи на спірну квартиру свідок не знає. В ході розгляду справи ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 16.06.2017 року було призначено по справі судову технічну експертизу документів, однак матеріали справи були повернуті до суду з повідомленням про неможливість виконання судової технічної експертизи документів, оскільки не було виконано клопотання судових експертів щодо надання додаткових матеріалів з об`єктивних причин, зокрема, пожежі, яка сталася 18.12.2016 року в будівлі СТОВ Агрофірма «Нива», внаслідок чого документи та матеріальні цінності було знищено, про що суду надано Акт про пожежу від 18.12.2016 року (т. 2, а.с. 11) та Акт інвентаризації майна від 20.12.2016 року (т. 2, а.с. 12). В своїх позовних вимогах сторона позивача посилається на те, що договір від 01.12.2008 року між СТОВ Агрофірма «Нива» та ОСОБА_3 порушує публічний порядок, тому що спрямований на порушення конституційних прав позивача, незаконне заволодіння його майном. Приймаючи до уваги той факт, що відповідачка ОСОБА_3 не притягувалась до кримінальної відповідальності з вищевказаних підстав і, відповідно, подібного вироку відносно неї немає, а також з урахуванням того, що у позивача ОСОБА_4 на даний час немає зареєстрованого права власності на спірну квартиру, суд не може погодитись з позицією позивача щодо порушення відповідачкою його конституційних прав, а саме права власності. Оскільки, щоб стверджувати, що відповідачка незаконно заволоділа майном позивача ОСОБА_4 , необхідно довести факт перебування цього майна у його власності. Таким чином, доводи сторони позивача щодо визнання правочину недійсним з посиланням на ст. 228 ЦК України є безпідставними та недоведеними. Сторона позивача ОСОБА_4 стверджує, що відповідачка при укладенні спірної угоди з СТОВ Агрофірма «Нива» ввела в оману керівництво відносно того, що діє за згодою позивача і внесені раніше позивачем кошти є її інвестиційним внеском, а також що відповідач СТОВ Агрофірма «Нива» ввів в оману відповідача ОСОБА_3 , оскільки не мав права укладати такий правочин, без ліцензії. Однак на підтвердження вказаних тверджень стороною позивача не надано належних та допустимих доказів. Зазначені пояснення навпаки спростовуються показами свідків, які пояснили, що на об`єкт нерухомості позивач та відповідачка завжди ходили разом та, крім того, позивач ОСОБА_4 надавав юридичну допомогу сусідам з приводу оформлення квартир та створення ОСББ, в зв`язку з чим мав доступ до документів та не міг не знати, що право власності на спірну квартиру оформлене на відповідача ОСОБА_3 . На підставі викладеного, суд першої інстанції вважав, що твердження сторони позивача щодо визнання правочину недійсним з посиланням на ст. ст. 227, 229, 230 ЦК України є недоведеними та безпідставними, а тому не підлягають задоволенню. В ході судового розгляду справи стороною позивача стверджувалось, що фіктивність полягає в підписанні правочину «заднім числом». Однак, вказані обставини не стосуються положень статті 234 ЦК України. Напроти, як відповідач ОСОБА_3 , так і представник СТОВ Агрофірма «Нива» не підтвердили спільного наміру щодо завідомого невиконання умов правочину, а відповідач ОСОБА_3 взагалі послідовно, протягом розумного строку виконала всі умови правочину, в передбаченому законом порядку оформила право власності на своє ім`я. Таким чином доводи сторони позивача щодо визнання правочину недійсним з посиланням на статті 234 ЦК України є недоведеними та безпідставними. Оскільки позовна вимога щодо скасування свідоцтва про право власності від 21.05.2012 року на квартиру АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_3 є похідною від вимог про визнання договору недійсним та визнання дій СТОВ Агрофірма «Нива» неправомірними, ця вимога також не підлягає задоволенню. Представники відповідача ОСОБА_3 підтримавши заперечення на позов, письмово заперечували також і через пропуск строку позовної давності. Представник позивача наполягав на тому, що позивач до червня 2015 року не міг знати про наявність документів та зареєстрованого права власності на квартиру на відповідача ОСОБА_3 . Позивач звернувся до суду 22.07.2015 року, тому не пропустив строк позовної давності. В ході судового розгляду справи судом встановлено, що позивач та відповідачка ОСОБА_3 познайомились у 2006 році, підтримували стосунки, а з 2008 року зареєстрували шлюб. Продовжували разом проживати до 2015 року, до трагічної події. Дані обставини підтверджені як поясненнями сторін, так і особисто складенними письмовими поясненнями (міркуваннями) позивача, також підтверджені поясненнями свідків. Тобто твердження сторони позивача, що про порушене право він дізнався лише в червні 2015 року суд вважає недоведеним, та таким, що спростовується дослідженими доказами. Згідно із частини 4 статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку проте, що пропуск строку позовної давності є підставою для відмови в позові ОСОБА_4 , оскільки позивачем не доведено тих обставин, на які він посилається, щодо початку строку позовної давності. Однак, вказана обставина не є єдиною обставиною для відмови в задоволенні позову. Проаналізувавши надані докази у їх сукупності, суд приходить до висновку, що заперечення відповідача ОСОБА_3 є обґрунтованими, доведеними та знайшли своє підтвердження в ході розгляду справи, позовні вимоги ОСОБА_4 не підлягають задоволенню, так як є недоведеними, необґрунтованими, не спростовують заперечень відповідача ОСОБА_3 .. Проте, з такими висновками суду першої інстанції щодо застосування до спірних правовідносин правил позовної давності погодитись в повному обсязі неможливо, виходячи з наступного. Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94р., Серія A, N 303-A, параграф 29). Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011р.) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року). Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011р.) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року). Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Однак, в порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, не надав правильної оцінки наявним у справі доказам та помилково застосував норми матеріального права щодо застування правил позовної давності. Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача». Проте, ані позивач ОСОБА_4 , ані його представник, адвокат Орез В.П., в судовому засіданні не довели належним чином підстави позову, а саме, те, що оспорюванні договір №3и про інвестування будівництва багатоквартирного житлового будинку (про дольову участь у будівництві житла) від 01.12.2008 року, акту №3і прийому-передачі від 27.12.2011 року житла та свідоцтво про право власності на спірну квартиру 21.05.2012 року на ім`я відповідачки ОСОБА_3 є недійсними з підстав, визначених у позовній заяві, статей 203, 215, 227, 228, 230, 241 ЦК України. Так, у пунктах 1, 2, та 7 постанови Пленуму «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» №9 від 06 листопада 2009 року, Верховний Суд України, роз`яснив, що «при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи. Судам необхідно враховувати, що згідно зі статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. У разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину. За змістом статті 216 ЦК та виходячи із загальних засад цивільного законодавства суд може застосувати з власної ініціативи реституцію як наслідок недійсності оспорюваного правочину. Інші наслідки недійсності оспорюваного правочину (відшкодування збитків, моральної шкоди тощо) суд застосовує відповідно до статті 11 ЦПК». У пункті 5 постанови Пленуму «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» №9 від 06 листопада 2009 року, Верховний Суд України, роз`яснив, що «відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину. так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину». Наведене узгоджується із правовою позицією, викладеною Верховним Судом України у постанові від 25.05.2016 р. №6-605цс16, згідно з якою: «правом на оскарження правочину наділена також особа, яка не була стороною правочину, дії якої спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав». Згідно із правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду України від 15 грудня 2013 року у справі №6-94цс13, від 21 вересня 2016 року у справі №6-1512цс16, також передбачено, що однією з обов`язкових умов визнання договору недійсним є порушення, у зв`язку з його укладенням, прав та охоронюваних законом інтересів. Вирішуючи аналогічне питання Верховний Суд у постанові від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17 (провадження №61-2417сво19) зробив наступний правової висновок: «Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, №15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року). Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року №15-рп/2004). Відповідно до статті 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. Аналіз статті 13, 15, 16, 203, 215 ЦК України дозволяє зробити висновок, що недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. У частині першій та другій статті 2 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання постановлення оскарженої ухвали апеляційного суду) завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. У частині першій статті 11 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання постановлення оскарженої ухвали апеляційного суду) передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків, звільнення майна з під арешту в публічних відносинах або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин». Вирішуючи питання правомірності правочину Верховний Суд у постанові від 20 березня 2019 року у справі №521/19976/16 (провадження №61-39392св18 виходив з наступного: «при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 15 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист порушеного цивільного права. За наслідками розгляду такого спору судом має бути з`ясовано питання про спростування презумпції правомірності правочину і встановлено не лише наявність підстав, визначених законом, для визнання правочину недійсним, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому саме полягає вказане порушення, що має істотне значення для вирішення питання про наявність чи відсутність порушеного права особи, за захистом якого вона звернулася до суду». Судом першої інстанції із достовірністю та об`єктивністю встановлено, що оспорювані договір інвестування, акт прийому-передачі житла та свідоцтво про право владності житло були укладені та отримані під час перебування у шлюбі позивача ОСОБА_4 та ОСОБА_3 та, виходячи з презумпції можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, позивач не оспорював право власності відповідачки. З матеріалів справи вбачається, що у червні 2015 року між сторонами загострились відношення й відповідачка вимушена була повернуться у спірну квартиру АДРЕСА_1 , 22 липня 2015 року позивач звернувся до суду з вказаною позовною заявою, а 02 серпня 2015 року він намагався позбавити житла свою дружину, про що свідчить порушене кримінальне провадження, а в подальшому вирок. Отже, встановлено, що право власності на спірну квартиру було оформлено за відповідачкою свідомо та за згодою позивача ОСОБА_4 , що підтверджується наявними у справі письмовими доказами та свідченнями допитаних у судовому засіданні свідків. Згідно зі статтею 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права. У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини»). Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини») Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, правової висновок Верховного Суду України, правові висновки Верховного Суду, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи вказані обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», колегія суддів дійшла висновку про те, що позивач ОСОБА_4 , який не був стороною освоюваного правочину й на дату його укладання жодним чином не могло бути порушено, не визнано або оспорено права, свободи чи інтереси позивача, тому у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України його право не підлягає судовому захисту. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14. За викладених вище підстав колегія суддів не приймає до уваги доводи апеляційної скарги адвоката Ореза Валентина Павловича в інтересах правонаступників позивача ОСОБА_4 - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про те, що в судовому засіданні належним чином доведено підстави позову. Таким чином, у даному випадку суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, що мають значення для правильного вирішення спору, але не врахував, що застосування позовної давності можливе лише за наявності порушення права позивача. Як роз`яснено в п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові на цих підставах, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього. Верховний Суд у постанові від 15 квітня 2020 року у справі №753/19886/16 (провадження №61-12184св18) зробив наступний правової висновок: «Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). При цьому відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Разом з тим, згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач. Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №369/6892/15-ц, провадження №14-96цс18. Таким чином, відмова в задоволенні позову у зв`язку зі спливом позовної давності без встановлення порушення права або охоронюваного законом інтересу позивача не відповідає вимогам закону. За таких обставин ухвалені у справі судові рішення судів першої та інстанцій підлягають скасуванню відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги». «За змістом статей 256, 261 і 267 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем» (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №369/6892/15-ц). Аналізуючи норми щодо застосування правил позовної давності, роз`яснення Верховного Суду України та правові висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, колегія суддів дійшла висновку про те, що до спірних правовідносин не можуть бути застосовані правила позовної давності. Порушення судом норм процесуального права, а саме, статей 263, 264 ЦПК України, а також норм матеріального права, а саме, статей 256-257 ЦК України, у відповідності до пункту 4 частини 1 статті 376 ЦПК України є підставою для зміни рішення суду першої інстанції в частині мотивування й в решти залишення рішення суду без змін. Оскільки суд апеляційної інстанції не змінює судового рішення у цій справі по суті та не ухвалює нового, розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу адвоката Ореза Валентина Павловича в інтересах правонаступників ОСОБА_4 - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , задовольнити частково, рішення Київського районного суду м. Одеси від 02 березня 2018 року змінити в частині мотивування, в решти рішення суду першої інстанції залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції. Повний текст судового рішення складено: 29 липня 2021 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М.Драгомерецький А.І.Дришлюк Р.Д.Громік