Постанова 4855 № 620/759/21

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 620/759/21 Головуючий у І інстанції - Падій В.В. Суддя-доповідач - Губська Л.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 липня 2021 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Головуючого судді: Губської Л.В., суддів: Епель О.В., Степанюка А.Г., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 12 квітня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області про визнання незаконними дій та зобов`язання вчинити певні дії,- В С Т А Н О В И В: ОСОБА_2 звернувся до суду з даним позовом, в якому просив: - визнати протиправним та скасувати рішення Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області про відмову громадянину Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 у наданні дозволу на імміграцію в Україну; - зобов`язати Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області повторно розглянути заяву громадянина Народної Республіки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про надання дозволу на імміграцію в Україну. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що дії відповідача щодо відмови у наданні дозволу на імміграцію в Україну є незаконними. Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 12 квітня 2021 р. у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю. Не погоджуючись з судовим рішенням позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі, посилаючись на те, що позивачем подано до суду доведені та обґрунтуванні докази, які цілком підтверджують факт оренди позивачем частини будинку за адресою: АДРЕСА_1 . та проживання останнього за вказаною адресою на підставі договору оренди. Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому підтримує висновки, викладенні у рішенні суду першої інстанції. Крім того, відповідачем подано клопотання про розгляд справи за участю їх представника, проте, це клопотання не підлягає задоволенню, оскільки ухвалою від 29.06.2021 справу призначено до розгляду у письмовому провадженні згідно з п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Так судом установлено і підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Народної Республіки Бангладеш, що підтверджується національним паспортом та довідками (а.с.47-52,27). Позивач перебуває на території України відповідно до посвідок на тимчасове проживання, оформлених, у зв`язку із перебуванням ним у шлюбі з громадянкою України, дата закінчення строку дії 10.01.2022 (а.с.27,52,54-56). 28.07.2020 позивач звернувся до УДМСУ в Чернігівській області із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну відповідно до пункту 1 частини третьої статті 4 Закону України «Про імміграцію», оскільки його дружина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянка України, з якою він перебуває у шлюбі більше двох років (з 24.07.2018). До заяви позивачем додано, у тому числі, довідку Управління адміністративних послуг Чернігівської міської ради від 15.06.2020 №9068 про реєстрацію місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.53). За наслідками розгляду поданих позивачем документів та проведеної уповноваженими органами перевірки відповідачем було встановлено, що за вказаною у заяві про надання дозволу на імміграцію в Україну, адресою, а саме: АДРЕСА_1 , ОСОБА_2 фактично ніколи не проживав. Під час бесіди з громадянкою ОСОБА_4 , яка є співвласником будинку повул. АДРЕСА_1 , з`ясовано, що даний будинок розділений на 3 частини, де в одній з частин ніхто не проживає та не орендує. Будь-яких іноземців ніколи не бачила (а.с.73-74). Враховуючи наведене, 30.11.2020 спеціалістом УДМСУ в Чернігівській області складено висновок про відмову у наданні позивачу дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 4 частини першої статті 10 Закону України «Про імміграцію» (а.с.83-84). 30.11.2020 відповідачем прийнято рішення №74014300005756 про відмову позивачу у наданні дозволу на імміграцію в Україну, направлене останньому листом від 07.12.2020 за №7401.5-7873/74.2-20 (а.с.85-86). Вважаючи вказане рішення відповідача протиправним, позивач звернувся до суду з відповідним адміністративним позовом. Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку, що ані договір оренди квартири (житлового приміщення) від 22.07.2019, ані довідка Управління адміністративних послуг Чернігівської міської ради від 15.06.2020 №9068 про реєстрацію місця проживання факт проживання позивача за адресою: АДРЕСА_1 не підтверджують і не спростовують інформації, встановленої під час проведеної перевірки. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне. За приписами ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Так, відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 22.09.2011 року № 3773-VI іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. За приписами статті 4 цього Закону іноземці та особи без громадянства в порядку, визначеному законом України про імміграцію, можуть, зокрема, іммігрувати в Україну на постійне проживання. Умови та порядок імміграції в України іноземців та осіб без громадянства, регулюється Законом України «Про імміграцію» від 07.06.2001 № 2491-III (далі - Закон № 2491-III, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Положеннями статті 1 Закону № 2491-IІI визначено, що імміграцією є прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; квота імміграції - це гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року; дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію. Відповідно до статті 4 Закону № 2491-III дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції. Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів. При цьому, дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України (п. 1 ч. 3 ст. 4 Закону № 2491-III). Порядок та перелік документів, необхідних для вирішення питання про надання дозволу на імміграцію, визначені статтею 9 Закону № 2491-III, якою передбачено, що заяви про надання дозволу на імміграцію подаються: 1) особами, які постійно проживають за межами України, - до дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном за місцем їх постійного проживання; 2) особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції. Заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади. За наявності поважних причин (хвороба заявника, стихійне лихо тощо) заява може надсилатися поштою або за дорученням заявника, посвідченим нотаріально, подаватися іншою особою. Для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: 1) три фотокартки; 2) копія документа, що посвідчує особу; 3) документ про місце проживання особи; 4) відомості про склад сім`ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); 5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я. У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається. Термін розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію не може перевищувати одного року з дня її подання. Нормами ч. 1 ст. 10 Закону № 2491-III встановлено, що у наданні дозволу на імміграцію, а саме, дозвіл на імміграцію не надається 1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку; 2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв`язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або їм повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, досудове розслідування якого не закінчено; 3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я; 4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи; 5) особам, яким на підставі закону заборонено в`їзд на територію України; 6) в інших випадках, передбачених законами України. При цьому, Постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 року № 1983 затверджено Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень (далі - Порядок № 1983), який визначає процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію. Згідно з п.п. 3 п. 2 Порядку № 1983 рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні підрозділи Державної міграційної служби - стосовно іммігрантів, які на законних підставах перебувають на території України і є іммігрантами позаквотової категорії (крім тих, стосовно яких рішення приймає ДМС), а саме: одного з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітей і батьків громадян України. Пунктом 14 Порядку № 1983 передбачено, що територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 Порядку №1983 органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з`ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених ст. 10 Закону України «Про імміграцію», надсилають відповідні запити до регіональних органів Служби безпеки України, Робочого апарату Українського бюро Інтерполу та Державної прикордонної служби. МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба проводять відповідно до компетенції у місячний строк після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який надіслав запит. Пунктом 9 Порядку № 1983 встановлено, що МВС, органи Національної поліції, СБУ та її регіональні органи, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу, Держприкордонслужба відповідно до компетенції вживають у місячний строк за зверненням ДМС, її територіальних органів та територіальних підрозділів заходів: до виявлення серед осіб, які подали заяву про надання дозволу на імміграцію, таких, яким дозвіл на імміграцію не може бути наданий відповідно до статті 10 Закону України «Про імміграцію»; до встановлення відомостей, що можуть бути підставою для скасування дозволу на імміграцію згідно із статтею 12 Закону України «Про імміграцію». З аналізу наведених правових норм випливає, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Встановлення органом державної міграційної служби однієї з обставин, передбачених ст. 10 Закону України «Про імміграцію», є підставою для ненадання дозволу на імміграцію. Як вбачається з матеріалів справи, 28.07.2020 позивач звернувся до відповідача із заявою про надання дозволу на імміграцію до України на підставі пункту 1 частини третьої статті 4 Закону України «Про імміграцію», оскільки він понад два роки перебуває у шлюбі з громадянкою України. Відповідно до вимог Порядку №1983, до вказаної заяви позивачем додано документи, в тому числі документи про реєстрацію місця проживання в Україні за адресою АДРЕСА_1 (довідка Управління адміністративних послуг Чернігівської міської ради від 15.06.2020 №9068 (а.с.53). УДМСУ в Чернігівській області здійснено запит до органів Національної поліції для перевірки підстав про відмову у надані дозволу на імміграцію (а.с.70-71). На виконання зазначеного запиту уповноваженими особами Управління стратегічних розслідувань в Чернігівській області Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України проведено перевірку можливого місця реєстрації позивача та встановлено, що останній за адресою: АДРЕСА_1 , ніколи не мешкав. Зокрема, в інформації Управління стратегічних розслідувань в Чернігівській області від 30.09.2020 №3972/55/124/02-2020 зазначено, що ОСОБА_2 звернувся до територіального підрозділу ДМС з відповідною заявою не за місцем проживання, повідомивши неправдиві відомості, оскільки в ході перевірки проведено бесіду з власником помешкання по АДРЕСА_1 , який зазначив, що до нього, зокрема позивач, з приводу можливого здійснення реєстрації особисто не звертався і ніколи у нього не проживав. Наведене свідчить про факт фіктивного декларування проживання за вказаною в заяві адресою. Під час бесіди з громадянкою, яка є співвласником будинку АДРЕСА_1 , з`ясовано, що даний будинок розділений на 1/3 частини, де в одній з частин ніхто не проживає та не орендує. Будь-яких іноземців ніколи не бачила (а.с.73-74). На спростування вищенаведеного, апелянт зазначає, що до суду першої інстанції було подано наступні докази

1. Договір оренди житлового приміщення від 22.07.2019 р. відповідно до якого Позивач отримав в оренду частину будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

2. Акт прийняття- передачі частини будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

3. Копію правовстановлюючих документів та актуальну довідку з реєстру речових прав на нерухоме майно П. Осипенко, б. 42.

4. Довідку від 27.02.2021 р.. що складена дільничним О. Грицай б№ 2457.

5. Конверт із штрих-кодами відповідно яких позивач особисто отримує кореспонденцію.

6. Довідку ЦНАП м. Чернігова про місце проживання Позивача. Як вірно зазначено судом першої інстанції, частиною першою статті 29 Цивільного кодексу України визначено, що місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Суд зазначає, що місцем постійного проживання особи є житлове приміщення, в якому особа постійно проживає та має передбачені статтею 64 Житлового кодексу України права користування цим приміщенням і на яке за особою зберігається це право і при тимчасовій відсутності. Місце проживання і місце реєстрації, на думку суду, не є тотожними поняттями, реєстрація місця проживання особи у конкретному жилому приміщенні за відсутності інших достатніх належних і достовірних доказів, не є безспірним доказом проживання особи у конкретному житловому приміщенні. Відтак, колегія суддів відхиляє докази, що стосуютьсядоговору найму (оренди) житла за адресою АДРЕСА_1 та акту прийняття- передачі частини будинку за вказаною адресою, оскільки матеріалами справи підтверджується, що фактично позивач за відповідною адресою не проживав, а сам лише факт укладання такого договору в розумінні чинного законодавства не є безумовною підставою для визнання місця фактичного проживання за вказаною в ньому адресою. При цьому, зміст договору оренди квартири (житлового приміщення) 22.07.2019 свідчить, що він укладений між одним із співвласників будинку. розташованого у АДРЕСА_1 , та позивачем без згоди інших співвласників. Також, колегія суддів підтримує доводи відповідача, що надана представником позивача довідка Чернігівського районного управління поліції Головного управління національної поліції в Чернігівській області № 2457 від 27.02.2021 не є належним доказом, оскільки стосується подій, які відбулися в 2019 році, та не підтверджує факт проживання позивача у АДРЕСА_1 станом на момент звернення до територіального підрозділу УДМС у Чернігівській області із заявою про надання дозволу на імміграцію, а саме 28.07.2020. Крім іншого, наведена у вказаній довідці інформація щодо того, що з 2019 року у АДРЕСА_1 проживав чоловік ромської національності, не є доказом того, що це був саме позивач - ОСОБА_2 . Висновки постанов Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 31.10.2019 у справі № 820/1560/17, від 30.01.2020 у справі №2340/2851/18 та від 21.11.2019 у справі №826/16079/18, на які посилається апелянт, не можуть вважатися такими, що підлягають обов`язковому застосуванню, оскільки стосуються інших обставин та прийняті за інших підстав, відмінних від даної справи. З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що позивачем у справі АламМдНурулв заяві про надання дозволу на імміграцію зазначено свідомо неправдиві відомості, що стало наслідком прийняття правомірного рішення Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 4 частини першої статті 10 Закону України «Про імміграцію». Решта доводів апеляційної скарги не дають підстав для висновку про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, тобто прийняте рішення відповідає матеріалам справи та вимогам закону, і не підлягає скасуванню. Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Згідно ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 243, 250, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення. Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 12 квітня 2021 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги до Верховного Суду. Головуючий-суддя: Л.В. Губська Судді: О.В. Епель А.Г.Степанюк