Постанова 4855 № 640/938/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/938/20 Суддя першої інстанції: Балась Т.П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 липня 2021 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді - Пилипенко О.Є. суддів - Глущенко Я.Б. та Собківа Я.М., при секретарі - Ткаченко В.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 квітня 2021 року у справі за адміністративним позовом громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И Л А : У січні 2020 року позивач - громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, в якому просив: - визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 21.12.2019 року №449-19, яке викладено у повідомленні №4 від 02.01.2020 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - прийняти рішення, яким зобов`язати Державну міграційну службу України вирішити питання про надання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту громадянину ОСОБА_1 . Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 14 квітня 2021 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено. Не погоджуючись з судовим рішенням, позивач - громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 звернувся із апеляційною скаргою, в якій просив скасувати оскаржуване рішення та прийняти нову постанову, якою адміністративний позов задовольнити в повному обсязі. 20 липня 2021 року, відповідно до штампу вхідної кореспонденції суду Вх.№ 28286, від Державної міграційної служби України до суду апеляційної інстанції надійшов відзив, відповідно до змісту якого відповідач повністю заперечує проти задоволення вимог апеляційної скарги, вважає її необґрунтованою, наголошує, що позивач не надав логічних пояснень щодо того, яким чином його фінансові проблеми та ТОВ «Компанія Квант» в 2015 - 2016 роках можуть бути наслідками його відмови давати хабарі в 2016 році для фінансування військових дій РФ України та його переслідування правоохоронними органами. Відповідно до ч.ч.1, 2, 3 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. У відповідності до ст.. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Приймаючи рішення про відмову задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що рішення Державної міграційної служби України від 21.12.2019 року №449-19, яке викладено у повідомленні №4 від 02.01.2020 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту прийнятий компетентним органом на підставі та в межах норм чинного законодавства, виходячи з відсутності у позивача об`єктивного елементу обґрунтованості побоювань щодо існування загрози його життю, безпеці чи свободі на батьківщині, що виключає можливість скасування спірного рішення. Колегія суддів, перевіривши доводи апеляційної скарги, вважає вказаний висновок суду першої інстанції обґрунтованим, з огляду на наступне. Як встановлено судом та вбачається з наявних матеріалів справи, ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 с. Шолохівське, м. Біла Калітва, Ростовської області, РФ, за національністю - росіянин, за віросповіданням - християнин, рідна мова російська, освіта вища, одружений, має трьох дітей, є громадянином Російської Федерації, що підтверджується паспортом № НОМЕР_1 від 31.03.2001 року виданим 1 відділенням міліції Новошахтинського ОВД Ростовської області. 12.06.2018 року позивач звернувся до міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На момент звернення позивач перебував в Україні нелегально з грудня 2017 року. Відповідно до матеріалів особової справи, у своїх поясненнях ОСОБА_1 зазначив, що коли почався конфлікт в Україні його визвав до себе начальник податкової служби та почав вимагати гроші на недержавний фонд підприємців на військовий конфлікт, який на той час відбувався в Україні, проте ОСОБА_1 відмовився платити гроші. За його відмову співпрацювати із правоохоронними органами РФ, надавання хабарів у бізнесі, розповсюдження правдивої інформації відносно співпраці ФСБ, поліції та Альфа - Банку, які займаються шахрайськими діями з вилучення грошей у бізнесменів в нього відібрали власний бізнес, зникли гроші на його банківському рахунку, проти нього відкрили кримінальну справу щодо вимагання коштів в особливо великих розмірах. Судом було винесено вирок - чотири роки виправної колонії суворого режиму, але, як стверджує позивач, він вирішив тікати, щоб його не вбили за гратами. До виїзду в Україну позивач майже два місяці переховувався по різних адресах у різних містах - родичах, знайомих та зупинявся у різних готелях та знімав квартирну незнайомців. ОСОБА_1 стверджує, що боїться повертатися до країни своєї громадянської належності через загрозу зазнати тортур або бути вбитим представниками поліції або ФСБ Росії. В анкеті особи, з якою звернувся позивач, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (далі - заява), в п. 4.1 ОСОБА_1 зазначив, що за відмову платити хабарі податківцям та опосередковано фінансувати війну на Донбасі у нього відібрали бізнес, а колегу, з яким створив будівельну компанію довели до самогубства. Позивача та його родину із 2016 року стали переслідувати. Будівельна компанія фірма «Квант», де позивач був одним із засновником та директором, після перевірок та накладення різного роду штрафів збанкрутіла. ОСОБА_1 вказав, у 2016 році його викликали до податкової служби міста Ростова-на-Дону де повідомили про його фірма повинна сплатити 2 млн. рублів, проте позивач відмовився у зв`язку з відсутністю таких грошей. Через тиждень сума зросла до 15 млн. рублів офіційно у якості штрафів і 3 млн. рублів неофіційно, проте позивач знову відмовився. Через три тижні на адресу фірми прийшло офіційне повідомлення про борг перед державою у сумі 36 млн. рублів та арешт усіх рахунків фірми. Позивач оскаржив вказані дії до суду та виграв першу та третю інстанцію, проте робота фірми все одно зупинилась, а весь цей час до нього йшли погрози від правоохоронців та податківців. Також ОСОБА_1 зазначив, що із його рахунку в Альфа-банку за підробленими підписами були вкрадені його гроші, у зв`язку з чим позивач звернувся до поліції, де порушили дві кримінальні справи та його визнали потерпілим, також позивач звернувся до суду з позовом до банку. Проте у липні 2016 року його викрили невідомі особи, як потім з`ясувалось поліцейські, які погрожували відкрити кримінальні справи проти позивача якщо він не зупиниться. Потім його відвезли до Москви, де 1 рік і 3 місяці було слідство, яке завершилось обвинуваченням позивача у вимаганні та засудили до 4 з половиною років суворого режиму. Але оскільки адвокат завчасно попередив про обвинувальний вирок, ОСОБА_1 покинув суд та маже 2 місяці переховувався по різних адресах. Як вказує позивач, його адвокат оскаржує рішення суду, проте ОСОБА_1 зазначає, що він розуміє, що із СІЗО та колонії він живим вже не вийде. Під час розгляду заяви ОСОБА_1 про визнання біженцем були проведені додаткові співбесіди, які оформлені протоколами від 25.06.2019 року та від 26.07.2019 року. 13.01.2020 року ОСОБА_1 отримав повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 4 від 02.01.2020 року, яке прийнято на підставі рішення Державної міграційної служби України № 449-19 від 21.12.2019 року. Рішенням Державної міграційної служби України № 449-19 від 21.12.2019 року відмовлено позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 185, т.2). Відмову було вмотивовано необґрунтованістю поданої заяви та підтримано висновок Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області від 25.11.2019 р. справа № 2018 KV0128 (а.с. 175-183, т.2). Також в рішенні ДМС України № 449-19 від 21.12.2019 р. зазначено, що стосовно заявника умови, передбачені п. 1 чи 13 частини першої ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відсутні. Вважаючи рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту протиправним, позивач звернувся із вказаним позовом до суду. Надаючи правову оцінку обставинам справи, висновкам суду першої інстанції та доводам апелянта, колегія суддів зазначає наступне. Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно із статтею 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах. Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (текст ратифіковано із заявами та застереженнями 17 липня 1997 року) нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню. З 04 серпня 2011 року набрав чинності Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 р. N 3671-VI (надалі - Закон N 3671-VI), який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні. Згідно із пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону N 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань може стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. З метою підвищення ефективності боротьби проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання Державами ООН було підписано 10.12.1984 р. Конвенцію «Проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання», ратифіковану 26.01.1987 р. Конвенцією «Про статус біженців», підписаною Державами ООН 28.07.1951 р. та Протоколу до неї 1967 року визначено термін «біженець», який означає особу, яка через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань. Відповідно до статті 6 Закону N 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: - яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; - яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; - яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; - стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; - яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Згідно із частиною першою статті 5 Закону N 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до положень Закону України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18.03.2004 р. № 1629-ІV, метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що, в свою чергу, є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики. Відповідно до Директиви Європейського Союзу 2004/83/ЄС «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації та статусу громадян третіх країн та осіб без громадянства у якості біженців або як осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту та змісту захисту, який надається», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, відповідно до яких заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: - заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; - усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; - твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; - заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви; - встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців (далі - Керівництво) особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Згідно із Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання, що передбачено частиною 1 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Приписами частин 1 та 2 статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців. Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Відповідно до частин 11 та 12 статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою. За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до частини 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду, що визначено частиною 2 статі 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Як вбачається зі змісту рішення Державної міграційної служби, підставою для відмови у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту слугували положення Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме було встановлено, що стосовно заявника умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. Так, відповідно до матеріалів особової справи позивача, протоколів співбесіди, ОСОБА_1 у заяві про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту зазначає, що у 2016 році він відмовився надавати хабарі податківцям, через що його з родиною почали переслідувати. У подальшому під час співбесід, позивач у поясненнях вже зазначив, що до податкової інспекції його викликали навесні чи восени 2015 року, та протягом місяця на його компанію «Квант» прийшло повідомлення про податкову заборгованість та штраф на суму 36 млн. руб. Надалі у співбесідах позивач стверджує, що проблеми почалися у нього в 2015 році, зокрема, 05 червня 2015 року він відкрив у відділенні АТ «Альфа Банк» рахунок для проведення операцій на ринку цінних паперів. Впродовж періоду з 05 червня 2015 року по 21 вересня 2015 року ним було внесені на рахунок 36 млн. рублів. Станом на 29 вересня 2015 року кошти на рахунку були відсутні. Як встановлено судом першої інстанції, матеріали особової справи позивача містять статут ТОВ «Компанія Квант» (а.с. 196-210 т.1), відповідно до п. 4.1 якого ОСОБА_1 є одним із його засновників. Також матеріали особової справи містять рішення податкової служби Ростовської області № 8177 від 30.05.2016 р. (а.с. 183 т.1) про стягнення податків, зборів, пені та штрафів з ТОВ «Компанія Квант» у сумі 35 921 114,31 руб., а також рішення податкової служби Ростовської області від 30.05.2016 № 11556, № 11557, № 11558 (185-188 т.1) про призупинення операцій по рахунках ТОВ «Компанія Квант» у зв`язку з невиконанням вимоги про сплату податків, зборів, пені та штрафів. Проте, фінансові (господарські) взаємовідносини податкової служби РФ з ТОВ «Компанія Квант», одним із засновників хоча і є позивач, не є підставою для надання статусу біженця або особою, яка потребує додаткового захисту у відповідності з п. 1, 13 ч.1 ст. 1 Закону № 3671-VI. Крім того, матеріали особової справи позивача містять позовну заяву ОСОБА_1 до АО «Альфа-банк» від 04.04.2016 року, постанову про порушення кримінальної справи від 25.04.2016 року № 2016477675 та рішення Кіровського районного суду міста Ростов-на-Дону від 05.07.2016 року у справі № 2-4891/2016 (а.с. 212-232 т.1), відповідно до яких ОСОБА_1 звернувся за захистом своїх порушених АО «Альфа-банк» прав у відповідному судовому порядку, наслідком чого було прийнято судове рішення. Отже позивач (заявник) не надав логічних пояснень щодо того, яким чином фінансові проблеми ОСОБА_1 та ТОВ «Компанія Квант» в 2015-2016 роках можуть бути наслідками його відмови надавати хабарі в 2016 році для фінансування військових дій РФ в Україні та його переслідування правоохоронними органами. Щодо посилання позивача на його кримінальне переслідування в РФ, варто зазначити наступне. У матеріалах особової справи позивача міститься постанова Хорошевського районного суду м. Москви від 05.08.2016 року (а.с. 235-239 т.1) яким встановлено, що ОСОБА_1 підозрюється у скоєнні особливо тяжкого злочину, за ознаками складу якого була відкрита 22.07.2016 року кримінальна справа. Вироком Хорошевського районного суду міста Москви від 12.10.2017 року у справі № 1-348/2017 (а.с. 243-250 т., а.с. 1-25 т.2), визнано винним ОСОБА_1 у скоєнні злочину передбаченого п. «б» ч.3 ст. 163 УК РФ та призначено покарання у вигляді позбавлення волі строком на 4 роки. Проте, відповідно до пояснень, що містяться в матеріалах особової справи, позивач сам зазначив, що оскільки адвокат завчасно попередив про обвинувальний вирок ОСОБА_1 покинув суд та маже 2 місяці переховувався по різних адресах. Як вбачається з матеріалів справи, позивач скористався правом на апеляційне оскарження вказаного вироку суду, проте постановою судової колегії по кримінальним справам Московського міського суду від 04.04.2018 року (справа № 10-3053/2018) вирок Хорошевського районного суду міста Москви від 12.10.2017 року залишено без змін (а.с. 35-44 т.2). Також матеріали справи містять касаційну скаргу ОСОБА_1 на вирок Хорошевського районного суду міста Москви від 12.10.2017 року (а.с. 45-52 т.2). Отже ОСОБА_1 скористався правом як апеляційного, так і касаційного оскарження. В свою чергу, п. «б» ч.3 ст. 163 УК РФ передбачає кримінальне покарання за вимагання вчинене з метою отримання майна в особливо великому розмірі. У постанові Хорошевського районного суду м. Москви від 05.08.2016 встановлено, що ОСОБА_1 , підозрюється у скоєнні особливо тяжкого злочину, за ознаками складу якого була відкрита 22.07.2016 кримінальна справа. Вказаним рішенням суду встановлено, що дії ОСОБА_1 свідчать про явну і навмисну мету стягнути з банку суми збитків від вчинених ним угод з фінансовими інструментами. Таким чином, відповідно до вищезазначеного вбачаються намагання позивача уникнути покарання в РФ. За приписами статті 6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків). Колегія суддів звертає увагу, що жодних доказів на підтвердження факту переслідування або отримання погроз з боку органів влади Російської федерації саме щодо позивача, останній не надавав. Крім того, порушення кримінального провадження не передбачає як наслідок - катування особи. Згідно з «Керівництвом по процедурі і критеріям вивчення статусу біженця» УВКБ ООН від 1992 року, глава ІІ, п. 56, переслідування слід відрізняти від покарань за звичайні порушення закону відповідно до звичайного права. Особи, котрі втікають від переслідування або покарання за такі злочини, як правило, не є біженцями. Біженець, це не особа, що переховується від покарання. З наведеного слідує, що позивач не бажає повертатися до країни своєї громадянської належності через побоювання відповідальності за вчинені дії, які визнані законодавством цієї країни як протиправні, суспільно небезпечні і на нього чекає відповідальність, визначена Кримінальним кодексом РФ, зазначені причини небажання повертатись до країни свого громадянства не мають конвенційних ознак, за якими особу може бути визнано біженцем, або підґрунтя для визнання особою, яка потребує додаткового захисту. Наявні в особовій справі позивача пояснення свідчать про те, що позивач необізнаний у питаннях політичних подій в Україні. Його громадянська позиція щодо не підтримання дій РВ в Україні носить узагальнений характер і, крім його слів, нічим не виражена. Варто наголосити, що виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди. При цьому "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи побоювання. "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальна інформація по країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо. З матеріалів справи вбачається, що органами ДМС України вчинювалися необхідні дії для встановлення усіх дійсних обставин у справі, зокрема, з метою з`ясування необхідної інформації стосовно ОСОБА_1 ДМС України в Київській області листом від 08.11.2018 року звернулась до Київського НДЕКЦ щодо перевірки дактилоскопічної картки позивача (а.с. 130 т.1), на що було отримано відповідну відповідь (а.с. 140 т.1). 08.11.2018 року ДМС України в Київській області звернулась з запитом до ГУ СБУ у м. Києві та Київській області (а.с. 131 т.1), на що було отримано відповідь (а.с. 142 т.1). 09.11.2018 року ДМС України в Київській області звернулась з запитом до інших ГУ ДМС України в областях щодо надання інформації стосовно ОСОБА_1 (а.с. 132 т.1), на що були отримані відповідні відповіді (а.с. 134-139 т.1). 09.11.2018 року ДМС України в Київській області звернулась з запитом до начальника сектору Укрбюро Інтерполу ГУ НПУ в Київській області (а.с. 133 т.1), на що було отримано відповідь щодо не перебування ОСОБА_1 у міжнародному розшуку (а.с. 141 т.1). Також 25.06.2019 року та 26.07.2019 року Центральним міжрегіональним управлінням ДМС у м. Києві та Київській області були проведені додаткові співбесіди, що оформлені відповідними протоколами (а.с. 143-152 т.1). На відповідний запит відповідачем було отримано від Міністерства закордонних справи матеріали стосовно стану і дотримання прав і свобод людини в РФ (а.с. 155-182 т.1). Отже відповідачем при прийнятті оскаржуваного рішення було проведено збір та аналіз інформації про країну походження, про особу заявника, за наслідками перевірки якої не встановлено наявність фактичних доказів того, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань в країні походження є реальними, а отже відповідач, приймаючи рішення № 449-19 від 21.12.2019 року про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Щодо решти аргументів сторін, суд звертає увагу, що згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», § 58, рішення від 10 лютого 2010 року). Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції було правильно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, правильно застосовано норми матеріального та процесуального права. У зв`язку з цим суд вважає необхідним апеляційну скаргу громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 квітня 2021 року - без змін. Керуючись ст..ст. 241, 242, 308, 311, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 квітня 2021 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя: О.Є.Пилипенко Суддя: Я.Б.Глущенко Я.М.Собків Повний текст виготовлено 27 липня 2021 року.