Постанова П'ятий апеляційний адміністративний суд № 420/592/21

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД _____________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 20 липня 2021 р. Категорія 102080000м.ОдесаСправа № 420/592/21 Головуючий в 1 інстанції: Тарасишина О.М. час і місце ухвалення: письмове провадження, м. Одеса П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача: Семенюка Г.В. суддів: Домусчі С.Д. , Шляхтицького О.І. розглянувши у письмовому провадженні у приміщенні П`ятого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22 березня 2021 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправними та скасування висновку від 11.07.2020 року, зобов`язання вчинити певні дії та стягнення моральної шкоди, - встановиВ: Позивач, звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якій позивач просив: - визнати протиправним та скасувати Висновок Приморського районного відділу в місті Одесі ГУ ДМС України в Одеській області за заявою про втрату паспорта ОСОБА_2 від 11.07.2020 р.; - зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області видати паспорт громадянина України ОСОБА_1 ; стягнути з ГУ ДМС України в Одеській області моральну шкоду, спричинену прийняттям протиправного рішення, у розмірі 200 000, 00 грн. на користь позивача, мотивуючи його тим, що 25.06.2020 р. звернувся до Приморського РВ в м. Одеса ГУ ДМС України щодо виконання вказаного рішення суду, проте на його заяву надано негативну відповідь із рекомендацією звернутися із заявою про набуття громадянства України за народженням. Висновком за заявою про втрату паспорта ОСОБА_2 від 11.07.2020 р. позивачу відмовлено у видачі паспорту. У подальшому позивач звернувся до Приморського РВ в м. Одеса ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про набуття громадянства України за народженням, за результатами розгляду якої позивачу 02.12.2020 р. повідомлено про неможливість набуття громадянства України за народженням. На думку позивача, рішення Приморського РВ в м. Одеса ГУ ДМС України в Одеській області - Висновок за заявою про втрату паспорта ОСОБА_2 від 11.07.2020 року порушує його право на громадянство. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 22 березня 2021 року позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано Висновок Приморського районного відділу в місті Одесі ГУ ДМС України в Одеській області за заявою про втрату паспорта ОСОБА_2 від 11.07.2020 р. Зобов`язано Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області видати паспорт громадянина України ОСОБА_1 . У задоволенні решти позовних вимог, - відмовлено. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду та прийняти нову постанову, якою у задоволенні вимог позивача відмовити. В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що задовольняючи позов частково, суд першої інстанції не врахував, що відповідно до обліків ГУДМС України в Одеській області, ОСОБА_1 процедуру підтвердження належності до громадянства України у встановленому законом порядку не проходив. Враховуючи викладене, факт підтвердження належності до громадянства України документально не підтверджується та немає підстав вважати, що ОСОБА_1 є громадянином України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення з наступних підстав: Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 , народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Одесі, що підтверджується повторно виданим 16 серпня 2018 року, свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , наявним в матеріалах справи. Протягом 1987-1992 років позивач відбував покарання у вигляді позбавлення волі на території РСФРР. 17 березня 1992 року звільнився з місця позбавлення волі та приїхав до м. Одеси, де був зареєстрований і проживав за адресою: АДРЕСА_1 . 15.04.1992 р., позивач отримав паспорт серії НОМЕР_2 виданий Суворовським РВК м. Одеси, після відбування строку покарання на підставі довідки про звільнення № 054426 серія ЕД форма Б МВД України УЩ 349/51 від 17.03.1992 року, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією листа Суворовського РВ м. Одеси Головного управління ДМС України в Одеській області від 25.09.2019 року № 5116-2127/5116.1-19. У 2006 році, позивач звернувся до Суворовського РВ ОМУ УМВС України в Одеській області, з заявою про втрату паспорту, на що отримав висновок начальника ВГІРВО Суворовського РВ ОМУ, згідно якого, йому відмовлено у видачі паспорта замість втраченого, так як він не є громадянином України. У червні 2012 року, позивач став на облік до КУ "Одеський міський центр обліку бездомних громадян", що підтверджується посвідченням про взяття на облік № 3092 виданого 12.06.2012 року, наявного в матеріалах справи. 02.07.2019 року, позивач звернувся до Приморського районного відділу ГУ ДМС в Одеській області з заявою про відновлення паспорта громадянина України замість втраченого паспорта колишнього СРСР. Згідно листа від 18.07.2019 року № 5115-1444/5115.1-19 начальника Приморського РВ ГУ ДМС в Одеській області, позивачу відмовлено в оформленні паспорта громадянина України замість втраченого, у зв`язку з тим, що не встановлено факт його проживання на момент 24 серпня 1991 року або на момент 13 листопада 1991 року на території України. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 27.12.2019 р. у справі № 420/6047/19 визнано протиправним та скасовано рішення Приморського районного відділу в м. Одесі ГУ ДМС України в Одеській області, відповідно до якого видані відповідь і довідка ОСОБА_1 від 18 липня 2019 року; зобов`язано Приморський районний відділ в м. Одесі ГУ ДМС України в Одеській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про видачу паспорта громадянина України замість втраченого паспорта колишнього громадянина СРСР, з врахуванням висновків суду по цій справі. 25.06.2020 р. позивач звернувся Приморського РВ в м. Одеса ГУ ДМС України із заявою про втрату паспорта з метою виконання вищевказаного рішення суду. 11.07.2020 р. Приморським РВ в м. Одеса ГУ ДМС України складено Висновок за заявою про втрату паспорта ОСОБА_1 , яким в оформленні паспорта громадянина України позивачу відмовлено. В обгрунтування рішення зазначено, що відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 3 Закону України "Про громадянство України" від 18.01.20201р. громадянами України є особи, які на момент 24.08.1991 р. або на момент 13.11.1991р. постійно проживали на території України. Факт проживання в Україні громадянин ОСОБА_1 на обидві вказані дати не підтвердив, тому не є громадянином. Не погоджуючись із вищевикладеним, позивач звернувся до суду. Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 , є особою, яка має право на набуття громадянства України за народженням, так як народився на території України, в зв`язку з чим відмова Приморського районного відділу ГУ ДМС України в Одеській області в оформленні паспорта громадянина України ОСОБА_1 є необґрунтованою. П`ятий апеляційний адміністративний суд погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне: Закон України "Про громадянство України" від 18.01.2001 р. № 2235-III (далі Закон № 2235-III) відповідно до Конституції України визначає правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону № 2235-III громадянами України є усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України. Отже, встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України є підставою для оформлення належності до громадянства України. При цьому, за правилами ч.2 ст. 3 Закону № 2235-III особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року. Відповідно до ч.1 ст.8 Закону № 2235-III особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України "Про правонаступництво України", або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов`язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти реєструються громадянами України. Іноземці, які є громадянами (підданими) кількох держав, подають зобов`язання припинити громадянство всіх цих держав. Іноземці, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, замість зобов`язання припинити іноземне громадянство подають декларацію про відмову особи, якій надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, від іноземного громадянства. Указом Президента України "Питання організації виконання Закону України "Про громадянство України" від 27.03.2001 р. № 215/2001 затверджено Порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень (далі Порядок), який відповідно до Закону України "Про громадянство України" визначає перелік документів, які подаються для встановлення, оформлення та перевірки належності до громадянства України, прийняття до громадянства України, оформлення набуття громадянства України, припинення громадянства України, скасування рішень про оформлення набуття громадянства України, а також процедуру подання цих документів та провадження за ними, виконання прийнятих рішень з питань громадянства України. Згідно до п. 1 Порядку, для встановлення, оформлення та перевірки належності до громадянства України, прийняття до громадянства України, оформлення набуття громадянства України, виходу з громадянства України особа подає заяву, а також інші документи, передбачені розділом II цього Порядку. Відповідно до п. 7 Порядку, встановлення належності до громадянства України стосується: а) громадян колишнього СРСР, які не одержали паспорт громадянина України або паспорт громадянина України для виїзду за кордон та не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року або проживання в Україні за станом на 13 листопада 1991 року, в тому числі: осіб, які за станом на 13 листопада 1991 року проходили строкову військову службу на території України і після її проходження залишилися проживати на території України; осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або за станом на 13 листопада 1991 року відбували покарання в місцях позбавлення волі на території України та перебували у громадянстві колишнього СРСР і до набрання вироком суду законної сили постійно проживали відповідно на території УРСР або проживали на території України; б) осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 року не досягли повноліття і батьки яких належать до категорій, зазначених у підпункті "а" цього пункту; в) осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 року не досягли повноліття та виховувалися в державних дитячих закладах України. Відповідно ст. 3 Закону України "Про громадянство України" особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис "громадянин України", та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України. Як встановлено судом, позивач прибув в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року, у 1992 році отримав від українського державного органу - Суворовського РВ ОМУ УMBС України в Одеській області паспорт громадянина України, який був виданий на бланку/зразку паспорта СРСР , у зв`язку з тим, що станом на 1992 рік не існувало бланків або зразків паспорту України (зразок паспорту України з`явився у 1994 році). Через втрату самого паспорту, позивач не може довести присутність напису "громадянин України", але інформація згідно заяви про видачу паспорту, яку надав Суворовський РВ м. Одеси ГУ ДМС України в Одеській області, також як і Висновок Начальника ВПРВО Суворовського РВ ОМУ, за матеріалами перевірки заяви позивача про втрату паспорта, свідчать про те, що позивачу надано громадянство України. Відповідно до статті 25 Конституції України, громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство. Стаття 2 Закону України "Про громадянство України" зазначає, що принципом законодавства України про громадянство є неможливість позбавлення громадянина України громадянства України. Згідно статті 7 Закону України "Про громадянство України" особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України. Особа, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, є громадянином України. Особа, яка народилася за межами України від осіб без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства іншої держави, є громадянином України. Особа, яка народилася на території України від іноземців, які на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків, є громадянином України. Особа, яка народилася на території України, одному з батьків якої надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків або набула за народженням громадянство того з батьків, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, є громадянином України. Особа, яка народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства того з батьків, який є іноземцем, є громадянином України. Новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі (знайда), є громадянином України. Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону України "Про державну реєстрацію актів цивільного стану" державній реєстрації відповідно до цього Закону підлягають народження фізичної особи та її походження, шлюб, розірвання шлюбу у випадках, передбачених законом, зміна імені, смерть. Частиною 1 ст. 3 Закону України "Про державну реєстрацію актів цивільного стану" встановлено, що державна реєстрація актів цивільного стану у встановлених законом випадках є обов`язковою. Відомості про народження фізичної особи та її походження, усиновлення, позбавлення та поновлення батьківських прав, шлюб, розірвання шлюбу, зміну імені, смерть підлягають обов`язковому внесенню до Державного реєстру актів цивільного стану громадян та Єдиного державного демографічного реєстру в обсязі, визначеному Законом України "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус". Згідно ч. ч. 1, 2, 3 ст. 9 Закону України "Про державну реєстрацію актів цивільного стану" державна реєстрація актів цивільного стану проводиться з метою забезпечення реалізації прав фізичної особи та офіційного визнання і підтвердження державою фактів народження фізичної особи та її походження, шлюбу, розірвання шлюбу, зміни імені, смерті. Державна реєстрація актів цивільного стану проводиться шляхом складення актових записів цивільного стану. Актовий запис цивільного стану - це документ органу державної реєстрації актів цивільного стану, який містить персональні відомості про особу та підтверджує факт проведення державної реєстрації акта цивільного стану. В матеріалах справи наявна копія свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , виданого повторно 16 серпня 2018 року Київським районним у місті Одесі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області, згідно з яким, ОСОБА_1 , народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , місцем народження зазначена Україна, місто Одеса. Аналіз вищезазначених норм законодавства в їх сукупності, свідчить що ОСОБА_1 , є особою, яка має право на набуття громадянства України за народженням, оскільки народився на території України. З урахуванням наведеного, апеляційний суд погоджується із судом першої інстанції, що Висновок Приморського районного відділу в місті Одесі ГУ ДМС України в Одеській області за заявою про втрату паспорта ОСОБА_2 від 11.07.2020 р. є протиправним та підлягає скасуванню. При цьому щодо вимоги про зобов`язання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області видати паспорт громадянина України ОСОБА_1 не підлягаюсь задоволенню, суд зазначає таке. Частиною 2 ст. 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Так, Європейський суд з прав людини у рішенні по справі "Рисовський проти України" (№ 29979/04) визнав низку порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції у справі, пов`язаній із земельними правовідносинами; в ній також викладено окремі стандарти діяльності суб`єктів владних повноважень, зокрема, розкрито елементи змісту принципу "доброго врядування". Цей принцип, зокрема, передбачає, що у разі якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб (рішення у справах "Beyeler v. Italy" № 33202/96, "Oneryildiz v. Turkey" № 48939/99, "Moskal v. Poland" № 10373/05). Крім того, в рішеннях Європейського суду з прав людини склалася практика, яка підтверджує, що дискреційні повноваження не повинні використовуватися свавільно, а суд повинен контролювати рішення, прийняті на підставі реалізації дискреційних повноважень, максимально ефективно (рішення у справі "Hasan and Chaush v. Bulgaria" № 30985/96). Завдання адміністративного судочинства полягає в гарантуванні ефективного захисту порушених прав осіб, що звертаються до суду за захистом цих прав, з урахуванням принципу розподілу влади, за суті яким на адміністративний суд покладено обов`язок контролю легальності дій та рішень суб`єктів владних повноважень, які мають діяти у визначених законом межах та на власний розсуд при виборі одного законного рішення із кількох можливих варіантів. Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Суд звертає увагу, що спосіб захисту має враховувати суть порушення, допущеного суб`єктом владних повноважень - відповідачем, а тому суд має обрати спосіб захисту права, який би гарантував дотримання і захист прав, свобод, інтересів від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Згідно ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам. Натомість, відповідач в межах спірних правовідносин проявив поведінку, яка свідчить про відсутність наміру прийняти обґрунтоване та законне рішення у формі, передбаченій чинним законодавством. За таких обставин, апеляційний суд погоджується із судом першої інстанції, що зобов`язання відповідача розглянути клопотання позивача повторно не захистить порушені права ефективно. Подібного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 18.06.2020 р. у справі № 802/1827/17-а. Адміністративний суд, з урахуванням фактичних обставин, зобов`язаний здійснити ефективне поновлення порушених прав, а не лише констатувати факт наявності неправомірних дій. Для цього адміністративний суд наділений відповідними повноваженнями, зокрема, ч. 4 ст. 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному п. 4 ч. 2 цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. Верховний Суд у постанові від 24.12.2019 р. у справі № 823/59/17 сформулював правовий висновок, згідно якого повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку. При вирішенні даного спору слід зазначити, що рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 27.12.2019р. у справі № 420/6047/19 визнано протиправним та скасовано рішення Приморського районного відділу в м. Одесі ГУ ДМС України в Одеській області, відповідно до якого видані відповідь і довідка ОСОБА_1 від 18 липня 2019 року; зобов`язано Приморський районний відділ в м. Одесі ГУ ДМС України в Одеській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про видачу паспорта громадянина України замість втраченого паспорта колишнього громадянина СРСР, з врахуванням висновків суду по цій справі. У вказаній справі судом зроблено висновок про те, що ОСОБА_1 , є особою, яка має право на набуття громадянства України за народженням, так як народився на території України, в зв`язку з чим вважає відмову Приморського районного відділу ГУ ДМС України в Одеській області в оформленні паспорта громадянина України ОСОБА_1 необґрунтованою. Отже, відповідно до ч. 4 ст. 245 КАС України, суд дійшов висновку, що порушене право позивача підлягає відновленню шляхом зобов`язання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області видати паспорт громадянина України ОСОБА_1 . Щодо позовних вимог про стягнення на користь позивача з ГУ ДМС України в Одеській області моральну шкоду, спричинену прийняттям протиправного рішення, у розмірі 200 000, 00 грн., слід зазначити таке. Згідно із ст.56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Відповідно до ч.1 та п.9 ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Відповідно до ч.2 ст.23 Цивільного кодексу України моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи; моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. У п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" (зі відповідними змінами) роз`яснено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. В пункті 9 цієї постанови Пленуму ВСУ зазначено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд повинен наводити в рішенні відповідні мотиви. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Позивачем не обґрунтовано наявності причинного зв`язку між шкодою та протиправними рішеннями, діями, бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, відповідно до яких заподіяно шкоду. Тобто, позивач повинен довести факт завдання йому моральної шкоди, надати належні докази того, що саме рішення відповідача призвели до матеріальних втрат і душевних страждань, що вимагає від позивача додаткових зусиль для організації його життя. Разом з тим, позивачем не надано жодних доказів заподіяння йому душевних страждань рішеннями відповідача по справі, зокрема, доказів погіршення здоров`я або настання інших втрат немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, що настали внаслідок рішень, дій чи бездіяльності відповідача. Враховуючи те, що позивачем належним чином не доведені факт заподіяння відповідачем моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, наявності причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача про стягнення з відповідача моральної шкоди є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Інші доводи апеляційної скарги встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. З огляду на вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається. Згідно з ч. 1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 243, 250, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, - залишити без задоволення. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22 березня 2021 року по справі № 420/592/21, - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. судді-доповідача Семенюк Г.В. судді Домусчі С.Д. Шляхтицький О.І.