Постанова Харківський апеляційний суд № 645/934/21

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ Постанова Іменем України 19 липня 2021 року м. Харків справа №645/934/21 провадження №22-ц/818/4437/21 Харківський апеляційний суд у складі: головуючого Пилипчук Н.П., суддів Маміної О.В., Тичкової О.Ю., Учасники справи: позивач ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 апелянт- ОСОБА_3 , розглянувши у спрощеному позовному провадженні без повідомлення учасників справи в місті Харкові цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права спільної часткової власності в порядку поділу майна подружжя, за апеляційною скаргою ОСОБА_4 , який діє в інтересах ОСОБА_3 на ухвалу Фрунзенського районного суду м.Харкова від 24 травня 2021 року, постановлену суддею Федоровою О.В., в залі суду в м.Харків, В С Т А Н О В И В : Ухвалою Фрунзенського районного суду м.Харкова від 24 травня 2021 року позовну заяву третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання права власності - повернуто заявнику. Роз`яснено ОСОБА_3 , що він не позбавлений права звернутися з вказаним позовом в загальному порядку. У задоволенні заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про затвердження мирової угоди від 24 травня 2021 року у справі відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_4 , який діє в інтересах ОСОБА_3 просить скасувати ухвалу Фрунзенського районного суду м.Харкова від 24 травня 2021 року в частині повернення позовної заяви третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору заявнику та передати справу на розгляд до суду першої інстанції. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції помилково зазначив, що позов ОСОБА_5 та ОСОБА_3 є різними за своєю правовою природою, обраними способами захисту, заявлені вимоги не є однорідними як за предметом позову так і заспособом захисту прав та законних інтересів сторін спору, що зумовлює самостійний предмет доказування. Вказує, що такі підстави повернення позову не відповідають фактичним обставинам справи, положенням ст. 193-195 ЦПК України, незаконно обмежують право ОСОБА_3 на доступ до правосуддя. Вказує, що позов ОСОБА_3 безпосередньо стосується речових прав на нерухоме майно, що є предметом даного судового розгляду. Сторонами відзив на апеляційну скаргу не подавався. Судова колегія, заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Частиною 13 статті 7 ЦПК України передбачено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Згідно частини 2 статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на ухвали суду, зазначені в пунктах 1, 5, 6, 9, 10, 14, 19, 37-40 частини першої статті 353 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Аналізуючи наведені норми права, судова колегія вважає за необхідне розглянути справу в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Повертаючи позовну заяву, суд першої інстанції виходив з того, що відсутні підстави для прийняття позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання права власності для спільного їх розгляду з первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права спільної часткової власності в порядку поділу майна подружжя, що не обмежує прав ОСОБА_3 звернутись до суду з окремим позовом в загальному порядку. Колегія суддів погоджується із таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їйконституцієюабо законом (стаття 8). Право на ефективний судовий захист закріплено також устатті 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року та встатті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованоїЗаконом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції». Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен при вирішенні спору щодо його цивільних прав та обов`язків має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, наданих сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду. Відповідно до статей 55, 124 Конституції України та частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до частин першої, другої статті 52 ЦПК України треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу до закінчення підготовчого провадження або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, подавши позов до однієї або декількох сторін. Про прийняття позовної заяви та вступ третьої особи у справу суд постановляє ухвалу. За змістом статті 195 ЦПК України до позовів третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору у справі, у якій відкрито провадження застосовуються положення статей 193 і 194 цього Кодексу. Частиною другою статті 193 ЦПК України передбачено, що зустрічний позов приймається до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов`язані і спільний їх розгляд є доцільним, зокрема, коли вони виникають з одних правовідносин або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову. Отже, умовами пред`явлення зустрічного позову є: взаємопов`язаність зустрічного позову з первісним. Тобто такими, що виникають з одних правовідносин; доцільність сумісного розгляду основного й зустрічного позовів. Доцільним є сумісний розгляд, коли це дозволяє більш повно, і об`єктивно дослідити обставини справи, встановити справжні взаємовідносини сторін, виключити винесення взаємно суперечливих чи взаємовиключних судових рішень. Доцільним є сумісний розгляд первісного і зустрічного позову, якщо задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову. Недоцільно розглядати первісний і зустрічний позови, якщо це затягне розгляд справи, істотно розширить предмет доказування, призведе до необхідності залучення нових учасників процесу. Кожна із зазначених вище умов для прийняття зустрічного позову носить самостійний характер, і при наявності будь-якої з них зустрічний позов приймається судом для спільного розгляду з первісним позовом та подання зустрічного позову у строк, визначений для подання відзиву. Таким чином, при вирішенні питання про прийняття зустрічного позову, суд першої інстанції вирішує наступні питання: чи виникають позовні вимоги з одних правовідносин, чи можуть вимоги за позовами зараховуватися, чи виключить задоволення зустрічного позову повністю або частково задоволення первісного позову, чи поданий зустрічний позов у строк для подання відзиву на позов. З системного тлумачення вищевказаних статей випливає, що позов третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору у справі приймається судом до спільного розгляду з первісним позовом, у разі, якщо суд прийде до висновку, що обидва позови взаємопов`язані і спільний їх розгляд є доцільним. Аналогічний зміст містить у п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» № 2 від 12 червня 2009 року. Тлумачення пунктів 4 і 5 ч. 3 ст. 175 ЦПК України дає підстави зробити висновок, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Як вбачається з матеріалів справи, позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду з позовною заявою до ОСОБА_2 , в якій просила суд в порядку спільного сумісного майна подружжя визнати нежитлову будівлю літ. «В-1», загальною площею 655,65 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною частковою власністю кожного з подружжя, у відношенні 1/2 частина ОСОБА_1 та 1/2 частина ОСОБА_2 , без його реального поділу і залишити майно у їх спільній частковій власності. 25 травня 2021 року ОСОБА_3 подав заяву в якій просив суд залучити його до участі у справі в якості третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору; відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в повному обсязі; задовольнити позовні вимоги спору ОСОБА_3 та визнати за ним право власності на нежитлову будівлю літ. «В-1», загальною площею 655,65 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 885844463101), набуте ним на підставі правочину, укладеного за результатами електронних торгів, проведених Державним підприємством «СЕТАМ» та оформлених протоколом № 533049 від 08.04.2021 року в межах зведеного виконавчого провадження № 62932161. Суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що виходячи з предмету позову за первісним позовом та позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору, суд приходить до висновку, що ці позови є різними за своєї правової природою, обраним способом захисту, заявлені вимоги не є однорідними, як за предметом позову, так і способом захисту прав та законних інтересів сторін спору, що зумовлює самостійний предмет їх доказування. Колегія суддів вважає, що позови ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не взаємопов`язані та їх спільний розгляд є недоцільним. Крім того, судом ОСОБА_3 було роз`яснено його право не пред`явлення аналогічного позову на загальних підставах, не порушуючи його права на доступ до суду. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Європейський Суд з прав людини у своїй прецедентній практиці зазначає, що «право на суд» та «право на доступ до суду» не є абсолютними. Права можуть бути обмежені, але лише таким способом та до такої міри, що не порушують зміст цих прав (Philis v. Greece (Філіс), п.59; De Geouffre de la Pradelle v. France (Де Жуфр де ла Прадель проти Франції), п.28, і Stanev v. Bulgaria (Станєв проти Болгарії) [ВП], п.229). Європейський Суд в своїх рішеннях підкреслює, що право на доступ до суду повинно бути «практичним та ефективним», а не «теоретичним та ілюзорним». Для того, щоб право на доступ було ефективним, особа «повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує його права» (Bellet v. France (Белле проти Франції), п.п.36,38). Отже, доводи апеляційної скарги ОСОБА_6 про те, що суд та обмежив його право на доступ до правосуддя, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки судом не порушено право ОСОБА_6 у відповідності до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод доступу до суду, та роз`яснено його право звернення до суду позовом в загальному порядку. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції та не дають підстав для висновку про порушення судом норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», № 63566/00, параграф 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). За таких обставин, при постановленні оскаржуваної ухвали судом першої інстанції дотримано норми процесуального права, висновки суду по суті відповідають фактичним обставинам справи, що у відповідності до ст. 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_4 , який діє в інтересах ОСОБА_3 залишити без задоволення. Ухвалу Фрунзенського районного суду м.Харкова від 24 травня 2021 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку тільки в випадках передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий Н.П. Пилипчук Судді О.Ю. Тичкова О.В. Маміна