Постанова 4855 № 640/26360/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/26360/19 Головуючий у І інстанції - Добрянська Я.І. Суддя-доповідач - Мельничук В.П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 липня 2021 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: Головуючого-судді: Мельничука В.П. суддів: Лічевецького І.О., Оксененка О.М., при секретарі: Черніченко К.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 березня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про стягнення середнього заробітку, - В С Т А Н О В И Л А: ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Офісу Генерального прокурора, в якому, з урахуванням заяви про збільшення суми позовних вимог просив: - стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні з 19.11.2019 року по день фактичного розрахунку в розмірі 119 711,20 грн. В обґрунтування позовних вимог Позивач посилався на те, що Відповідачем проведено остаточний розрахунок з Позивачем вже після звільнення, з огляду на що просить стягнути середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні. Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 31 березня 2021 року адміністративний позов задоволено частково. Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні з 19.11.2019 року по день фактичного розрахунку в розмірі 20 000,00 грн. В іншій частині позовних вимог - відмовлено. Не погоджуючись з таким судовим рішенням ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким адміністративний позов задовольнити в повному обсязі. В апеляційній скарзі Позивач посилається на порушення судом першої інстанції норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи по суті. Доводи апеляційної скарги аналогічні, заявленим у позовній заяві, та містять посилання на неповне з`ясування обставин справи судом першої інстанції та невідповідність його висновків таким обставинам. Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в якому він просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції залишити без змін з посиланням на те, що оскаржуване судове рішення відповідає нормам чинного законодавства. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 з 1997 року працював на різних посадах в органах прокуратури України. Наказом Генерального прокурора України від 14.11.2019 року № 1488ц керуючись ст. 9 Закону України «Про прокуратуру», п.п. 2 п. 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора організаційно-методичного відділу Департаменту підтримання обвинувачення та представництва інтересів держави в судах Генеральної прокуратури України на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» з 18.11.2019 року. Підставою для прийняття вказаного наказу зазначено рішення кадрової комісії №

1. Відповідно до вказаного наказу, Департаменту планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності Генеральної прокуратури України доручено провести остаточний розрахунок та виплатити усі належні ОСОБА_1 виплати при звільненні. Позивач звертався до Відповідача із заявами щодо строків та розміру проведених виплат після звільнення. Листом Офісу Генерального прокурора від 16.01.2020 № 21-113 вих-20 Позивача повідомлено про те, що останньому здійснено оплату листка непрацездатності, а не зарплати із затримкою. Вважаючи, що Відповідачем проведено остаточний розрахунок із заробітної плати із порушенням встановлених законодавством строків, Позивач звернувся до адміністративного суду з даним адміністративним позовом. Задовольняючи частково адміністративний позов суд першої інстанції виходив з того, що виплата лікарняних, що виплачується за рахунок Фонду соціального страхування України, після дати звільнення працівника не порушує вимог ст. 116 КЗпП, а тому підстави для настання відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, відсутні. Таким чином, вимоги Позивача про нарахування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а саме за період з 24.12.2019 р. по 27.01.2020 р. є такими, що задоволенню не підлягають. Водночас, щодо вимог Позивача про нарахування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а саме за період з 19.11.2019 р. по 24.12.2019 р., суд зазначав таке. Виходячи з конкретних обставин справи, принципів законності та справедливості, враховуючи, що суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог, суд приходить до висновку про те, що сплаті на користь Позивача підлягає частина середнього заробітку за час затримки розрахунку в розмірі, що складає 20 000,00 грн., яка буде співмірною з урахуванням розміру невчасно виплаченої заробітної плати та частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком у тому числі, й щодо періоду за який вона підлягає сплаті. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне. Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу. За змістом частини першої статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. Статтею 117 КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір, підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При вирішенні питання щодо наявності чи відсутності підстав для притягнення роботодавця до відповідальності, встановленої ст. 117 КЗпП України, визначальним є з`ясування судами тієї обставини, чи мала місце затримка розрахунку з працівником при звільненні, тобто, невиплата або несвоєчасна виплата належних йому сум, та наявність у цьому вини власника або уповноваженого ним органу. Аналогічний правий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 25 липня 2019 року у справі № 806/82/17. З матеріалів справи вбачається, що остаточний розрахунок з Позивачем після звільнення проведений лише 27.01.2020 р. Разом з тим, як встановлено судом першої інстанції, 27.01.2020 р. Позивачу на картковий рахунок було перераховано 13 645,55 грн., які є коштами з допомоги по тимчасовій непрацездатності у зв`язку з його перебуванням на лікарняному у період з 22.10.2019 р. по 06.11.2019 р. Статтею 19 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 23 вересня 1999 року № 1105-XIV (далі - Закон № 1105) визначено, що право на матеріальне забезпечення та соціальні послуги за страхуванням у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності мають застраховані громадяни України, іноземці, особи без громадянства та члени їх сімей, які проживають в Україні, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 22 Закону № 1105-XIV допомога по тимчасовій непрацездатності надається застрахованій особі у формі матеріального забезпечення, яке повністю або частково компенсує втрату заробітної плати (доходу), у разі настання в неї тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов`язаної з нещасним випадком на виробництві. Відповідно до частини другої статті 22 Закону № 1105-XIV допомога по тимчасовій непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов`язаної з нещасним випадком на виробництві та професійним захворюванням, виплачується Фондом застрахованим особам починаючи з шостого дня непрацездатності за весь період до відновлення працездатності або до встановлення медико-соціальною експертною комісією інвалідності (встановлення іншої групи, підтвердження раніше встановленої групи інвалідності) незалежно від звільнення застрахованої особи в період втрати працездатності, у порядку та розмірах, встановлених законодавством. Оплата перших п`яти днів тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов`язаної з нещасним випадком на виробництві, здійснюється за рахунок коштів роботодавця у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Отже, обов`язок з оплати перших п`яти днів тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов`язаної з нещасним випадком на виробництві, здійснюється за рахунок коштів роботодавця, і такі кошти відносяться до виплат працівнику при звільненні, у разі несплати яких настає відповідальність, передбачена ст. 117 КЗпП України. Як вбачається із заяви-розрахунку від 17.12.2019 р., Позивачу за листком непрацездатності АДР № 931658 передбачено виплату в загальному розмірі 24 656,00 грн., у тому числі за рахунок коштів Фонду 16 951,00 грн. Частиною третьою ст. 30 Закону № 1105-XIV визначено, що рішення про призначення матеріального забезпечення та надання соціальних послуг приймається комісією (уповноваженим) із соціального страхування, що створюється (обирається) на підприємстві, в установі, організації. Відповідно до частини першої ст. 34 Закону № 1105-XIV фінансування страхувальників для надання матеріального забезпечення застрахованим особам здійснюється робочими органами Фонду в порядку, встановленому правлінням Фонду. Підставою для фінансування страхувальників робочими органами Фонду є оформлена за встановленим зразком заява-розрахунок, що містить інформацію про нараховані застрахованим особам суми матеріального забезпечення за їх видами. Згідно з частиною другою ст. ст. 34 Закону № 1105-XIV страхові кошти, зараховані на окремий поточний рахунок у банку або на окремий рахунок в органі, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, можуть бути використані страхувальником виключно на надання матеріального забезпечення та соціальних послуг застрахованим особам. Після надходження грошей на спецрахунок роботодавець зобов`язаний виплатити лікарняні працівникові в найближчий строк, установлений для виплати зарплати. Після надходження коштів з Фонду на рахунок Відповідача 21.01.2020р. матеріальне забезпечення особам, зазначеним у заяві-розрахунку, зокрема і Позивачу, виплачено 27.01.2020 р. З огляду на викладене, виплати, які надійшли на рахунок Позивача 27.01.2020 р. є виплатою за листком непрацездатності серії НОМЕР_1 , що виплачуються Фондом соціального страхування України застрахованим особам починаючи з шостого дня непрацездатності. За таких обставин, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції про те, що виплата лікарняних, що виплачується за рахунок Фонду соціального страхування України, після дати звільнення працівника не порушує вимог ст. 116 КЗпП, а тому підстави для настання відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, відсутні. Враховуючи вищенаведене, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку щодо відсутності підстав для задоволення вимоги Позивача про нарахування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 24.12.2019 р. по 27.01.2020 р. Щодо нарахування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19.11.2019 р. по 24.12.2019 р., колегією суддів встановлено наступне. З розрахункового листа ОСОБА_1 за грудень 2019 року вбачається, що Позивачу нараховано ще заробітну плату за три дні (оклад, надбавка за овз, вислуга прокурорів, премія щомісячна). Отже, станом на грудень 2019 року розрахунок з Позивачем із зарплати остаточно проведено не було. Відповідно до виписки по картковому рахунку Позивача, зарплата виплачена ОСОБА_1 24.12.2019 року. Таким чином, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про те, що доводи Позивача про не проведення повного розрахунку Відповідачем станом на дату звільнення та до 24.12.2019 року, є обґрунтованими. Разом з тим, суд першої інстанції вказав, при обчисленні розміру середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні обрахуванню підлягає сума заробітку за робочі дні, виходячи із середньоденного заробітку, обчисленого відповідно до положень Порядку обчислення середньої заробітної плати. Проте, Верховний Суд у постанові від 06 червня 2018 року у справі № 823/254/16 дійшов висновку, що стаття 117 КЗпП України чітко встановлює період, за який розраховують розмір матеріальної відповідальності, а саме: за весь час затримки розрахунку, тобто в календарних днях. Як вбачається з довідки Генеральної прокуратури України про середню заробітну плату від 21.12.2019 №18-957зп, середньоденна заробітна плата Позивача складає 1 710,16 грн., а час затримки розрахунку при звільненні за період з 19.11.2019 року по 24.12.2019 року складає 36 календарних днів (за період з 19.11.2019р. (наступний день після звільнення) по 24.12.2019р. (день розрахунку). Таким чином, розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні складає: 61 565,76 грн. (1 710,16 грн. - середньоденне грошове забезпечення) х 36 календарних днів затримки). Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог у вказаній частині, проте невірно обрахував розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19.11.2019 року по 24.12.2019 року. Однак, вирішуючи питання щодо розміру суми, яка підлягає стягненню на користь Позивача, колегією суддів встановлено наступне. Як уже зазначалося частиною другою статті 117 КЗпП установлено, що якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати Позивач. З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності роботодавця колегія суддів дійшла висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України. Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц зазначено, що зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: - розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; - період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; - ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; - інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Аналогічні висновки викладені Верховним Судом у постанові від 20 травня 2020 року у справі № 816/1640/17. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц викладено правову позицію, відповідно до якої з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Колегія суддів зазначає, що співставлення зазначених сум свідчить про очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, періодом затримки її виплати, характером цієї заборгованості, діями Позивача та Відповідача. За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції при ухваленні рішення правомірно вказав, що сплаті на користь Позивача підлягає частина середнього заробітку за час затримки розрахунку в розмірі, що складає 20 000,00 грн., яка є співмірною з урахуванням розміру невчасно виплаченої заробітної плати та частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком у тому числі, й щодо періоду за який вона підлягає сплаті. Приписи п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України визначають, що підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Частиною другою ст. 317 КАС України передбачено, що порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. Проте, зважаючи на приписи частини другої статті 317 КАС України, а також на правильність та обґрунтованість висновків суду першої інстанції, зроблених по суті заявлених позовних вимог, колегія суддів не вбачає підстав для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 27 травня 2021 року у справі № 460/52/20. Відтак, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про задоволення адміністративного позову частково. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів зазначає, що доводи апеляційної скарги не спростовують правомірності висновків суду першої інстанції. Положеннями ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Розглянувши доводи ОСОБА_1 , викладені в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства України, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його скасування не вбачається, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Керуючись ст.ст. 241, 242, 243, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів - П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 березня 2021 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий-суддя: В.П. Мельничук Судді: І.О. Лічевецький О.М. Оксененко Повний текст складено 19.07.2021 року.