Постанова Дніпровський апеляційний суд № 201/6501/20

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/6133/21 Справа № 201/6501/20 Суддя у 1-й інстанції - Демидова С. О. Суддя у 2-й інстанції - Деркач Н. М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 липня 2021 року м. Дніпро Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючої судді Деркач Н.М., суддів: Ткаченко І.Ю., Пищиди М.М., за участю секретаря Усик А.Д., розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпрі апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 адвоката Чередник Ірини Олександрівни на заочне рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 23 березня 2021 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про припинення спільної часткової власності та визнання права власності, - В С Т А Н О В И В: У липні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про припинення спільної часткової власності та визнання права власності. В обгрунтування позову ОСОБА_1 зазначила, що вона є власником 84/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 . Зазначена частка складається з нежитлового приміщення № 1 магазин на 1-му поверсі, загальною площею 79,1 кв.м. та нежитлового приміщення № 2 на ІІ-му поверсі загальною площею 55,6 кв.м. у житловому будинку літ. А-2, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 ) та 25/100 частин житлового будинку АДРЕСА_3 . Співвласником іншої частки домоволодіння (квартира АДРЕСА_4 ) є відповідач ОСОБА_2 , якому на підставі договору купівлі продажу нерухомого майна від 03 листопада 1998 року належить 16/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 , з прилеглими до нього будовами та спорудами в житловому будинку А-2. Житловий будинок АДРЕСА_1 складається з окремих 5 ізольованих квартир, АДРЕСА_5 з яких було переобладнано в нежитлове приміщення магазин, та які мають окрему систему життєзабезпечення. Позивач позбавлена можливості вільно розпоряджатися належним їй майном, оскільки для розпорядження цим майном необхідно отримати згоду іншого співвласника ОСОБА_2 , який такої згоди не надає, що підтверджується нотаріальною заявою щодо надання згоди або відмови купівлі 11/80 частин житлового будинку АДРЕСА_1 . У позивача немає можливості присвоїти окремі адреси належним їй квартирам. Дані обставини створюють фактичну і юридичну невизнаність для неї, як співвласника значно більшої, ніж у відповідача частки. На підставі наведеного позивач просила суд припинити право спільної часткової власності між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на житловий будинок АДРЕСА_1 . Визнати за ОСОБА_1 право власності на нежитлове приміщення № 1 - магазин на І-му поверсі, загальною площею 79.1 кв.м. та нежитлове приміщення № 2 на ІІ-му поверсі загальною площею 55,6 кв.м. в житловому будинку літ. А-2, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 . Визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_6 , загальною площею 36,5 кв.м., житловою площею 21,4 кв.м., яка складається з: 1-коридор, загальною площею 6,2 кв.м, 2-кухня, загальною площею 5,4 кв.м., 3-санвузол, загальною площею 3,5 кв.м., 4-житлова, загальною площею 8,9 кв.м., 5-житлова, загальною площею 12,5 кв.м. Визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_7 , загальною площею 79,5 кв.м., житловою площею 59,2 кв.м., яка складається з: 1-тамбур, загальною площею 1,8 кв.м., 2-веранда, загальною площею 7,7 кв.м, 3-житлова, загальною площею 11,6 кв.м., житловою 11,6 кв.м., 4-кухня, загальною площею 7,5 кв.м., 5-санвузол - загальною площею 2,9 кв.м., 6-кладова, загальною площею 0,4 кв.м., 7-житлова, загальною площею 20,8 кв.м., 8-житлова, загальною площею 14,9 кв.м., 9-житлова, загальною площею 11,9 кв.м. Визнати за ОСОБА_2 право власності на квартиру АДРЕСА_8 , загальною площею 51,2 кв.м., житловою 25,5 кв.м., яка складається з 1-коридор загальною площею 6,3 кв.м., 2-кухня загальною площею 12,4 кв.м., 3-туалет загальною площею 0,8 кв.м, 4-коридор загальною площею 2,0 кв.м., 5-ванна загальною площею 4,2 кв.м., 6-житлова загальною площею 9,3 кв,м., 7-житлова, загальною площею 16,2 кв.м. житловою площею 16,2 кв.м. Заочним рішенням Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 23 березня 2021 року у задоволенні позову відмовлено. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, представник позивача звернулася з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить його скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 . В обгрунтування апеляційної скарги апелянт зазначила, що судом залишено поза увагою, що спільне з відповідачем користування нерухомим майном неможливе через конфлікти. Відповідач перешкоджає позивачці користуватися належним їй майном та розпоряджатися ним. Відзив на апеляційну скаргу від відповідача не надходив. Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до ст.367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду у межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наступного. Судом встановлено, що на підставі договору купівлі-продажу від 03 листопада 1999 року відповідачу ОСОБА_2 належить 16/100 частин у житловому будинку з прилеглими частинами у будинку А-2 кв. АДРЕСА_4 , які складаються з наступного: 1-придбаник, 2-кухня. 3-туалет, 4-коридор, 5-ванна, 6,7-житлові, житловою площею 22,6 кв.м., що розташовано на земельній ділянці площею 469 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , на якому розташовані А-2-житловий будинок площею 171,3 кв.м., літ. Б- сарай, літ. В-вхід до погребу, 1-6-споруди, І-ІІІ мощення (а.с.17-18). ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 20 травня 2016 року належить 11/80 частин спільної часткової власності житлового будинку АДРЕСА_1 , літ. А-2 загальною площею 167,1 кв.м, житловою площею 106,1 кв.м. (а.с. 7-9). Відповідно до договору дарування від 20 травня 2016 року, ОСОБА_1 прийняла в дар 25/100 частин спільної часткової власності житлового будинку АДРЕСА_1 , літ. А-2 житлового будинку житловою площею 171,3 кв.м., літ. Б-сарай, літ. В-вхід до погребу, літ. Г-навіс, №1-6.8-11-споруди, І, III мощення. (а.с. 10-13) 21 квітня 2016 року на підставі договору дарування ОСОБА_1 прийняла в дар нежитлове приміщення № 1 магазину на 1-му поверсі, загальною площею 79,1 кв.м., та нежитлове приміщення № 2 на ІІ-поверсі, загальною площею 55,6 кв.м., в житловому будинку літ А-2, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 (а.с. 14-16). Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що відповідач порушує її право користування та розпорядження належним їй нерухомим майном. Вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції виходив з відсутності підстав для припинення права спільної часткової власності, у звязку з чим також відсутні підстави для задоволення позовних вимог про визнання права власності, оскільки визнання права власності можливе виключно як наслідок припинення права на вказану частку у спільному майні. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає у повній мірі. Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені у статті 16 ЦК України, якими можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (частина друга статті 16 ЦК України). У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань). Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18). Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб`єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними. Якщо право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові (пункт 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц, провадження № 14-651цс18). Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Статтею 41 Конституції України встановлено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Частиною першою статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства (частини перша, друга статті 319 ЦК України. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України). У частині першій статті 356 ЦК України визначено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Частинами першою-третьою статті 358 ЦК України передбачено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. При зверненні до суду з позовом ОСОБА_1 , зокрема, посилалася на ст.364 ЦК України, якою передбачено підстав для виділу частки із майна, що є у спільній частковій власності. З цього приводу апеляційний суд зазначає, що ст.264 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує, серед іншого, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Так, статтею 365 ЦК України визначено, що право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї. Аналіз положень статті 365 ЦК України дає підстави для висновку, що право власності співвласника на частку в спільному майні може бути припинено за наявності будь-якої з передбачених пунктами 1-3 частини першої цієї статті підстав, які є самостійними, але за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї. Висновок про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику та членам його сім`ї, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та особливостей об`єкта, який є спільним майном. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2018 року у справі № 908/1754/17 зроблено висновок про те, що відсутність у статті 365 ЦК України конструкції «за наявності одночасно» свідчить про можливість припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду на підставі позову інших співвласників за наявності хоча б однієї з перелічених законодавцем у частині першій цієї статті обставин (зокрема, в пунктах 1-3). Водночас необхідно зважати, що правова норма, закріплена пунктом 4 частини першої статті 365 ЦК України, не може вважатися самостійною обставиною для припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду, оскільки фактично встановлює неприпустимість такого припинення (таке припинення є неможливим у разі, якщо воно завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї). Припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду на підставі положень цієї статті можливе за наявності хоча б однієї з обставин, передбачених пунктами 1-3 частини першої статті 365 ЦК України, за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника, та попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду, а не за наявності всіх обставин, передбачених цією статтею, в їх сукупності. Вказані судові рішення свідчать про єдність практики застосування положень статті 365 ЦК України. Виходячи із встановлених у справі обставин, з врахуванням при вирішенні спору інтересів усіх співвласників, суд вирішує питання щодо наявності або відсутності підстав вважати, що припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду завдасть істотної шкоди інтересам співвласника. Матеріалами справи встановлено, що позивачем ОСОБА_1 не надано належних та допустимих доказів наявності підстав для припинення права спільної часткової власності з відповідачем, передбаченим ст.365 ЦК України. За наведених обставин колегія суддів вважає висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 правильним. Посилання ОСОБА_1 , як на доказ перешкоджання відповідачем у реалізації права власності на нерухоме майно, на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 16 липня 2018 року, не може бути підставою для задоволення її позову, оскільки указаним рішенням встановлено факт перешкоджання саме позивачем у даній справі ОСОБА_2 у користуванні ним своїм майном, що знаходиться у спільній частковій власності з ОСОБА_1 , та зобовязано останню усунути відповідні перешкоди. Доводи апеляційної скарги представника позивача про те, що судом залишено поза увагою, що спільне з відповідачем користування нерухомим майном неможливе через конфлікти, колегією суддів розглянуто. З цього приводу слід зазначити, що наведені обставини, у розумінні статті 365 ЦК України, не є підставою для припинення права власності особи без надання належних та допустимих доказів. Також не можуть бути підставою для скасування законного та обгрунтованого рішення суду посилання апелянта на те, що відповідач перешкоджає позивачці користуватися належним їй майном та розпоряджатися ним, оскільки не знайшли свого підтвердження протягом розгляду справи. За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду відповідає вимогам матеріального закону та ухвалено з дотриманням норм процесуального закону, тому підстав для його скасування немає. Керуючись ст.ст. 268, 367, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 адвоката Чередник Ірини Олександрівни залишити без задоволення. Заочне рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 23 березня 2021 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Судді: Н.М. Деркач І.Ю. Ткаченко М.М. Пищида