Постанова 4824 № 754/16771/17

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 липня 2021 року місто Київ єдиний унікальний номер справи: 754/16771/17 номер провадження: 22-ц/824/8137/2021 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач), суддів: Мережко М.В., Савченка С.І., за участю секретаря - Орел П.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Грушка Володимира Івановича та за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 24 грудня 2019 року у складі судді Грегуль О.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу, В С Т А Н О В И В: У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , який в ході розгляду справи уточнив, та остаточно просив стягнути солідарно з відповідачів на свою користь 1 533 720 грн 00 коп. - неповернутої позики, 23 839 777 грн 40 коп. - відсотків, 294 474 грн 24 коп. - інфляційних втрат та 766 860 грн - штрафу в розмірі 50 % від суми фактичного залишку позики. Позов мотивований тим, що 11 листопада 2016 року між ним та ОСОБА_2 укладений договір позики на суму 1 533 720 грн 00 коп., що еквівалентно 60 000 доларів США за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) на день укладення договору, зі строком повернення до 12:00 год. 11 березня 2017 року. Того ж дня між сторонами укладений додатковий договір, яким передбачено право позикодавця на отримання процентів у розмірі 4,5 % від суми позики за кожні 30 днів позики та погашення позики у відповідності до графіку. В забезпечення виконання зобов`язань за договором позики 11 листопада 2016 року між ним та ОСОБА_3 укладений договір поруки, за умовами якого остання несе солідарну відповідальність з позичальником ОСОБА_2 . Також між сторонами укладений договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 , багатобоксові гаражі-автостоянки АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 . Посилаючись на те, що відповідачі допустили порушення взятих на себе зобов`язань, внаслідок чого утворилась заборгованість, ОСОБА_1 просив задовольнити позовні вимоги. Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 24 грудня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто солідарно із ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 1 533 720 грн 00 коп. неповернутої позики та 294 474 грн 24 коп. інфляційних втрат. У задоволенні іншої частини позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду мотивоване тим, що відповідачі допустили порушення взятих на себе зобов`язань, що є підставою для стягнення неповернутої позики та втрат від інфляції. Оскільки позивач особисто в судовому засіданні зазначив, що передбачені договором позики та додатковим договором проценти йому були сплачені повністю, суд першої інстанції вважав позовні вимоги в частині стягнення процентів за користування позикою безпідставними. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення штрафу, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_4 не надано, а судом не здобуто доказів, які б свідчили про застосування позивачем по відношенню до позичальника здійснення в примусовому порядку стягнення простроченої заборгованості. Постановою Київського апеляційного суду від 15 липня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Грушка В.І задоволено частково, апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 24 грудня 2019 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення відсотків (процентів за користування позикою, неустойки (пені та штрафу), 3 % річних) скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 . Стягнуто солідарно із ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 6 142 280 грн 20 коп., з яких: проценти за користування позикою - 1 875 279 грн 44 грн.; 3 % річних - 91 140 грн 76 коп.; пеня - 3 409 000 грн 00 коп.; штраф - 766 860 грн 00 коп. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постановою Верховного Суду від 30 березня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 15 липня 2020 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з тих підстав, що задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення процентів за користування позикою у розмірі 1 875 279 грн 44 коп., апеляційний суд не врахував, що сплинув строк, на який була надана позика, не з`ясував, за який період нараховані відсотки, а також не звернув уваги, що за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та ч.1 ст.1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до ч.2 ст.625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання. Також апеляційний суд, погоджуючись з висновком суду першої інстанції про стягнення з відповідачів на користь позивача 294 474 грн 24 коп. інфляційних втрат, нарахованих відповідно до ч.2 ст.625 ЦК України, вважав, що зобов`язання між сторонами виникли в гривнях. Проте Верховний Суд визнав вказаний висновок передчасним, оскільки суд апеляційної інстанції не врахував, що на підтвердження укладеного договору позики у графіку розрахунків ОСОБА_2 вчинений власноручний напис про отримання 11 листопада 2016 року саме 60 000 доларів США із зазначенням вказаної суми цифрами та прописом. За таких обставин, враховуючи отримання позичальником грошових коштів в іноземній валюті та погашення заборгованості за договором позики від 11 листопада 2016 року також в доларах США, висновок апеляційного суду про застосування до спірних правовідносин ч.2 ст.625 ЦК України в частині стягнення інфляційних витрат є передчасним. В апеляційній скарзі представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Грушка В.І. просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити у повному обсязі, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, фактичним обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд помилково вважав, що позивач отримав повністю проценти за договором, оскільки у своїй промові в судових дебатах він зазначав про те, що йому не сплачено проценти за користування позикою в розмірі 1 599 209 грн 84 коп. Також суд не надав належну правову оцінку тому факту, що ОСОБА_2 фактично визнав борг, оскільки неодноразово подавав позивачу заяви про відстрочення виконання зобов`язань (заяви від 10 березня 2017 року, 16 травня 2017 року, 05 липня 2017 року, 09 жовтня 2017 року, 25 жовтня 2017 року, 27 грудня 2017 року, 05 лютого 2019 року, 26 лютого 2019 року), частково сплачував основний борг та встановлені договорами санкції. Крім того, визнаючи безпідставними позовні вимоги в частині стягнення штрафу, суд не звернув увагу на те, що пунктом 7.4 додаткового договору до договору позики встановлено, що в разі прийняття рішення позикодавцем про примусове стягнення боргу, тобто, звернення до суду, у нього виникає право і на стягнення штрафу. Вказує, що суд першої інстанції не надав правової оцінки та не відобразив в своєму рішенні висновків стосовно вимог щодо виплати неустойки (пені), в той час коли пунктом 7.3 договору передбачено, що у разі своєчасного ненадходження (прострочення) повністю або частково планового платежу, встановленого графіком розрахунків, позикодавець нараховує, а позичальник зобов`язується сплатити пеню в розмірі 2% за кожен день прострочення від суми несплаченого в строк платежу. До того ж пунктом 10.1 додаткового договору встановлено, що строк дії цього договору становить два фактичних місяці, але в будь-якому разі договір діє до повного виконання сторонами своїх обов`язків, прийнятих ними за цим договором. Тому вважає, що у суду не було підстав для відмови у задоволенні позовної вимоги щодо стягнення відсотків. В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_2 просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині стягнення солідарно з відповідачів інфляційних втрат та ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в частині стягнення інфляційних втрат відмовити у повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, що він належним чином виконав взяті на себе зобов`язання щодо сплати процентів у розмірі і строки, встановлені договором позики, за період з дня отримання позики - з 11 листопада 2016 року до дня закінчення терміну дії договору, тобто, до 11 березня 2017 року. Вказує, що він сплатив позивачу суму процентів в загальному розмірі 10 800 доларів США. Також на виконання умов договору позики він частково погасив суму позики, а саме: 10 березня 2017 року у сумі 2 700 доларів США; 19 жовтня 2018 року - 1000 доларів США, а всього - 3 700 доларів США. Вказані платежі підтверджуються особистими розписками позивача, здійсненими власноручно на графіку розрахунків, що є додатком № 1 до додаткового договору до договору позики від 11 листопада 2016 року, оригінал якого знаходиться у нього. Вважав, що рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про стягнення солідарно з відповідачів суми втрат від інфляції у розмірі 294 474 грн 24 коп. є необґрунтованим з огляду на те, що норми ч.2 ст.625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням установленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення виконання грошового зобов`язання, яке визначене договором у гривні, а не в іноземній валюті, що узгоджується з висновками Верховного Суду, які містяться у постановах: від 24 жовтня 2018 року у справі № 486/6/17-ц; від 27 січня 2016 року у справі № 6-771цс15; від 22 березня 2017 року у справі №2311цс16; від 01 березня 2018 року у справі № 6-284цс17. Відповідач ОСОБА_2 подав відзив на апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Грушка В.І., в якому просить апеляційну скаргу представника позивача залишити без задоволення, скасувати рішення суду першої інстанції в частині стягнення інфляційних втрат та ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в частині стягнення інфляційних втрат відмовити у повному обсязі. Доводи відзиву ОСОБА_2 фактично є аналогічними доводам його апеляційної скарги. 11 травня 2021 року до апеляційного суду поштою надійшов ще один відзив від відповідача ОСОБА_2 від 07 травня 2021 року на апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Грушка В.І., в якому ОСОБА_2 просить апеляційну скаргу представника позивача залишити без задоволення, скасувати рішення суду першої інстанції в частині стягнення інфляційних втрат та ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в частині стягнення інфляційних втрат відмовити у повному обсязі. Також відповідач ОСОБА_2 просить скасувати рішення суду в частині стягнення солідарно з відповідачів на користь позивача 1 533 720 грн 00 коп. та ухвалити в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 про солідарне стягнення з відповідачів на його користь заборгованості за тілом позики задовольнити частково у розмірі 1 433 030 грн 04 коп. В обгрунтування доводів, викладених у відзиві, ОСОБА_2 вказує, що суд першої інстанції не прийняв до уваги надані відповідачем письмові докази про отримання позивачем від відповідача грошових коштів 10 березня 2017 року на суму 2 700 доларів США та 19 жовтня 2018 року на суму 1 000 доларів США, а всього у розмірі 3 700 доларів США, що еквівалентно 100 689 грн 96 коп., які були сплачені відповідачем в рахунок погашення тіла позики. Тому вважає, що борг за тілом позики, який підлягає стягненню на користь позивача, становить різницю між отриманою сумою позики та повернутою сумою, а саме, у розмірі 1 433 030 грн 04 коп. Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з`явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, враховуючи висновки і мотиви суду касаційної інстанції, з яких скасована постанова Київського апеляційного суду від 15 липня 2020 року, які відповідно до ч.1 ст.417 ЦПК України є обов`язковими для суду апеляційної інстанції під час нового розгляду справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Грушка В.І. та апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягають задоволенню частково, з таких підстав. Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Згідно з вимогами ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції відповідає не в повному обсязі. Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 11 листопада 2016 року між ОСОБА_1 (позикодавцем) та ОСОБА_2 (позичальником) укладений договір позики , за умовами якого ОСОБА_2 позичив у борг у ОСОБА_1 1 533 720 грн 00 коп., що за курсом НБУ на день укладення цього договору становить еквівалент 60 000 доларів США. У пунктах 2, 3 вказаного договору позики ОСОБА_2 засвідчив, що він отримав суму позики повністю до підписання цього договору та зобов`язався повернути позикодавцю зазначений у пункті 1 цього договору борг до 12:00 годин ранку 11 березня 2017 року. Пунктом 4 договору позики передбачено, що у разі несвоєчасного виконання зобов`язання позичальник зобов`язаний сплатити позикодавцеві неустойку у розмірі 2 % від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Позичальник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Позичальник, у разі прострочення ним виконання грошового зобов`язання, на вимогу позикодавця зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми. 11 листопада 2016 року між сторонами укладений додатковий договір до договору позики. У пункті 1 додаткового договору зазначено, що позичальник зобов`язується повернути позику готівкою, що еквівалентно 60 000 доларів США за офіційним курсом НБУ станом на день погашення позики, та сплатити проценти в строк до 11 березня 2017 року. Пунктом 3.1 додаткового договору передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів, що становить 4,5 % від суми позики за кожні 30 днів позики. Проценти нараховуються за фактичне число календарних днів користування позикою за виключення дня отримання грошей та включаючи дату їх повернення. У пунктах 3.4 -3.6 додаткового договору сторони домовились, що погашення позики та процентів відбувається в такому порядку: в першу чергу сплаті підлягає неустойка (штраф або пеня), в другу чергу - проценти за користування позикою, а в третю чергу - сума позики. Сплата процентів здійснюватиметься наперед згідно із графіком розрахунків, що є невід`ємною частиною цього договору, у проміжні строки, що становлять 30 календарних днів. Прострочення сплати позики та/або процентів за користування позикою (згідно із графіком розрахунків) не зупиняє нарахування процентів, як протягом строку надання позики, визначеного пунктом 2.1. цього договору, так і після закінчення цього строку протягом подальшого користування позичальником наданими грошовими коштами. Згідно з пунктами 7.4, 7.6 додаткового договору, у разі прийняття позикодавцем рішення про стягнення процентів за користування позикою та суми позики в примусовому порядку внаслідок невиконання позичальником зобов`язань, встановлених пунктом 2.3 та пунктом 5.1, до позичальника застосовується штраф у розмірі 50 % відсотків від суми фактичного залишку позики на дату прийняття позикодавцем рішення про стягнення простроченої заборгованості в примусовому порядку. Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити на вимогу позикодавця суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 процентів річних від суми простроченої суми. По справі встановлено, що 11 листопада 2016 року сторони погодили графік розрахунків, відповідно до якого встановлено періодичність та розміри платежів позичальника з повернення та сплати процентів за користування позикою. На вказаному графіку міститься підпис ОСОБА_2 про отримання 60 000 доларів США (а.с.14, т.1). 11 листопада 2016 року між ОСОБА_1 (позикодавцем), ОСОБА_3 (поручителем) та ОСОБА_2 (позичальником) укладений договір поруки, за умовами якого поручитель поручається перед позикодавцем за виконання позичальником обов`язку по зобов`язаннях ОСОБА_2 , що витікають із договору позики та додаткового договору до договору позики від 11 листопада 2016 року, укладених між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . У пункті 2.3 договору поруки передбачено, що поручитель та позичальник несуть солідарну відповідальність перед позикодавцем. Поручитель відповідає по зобов`язаннях позичальника у повному обсязі, тобто, за повернення позики, виплати відсотків за його користування, пені штрафу, а також за відшкодування збитків, завданих позикодавцю невиконанням або неналежним виконанням позичальником умов договору позики та додаткового договору до договору позики. 11 листопада 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_1 передав у власність ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 1 533 720 грн 00 коп., що еквівалентно 60 000 доларів США згідно офіційного курсу НБУ, які ОСОБА_2 зобов`язується повернути у строк та на умовах, вказаних в договорі позики. В забезпечення виконання зобов`язань, зазначених у пункті 1 цього договору, іпотекодавець ОСОБА_2 передає, а іпотекодержатель ОСОБА_1 приймає в іпотеку належне іпотекодавцю на праві власності нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 , багатобоксові гаражі-автостоянки АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 . 11 листопада 2016 року ОСОБА_3 написала нотаріально посвідчену письмову згоду на отримання ОСОБА_2 позики в сумі 1 533 720 грн 00 коп. у ОСОБА_1 15 вересня 2017 року ОСОБА_1 надіслав ОСОБА_2 та ОСОБА_3 вимоги (претензії) про виконання умов договору позики, які останніми залишені без задоволення. Відповідно до ст.1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (ст.1047 ЦК України). Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Відповідно до ст.526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно зі ст.527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту. Частиною 1 ст.530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Згідно зі ст.610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом (ч.1 ст.611 ЦК України). Частиною 1 ст.1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Відповідно до ч.1 ст.553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (ч.1 ст.554 ЦК України). Частиною 1 ст.1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Встановлено, що сторони договору позики погодили строк його дії до 11 березня 2017 року. Однак, у встановлений договором позики строк позичальник ОСОБА_2 не повернув позикодавцю ОСОБА_1 суму отриманої позики у розмірі 1 533 720 грн 00 коп., що ОСОБА_2 у суді першої інстанції не заперечувалось. Установивши, що позичальник ОСОБА_2 в обумовлений договором позики строк не повернув позикодавцю ОСОБА_1 суму отриманої позики у розмірі 1 533 720 грн 00 коп., та приймаючи до уваги що ОСОБА_3 за договором поруки від 11 листопада 2016 року поручилася за виконання ОСОБА_2 зобов`язань за договором позики, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для солідарного стягнення із ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 1 533 720 грн 00 коп. неповернутої позики. У суді першої інстанції та у поданій апеляційній скарзі ОСОБА_2 визнав наявність у нього перед позивачем зобов`язання щодо повернення отриманої позики у розмірі 1 533 720 грн 00 коп. та рішення суду першої інстанції в цій частині не оскаржує. Тому враховуючи, що відповідно до положень ст.367 ЦПК України суд апеляційної перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів з наведених підстав не приймає до уваги доводи відзиву ОСОБА_2 від 07 травня 2021 року на апеляційну скаргу представника позивача, поданого ним до суду апеляційної інстанції при новому розгляді справи, про те, що сума неповернутої ним позики позивачу становить 1 433 030 грн 04 коп., а не 1 533 720 грн 00 коп. Таким чином рішення суду першої інстанції в цій частині є законним та обґрунтованим, висновки суду відповідають вимогам матеріального й процесуального права, передбачених законом підстав для його скасування в цій частині при апеляційному розгляді не встановлено. Разом з тим, колегія суддів не погоджується з рішенням суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення процентів за користування позикою, неустойки (пені та штрафу), 3 % річних та інфляційних втрат, з таких підстав. Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У пункті 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року в справі № 444/9519/12-ц (провадження № 14-10цс18) зроблено висновок, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються ч.2 ст.625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (провадження № 12-142гс19) вказано, що «у межах кредитного договору позичальник отримує позичені кошти у своє тимчасове користування на умовах повернення, платності і строковості. У постановах Великої Палати Верховного Суду уже неодноразово вказувалося на те, що цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, так і випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно. Зокрема, відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною першою статті 1048 ЦК України. Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов`язань, а не у випадку їх порушення. Натомість наслідки прострочення грошового зобов`язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством. У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов`язання, за частиною першою ст.1050 ЦК України застосуванню у таких правовідносинах підлягає положення ст.625 цього Кодексу. За наведеним у цій статті регулюванням відповідальності за прострочення грошового зобов`язання на боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання покладається обов`язок сплатити кредитору на його вимогу суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Проценти, встановлені ст.625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов`язання. Тобто, проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов`язання за ч.2 ст.625 ЦК України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність. Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма ч.1 ст.1048 ЦК України і охоронна норма ч.2 ст.625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та ч.1 ст.1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до ч.2 ст.625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання». У цій постанові (пункт 6.36) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду в постанові від 13 грудня 2018 року в справі № 913/11/18, відповідного до якого у разі погодження сторонами іншої домовленості, яка, на відміну від загального правила щомісячної виплати процентів лише у межах погодженого сторонами строку кредитування, встановленого абзацом другим ч.1 ст.1048 ЦК України, допускається нарахування банком процентів за користування кредитом по день повного погашення заборгованості. Як установлено вище, у пункті 1 додаткового договору передбачено, що позичальник ОСОБА_2 зобов`язується повернути позику готівкою, що еквівалентно 60 000 доларів США за офіційним курсом НБУ станом на день погашення позики, та сплатити проценти в строк до 11 березня 2017 року. Тому, з урахуванням указаних вище вимог закону та правових висновків Великої Палати Верховного Суду, ОСОБА_1 мав право на щомісячну виплату процентів від суми позики відповідно до умов пункту 3.1 додаткового договору до договору позики та ч.1 ст.1048 ЦК України як плату за надану позику (кредит) лише у межах погодженого сторонами строку дії договору позики, тобто до 11 березня 2017 року . Натомість за період після погодженого сторонами строку дії договору позики - з 12 березня 2017 року підлягають стягненню річні проценти відповідно до ч.2 ст.625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання. З наданого ОСОБА_1 детального розрахунку заборгованості за договором позики від 11 листопада 2016 року вбачається, що станом на 11 березня 2017 року, тобто на дату закінчення строку дії договору позики (дату планового закриття), у ОСОБА_2 відсутня заборгованості за відсотками (а.с.109-111, т.1). Також із наданого відповідачем ОСОБА_2 графіку розрахунків, який є додатком №1 до додаткового договору до договору позики від 11 листопада 2016 року, видно, що на вказаному графіку містяться власноручні записи ОСОБА_1 про отримання ним від ОСОБА_2 грошових коштів, а саме: 11 листопада 2016 року - у розмірі 2 700 доларів США; 12 грудня 2016 року - у розмірі 2 700 доларів США; 10 січня 2017 року - у розмірі 2 700 доларів США; 10 лютого 2017 року - у розмірі 2 700 доларів США; 10 березня 2017 року - у розмірі 2 700 доларів США; 19 жовтня 2018 року - у розмірі 1 000 доларів США (а.с.81). Вказані обставини свідчать про те, що станом на 11 березня 2017 року, тобто на дату закінчення строку дії договору позики, у позичальника ОСОБА_2 була відсутня заборгованість за відсотками, нарахованими відповідно до умов пункту 3.1 додаткового договору до договору позики. З таких обставин, колегія суддів приходить до висновку про відсутність правових підстав для стягнення солідарно із відповідачів на користь ОСОБА_1 заборгованості за відсотками, нарахованими відповідно до умов пункту 3.1 додаткового договору до договору позики, а тому позовні вимоги ОСОБА_1 в частині стягнення відсотків задоволенню не підлягають. Разом з тим, колегія суддів враховує, що за період після погодженого сторонами строку дії договору позики - з 12 березня 2017 року ОСОБА_1 має право на стягнення із ОСОБА_2 та поручителя ОСОБА_3 процентів, нарахованих на суму неповернутої позики у розмірі 1 533 720 грн 00 коп.відповідно до ч.2 ст.625 ЦК України, що згідно проведеного апеляційним судом розрахунку, з урахуванням меж позовних вимог за період з 12 березня 2017 року по 04 березня 2019 року, становить 91 140 грн 76 коп. За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для стягнення солідарно із відповідачів на користь позивача процентів, нарахованих відповідно до ч.2 ст.625 ЦК України, у розмірі 91 140 грн 76 коп. Також колегія суддів вважає, що із відповідачів у солідарному порядку на користь позивача підлягає стягненню штраф у розмірі 766 860 грн 00 коп., що становить 50% відсотків від суми фактичного залишку позики на дату прийняття позикодавцем рішення про стягнення простроченої заборгованості в примусовому порядку відповідно до пункту 7.4 додаткового договору до договору позики. Крім того, ОСОБА_1 має право на солідарне стягнення з відповідачів на свою користь неустойки за договором позики відповідно до умов пункту 4 договору позики. Однак апеляційний суд вважає, що нарахований ОСОБА_1 розмір неустойки відповідно до умов пункту 4 договору позики у загальному розмірі 23 839 777 грн 40 коп. підлягає зменшенню, з таких підстав. Згідно з ч.3 ст.549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Відповідно до вимог ст.2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи, зокрема, завдання цивільного судочинства, забезпечення розумного балансу між приватними і публічними інтересами, особливості предмета спору, ціни позову (ст.11 ЦПК України). Частиною 3 ст.551 ЦК України встановлено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Отже, положення ч.3 ст.551 ЦК України з урахуванням наведених положень норм процесуального права щодо загальних засад цивільного судочинства дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків. Вказаного висновку дійшов Верховний Суд України, зокрема, у постанові від 4 листопада 2015 року у справі № 6-1120цс15, від якого не відступила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 703/1181/16-ц та Верховний Суд у постанові 26 червня 2019 року у справі № 757/3794/17-ц. Отже, враховуючи, що розмір нарахованої ОСОБА_1 неустойки значно перевищує розмір збитків (суму неповернутої позики у розмірі 1 533 720 грн 00 коп.), яких зазнав позивач через невиконання боржником своїх зобов`язань за договором позики, колегія суддів приходить до висновку, що розмір неустойки підлягає зменшенню до розміру суми неповернутої позики, тобто, до 1 533 720 грн 00 коп. Також колегія суддів не погоджується з рішенням суду першої в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про солідарне стягнення з відповідачів на його користь інфляційних втрат у розмірі 294 474 грн 24 коп., з таких підстав. Частиною 2 ст.625 ЦК України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Згідно зі ст.1 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання. Офіційний індекс інфляції, що розраховується Державним комітетом статистики України, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти. Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає. Норми ч.2 ст.625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, визначеного у гривнях. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 27 січня 2016 року у справі № 6-771цс15, з якою погодився і Верховний Суд у постановах від 04 червня 2020 року у справі № 369/5393/15 (провадження № 61-21713св18), від 05 червня 2019 року у справі № 367/5899/15-ц (провадження № 61-13768св18). Суд першої інстанції, стягуючи солідарно з відповідачів на користь позивача 294 474 грн 24 коп. інфляційних втрат, нарахованих відповідно до ч.2 ст.625 ЦК України, вважав, що зобов`язання між сторонами виникло в гривнях. Однак вказаний висновок суду першої інстанції є помилковим, оскільки судом не враховано, що на підтвердження укладеного договору позики у графіку розрахунків ОСОБА_2 вчинений власноручний напис про отримання 11 листопада 2016 року саме 60 000 доларів США із зазначенням вказаної суми цифрами та прописом. За таких обставин, враховуючи отримання позичальником грошових коштів в іноземній валюті та погашення заборгованості за договором позики від 11 листопада 2016 року також в доларах США, колегія суддів вважає, що висновок суду першої інстанції про застосування до спірних правовідносин ч.2 ст.625 ЦК України в частині стягнення інфляційних витрат, є помилковим. Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 23 липня 2020 року в справі № 754/16773/17 (провадження № 18824св19). Відповідно до ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно з ч.2 ст.376 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. З огляду на викладене, рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення процентів за користування позикою, неустойки (пені та штрафу), 3 % річних та інфляційних втрат, не відповідає вимогам ст.263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, оскільки при його ухваленні судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи та судом допущено порушення норм матеріального і процесуального права, що в силу ст.376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду в цій частині та ухвалення нового рішення, яким стягнути солідарно із ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 3 % річних у розмірі 91 140 грн 76 коп, штраф у розмірі 766 860 грн 00 коп. та пеню у розмірі 1 533 720 грн 00 коп., а в задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 в частині стягнення процентів за користування позикою, пені та інфляційних втрат, слід відмовити з наведених вище підстав. Згідно з ч.13 ст.141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Позивач ОСОБА_1 звільнений від сплати судового збору на підставі п.10 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір». При цьому належний до сплати ОСОБА_1 розмір судового збору за подання до суду позову становив 9 605 грн 00 коп., а за подання апеляційної скарги - 24 012 грн 50 коп. За змістом ч.6 ст. 141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Оскільки колегія суддів ухвалює нове рішення і частково задовольняє позовні вимоги ОСОБА_1 , який звільнений від сплати судового збору, то належні до сплати судові витрати підлягають стягненню з відповідача на користь держави пропорційно до розміру задоволених позовних вимог у сумі по 1 782 грн 87 коп., з кожного окремо. Керуючись ст.ст. 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Грушка Володимира Івановича та апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задовольнити частково. Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 24 грудня 2019 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення процентів за користування позикою, неустойки (пені та штрафу), 3 % річних та інфляційних втрат, а також в частині розподілу судових витрат - скасувати та ухвалити нове рішення в цій частині. Позовні вимогиОСОБА_1 в частині стягнення процентів за користування позикою, неустойки (пені та штрафу), 3 % річних та інфляційних втрат - задовольнити частково. Стягнути солідарно із ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , індивідуальний податковий номер: НОМЕР_1 ) та ОСОБА_3 ( АДРЕСА_1 , індивідуальний податковий номер: НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (АДРЕСА_5 , індивідуальний податковий номер: НОМЕР_3 ) 3 % річних у розмірі 91 140 грн 76 коп; штраф у розмірі 766 860 грн 00 коп. та пеню у розмірі 1 533 720 грн 00 коп. У задоволенні решти позовних вимогОСОБА_1 в частині стягнення процентів за користування позикою, пені та інфляційних втрат - відмовити. Стягнути зОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , індивідуальний податковий номер: НОМЕР_1 ) та ОСОБА_3 ( АДРЕСА_1 , індивідуальний податковий номер: НОМЕР_2 ) на користь держави судовий збір у розмірі по 1 782 грн 87 коп., з кожного окремо. В іншій частині рішення суду залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий Судді: