Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 810/450/17

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 810/450/17 Суддя (судді) першої інстанції: Щавінський В.Р. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 липня 2021 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді - Єгорової Н.М., суддів - Грибан І.О., Федотова І.В., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційні скарги ОСОБА_1 та Київської митниці Держмитслужби на рішення Київського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Київської митниці Держмитслужби про скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,- ВСТАНОВИЛА : У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Київської митниці ДФС, правонаступником якої є Київська митниця Держмитслужби, в якому просив: - скасувати наказ Київської митниці ДФС від 29 грудня 2016 року № 892-о «Про звільнення ОСОБА_1 »; - поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника митного посту - начальника відділу митного оформлення № 2 митного посту «Південний термінал» Київської митниці ДФС з 30 грудня 2016 року; - стягнути з Київської митниці ДФС на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 30 грудня 2016 року по день винесення судом рішення про поновлення на роботі. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2020 року адміністративний позов задоволено: - визнано протиправним та скасовано наказ Київської митниці Державної фіскальної служби від 29 грудня 2016 року № 892-о «Про звільнення ОСОБА_1 »; - поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника митного посту - начальника відділу митного оформлення № 2 митного посту «Південний термінал» Київської митниці Державної фіскальної служби; - стягнуто з Київської митниці Державної фіскальної служби на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 20 грудня 2016 року по день винесення судом рішення про поновлення на роботі у розмірі 392161 грн 78 коп.; - допущено до негайного виконання рішення суду в частинні поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника митного посту - начальника відділу митного оформлення № 2 митного посту «Південний термінал» Київської митниці Державної фіскальної служби; - допущено до негайного виконання рішення суду в частинні стягнення з Київської митниці Державної фіскальної служби на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць, а саме 9965 грн. 13 коп. Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням в частині визначення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, позивач подав апеляційну скаргу, у якій, зазначаючи про неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, просить оскаржуване рішення змінити, виклавши четвертий пункт резолютивної частини рішення наступним чином: «Стягнути з Київської митниці Державної фіскальної служби на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 20 грудня 2016 року по день винесення судом рішення про поновлення на роботі у розмірі 487304 грн 50 коп.» Позивач зазначає, що інформація, яка міститься у довідці Київської митниці ДФС від 01 лютого 2017 року № 29 про розмір його середньомісячної заробітної плати не відповідає дійсності. ОСОБА_1 просить врахувати, що на виконання постанови Київського окружного адміністративного суду від 10 лютого 2017 року у справі № 810/386/17 йому нараховано та виплачено надбавку за вислугу років за листопад 2016 року у розмірі 476 грн 54 коп., з урахуванням чого заробітна плата у вказаному місяці складала 2457 грн 84 коп., що підтверджується довідкою Київської митниці ДФС від 19 червня 2017 року, а середній заробіток за два місяці, що передували місяцю звільнення - 351 грн 12 коп. Київська митниця Держмитслужби подала відзив на апеляційну скаргу позивача у якому просить відмовити у її задоволенні. Відповідач наголошує на тому, що надана представником позивача на стадії апеляційного оскарження довідка Київської митниці ДФС від 19 червня 2017 року не надавалась до суду першої інстанції та останнім не досліджувалась. Апелянт зазначає, що в силу вимог ч. 8 ст. 78 та ч. 2 ст. 211 КАС України докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються та не можуть бути покладені судом в основу ухваленого судового рішення, крім випадку, коли особа, що їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї. Крім того, відповідач просить врахувати, що суд першої інстанції вирішив питання про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 392161 грн 72 коп., виходячи з розрахунків, самостійно зроблених представником позивача у письмових поясненнях від 11 листопада 2020 року у яких зазначено, що середньоденна заробітна плата позивача складає 283 грн 04 коп., що відповідає відомостям вказаним у довідці Київської митниці ДФС від 01 лютого 2017 року №

29. Також з апеляційною скаргою на рішення Київського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2020 року звернулася Київська митниця Держмитслужби. У зазначеній апеляційній скарзі відповідач, зазначаючи про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та здійснені порушення процесуальних норм, просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Відповідач вказує на те, що оскаржуваний наказ Київської митниці ДФС від 29 грудня 2016 року № 892-о про звільнення позивача з посади ґрунтується на тому, що він у період з 11 жовтня 1982 року по 03 лютого 1992 року проходив військову службу на штатних посадах КДБ УРСР, що є підставою для висновку про відповідність його критеріям здійснення очищення влади (люстрації) передбаченим п. 3 ч. 4 ст. 3 Закону України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року № 1682-VII (далі - Закон № 1682-VII). При цьому Київська митниця Держмитслужби просить врахувати, що норма п. 3 ч. 4 ст. 3 Закону № 1682-VII не містить умов щодо прийняття певних рішень та вчинення дій чи інших умов щодо її застосування, зокрема, прямої вказівки щодо обов`язку встановлення фактів приймання особою рішень, вчинення дій чи допущення бездіяльності або сприяння таким діям чи бездіяльності, спрямованим на узурпацію влади, підрив національної безпеки і оборони України, або протиправне порушення прав і свобод людини. Відповідач наголошує на тому, що люстрація - це встановлена законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, а не міра будь-якої юридичної відповідальності, обов`язковою умовою для якої має бути склад правопорушення, а тому твердження суду першої інстанції щодо необхідності встановлення вини особи є необґрунтованим та суперечить положенням Закону № 1682-VII. Крім того, Київська митниця Держмитслужби зазначає про те, що помилковим є розрахунок суду першої інстанції суми заробітної плати позивача за час вимушеного прогулу з огляду на не застосування судом округлення значення коефіцієнту підвищення заробітної плати до двох цифр після коми. У межах встановленого судом строку відзиву на вказану апеляційну скаргу не надійшло. Відповідно до ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційних скарг та відзиву відповідача на апеляційну скаргу позивача, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги є необґрунтованими та не підлягають задоволенню, виходячи з наступного. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 22 листопада 2016 року згідно наказу Київської митниці ДФС № 788-0 «Про призначення ОСОБА_1 » позивача призначено на посаду заступника начальника митного поста -начальника відділу митного оформлення № 2 митного поста «Південний термінал». ОСОБА_1 23 листопада 2016 року надано заяву про проведення перевірки, передбаченої законом України «Про очищення влади», у якій зазначено, що до нього не застосовуються заборони передбачені ч. 3 або 4 ст. 1 цього Закону. Відповідно до п. 1 і 2 ч. 5 ст. 5 Закону України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року № 1682-VII (далі - Закон № 1682-VII) та Порядку проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених ч. 3 і 4 ст. 1 Закону № 1682-VII, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 563 «Деякі питання реалізації Закону № 1682-VII (далі - Постанова № 563), Київською митницею ДФС проведено перевірку достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених ч. 3 і 4 ст. 1 Закону №1682-VII, щодо ОСОБА_1 . Для проведення перевірки подавалися копії заяви позивача про проведення перевірки, передбаченої Законом № 1682-VII, декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру за 2015 рік, копія паспорта громадянина України, трудової книжки. Запити про надання відомостей щодо ОСОБА_1 надсилалися до Головного територіального управління юстиції у Київській області, Служби безпеки України, ДПІ у Дарницькому районі Головного управління ДФС у м. Києві. За результатами розгляду запитів повідомлено: - Головне територіальне управління юстиції у Київській області - за вказаними пошуковими відомостями в Єдиному державному реєстрі осіб, щодо яких застосовано положення Закону № 1682-VII інформація щодо ОСОБА_1 відсутня (лист від 12 грудня .2016 року № 1089102); - Служба безпеки України - у період з 11 жовтня 1982 року по 03 лютий 1992 року ОСОБА_1 проходив військову службу на штатних посадах КДБ УРСР. Згідно з розпорядженням Центрального управління СБУ від 22 вересня 2015 року № 348 «Про деякі питання проведення в СБУ перевірки, передбаченої ст. 5 Закону № 1682-VII, підготовленим на підставі роз`яснення Міністерства юстиції України від 02 вересня 2015 року № 11.0.2/1674, під терміном штатний працівник КДБ СРСР, КДБ УРСР, КБД інших союзних республік колишнього СРСР», застосованим у п. 3 ч. 4 ст. 3 Закону, слід розуміти військовослужбовців, робітників і службовців. Таким чином, відомості, повідомлені ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , про незастосування до нього заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону, на підставі критерію, визначеного п. 3 ч. 4 ст. 3 цього Закону, є недостовірними (лист від 12 грудня 2016 року № 24/165455-л). Враховуючи зазначену інформацію, відповідно до п. 36 постанови Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 563, 29 грудня 2016 року відділом по роботі з персоналом Київської митниці ДФС підготовлено довідку про результати перевірки, передбаченої Законом № 1682-VII. В довідці зазначено, що до ОСОБА_1 , застосовуються заборони, визначені п. 3 ч. 4 ст. 3 Закону № 1682-VII. 29 грудня 2016 року в.о. начальника Київської митниці ДФС Бережняк І.Г. прийняв рішення щодо звільнення ОСОБА_2 з підстав, передбачених Законом № 1682-VII, відповідно до п. 72 ч. 1 ст. 36 КЗпП України. Наказом Київської митниці ДФС від 29 грудня 2016 року № 892-0 «Про звільнення ОСОБА_1 » позивача звільнено з посади заступника начальника митного посту - начальника відділу митного оформлення № 2 митного посту «Південний термінал». Надалі, відповідач направив ОСОБА_1 лист від 29 грудня 2016 року № 10859/1/10-70-04-47 щодо його звільнення з підстав, передбачених Законом №1682-VII, відповідно до п. 72 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, та повідомив про необхідність прибуття до відділу персоналу для ознайомлення з наказом та отримання трудової книжки. Згідно п. 2 наказу Київської митниці ДФС від 29 грудня 2016 року № 892-0 «Про звільнення ОСОБА_1 » з позивачем проведено повний розрахунок відповідно до ст. 116 КЗпП України. Вважаючи, що оскаржуване рішення про звільнення суперечить нормам Конституції України, ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом. Приймаючи рішення про задоволення адміністративного позову суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до положень ст.ст. 43, 58, 61 Конституції України при вирішенні питання щодо звільнення позивача з посади на підставі вимог Закону України «Про очищення влади», має бути дотриманий індивідуальний характер юридичної відповідальності особи. Водночас будь-які відомості, що позивач своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснював заходи та/або сприяв їх здійсненню, спрямовані на узурпацію влади, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини відсутні. Отже, суд встановив, що вина позивача у сприянні узурпації влади не встановлена. Таким чином суд дійшов висновків, що звільнивши позивача з посади лише з тих обставин, що у період з 11 жовтня 1982 року по 03 лютий 1992 року ОСОБА_1 проходив військову службу на штатних посадах КДБ УРСР, застосувавши до нього міру колективної відповідальності, відповідач таким чином порушив норми прямої дії Конституції України, якими передбачено виключно індивідуальну відповідальність осіб, та діяв не у спосіб визначений Законом. Крім того, суд зауважив, що застосовані до позивача обмеження, у контексті практики Європейського суду з прав людини, становлять аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Також відповідно до норм ст. 235 КЗпП України Київський окружний адміністративний суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення на користь ОСОБА_1 грошового утримання за весь час вимушеного прогулу з урахуванням обчислення коефіцієнту підвищення посадових окладів. Надаючи правову оцінку обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного. В силу вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з ст. 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Відповідно до ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Відповідно до положень ч.1 ст. 38, ч.ч. 1 та 2 ст. 43 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, до служби в органах місцевого самоврядування. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності. Статтею 58 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. У Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 встановлено, що звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови й засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена (абз. 4 п. 5.2 мотивувальної частини Рішення). Частиною 2 ст. 61 Конституції України встановлено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. Відповідно до ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи, керується принципом верховенством права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини. За правилами ч.ч. 3 та 5 ст. 7 КАС України у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України або іншому правовому акту, суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу або положення відповідного міжнародного договору України. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору. За приписами ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні визначені Законом № 1682-VII. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 1 Закону № 1682-VII очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування (частина перша статті 1 Закону № 1682-VII). Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист. Відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону № 1682-VII протягом десяти років із дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у ч.ч. 1, 2, 4 та 8 ст. 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені ч. 1 ст. 4 цього Закону. Згідно з ч. 5 ст. 1 Закону № 1682-VII заборона, передбачена ч.ч. 3 або 4 цієї статті, може застосовуватися до особи лише один раз. Рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень при виконанні цього Закону оскаржуються в судовому порядку (ч. 8 ст. 1 Закону №1682-VII). Відповідно до п. 10 ч. 1 ст. 2 Закону №1682-VII заходи очищення влади (люстрації) здійснюються, зокрема, щодо посадових та службових осіб (крім виборних посад) органів державної влади, органів місцевого самоврядування. Тобто, заходи перевірки стосується також посади заступника начальника митного поста - начальника відділу митного оформлення № 2 митного поста «Південний термінал», на якій перебував позивач. Згідно з п. 3 ч. 4 ст. 3 Закону № 1682-VII заборона, передбачена ч. 3 ст. 1 цього Закону, застосовується до осіб, які: були штатними працівниками чи негласними агентами в КДБ СРСР, КДБ УРСР, КДБ інших союзних республік колишнього СРСР, Головному розвідувальному управлінні Міністерства оборони СРСР, закінчили вищі навчальні заклади КДБ СРСР (крім технічних спеціальностей). Стаття 5 Закону № 1682-VII встановлює, що день надсилання відповідних запитів та доданих до них документів, а також повідомлення до Міністерства юстиції України є днем початку проходження перевірки. Відповідно до пп. 1 та 2 п. 2 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1682-VII впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в ч. 3 ст. 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених ч. 1 ст. 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів. Відповідно до пункту 72 ст. 36 КЗпП України трудовий договір припиняється з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади». Статтею 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Статтею 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Згідно з ч.ч. 1 та 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства та застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Протоколу № 1 та протоколів №№ 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції. Згідно з ч. 2 ст. 21 та ч. 1 ст. 23 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття. Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Статтею 2 Конвенції № 111 від 25 червня 1958 року «Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості» (ратифікована Україною 04 серпня 1961 року) передбачено, що кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов`язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них. Відповідно до ст. 4 цієї Конвенції будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики. Як вбачається з матеріалів справи, підставою для прийняття спірного наказу Київської митниці ДФС від 29 грудня 2016 року № 892-о «Про звільнення ОСОБА_1 » було те, що позивач у період з 11 жовтня 1982 року по 03 лютий 1992 року проходив військову службу на штатних посадах КДБ УРСР, визначених п. 3 ч. 4 ст. 3 Закону № 1682-VII. В контексті обставин цієї справи колегія суддів апеляційного суду вважає за необхідне зазначити про те, що питання щодо виникнення дискримінації у зв`язку із застосуванням до державних службовців люстраційних заходів висвітлено в рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Sidabras and Dћiautas against Lithuania» (заяви № 55480/00 і 59330/00). У вказаному рішенні ЄСПЛ приходить до висновку про порушення ст. 14 Конвенції в поєднанні зі ст. 8 Конвенції. Зокрема, заявникам заборонено займатись визначеним переліком діяльності у зв`язку з їх статусом «колишніх працівників КДБ». Заборона значною мірою вплинула на їхні можливості розвивати відносини із зовнішнім світом, а також створила серйозні труднощі щодо можливості заробляти на життя і тим самим призвела до очевидних негативних наслідків для втілення права на особисте життя (п. 48). У пункті 49 рішення суд дійшов висновку, що заявники не могли передбачити наслідків, які матиме для них робота в органах державної безпеки. Таким чином, Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що вищевказане призвело до дискримінаційних дій відносно заявників, які полягали в незаконному звільненні у зв`язку із люстрацією з підстав, що заявники працювали в органах КДБ. Крім того, у п. 69 цього рішення Європейський суд з прав людини вказав, що обмеження на трудову діяльність виникли не в результаті звичайного судового розгляду в межах трудового законодавства, а внаслідок застосування спеціального внутрішнього законодавчого акта, що вводить люстраційні заходи у зв`язку із колишньою роботою в КДБ. Парламентська асамблея Ради Європи прийняла Резолюцію № 1096 «Про заходи щодо позбавлення від спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем», якою надала державам-членам Ради Європи рекомендації, яких слід дотримуватися при запровадженні люстраційних заходів. У цьому документі з-поміж іншого вказано, що люстраційні заходи можуть бути сумісними з принципами демократичної та правової держави, якщо буде дотримано принцип індивідуальної вини, яка має бути доведена у кожному конкретному випадку, а особі яка піддається люстраційній процедурі, буде гарантовано право на захист, презумпція невинуватості та право на оскарження до суду. Резолюцією № 1096 підходи до проведення люстрації знайшли свій розвиток у практиці ЄСПЛ, який уже неодноразово розглядав справи за наслідками схожих перевірок в інших державах, наприклад у Польщі (рішення від 14 лютого 2006 року в справі «Turek v. Slovakia» (заява № 57986/00), від 24 квітня 2007 року в справі «Matyjek v. Poland» (заява № 38184/03), від 17 липня 2007 року в справі «Bobek v. Poland» (заява № 68761/01"), від 15 січня 2008 року в справі «Luboch v. Poland» ( заява № 37469/05). При цьому, встановлення Законом України «Про очищення влади» критеріїв стосовно осіб, які були штатними працівниками чи негласними агентами в КДБ СРСР, КДБ УРСР, для заборони протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом обіймати посади, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація), і виникнення у зв`язку із цим підстави для звільнення цих осіб із займаних ними посад в органах державної влади суперечить принципу індивідуального підходу при виникненні юридичної відповідальності, передбаченого ч. 2 ст. 61 Конституції України. 17 жовтня 2019 року ЄСПЛ прийняв рішення у справі «Полях та інші проти України» (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, № 23231/18, № 47749/18), яке 24 лютого 2020 року набуло статусу остаточного (далі - рішення у справі «Полях та інші проти України»), та стосувалося звільнення п`ятьох державних службовців на підставі приписів Закону № 1682-VII. У рішенні ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України», Суд визнав, що звільнення заявників на підставі Закону № 1682-VII становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя, захищене ст. 8 Конвенції. Відповідаючи на питання, чи відповідав застосований до заявників законодавчий механізм наведеним критеріям, розробленим практикою ЄСПЛ, у справі «Полях та інші проти України», ЄСПЛ указав, що застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом. Тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан ОСОБА_3 обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції. ЄСПЛ зазначив, що застосування до заявників встановлених Законом № 1682-VII заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан ОСОБА_3 був Президентом України (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 294). ЄСПЛ підкреслив, що Уряд не зазначив про будь-який розгляд підстав для застосування таких широкомасштабних та обмежувальних заходів під час обговорення Верховною Радою України Закону № 1682-VII. Навпаки, у ст. 1 Закону серед принципів, які мають керувати процесом очищення, наведено «презумпцію невинуватості» та «індивідуальну відповідальність». На думку Суду, це свідчить про певну неузгодженість між проголошеними цілями Закону та фактично оприлюдненими ним правилами (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 72, 297). ЄСПЛ звернув увагу, що існувала ймовірність того, що закон було прийнято проти тих, хто працював на державній службі за попередніх урядів, що передбачало політизацію державної служби, що само по собі суперечило проголошеній цілі законодавства. Усталений принцип практики ЄСПЛ - люстрація не може служити покаранню, бути відплатою чи помстою, і це стосується також українського Закону про люстрацію. Враховуючи, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов`язковими для виконання Україною відповідно до ст. 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов`язані враховувати практику ЄСПЛ. Аналіз вказаного рішення ЄСПЛ та встановленого у ньому порушення ст. 8 Конвенції щодо всіх заявників, дозволяє дійти висновку, що застосований до заявників законодавчий механізм очищення влади (люстрації), визначений Законом № 1682-VII, суперечить верховенству права, оскільки порушує права людини, поважати які Україна взяла на себе міжнародні зобов`язання, ратифікувавши Конвенцію, а тому його застосування становить порушення положень Конвенції. У справі, яка становить предмет даного судового розгляду, до позивача, був застосований найсуворіший захід очищення влади (люстрації) на підставі Закону № 1682-VII, законодавчому механізму якого була надана оцінка ЄСПЛ у рішенні «Полях та інші проти України». Тож, при вирішенні цього спору застосуванню підлягають положення ст. 8 Конвенції, тлумачення якої надано у справі «Полях та інші проти України», оскільки за висновками ЄСПЛ саме Закон № 1682-VII, що укладений з порушенням міжнародних стандартів у сфері люстрації, є причиною порушення положень Конвенції. Частиною 2 ст. 1 Закону № 1682-VII визначено, що очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист. Отже, для застосування до особи процедури «люстрації» необхідно, щоб остання своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювала заходи (та/або сприяла у їх здійсненні) спрямовані на узурпацію влади, підрив основ національної безпеки і оборони України, або протиправне порушення прав і свобод людини. Аналогічна правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 04 червня 2020 року у справі № 821/4571/14 та від 05 серпня 2020 року у справі № 826/1003/17. Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи, в ході розгляду справи відповідачем не надано будь-яких доказів того, що позивач своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснював заходи (та/або сприяв у їх здійсненні), спрямовані на узурпацію влади, підрив основ національної безпеки і оборони України, або протиправне порушення прав і свобод людини. Таких відомостей не наведено також і у апеляційній скарзі. Колегія суддів звертає увагу, що на необхідності доведення вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, наголошує Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках № 788/2014 щодо Закону № 1682-VII, як на загальновизнаному міжнародному стандарті. Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ № 1096 (1996) звертає увагу держав-членів на те, що «люстрація» застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій. На підставі наведеного, колегія суддів відхиляє доводи відповідача про те, що оскільки люстрація не має відношення до видів юридичної відповідальності, то відсутня потреба встановлювати і факти особистої протиправної поведінки осіб, до яких застосовують заходи очищення влади, і нормами Закону №1682-VII, які є спеціальними по відношенню до інших нормативно-правових актів та які в силу свого імперативного характеру підлягають безумовному застосуванню до спірних правовідносин, не передбачено встановлення таких фактів. Звільнення позивача проведено на підставі довідки від 29 грудня 2016 року про результати перевірки, передбаченої Законом № 1682-VII. При цьому, відповідачем не здійснювалися заходи, спрямовані на встановлення фактів особистої протиправної поведінки позивача. Відповідач не стверджував про причетність позивача до будь-яких порушень прав людини чи підтримання останнім антидемократичних заходів. Оцінюючи пропорційність обмежень у їх сукупності, застосованих до позивача, щодо легітимної мети (очищення влади), якої прагнули досягти органи державної влади, колегія суддів вважає їх непропорційними, невиправданими та не необхідними у демократичному суспільстві. Колегія суддів враховує, що застосовані до позивача обмеження, у контексті практики Європейського суду з прав людини, становлять аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого ст. 8 Конвенції. Гарантовані Конвенцією основоположні права і свободи є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала. Суди зобов`язані відповідно до ч. 1 ст. 129 Конституції України вирішувати спори, керуючись верховенством права, що так само, означає врахування тлумачення Конвенції, яке надається ЄСПЛ як мінімальних стандартів демократичного суспільства. Принцип законності, який є складовою верховенства права, у розумінні ЄСПЛ, має бути заснованим на визнанні і прийнятті людини, її прав та свобод, як найвищої цінності, тобто, за своїм змістом мати характер правозаконності. ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що вислів «згідно із законом» означає, зокрема, що закон не повинен суперечити принципу верховенства права. Підсумовуючи наведене, колегія суддів вважає, що оскаржуваний наказ про звільнення позивача не відповідає критеріям правомірності, наведеним у ч. 2 ст. 2 КАС України, зокрема, винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням ст. 8 Конвенції. З огляду на зазначені обставини, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанцій про наявність підстав для задоволення вимог щодо скасування спірного наказу із поновленням позивача на попередній роботі, у порядку ст. 235 КЗпП України, у зв`язку із недотриманням відповідачем принципу індивідуальної вини при проведенні люстраційних заходів, гарантування права на захист, презумпції невинуватості. Скасування наказу про звільнення позивача, у силу вимог ч. 1 ст. 235 КЗпП, є підставою для його поновлення на попередній роботі, а саме на посаді, з якої його звільнили, із стягненням середнього заробітку за час вимушеного прогулу, обчисленого за правилами постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі - Порядок № 100). У відповідності до положень ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Отже, виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу. Виходячи з матеріалів справи та фактичних обставин, встановлених судом, слід зазначити, що розгляд справи № 810/450/17 здійснювався понад один рік, проте не з вини позивача. Відтак, як вірно зазначив суд першої інстанції, у межах спірних правовідносин виплату середнього заробітку слід здійснити за весь час вимушеного прогулу. Вказана позиція неодноразово підтримувалась Верховним Судом, зокрема у постановах від 13 березня 2018 року у справі № 2а-11888/10/1370 та від 05 листопада 2019 року у справі № 2а-2243/11/1370. Зі змісту апеляційних скарг позивача та відповідача вбачається, що вони вважають невірним здійснений судом першої інстанції обрахунок розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Вирішуючи питання про стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 заробітної плати за час вимушеного прогулу суд першої інстанції виходив з того, що згідно з наявною в матеріалах справи довідкою Київської митниці ДФС від 01 лютого 2017 року № 29 середньоденна заробітна плата позивача протягом двох місяців, що передували місяцю, в якому його звільнено з посади заступника начальника митного поста-начальника відділу, складала 283 грн 04 коп. Вказана сума середньоденної заробітної плати ОСОБА_1 також зазначена у наданих до суду письмових поясненнях представника позивача від 11 листопада 2020 року у яких, крім іншого, здійснено розрахунок суми стягнення з відповідача на користь позивача заробітної плати за час вимушеного прогулу. Наполягаючи ж на тому, що суд першої інстанції невірно визначив суму стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, ОСОБА_1 зазначив про те, що інформація, яка міститься у наданій відповідачем довідці від 01 лютого 2017 року № 29 про розмір середньомісячної заробітної плати не відповідає дійсності, оскільки сума заробітної плати за листопад 2016 року, яка вказана у цій довідці - 1981 грн 30 коп. не включає надбавку за вислугу років у розмірі 476 грн 54 коп. Позивач просить врахувати, що на виконання постанови Київського окружного адміністративного суду від 10 лютого 2017 року у справі № 810/386/17 йому нарахована та виплачена надбавка за вислугу років за листопад 2016 року у розмірі 476 грн 54 коп., з урахуванням чого заробітна плата у вказаному місяці складала 2457 грн 84 коп., що підтверджується довідкою Київської митниці ДФС від 19 червня 2017 року, а середній заробіток за два місяці, що передували місяцю звільнення становить 351 грн 12 коп. Надаючи правову оцінку вказаним доводам апеляційної скарги позивача, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Згідно з ч. 1 ст. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Нормами ч. 4 вказаної статті передбачено, що докази суду надають учасники справи. Суд може пропонувати сторонам надати докази та збирати докази з власної ініціативи, крім випадків, визначених цим Кодексом. Статтею 79 КАС України визначено особливості подання доказів до суду. Зокрема, ч.ч. 1 - 3 вказаної статті передбачають, що учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом із поданням позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом із поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. Водночас, ч. 4 та ч. 8 ст. 79 КАС України визначено, що якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк. Учасник справи також повинен надати докази, які підтверджують, що він здійснив усі залежні від нього дії, спрямовані на отримання відповідного доказу. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, що їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї. Як вбачаться з матеріалів справи, ОСОБА_1 у січні 2017 року звернувся до суду з вказаним позовом. Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 31 січня 2017 року було відкрите провадження у справі та зобов`язано відповідача у строк до 03 лютого 2017 року надати до суду письмові заперечення проти позову та всі матеріали, що були або мали бути взяті ним до уваги при прийнятті рішення та вчиненні дій з приводу яких було подано позов. Саме на виконання вимог вказаної ухвали суду була надана відповідачем до суду першої інстанції довідка Київської митниці ДФС від 01 лютого 2017 року № 29 про середньомісячну заробітну плату. Також з матеріалів справи встановлено, що ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 03 лютого 2017 року було зупинено провадження у справі № 810/450/17 до вирішення Конституційним Судом України конституційного подання сорока семи народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ч.ч. 3, 6 ст. 1, ч.ч. 1, 2, 3, 4, 8 ст. 3, п. 2 ч. 5 ст. 5, п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» та конституційних подань Верховного Суду України щодо відповідності положенням ч. 3 ст. 22, ч. 1 ст. 38, ст. 58, ч. 2 ст. 61, ч. 1 ст. 62, ч. 1 ст. 64 Конституції України (конституційності) ч. 3 ст. 1, п.п. 7, 8, 9 ч. 1, п. 4 ч. 2 ст. 3, п. 2 розділу Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про очищення влади» та щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень п. 6 ч. 1, п.п. 2, 13 ч. 2, ч. 3 ст. 3 Закону України «Про очищення влади». Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 08 вересня 2020 року поновлено провадження у справі. Фактично розгляд справи тривав з 31 січня 2017 року до 19 листопада 2020 року, тобто понад три роки. Вказані обставини свідчать про те, що у позивача була можливість надати до суду додаткові докази, разом з клопотанням про поновлення строку для надання таких доказів та обґрунтуванням причин з яких докази не могли бути подані у визначений законом строк. Разом з тим, під час розгляду справи в суді першої інстанції ОСОБА_1 не подавав до суду інформації, яка б свідчила про недостовірність відомостей, які містяться у довідці Київської митниці ДФС від 01 лютого 2017 року №

29. Навпаки, у наданих до суду письмових поясненнях від 11 листопада 2020 року позивач вказував, що його середньоденна заробітна плата складає 283 грн 04 коп. та з урахуванням вказаної суми здійснив розрахунок суми стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу. Аналогічний розмір середньоденної заробітної плати вказано також у довідці Київської митниці ДФС від 01 лютого 2017 року №

29. У апеляційній скарзі ОСОБА_1 наполягає на тому, що середньоденний розмір його заробітної плати повинен був обраховуватись з урахуванням довідки Київської митниці ДФС від 19 червня 2017 року про середньомісячну заробітну плату. Однак, як встановлено колегією суддів з матеріалів справи, зазначена довідка не надавалась до суду першої інстанції під час розгляду справи. Також позивач не надавав до суду першої інстанції клопотання щодо продовження строку для надання доказів та не повідомляв про обставини, що перешкоджали йому наддати до суду такі докази у визначений законом строк. Крім того, звертаючись до суду з апеляційною скаргою, ОСОБА_1 не надав докази неможливості подання до суду першої інстанції довідки Київської митниці ДФС від 19 червня 2017 року з причин, що об`єктивно не залежали від нього. В силу вимог ч. 4 ст. 308 КАС України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Враховуючи, що апелянтом не зазначено причин неможливості надання до суду першої інстанції довідки Київської митниці ДФС від 19 червня 2017 року з причин, що об`єктивно не залежали від нього, колегія суддів не вбачає правових підстав для прийняття вказаного доказу до розгляду апеляційним судом та здійснення розрахунку суми заробітної плати за час вимушеного прогулу з урахуванням середньоденної заробітної плати у розмірі 351 грн 12 коп., який обраховано позивачем на підставі вказаної довідки. З огляду на зазначені вище обставини, колегія суддів дійшла висновку, що викладені в апеляційній скарзі доводи позивача не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду справи. Наполягаючи ж на скасуванні рішення суду першої інстанції в частині визначення суми стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, Київська митниця Держмитслужби вказувала на те, що при визначенні розміру коефіцієнтів з оплати праці слід використовувати значення в частці одиниці в розмірі двох цифр після коми. При цьому, відповідач посилається на те, що такі значення містяться в Єдиній тарифній сітці розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2002 року № 1298. Інших доводів, які б зазначали про хибний обрахунок заробітної плати позивача за час вимушеного прогулу апеляційна скарга відповідача не містить. У зв`язку з чим колегія суддів в силу вимог ч. 1 ст. 308 КАС України перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Колегія суддів апеляційної інстанції враховує, що в силу абз. 1 п. 10 Порядку №100, у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. Разом з тим, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що кількість знаків після коми для округлення коефіцієнту підвищення заробітної плати законодавчо не встановлено, що підтверджується зокрема листом Міністерства соціальної політики України від 10 травня 2018 року № 766/0/101-18. Коефіцієнт коригування відповідно до п. 10 Порядку № 100 визначається діленням нового підвищеного окладу (ставки) на той, що був до підвищення (лист Мінсоцполітики від 22 березня 2019 року № 383/0/206-19). Підприємство самостійно вирішує, на скільки знаків після коми округляти отриманий показник (не менше ніж на два знаки). Найбільшу точність дає округлення до 5 - 6 знаків після коми. З огляду на зазначені обставини, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги відповідача щодо необхідності застосування округлення коефіцієнту коригування є необґрунтованими та не спростовують вірність обрахунку заробітної плати за час вимушеного прогулу, який було здійснено судом першої інстанції. Враховуючи, що під час розгляду справи суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстави для зміни рішення Київського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2020 року у вказаній позивачем частині або скасування рішення суду відсутні. Судовою колегією враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Приписи ст. 316 КАС України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 240, 242-244, 250, 308, 311, 312, 315, 316, 320, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів,- ПОСТАНОВИЛА: Апеляційні скарги ОСОБА_1 та Київської митниці Держмитслужби залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2020 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий суддя Н.М. Єгорова Судді І.О. Грибан І.В. Федотов