Постанова 4855 № 826/2111/15

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа №826/2111/15 Суддя (судді) першої інстанції: Аблов Є.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 листопада 2021 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі: головуючого - судді Ключковича В.Ю., суддів Беспалова О.О., Грибан І.О., за участю секретаря судового засідання Вороні Д.О., позивача ОСОБА_1 , представника відповідача 1 (МВС України) Отроди Т.Ю., представника відповідача 2 (ГУ МВС України в м. Києві) Панченка Б.С., представника відповідача 3 (Святошинське РУ ГУ МВС) Панченка Б.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги Міністерства внутрішніх справ України та Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 червня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві, Святошинського РУ ГУ МВС України в м. Києві (в особі Ліквідаційної комісії) про визнання наказів незаконними, поновлення на службі в органах внутрішніх справ та стягнення середнього заробітку, стягнення моральної шкоди, - В С Т А Н О В И В : ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві, Святошинське РУ ГУ МВС України в м. Києві (в особі Ліквідаційної комісії), у якому просив суд, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог: - визнати незаконним та скасувати наказ МВС України від 16.01.2015 №48 о/с в частині звільнення позивача з органів внутрішніх справ України; - визнати незаконним та скасувати наказ ГУ МВС України в м. Києві від 30.01.2015 №59 о/с в частині звільнення позивача з органів внутрішніх справ України; - поновити позивача на службі в органах внутрішніх справ на посаді заступника начальника відділу кримінальної міліції у справах дітей Святошинсього РУ ГУМВС України в м. Києві; - стягнути з ГУ МВС України в м. Києві на користь позивача середньомісячне грошове забезпечення за час вимушеного прогулу, а саме: з дати звільнення ОСОБА_1 по день поновлення на службі. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 02.06.2021 адміністративний позов задоволено частково: - визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства внутрішніх справ України від 16.01.2015 року №48 о/с в частині звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника відділу кримінальної міліції у справах дітей Святошинського РУ ГУМВС України в м. Києві; - поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника відділу кримінальної міліції у справах дітей Святошинського РУ ГУМВС України в м. Києві (в особі Ліквідаційної комісії) з 02.02.2015 року; - стягнуто з Святошинського РУ ГУМВС України в м. Києві (в особі Ліквідаційної комісії) на користь ОСОБА_1 середньомісячне грошове забезпечення за час вимушеного прогулу з 02.02.2015 року по 02.06.2021 року у розмірі 212 024, 24 грн. (двісті дванадцять тисяч двадцять чотири гривні двадцять чотири копійки); - допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Відділу кримінальної міліції у справах дітей Святошинського РУ ГУМВС України в м. Києві (в особі Ліквідаційної комісії) з 02.02.2015 року; - допущено негайне виконання рішення суду в частині стягнення з Святошинського РУ ГУМВС України в м. Києві (в особі Ліквідаційної комісії) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за один місяць в розмірі 3 950, 50 грн. (три тисячі дев`ятсот п`ятдесят гривень п`ятдесят копійок); - в іншій частині позовних вимог відмовлено Додатковим рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 08.06.2021 визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління МВС України в м. Києві від 30.01.2015 року №59 о/с в частині звільнення ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, МВС України подало апеляційну скаргу з підстав порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, в якій просить скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 02.06.2021 та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі. В апеляційній скарзі відповідач 1 вказує, що судом першої інстанції не зазначено, які саме дії (крім прийняття оскаржуваного наказу) МВС України могло вчинити відповідно до вимог законодавства. Відповідач 1 вважає, що оскаржувані рішення відповідають приписам ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а відтак не підлягають скасуванню. Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, ГУ МВС України в м. Києві подало апеляційну скаргу з підстав порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, в якій просить скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 02.06.2021 та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі. Відповідач 2 вказує, що судом першої інстанції невірно встановлено обставину про те, що у період з листопада 2004 по 16.01.2015 позивач обіймав посаду заступника начальника відділу кримінальної міліції у справах дітей Святошинського РУ ГУ МВС України в м. Києві оскільки, відповідно до наявної у матеріалах справи копії послужного списку ОСОБА_1 , у період з березня 2007 по 08.04.2014 останній проходив службу у підрозділах УДАІ, підпорядкованих ГУ МВС України в м. Києві. І лише у період з 08.04.2014 по дату звільнення, позивач обіймав вказану судом посаду заступника начальника відділу кримінальної міліції у справах дітей Святошинського РУ ГУМВС України в м. Києві. Також, після отримання з УДАІ ГУ МВС України в м. Києві інформації відносно позивача, відповідно до вимог Закону України «Про очищення влади» та п. 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх України, наказом Міністерства внутрішніх справ України від 16.01.2015 №48о/с останнього було звільнено з органів внутрішніх справ за дискредитацію звання рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ. З метою упорядкування та проведення належного розрахунку з ОСОБА_1 із урахуванням наказу Міністерства внутрішніх справ України від 16.01.2015 №48о/с ГУ МВС України в місті Києві видано наказ від 30.01.2015 №59о/с щодо звільнення ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ з підстав, визначених у наказі МВС України. Відповідач 2 вважає, що суд першої інстанції безпідставно поновив ОСОБА_1 на посаді заступника начальника відділу кримінальної міліції у справах дітей Святошинського РУ ГУ МВС України в м. Києві, оскільки на виконання вимог Постанови №730 Святошинське районне управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві та Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві ліквідовано (процедура припинення юридичної особи триває). Наказом МВС України від 06.11.2015 №1388 «Про організаційно штатні зміни» вирішено уважати такими, що втратили чинність, штати органів, підрозділів, закладів, установ та підприємств МВС України згідно з Переліком змін у штатах МВС. Згідно Переліку змін у штатах МВС, затвердженого вищевказаним наказом МВС України, в ГУ МВС України в місті Києві скасовуються всі штати, тобто 15 236 посад. Таким чином, поновлення позивача на раніше займаній посаді - заступника начальника відділу кримінальної міліції у справах дітей Святошинського РУ ГУ МВС України в місті Києві не вбачається можливим, оскільки штатним розписом в даних структурних підрозділах не передбачено будь-яких посад. Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 07.09.2021 відкрито апеляційне провадження у справі №826/2111/15 та призначено судове засідання на 03.11.2021. 06.10.2021 до Шостого апеляційного адміністративного суду надійшли заперечення на апеляційну скаргу МВС України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 02.06.2021, в яких позивач просить залишити таку без задоволення, а оспорювань рішення суду першої інстанції - на розсуд суду. Позивач вважає оспорювань рішення таким, що ухвалено відповідно до вимог чинного законодавства України, враховуючи всі фактичні обставини справи, в межах наданих суду повноважень, та правильно застосовано судом як норми процесуального, так і матеріального права, в повному обсязі з`ясовано обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, доведено та всебічно обґрунтовано їх в своєму рішенні, надано належну оцінку всім доказам, які надавались суду, ґрунтуючись на повному та об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності. 18.10.2021 до Шостого апеляційного адміністративного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу ГУ МВС у м. Києві, в якому позивач просить залишити таку без задоволення, а оскаржуване рішення та додаткове рішення - на розсуд суду. Позивач вважає, що мотиви апеляційної скарги відповідача 2 є безпідставними та необґрунтованими, натомість рішення суду першої інстанції прийнято відповідно до вимог чинного законодавства. Позивач зауважує, що ліквідація відповідача 2 з одночасним створенням іншого органу - Головного управління Національної поліції у м. Києві, який буде виконувати повноваження та завдання органу, що ліквідується, передбачає зобов`язання роботодавця вжити заходи щодо працевлаштування працівників ліквідованого органу. Водночас, в контексті спірних правовідносин, які виникли з прийняттям спірного наказу, участь ГУ МВС у м. Києві в цій справі як відповідача є необхідною, позаяк вирішення питання щодо поновлення позивача на раніше займаній посаді в органі, який перебуває у процесі припинення (на дату розгляду справи запису про припинення відповідача 2 та 3, як юридичних осіб, не має), не може вирішувати правонаступник - Головне управління Національної поліції у м. Києві. Крім того, позивач звертає увагу, що відповідач 1 та 2 не виконують оспорювань рішення суду першої інстанції взагалі, тому йому є незрозумілим мета його оскарження відповідачами. В судове засіданні 03.11.2021 з`явився позивач та представники відповідачів. Представник МВС України підтримав свою апеляційну скаргу та вказав, що вважає обґрунтованою апеляційну скаргу відповідача

2. Представник ГУ МВС України у м. Києві підтримав свою апеляційну скаргу та вказав, що вважає обґрунтованою апеляційну скаргу відповідача

1. Позивач заперечив проти задоволення апеляційних скарг відповідачів 1 та

2. Представник Святошинського РУ ГУ МВС України в м. Києві (в особі Ліквідаційної комісії) вказав, що вважає обґрунтованими апеляційні скарги відповідача 1 та

2. Сторони у справі надали пояснення, правом на надання додаткових пояснень не скористались, виступили в судових дебатах. У відповідності до положень ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), справа переглядається колегією суддів в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційних скарг та відзиву на неї, колегія суддів приходить до наступного. Як вбачається з матеріалів справи, Наказом МВС України від 16.01.2015 №48 о/с «По особовому складу» відповідно до вимог п. 10 ч. 2 ст. 3 Закону України «Про очищення влади» та згідно з пунктами 62 «а» та 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (із поставленням на військовий облік) за скоєння вчинків, що дискредитують звання рядового і начальницького складу, зокрема, капітана міліції ОСОБА_1 , заступника начальника відділу кримінальної міліції у справах дітей Святошинського районного управління. Наказом ГУ МВС України в м. Києві від 30.01.2015 №59 о/с «Щодо особового складу» відповідно до вимог п. 10 ч. 2 ст. 3 Закону України «Про очищення влади» та згідно з пунктами 62 «а» та 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (з постановкою на військовий облік), за скоєння вчинків, що дискредитують звання рядового і начальницького складу звільнено капітана міліції ОСОБА_1 (М-168215), заступника начальника відділу кримінальної міліції у справах дітей Святошинського районного управління, 30.01.2015. Вважаючи вказані накази протиправними, позивач звернувся до суду з даним позовом. Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги частково, виходив з того, що звільнення на підставі положень Закону України «Про очищення влади» передбачає обов`язкову процедуру, яка полягає у проведенні перевірки особи та можливість її звільнення за результатами такої перевірки, крім випадків, визначених п. 2 Прикінцевих та перехідних положень вказаного Закону, втім щодо позивача перевірка проведена не була. Відтак, звільнення ОСОБА_1 на підставі п. 10 ч. 2 ст. 3 Закону України «Про очищення влади» є незаконним. Щодо звільнення позивача також на підставі п. 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, суд першої інстанції вказав, що законодавство не передбачає одночасне застосування до особи наслідків звільнення за різними підставами. Відтак оспорювані накази є протиправними та підлягають скасування. Враховуючи неправомірність прийняття відповідачем наказу від 30.01.2015 №59 о/с про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника відділу кримінальної міліції у справах дітей Святошинського районного управління, суд першої інстанції прийшов до висновку, що позовні вимоги в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника відділу кримінальної міліції у справах дітей Святошинського районного управління, підпорядкованого Головному управлінню МВС України в м. Києві з 02.02.2015 року підлягають задоволенню. Відтак, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про стягнення з Головного управління МВС України в м. Києві на користь ОСОБА_1 середньомісячне грошове забезпечення за час вимушеного прогулу, а саме: з дати звільнення позивача по день поновлення на службі у розмірі 212 024, 24 грн. Суд першої інстанції, аналізуючи зміст позовної заяви та досліджуючи матеріали справи, зазначив, що в обґрунтування вимоги про стягнення моральної шкоди, позивачем не надано жодних доказів та розрахунків сум, що б свідчили про заподіяння йому моральної шкоди у розмірі, в якому ОСОБА_1 просить стягнути з відповідачів, а також завданням йому шкоди у вигляді заподіяння моральних чи фізичних страждань, з огляду на що позовна вимога щодо стягнення на користь позивача моральної шкоди у розмірі 300 000, 00 грн., задоволенню не підлягає. Надаючи оцінку спірним правовідносинам, колегія суддів приходить до наступного. В силу вимог ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно ст. 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Згідно зі ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Відповідно до положень ст. 38, частин 1 та 2 ст. 43 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, до служби в органах місцевого самоврядування; кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності. Статтею 58 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. У Рішенні Конституційного Суду України від 22.09.2005 № 5-рп/2005 установлено, що звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови й засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена (абз. 4 п. 5.2 мотивувальної частини Рішення). Відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції. Відповідно до ст. 8 Конституції України, ст. 6 КАС України та ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. Згідно ст. 15 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 №1906-IV (далі - Закон №1906-IV) чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права. Згідно з принципом сумлінного дотримання міжнародних договорів Україна виступає за те, щоб й інші сторони міжнародних договорів України неухильно виконували свої зобов`язання за цими договорами. Згідно зі ст. 19 Закону №1906-IV чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Відповідно до ст. 2 Конвенції «Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості», яка ратифікована Україною 04.08.1961, кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов`язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них. Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (стаття 4 цієї Конвенції). Таким чином, рішення суб`єкта владних повноважень стосовно звільнення працівників, не повинно допускати дискримінацію у праці. За визначенням ст. 1 Закону України «Про очищення влади» від 16.09.2014 №1682-VII (далі - Закон №1682-VII) очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист. Протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону. Особи, зазначені у частинах третій, п`ятій - сьомій статті 3 цього Закону, не можуть обіймати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), протягом п`яти років з дня набрання чинності відповідним рішенням суду. Статтями 2, 3 Закону №1682-VII передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація) та їх критерії. Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 3 Закону №1682-VII заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням, керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах у місті Києві. Згідно з п. 2 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1682-VII встановити, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: 1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів; 2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», у порядку та строки, визначені цим Законом. Матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 з 05.08.2011 по 08.04.2017 проходив службу у званні старшого інспектора відділу ДАІ Святошинського ГУ МВС України в м. Києві. З 08.04.2014 по 30.01.2015 проходив службу на посаді заступника начальника відділу кримінальної міліції у справах дітей Святошинського РУ ГУ МВс України в м. Києві. Положеннями Закону №1682-VII фактично установлюється додаткова підстава для звільнення - звільнення у зв`язку із самим фактом зайняття ним посади, передбаченої статті 3 цього Закону, а вказаний Закон застосовується до певного кола громадян України, а саме до осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. З урахуванням норм міжнародного права та положень національного законодавства є підстави вважати, що приписами Закону №1682-VII створюються передумови для порушення рівності можливостей реалізації права доступу до державної служби, служби в органах місцевого самоврядування та в управлінні державними справами, яку має забезпечити держава відповідно до ч. 2 ст. 38 Конституції України, адже в його положеннях простежується дискримінаційний підхід щодо підстав та порядку звільнення керівника, заступника керівника структурного підрозділу органу державної влади, місцевого самоврядування чи іншого державного органу тільки з тієї підстави, що він обіймає відповідну керівну посаду в самостійному структурному підрозділі протягом не менше визначеного Законом України «Про очищення влади» строку. Наведене вказує на невідповідність положень Закону №1682-VII статті 38 Конституції України. Колегія суддів зазначає, що положення п. 2 «Прикінцеві та перехідні положення» та ст. 3 Закону №1682-VII мають бути застосовані у нерозривній сукупності із положеннями ст. 1 Закону №1682-VII, якою встановлено мету люстрації - недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, та передбачено обов`язкові до застосування принципи: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист. При цьому, при застосуванні до особи положень Закону №1682-VII мало б бути з`ясовано, чи здійснювала така особа заходи (та/або сприяла їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки й оборони України, або протиправне порушення прав і свобод людини. Фактично введена ще одна підстава припинення перебування особи на публічній службі, що за своєю суттю є дисциплінарним стягненням у вигляді звільнення - перебування на конкретно визначеній посаді, яка віднесена до переліку посад, за якими здійснюється очищення влади, а не у зв`язку із вчиненням особою певного дисциплінарного проступку, який порочить її як державного службовця чи особу, яка перебуває на публічній службі, або дискредитує орган, у якому вона працює. Приписами Закону №1682-VII встановлюється зворотна дія закону всупереч вимогам ст. 58 Конституції України, так як вступаючи на публічну службу, особа не знала і не могла знати, що лише перебування на конкретній посаді у певний проміжок часу в майбутньому становитиме підставу для заборони обіймати певні посади в органах державної влади та місцевого самоврядування протягом 10 років. Наведене свідчить про встановлення додаткових обмежень для реалізації прав і свобод державного службовця (особи, яка перебуває на публічній службі) як людини і громадянина, що в жодному разі не відповідає ч. 3 ст. 22 Конституції України, згідно з якою при прийнятті нових законів (зокрема Закону №1682-VII) не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (зокрема, осіб, які перебувають на публічній службі), та ст. 64 Конституції України, згідно з якою конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Отже, з викладених норм Конституції України вбачається, що одним із принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права та встановлено, що права і свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме, у разі введення воєнного або надзвичайного стану. За приписами ст. 6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, людина, її права і свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні правовідносини. За правилами Загальної декларації з прав людини та ряду інших актів міжнародного права та з наявної сталої практики Європейського суду з прав людини та висновків Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційської комісії) вбачається наступне. А саме, у статті 12 Загальної декларації прав людини 1948 року встановлено, про неможливість піддавати особу безпідставному втручанню у його особисте і сімейне життя, заборону безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань. Статтею 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року встановлено, що кожен громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації, згаданої в статті 2, і без необґрунтованих обмежень право і можливість: брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників; голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального й рівного виборчого права при таємному голосуванні та забезпечують свободу волевиявлення виборців; допускатися в своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби. Це положення визначає, що всі держави-учасниці зазначеного Пакту незалежно від конституційної структури повинні запровадити таку систему доступу до державної служби, виборів та участі у веденні державних справ, яка ефективно гарантувала б дотримання цього положення. У п. «а» ч. 1 статті 1 Конвенції про дискримінацію в галузі праці та занять від 25.06.1958 №111 передбачено, що термін «дискримінація» охоплює будь-яке розрізнення, недопущення або перевагу, що робиться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного походження або соціального походження і призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці та занять. Водночас необхідно врахувати, що на необхідності доведення вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, наголошує Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (п. 18) висновках №788/2014 щодо Закону №1682-VII, як на загальновизнаному міжнародному стандарті, що враховано судами попередніх інстанцій при вирішенні цієї справи. Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ №1096 (1996) звертає увагу держав-членів на те, що «люстрація» застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій. У рішенні по справі «Турек (Turek) проти Словаччини» (люстрація) від 14.02.2006 №57986/00 Суд постановив, що держава-сторона, яка вводить засоби люстрації - які, на думку Суду, можуть бути втручанням в право на повагу до приватного життя - має забезпечити, щоб особи, піддані такій процедурі, користувалися всіма конвенційними процесуальними гарантіями, що стосуються кожного провадження в зв`язку із застосуванням засобів люстрації. Якщо держава вживає заходів морального очищення, вона повинна гарантувати, що особи, зачіпаються такими заходами, користуються всіма процесуальними гарантіями відповідно до Конвенції щодо будь-якого судового розгляду, що відноситься до застосування таких заходів (додатково див. п. 115 вказаного рішення). Згідно зі статтею 8 Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Зі сталою практикою Європейського Суду, приватне життя «охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру» (див. п. 25 «C. проти Бельгії» від 07.08.1996 (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції «захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом» (див. п. 61 рішення Суду у справі «Pretty проти Сполученого Королівства» (справа № 2346/02, ECHR 2002)). Поняття «приватне життя» не виключає в принципі діяльність професійного чи ділового характеру. Адже саме у діловому житті більшість людей мають неабияку можливість розвивати відносини із зовнішнім світом (див. п. 29 рішення Суду у справі «Niemietz проти Німеччини» від 16.12.1992. Таким чином, обмеження, встановлені щодо доступу до професії, були визнані такими, що впливають на «приватне життя» (див. п. 47 рішення Суду у справі «Sidabras and Dћiautas проти Латвії» (справи №55480/00 та №59330/00, ECHR 2004) і п.п. 22-25 рішення Суду у справі «Bigaeva проти Греції» від 28.05.2009 (справа 26713/05)). Крім того, було встановлено, що звільнення з посади становило втручання у право на повагу до приватного життя (див. п.п. 43-48 рішення Суду у справі «Ozpinar проти Туреччини» від 19.10.2010 (справа № 20999/04)). З рештою, у ст. 8 Конвенції йдеться про захист честі та репутації як частину права на повагу до приватного життя (див. п. 35 рішення Суду у справі «Pfeifer проти Австрії» від 15.11.2007 (справа № 12556/03) та п.п. 63 та 64 рішення Суду у справі «A. проти Норвегії» від 09.04.2009 (справа № 28070/06), п. 165 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11)). Держава-відповідач нестиме відповідальність за Конвенцією за порушення прав людини, спричинені діями її представників при виконанні ними своїх службових обов`язків (див., наприклад, рішення у справі «Крастанов проти Болгарії» (Krastanov v. Bulgaria), заява № 50222/99, п. 53, від 30.09.2004). Проте держава також нестиме відповідальність, якщо її представники перевищують межі своїх повноважень або діють всупереч інструкціям (див. рішення у справах «Молдован та інші проти Румунії (№ 2)» (Moldovan and Others v. Romania (no. 2), заяви №41138/98 і №64320/01, п. 94, ECHR 2005-VII (витяги), та «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), від 18.01.1978, п. 159, Series А №25). Для того, щоб встановити, чи можна покласти на державу відповідальність за незаконні дії її представників, вчинені поза межами виконання ними службових обов`язків, Суду необхідно дослідити всю сукупність обставин і розглянути характер та контекст поводження, про яке йдеться (див. стосовно статті 2 Конвенції рішення у справі «SAЉO GORGIEV проти Колишньої Югославської Республіки Македонії» (<…>), заява №49382/06, п. 48, ECHR 2012 (витяги)). В оскаржуваних наказах підставою для звільнення зазначено п. 10 ч. 2 ст. 3 Закону №1682-VII - за скоєння вчинків, що дискредитують звання рядового і начальницького складу. Керуючись п. 10 ч. 2 ст. 3 Закону №1682-VII заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням: працівника правоохоронного органу, який складав та/або своєю дією сприяв складенню рапортів, протоколів про адміністративне правопорушення, повідомлень про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, обвинувальних актів стосовно осіб, звільнених від кримінальної або адміністративної відповідальності відповідно до Закону України «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань» від 29 січня 2014 року №737-VII, Закону України «Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України» від 21 лютого 2014 року №743-VII. 28.01.2015 року позивач через свого представника звернувся до МВС України із адвокатським запитом (відмітка УДАІ МВС України з реєстр.інд. 27аз від 28.01.2015) в якому просив повідомити підставу його звільнення та надати надати належним чином засвідчені копії матеріалів службового розслідування або інші будь-які матеріали, пов`язані зі звільненням ОСОБА_1 з посади заступника начальника кримінальної міліції у справах дітей Святошинського РУ ГУ МВС України в м. Києві. МВС України листом від 29.01.2015 №27аз пере направив вказаний адвокатський запит до розпорядника інформації - ГУ МВС України в м. Києві. ГУ МВС України в місті Києві листом від 02.02.2015 №14/28-аз повідомило, що наказом Головного Управління від 30.01.2015 №59 о/с ОСОБА_1 було звільнено з органів внутрішніх справ відповідно до вимог п. 10 ч. 2 ст. 3 Закону України «Про очищення влади» та пп. «а2 п. 62 та п. 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил України (з постановкою на військовий облік) за скоєння вчинків, що дискредитують звання рядового і начальницького складу. Підставою для звільнення є наказ МВС України від 16.01.2015 №48 о/с. Як вбачається з листа Управління Державної автомобільної інспекції Головного управління в м. Києві МВС України від 06.02.2015 №10/Д-27із (а.с. 16) ОСОБА_1 звільнено з органів внутрішніх справи наказом ГУ МВС України в м. Києві від 30.01.2015 №59 о/с, який видано на підставі наказу МВС України від 16.01.2015 №48 о/с. зазначено, що Управління ДАІ ГУ МВС України в місті Києві не має у розпорядженні інформації щодо матеріалів та висновку службового розслідування відносно звільнення позивача. Повідомлено, що на виконання вимог службової телеграми ДДАІ МВС України від 12.01.2015 №4/10-156, 13.01.2015 надавалася інформація до ДДАІ МВС України щодо порушених кримінальних проваджень та надходжень подань прокуратури щодо працівників ДАІ ГУ МВС України в місті Києві, які складали адміністративні матеріали відносно учасників дорожнього руху у період з грудня 2013 року по лютий 2014 року. Списки щодо звільнення з ОВС працівників Державтоінспекції керівництвом управління ДАІ ГУ МВС України в місті Києві не надсилались до жодної інстанції. З метою офіційного з`ясування вказаного, колегія суддів скористалась інформацією з Єдиного державного реєстру судових рішень, втім такий не містить інформації щодо існування будь-якого кримінального провадження відносно ОСОБА_1 щодо вказаних в листі Управління Державної автомобільної інспекції Головного управління в м. Києві МВС України від 06.02.2015 №10/Д-27із обставин. Колегія суддів звертає увагу, що ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.02.2015 від відповідачів було витребувано всі матеріали, що були або мали бути взяті ними до уваги при прийнятті наказів, з приводу яких подано позов. Відповідач 2 у якості додатків до відзиву на позовну заяву додав копію послужного списку позивача, автобіографію, анкету, присягу та зазначив, що внесений ним наказ є похідним від наказу МВС України. Відповідач 1 подавав суду першої інстанції клопотання про продовження строку надання відзиву на позовну заяву, втім подав відзив лише на заяву про збільшення позовних вимог, яка стосувалася стягнення моральної шкоди на користь позивача. Затребуваних документів, що стали підставою прийняття наказу МВС України від 16.01.2015 №48 о/с відповідач 1 до суду першої інстанції не надав, так як і відзиву на позовну заяву. Відповідач 3 у відзиві на позовну заяву вказав, що позовних вимог безпосередньо до Святошинського РУ ГУ МВС України в місті Києві ОСОБА_1 не заявив, втім просив відмовити в задоволенні позовної заяви в повному обсязі, будь-яких додаткових доказів до суду першої інстанції не надавав. Згідно із ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Враховуючи вказані приписи, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідачі, не надали суду жодних доказів, які б підтверджували наявність правових підстав для застосування до позивача в якості підстави для звільнення п. 10 ч. 2 ст. 3 Закону №1682-VII, зокрема, матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження складення позивачем чи сприяння складенню рапортів, протоколів про адміністративне правопорушення, повідомлень про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, обвинувальних актів стосовно осіб, звільнених від кримінальної або адміністративної відповідальності відповідно до Закону України «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань», Закону України «Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України». Відповідно до ч. 14 ст. 5 Закону №1682-VII керівник органу, передбачений частиною четвертою цієї статті, на підставі висновку про результати перевірки, яким встановлено недостовірність відомостей, визначених пунктами 1 та/або 2 частини п`ятої цієї статті, не пізніше ніж на третій день з дня отримання такого висновку, керуючись положеннями частини третьої або четвертої статті 1 цього Закону, звільняє таку особу із займаної посади або не пізніше ніж на третій день з дня його отримання надсилає такий висновок керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та ініціювання звільнення з посади особи, стосовно якої було здійснено перевірку, для її звільнення з посади у встановленому законом порядку не пізніше ніж на десятий день з дня отримання висновку. Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону №1682-VII встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: 1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів; 2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», у порядку та строки, визначені цим Законом. Відповідно до п. 62 «а» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 №114 (далі - Положення №114) звільнення осіб рядового і начальницького складу зі служби провадиться, зокрема, у запас Збройних Сил (з постановкою на військовий облік), якщо звільнені особи не досягли граничного віку, встановленого Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу» для перебування в запасі осіб, які мають військові звання і за станом здоров`я придатні до військової служби. Пунктом 66 Положення №114 визначено, що особи рядового і начальницького складу, які скоїли вчинки, що дискредитують звання рядового і начальницького складу, звільняються з органів внутрішніх справ. При цьому звільнення проводиться з урахуванням вимог пункту 62 цього Положення. Позивача звільнено з органів внутрішніх справ на підставі п. 10 ч. 2 ст. 3 Закону №1682-VII без проведення перевірки, передбаченої цим законом. Проте Закон №1682-VII передбачає процедуру звільнення без проведення перевірки тільки за ч. 1 ст. 3 цього Закону. Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про протиправність звільнення позивача на підставі п. 10 ч. 2 ст. 3 Закону №1682-VII, оскільки відповідачем не було дотримано процедуру звільнення з органів внутрішніх справ, а саме: не було проведено перевірки. Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24.01.2018 у справі №820/1573/15. Суди не можуть надавати оцінку наявності (відсутності) підстав для застосування заборон, передбачених цим законом. Така оцінка може бути надана лише, якщо наявність заборон буде встановлена відповідним державним органом в порядку Закону №1682-VII, а саме у випадку наявності підстав, визначених ч. 2 ст. 3 цього Закону, за наслідками перевірки, передбаченої цим законом. Крім того, як підтверджено матеріалами справи, спірні накази про звільнення позивача, крім посилання на п. 10 ч. 2 ст. 3 Закону №1682-VII, містять також посилання на п. 66 Положення №114 як підставу звільнення. Колегія зауважує, що в залежності від підстави звільнення, для особи настають різні юридичні наслідки, оскільки при застосуванні Закону №1682-VII до особи застосовуються інші обмеження та відповідно наслідки, чим при звільненні за вчинення діяння, що дискредитує звання рядового і начальницького складу (п. 66 Положення №114). Законодавство не передбачає одночасне застосування до особи наслідків звільнення за різними підставами. Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24.01.2018 у справі №809/934/15. При цьому колегія суддів враховує позицію Європейського Суду з прав людини, викладену у рішенні від 19.10.2019 у справі «Полях та інші проти України», в якій Суд зазначив, що заявники працювали над тим, що в принципі було державою, заснованою на демократичних конституційних засадах. Натомість заходи, вжиті на підстав Закону про люстрацію ґрунтувалися на тому, що здавалося своєрідною колективною відповідальністю за працю за часів ОСОБА_2 , не враховуючи жодної індивідуальної ролі чи зв`язку з будь-якими антидемократичними подіями. Існувала ймовірність того, що закон було прийнято проти тих, хто працював на державній службі за попередніх урядів, що передбачало політизацію державної служби, що само по собі суперечило проголошеній цілі законодавства. Це був усталений принцип судової практики Суду, що люстрація не може служити покаранню, відплаті чи помстою, і це стосується також українського Закону про люстрацію. ЄСПЛ вказав, що заходи за Законом про люстрацію були ширшими, ніж аналогічні заходи в інших країнах, які стосувалися лише людей, які активно працювали на колишню комуністичну владу. Навпаки, така широка сфера діяльності призвела до звільнення заявників, хоча вони займали посади на державній службі задовго до того, як пан ОСОБА_2 став президентом і просто не зміг подати у відставку протягом року після його вступу на посаду. Крім того, Суд зазначив, що Уряд України висунув різні аргументи на підтримку закону, такі як практика розміщення корумпованих чиновників на державній службі за пана ОСОБА_2 , рішення Конституційного Суду 2010 року, яке збільшило його повноваження та передбачуване політично мотивоване переслідування протестуючих Євромайдану. Однак ці питання не мали жодної актуальності у рішенні про застосування Закону про люстрацію до заявників. Не було виявлено зв`язку між ними та тими негативними подіями. Ключовим у позиції ЄСПЛ у постанові по справі «Полях та інші проти України» є §156 цієї постанови, де Суд зазначив, що у цій справі поведінка заявників, щодо якої до них було застосовано заходи відповідно до Закону України «Про очищення влади», не була класифікована як «кримінальна» в національному законодавстві і не була схожа на якусь злочинну поведінку: вона полягала в тому, щоб залишатися на своїх постах, поки при владі перебував президент ОСОБА_2 . Відтак, не було доведено, що втручання у відношенні будь-якого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві і ЄСПЛ у §324 даної постанови визнав порушення ст. 8 Конвенції щодо всіх заявників. Таким чином, Європейський Суд з прав людини дійшов висновку, що безумовне застосування люстаційної процедури на підставі Закону України «Про очищення влади» до осіб, які в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року перебували на окремих посадах державної служби без встановленні причетності вказаних осіб до негативних і антидемократичних подій в Україні, що мали місце за часів ОСОБА_2 суперечить проголошеній цілі законодавства і свідчить про наявність своєрідної колективної відповідальності без врахування жодної індивідуальної ролі чи зв`язку відповідних осіб з такими подіями. Відтак, доводи апелянтів про законність звільнення позивача на підставі . 10 ч. 2 ст. 3 Закону України «Про очищення влади» та пп. «а2 п. 62 та п. 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ є необґрунтованим та безпідставним, порушують конституційний принцип верховенства права, презумпції невинуватості та індивідуальної відповідальності, внаслідок чого не можуть бути враховані судом. Відтак колегія суддів, зважаючи на протиправність оспорюваних наказів, погоджується з судом першої інстанції, що належним способом захисту права позивача є поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника відділу кримінальної міліції у справах дітей Святошинського районного управління, підпорядкованого Головному управлінню МВС України в м. Києві з 02.02.2015 року. Щодо доводів апеляційних скарг про неможливість поновлення позивача до органу, що ліквідується, колегія суддів зазначає наступне. Так, однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 Кодексу Законів про Працю України (далі - КЗпП України) правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. Виходячи з нормативного тлумачення ч. 1 ст. 40, частин 1 та 3 ст. 49-2 КЗпП України, Верховний Суд у справі №826/25887/15 дійшов до висновку, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Крім того, Верховний Суд України в постановах від 04.03.2014 (справа №21-8а14), від 27.05.2014 (справа №21-108а14), від 28.10.2014 (справа №21-484а14) сформулював правову позицію, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи. Відповідно до частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Колегія суддів не заперечує, що Постановою Кабінету Міністрів України від 16.09.2015 №730 «Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ України» утворено як юридичні особи публічного права територіальні органи Національної поліції та ліквідовано як юридичні особи публічного права територіальні органи МВС України. Проте, запис в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань про припинення Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві та Святошинського РУ ГУ МВС України в м. Києві відсутній, що є підставою для поновлення позивача на попередній посаді. Зважаючи на те, що апеляційні скарги відповідача 1 та 2 не містять будь-яких заперечень щодо розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу судом першої інстанції, колегія суддів не вбачає необхідності виходити за межі вимог апеляційних скарг МВС України та ГУ МВС України у місті Києві та перевіряти рішення суду першої інстанції в цій частині. Також, зважаючи на те, що сторонами у справі не оскаржується рішення суду першої інстанції в частині, якою відмовлено в задоволенні певних позовних вимог, колегія суддів не переглядає оспорювань рішення у вказаній частині. Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. Разом з цим, колегією суддів встановлено, що судом першої інстанції було у повній мірі встановлено обставини справи, яким надано належну правову оцінку із дотриманням діючих норм матеріального та процесуального права. Доводи апеляційних скарг Міністерства внутрішніх справ України та Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві не свідчать про наявність передбачених ст. 317 КАС України підстав для скасування рішення суду першої інстанції, зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують та не дають підстав вважати, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. З урахуванням викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За правилами ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Отже, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційних скарг відповідачів 1 і 2, та вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції слід залишити без змін. Керуючись ст.ст. 242-245, 308, 310, 315-316, 321-322, 325, 328-329 КАС України, суд,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Міністерства внутрішніх справ України залишити без задоволення. Апеляційну скаргу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 червня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Повний текст постанови складено 03 листопада 2021 року. Головуючий суддя В.Ю. Ключкович Судді О.О. Беспалов І.О. Грибан