Постанова 4801 № 128/1534/21

Справа № 128/1534/21 Провадження № 22-ц/801/1537/2021 Категорія: 21 Головуючий у суді 1-ї інстанції Шевчук Л. П. Доповідач:Оніщук В. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 липня 2021 рокуСправа № 128/1534/21м. Вінниця Вінницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого: Оніщука В.В (суддя-доповідач), суддів: Денишенко Т.О., Медвецького С.К., з участю секретаря судового засідання: Очеретної М.Ю., учасники справи: позивач: ОСОБА_1 , відповідач: Стрижавська селищна рада Вінницького району Вінницької області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 2 цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою її представником адвокатом Киришовим Олександром Валерійовичем на ухвалу Вінницького районного суду Вінницької області від 07 червня 2021 року, постановлену у складі судді Шевчук Л.П., в залі суду, встановив: ОСОБА_1 звернулася в суд в порядку цивільного судочинства із позовом до Стрижавської селищної ради Вінницького району Вінницької області про визнання протиправним та скасування рішення 46 сесії 7 скликання Стрижавської селищної ради Вінницького району Вінницької області №20 від 29.05.2019 про відмову в наданні дозволу на виготовлення проекту із землеустрою щодо відведення їй у власність для ведення особистого селянського господарства частини земельної ділянки з кадастровим номером 0520655900:02:009:1256 за адресою: АДРЕСА_1 , орієнтовною площею 1,4000 га; про зобов`язання вчинити дії, а саме: Стрижавську селищну раду Вінницького району Вінницької області повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 про надання дозволу на виготовлення проекту із землеустрою та надати дозвіл на виготовлення проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства частини земельної ділянки з кадастровим номером 0520655900:02:009:1256 за адресою: АДРЕСА_2 , земельна ділянка АДРЕСА_3 , орієнтовною площею 1,4000га. Ухвалою Вінницького районного суду Вінницької області від 07 червня 2021 року відмовлено у відкритті провадження у справі. Відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції виходив з того, що даний спір не пов`язаний з вирішенням питання приватноправового характеру, а є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб`єкта владних повноважень (органу місцевого самоврядування), який реалізовує у цих правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції шляхом розгляду питання щодо передачі земельної ділянки у власність. Не погодившись із вказаною ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, у якій зазначає, що ухвала суду постановлена з порушенням норм процесуального права. Також, зазначено, що постановляючи ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції не врахував, що даний спір виник через майновий інтерес, не є публічно-правовим і підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки спір існує саме про право цивільне. У апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить ухвалу Вінницького районного суду Вінницької області від 07 червня 2021 року скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_5 надіслали на адресу суду відзиви, у яких зазначили, що проти задоволення апеляційної скарги вони не заперечують. У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_7 апеляційну скаргу підтримав з викладених у ній підстав. Інші учасники справи в судове засідання не з`явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, причин неявки не повідомили, а тому згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України їх неявка не перешкоджає розгляду справи. Суд, заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, що з`явилися, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права; обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Ухвала суду першої інстанції вищевказаним вимогам закону не відповідає. Так, відмовляючи у відкритті провадження суд першої інстанції виходив із того, що спір виник з публічно-правових правовідносин, тому дана справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а не в порядку цивільного судочинства. Суд апеляційної інстанції з таким висновком суду першої інстанції погодитись не може з наступних підстав. Згідно зі статтею 124 Конституції України, правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Статтею 125 Конституції України передбачено, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачено в статті 19 ЦПК України: суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України). Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Публічно-правовий спір - це спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи (пункт 2 частини першої статті 4 КАС України). Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України). Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов`язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов`язаних з реалізацією публічної влади. Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини відрізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень. Аналіз змісту статті 19 ЦПК України та статті 19 КАС України у сукупності дає підстави для висновку, що під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі не достатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб`єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, з яких виник спір. Відповідні правові висновки щодо юрисдикції суду викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 13 червня 2018 року у справі №583/2715/16-ц (провадження №14-174цс18), від 05 грудня 2018 року у справі №713/1817/16-ц (провадження №14-458цс18), від 20 березня 2019 року у справі № 350/67/15-ц (провадження №14-652цс18). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Як слідує з матеріалів справи, звертаючись до суду з позовом, позивач просила визнати протиправним та скасувати рішення 46 сесії 7 скликання Стрижавської селищної ради Вінницького району Вінницької області №20 від 29.05.2019 про відмову в наданні дозволу на виготовлення проекту із землеустрою щодо відведення у власність для ведення особистого селянського господарства частини земельної ділянки з кадастровим номером 0520655900:02:009:1256 за адресою: АДРЕСА_1 , орієнтовною площею 1,4000га; зобов`язати Стрижавську селищну раду Вінницького району Вінницької області повторно розглянути клопотання про надання дозволу на виготовлення проекту із землеустрою та надати дозвіл на виготовлення проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства частини вищевказаної земельної ділянки. Правовідносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються, зокрема, приписами Земельного кодексу України, а також прийнятими відповідно до нього нормативно-правовими актами. Відповідно до частини третьої статті 415 ЦК України особа, до якої перейшло право власності на будівлі (споруди), набуває право користування земельною ділянкою на тих же умовах і в тому ж обсязі, що й попередній власник будівлі (споруди). Статтями 116, 118 ЗК України визначено підстави й порядок набуття громадянами і юридичними особами права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності. За змістом статті 12 ЗК України до повноважень сільських рад у галузі земельних відносин на території сіл належить, зокрема, і вирішення земельних спорів. Частинами першою, третьою статті 158 ЗК України визначено, що земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах. За змістом статті 33 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать делеговані повноваження, зокрема, вирішення земельних спорів у порядку, встановленому законом. Реалізуючи дискрецію при визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Тобто, рішення суб`єкта владних повноважень у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 Цивільного кодексу України та пред`являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред`явлення позовної вимоги про визнання рішення незаконним є оспорювання цивільного речового права особи (наприклад, права власності на землю), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб`єкта владних повноважень. Якщо ж особа звертається до відповідних органів із заявами для отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та для надання її в користування, за результатами розгляду яких ці органи приймають відповідні рішення, то в цих правовідносинах відповідач реалізує свої контрольні функції у сфері управління діяльністю, що підпадає під юрисдикцію адміністративного суду. Отже, розгляду адміністративними судами підлягають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають із владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів. Якщо в результаті прийняття рішення особа набуває речового права на земельну ділянку, то спір стосується приватноправових відносин і підлягає розгляду в порядку цивільного чи господарського судочинства залежно від суб`єктного складу сторін спору. До такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 грудня 2019 року у справі №296/3876/19 (провадження №61-15510св19). З аналізу позовних вимог ОСОБА_1 слідує, що позивачем заявлено вимоги як цивільного так і адміністративного характеру, однак в основі, позовні вимоги мають приватноправовий характер, оскільки пов`язані із захистом цивільного права позивача на земельну ділянку та право користування нею. З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є способом захисту порушеного цивільного речового права за ст. 16 ЦК України і метою пред`явлення позовних вимог про визнання незаконним, скасування рішення та зобов`язати вчинити дії, є оспорювання цивільного речового права, що виникло у ОСОБА_1 в результаті та після реалізації рішення суб`єкта владних повноважень, а тому такий спір є приватноправовим і за суб`єктним складом сторін підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Висновок суду першої інстанції про те, що заявлені ОСОБА_1 позовні вимоги підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства є передчасним. У низці рішень Європейського суду з прав людини, юрисдикцію якого в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що право на справедливий судовий розгляд може бути обмежено державою, лише якщо це обмеження не завдає шкоди самій суті права. У справі «Bellet v. France», Європейський Суд з прав людини зазначив, що стаття 6 параграфу 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданих національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. У рішенні по справі "Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії" від 13 січня 2000 року та у рішенні по справі "Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії" від 28 жовтня 1998 року Європейський Суд з прав людини вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права на доступ до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнане порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Водночас, встановлення обмежень доступу до суду повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру, перевіряючи його виконання, слід звертати увагу на обставини справи. У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі «Безимянная проти Росії» (заява №21851/03) ЄСПЛ наголосив, що «погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту». У статті 6 Конвенції, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, закріплено принцип доступу до правосуддя. Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами, вказував, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (див. mutatis mutandis рішення від 9 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України», заяви №7714/06 та №23654/08), рішення від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» (заява №52013/08), в якому визнано, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції, через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122-125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» (заява №55339/07), у якому зроблено висновок, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз`яснення щодо юрисдикції. На наведені вище обставини, суд першої інстанції уваги не звернув та дійшов передчасного висновку про відмову у відкритті провадження у справі. Викладене свідчить, що суд першої інстанції мав можливість відкрити провадження у справі та по суті розгляду справи встановити, які позовні вимоги позивача не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства та залишити їх без розгляду, однак потрактував норму процесуального права надто суворо, що призвело до помилкової відмови у відкритті провадження, що в свою чергу позбавило ОСОБА_1 права на доступ до суду і завадило розгляду її позовних вимог та відповідно є порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Відповідно до положень статті 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали. З огляду на наведене, колегія суддів вважає, що оскаржувана ухвала постановлена з порушенням норм процесуального права, тому підлягає скасуванню на підставі ст. 379 ЦПК України, а справа направленню для продовження розгляду до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану її представником адвокатом Киришовим Олександром Валерійовичем задовольнити. Ухвалу Вінницького районного суду Вінницької області від 07 червня 2021 року скасувати і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає. Головуючий: В. В. Оніщук Судді: Т. О. Денишенко С. К. Медвецький