Постанова 4854 № 420/13/21

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 07 липня 2021 р.м.ОдесаСправа № 420/13/21 Головуючий в 1 інстанції: Глуханчук О.В. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді доповідачаКравця О.О. судді Зуєвої Л.Є. судді за участю секретаряКоваля М.П. Юрчак М.Р. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги Одеської обласної прокуратури та Офісу Генерального прокурора на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2021 року по справі № 420/13/21, прийнятого у відкритому судовому засіданні у складі судді Глуханчука О.В., за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Одеської обласної прокуратури та Офісу Генерального прокурора про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, ВСТАНОВИВ: І. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ І РІШЕННЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ: 04 січня 2021 року представник ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Одеської обласної прокуратури та Офісу Генерального прокурора, в якому просив стягнути на підставі ст. 236 КЗпП з Одеської обласної прокуратури (код ЄДРПОУ: 03528552) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 18.04.2018 року по 14.10.2020 року при затримці виконання постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 18.04.2018 року у справі № 815/2163/15 про поновлення на роботі у розмірі 863 740 грн. (вісімсот шістдесят три тисячі сімсот сорок гривень). Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2021 року позов був задоволений повністю. II. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ВИМОГ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ , УЗАГАЛЬНЕНІ ДОВОДИ АПЕЛЯНТА ТА ІНШИХ УЧАСНИКІВ АПЕЛЯЦІЙНОГО ПРОВАДЖЕННЯ: Не погоджуючись з рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2021 року Одеської обласної прокуратури подала апеляційну скаргу, в якій вважає, що судом 1-ї інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права та просило його скасувати і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. Вимоги апеляційної скарги апелянт, обґрунтовує тим, що підставою для виплати незаконно звільненому працівнику зазначеного середнього заробітку є затримка власником або уповноваженим ним органом виконання рішення про поновлення на роботі. Водночас, при несвоєчасному поновленні працівника на роботі з вини власника або уповноваженого ним органу середній заробіток виплачується йому за чітко визначений законом проміжок часу, а саме з дня винесення відповідного рішення органом, що розглядав трудовий спір, і до дня фактичного його виконання. Також апелянт вказує на те, що у разі невиконання у добровільному порядку рішення суду про поновлення на посаді таке судове рішення виконується примусово в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження». Апелянт зазначає, що працівник не може бути допущений до роботи без видання уповноваженою особою відповідного наказу, необхідною умовою (підставою) для видання якого є його письмова заява. Така заява не тільки підтверджує волевиявлення на продовження роботи, але й свідчить про зобов`язання працівника виконувати роботу, визначену трудовою угодою, з дотриманням внутрішнього службового розпорядку, а уповноважена особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання передбаченої трудовим договором роботи. При цьому, судом 1-ї інстанції не враховано, що саме за заявою ОСОБА_1 , яку подано до суду лише у 2020 році. П`ятим апеляційним адміністративним судом було встановлено судовий контроль за виконанням постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 18.04.2018. Апелянт вказує, що фактично рішення суду було виконано Офісом Генерального прокурора та ОСОБА_1 було поновлено на посаді одразу ж після його звернення. Крім того, апелянт зазначає, що судом невірно визначено кількість робочих днів у червні 2020 року при здійсненні розрахунку. Не погоджуючись з рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2021 року ОСОБА_2 прокурора подав апеляційну скаргу, в якій вважає, що судом 1-ї інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права та просило його скасувати і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції не надано оцінки доводам Офісу Генерального прокурора про відсутність доказів, які б свідчили про відмову роботодавця виконувати рішення суду та його умислу, спрямованого на такі дії чи бездіяльність. Зазначає, що у разі добровільного невиконання рішення суду про поновлення на посаді таке судове рішення виконується примусово в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження». При цьому, позивач протягом двох років з дня винесення судом рішення взагалі із заявами щодо поновлення на роботі відповідно до судового рішення ні до Офісу Генерального прокурора, ні до органів державної виконавчої служби для примусового виконання не звертався. Апелянт також вказує на те, що згідно з даними Єдиного реєстру адвокатів України позивачем 21.02.2018 було отримано свідоцтво за № НОМЕР_2 на право зайняття адвокатською діяльністю, видане Радою адвокатів Одеської області, що підтверджувало відсутність наміру позивача працювати в органах прокуратури. При цьому, як Закон України «Про прокуратуру», так і Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» виключають можливість особи, яка має статус адвоката, одночасно обіймати посаду прокурора та займатися адвокатською діяльністю. Апелянт зазначає , шо оскільки працюючі прокурори Генеральної прокуратури України до 11.09.2020 отримували заробітну плату (які не переведені до обласної прокуратури продовжують отримувати) відповідно до вказаної постанови Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури», то застосовувати коефіцієнт підвищення посадового окладу згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 11.12.2019 № 1155 «Про умови оплати праці прокурорів» та рішенням Конституційного Суду України від 26.03.2020 № 6-р/2020, тобто статті 81 Закону України «Про прокуратуру» для ОСОБА_1 немає підстав. Отже, на думку апелянта , середній заробіток за час вимушеного прогулу ОСОБА_1 за період з 19.04.2018 по 14.10.2020 становить 238 039,40 грн (382,70 грн х 622 робочих днів). III. ПРОЦЕДУРА АПЕЛЯЦІЙНОГО ПРОВАДЖЕННЯ: Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 25 травня 2021 року апеляційну скаргу Одеської обласної прокуратури залишено без руху. Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 09 червня 2021 року відкрито апеляційне провадження. Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 09 червня 2021 призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні. Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 01 липня 2021 року апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора залишено без руху. Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 01 липня 2021 року відкрито апеляційне провадження. Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 09 червня 2021 призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні. Особи, що беруть участь у справі, про час і місце судового розгляду були сповіщені належним чином відповідно до ст.124 -127 КАС України. Апеляційний суд, заслухавши доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг, вважає, що вони підлягають частковому задоволенню з наступних підстав: IV. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ : Судом першої інстанції було встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проходив службу в органах прокуратури України. Наказом Генерального прокурора України № 1059к від 25 липня 2014 року, старшого радника юстиції ОСОБА_1 призначено прокурором Приморського району м. Одеси Одеської області строком на п`ять років (а.с. 19, том 1). Наказом Генерального прокурора України № 210к від 23 березня 2015 року старшого радника юстиції Кузьменка Олександра Петровича звільнено з посади прокурора Приморського району м. Одеси Одеської області у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до п.7-2 ст.36 КЗпП України (а.с. 20 том 1). Позивач оскаржив своє звільнення у судовому порядку. Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 18 квітня 2018 року у справі №815/2163/15 частково задоволено адміністративний позов ОСОБА_1 до Прокуратури Одеської області, Генеральної прокуратури України, треті особи: Прокурор Приморського району міста Одеси, Міністрерство юстиції України, про визнання протиправним та скасування наказу. Апеляційний суд: визнав протиправним та скасував наказ Генерального прокурора України від 23.03.2015 № 210к про звільнення старшого радника юстиції Кузьменка О.П. з посади прокурора Приморського району м. Одеси у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 7-2 статті 36 КЗпП України. Поновив ОСОБА_1 на посаді прокурора Приморського району м. Одеси. Стягнув з Прокуратури Одеської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 23.03.2015 по 18.04.2018 у розмірі 294679 грн. У задоволенні решти позову відмовив (а.с. 25-44, том 1). Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 12 серпня 2020 року у справі № 815/2163/15 абзац шостий резолютивної частини постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 18 квітня 2018 року змінено: замість вислову середній заробіток за час вимушеного прогулу з 23.03.2015 року по 18.04.2018 року у розмірі 294679 грн. вказати середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 24 березня 2015 року по 18 квітня 2018 року у розмірі 293913 (двісті дев`яносто три тисячі дев`ятсот тринадцять) грн. 60 копійок. (а.с. 48-66, том 1). 20.01.2020 році позивачем до П`ятого апеляційного адміністративного суду подано позивачем клопотання у порядку ст. 382 КАС України щодо зобов`язання відповідачів у справі № 815/2163/15 подати звіт про виконання постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 18.04.2018 року. Наказом Генерального прокурора №405к від 15 жовтня 2020 року скасовано наказ Генерального прокурора України від 23 березня 2015 року №210к про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора Приморського району м. Одеси Одеської області у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до п.7-2 ст.36 КЗпП України; поновлено ОСОБА_1 на посаді прокурора Приморського району м.Одеси Одеської області (а.с. 253, том 1). Листом від 15 жовтня 2020 року вих. №07-22909-20, позивача повідомлено про прийняття Наказу Генерального прокурора №405к від 15 жовтня 2020 року про поновлення на посаді прокурора Приморського району м. Одеси Одеської області. У зв`язку з поверненням поштових відправлень без вручення адресату, на адреси позивачу у м. Києві та м. Одесі повторно направлялись листи-повідомлення (а.с. 245, 254, том 1). Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 27.10.2020 року прийнято звіт Офісу Генерального прокурора про виконання постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 18.04.2018 року у справі № 815/2163/15 у частині поновлення позивача на посаді прокурора Приморського району м. Одеси Одеської області на підставі наказу Офіса Генерального прокурора від 15.10.2020 року № 405к. 10 грудня 2020 року представник позивача адвокат Отрош В.М. звернувся до Офісу Генерального прокурора та Одеської обласної прокуратури з листом-претензією, у якому запропоновано у добровільному порядку здійснити на користь ОСОБА_1 оплату середнього заробітку за період вимушеного прогулу за час затримки виконання судового рішення про поновлення на роботі з 18.04.2018 року по 14.10.2020 року (а.с. 81-84, том 1). У відповідь на вказане звернення Одеська обласна прокуратура листом від 17 грудня 2020 року № 11-4311-20, повідомила що питання стосовно виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 18.04.2018 року по 14.10.2020 року може бути вирішено у судовому порядку (а.с. 85-86, том 1). V. РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА(в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) ТА ОЦІНКА СУДУ : Згідно вимог ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Згідно вимог ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Положеннями статті 43 Конституції України закріплено право кожного громадянина на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він обирає. При цьому громадянам гарантується захист від незаконного звільнення, а право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Відповідно до статті 235 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. За правилами частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Статтею 236 КЗпП України обумовлено, що у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки. В частині шостій статті 235 КЗпП України зазначено, що рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню. Відповідно до частини другої статті 14 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинною на час прийняття оскарженого рішення, далі - КАС України), судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Згідно з частиною третьою статті 14 КАС України (у редакції, чинною на час прийняття оскарженого рішення), невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом За статтею статті 370 КАС України (у редакції, чинною на час прийняття оскарженого рішення) судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Статтею 5-1 КЗпП України установлено гарантії забезпечення права громадян на працю, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. Невиконання або несвоєчасне виконання судового рішення є відповідною підставою для звернення позивача до суду. При цьому, позивач наділений правом самостійно обирати спосіб захисту його порушених прав, як то шляхом звернення до суду з відповідним позовом, так і шляхом встановлення контролю за виконанням судового рішення про поновлення його на посаді. Відповідно до статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується. Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим Кодексом, Законом України Про оплату праці та іншими нормативно-правовими актами. Так, економічні, правові та організаційні засади оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах, на підставі трудового договору з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а також з окремими громадянами та сфери державного і договірного регулювання оплати праці, визначає Закон України від 24 березня 1995 року №108/95-ВР «Про оплату праці», відповідно до статті 1 якого заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу; розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства. Статтею 2 Структура заробітної плати зазначеного Закону в редакції, яка була чинна на час звільнення позивача з військової служби, надані такі визначення. Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми. Компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року. Статтею 27 Закону України Про оплату праці передбачено, що порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі Порядок №100), який застосовується у випадку виплати середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу. Враховуючи, що у даній справі період затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі становить з 19.04.2018 року по 14.10.2020 року, до спірних правовідносин застосовується Порядок обчислення середньої заробітної плати в редакції від 07.08.2015 року та в редакції від 30.05.2020 року. Пунктом 2 Порядку № 100 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. У разі зміни структури заробітної плати з одночасним підвищенням посадових окладів працівникам органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до актів законодавства період до зміни структури заробітної плати виключається з розрахункового періоду. У разі коли зміна структури заробітної плати з одночасним підвищенням посадових окладів працівників органів державної влади та органів місцевого самоврядування відбулася у період, протягом якого за працівником зберігається середня заробітна плата, а також коли заробітна плата у розрахунковому періоді не зберігається, обчислення середньої заробітної плати провадиться з урахуванням виплат, передбачених працівникові згідно з умовами оплати праці, що встановлені після підвищення посадових окладів. Пунктом 3 Порядку №100 визначено, що при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження включаються: основна заробітна плата; доплати і надбавки (за надурочну роботу та роботу в нічний час; суміщення професій і посад; розширення зон обслуговування або виконання підвищених обсягів робіт робітниками-почасовиками; високі досягнення в праці (високу професійну майстерність); умови праці; інтенсивність праці; керівництво бригадою, вислугу років та інші); виробничі премії та премії за економію конкретних видів палива, електроенергії і теплової енергії; винагорода за підсумками річної роботи та вислугу років тощо. Премії включаються в заробіток того місяця, на який вони припадають згідно з розрахунковою відомістю на заробітну плату. Премії, які виплачуються за квартал і більш тривалий проміжок часу, при обчисленні середньої заробітної плати за останні два календарні місяці, включаються в заробіток в частині, що відповідає кількості місяців у розрахунковому періоді. У разі коли число робочих днів у розрахунковому періоді відпрацьовано не повністю, премії, винагороди та інші заохочувальні виплати під час обчислення середньої заробітної плати за останні два календарні місяці враховуються пропорційно часу, відпрацьованому в розрахунковому періоді. Абзацом 3 пункту 3 Порядку передбачено, що усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі. Згідно з пунктом 5 Порядку №100, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати. Згідно з пунктом 8 Порядку №100, середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства. Пунктом 10 Порядку № 100, у редакції, яка діяла у спірний період з 19.04.2018 року по 14.10.2020 року, передбачено, що у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей. Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу IV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів). У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Відповідно до рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянки щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України, статей 1, 12 Закону України "Про оплату праці" від 15 жовтня 2013 року у справі № 1-13/2013 № 8-рп/2013 встановлено, що в аспекті конституційного звернення положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України у системному зв`язку з положеннями статей 1, 12 Закону України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР зі змінами необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат. Згідно ст.15 Закону України, від 29.06.2004, № 1906-IV "Про міжнародні договори України", чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права. Згідно з принципом сумлінного дотримання міжнародних договорів Україна виступає за те, щоб й інші сторони міжнародних договорів України неухильно виконували свої зобов`язання за цими договорами. Згідно ст.14 Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, вчинену у частині політичних положень (преамбула, стаття 1, розділи I, II, VII) від 21 березня 2014 року в м. Брюсселі та у частині торговельно-економічних і галузевих положень (розділи III, IV, V, VI) 27 червня 2014 року в м. Брюсселі, ратифікованої Законом України, від 16.09.2014, № 1678-VII "Про ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони", в рамках співробітництва у сфері юстиції, свободи та безпеки Сторони надають особливого значення утвердженню верховенства права та укріпленню інституцій усіх рівнів у сфері управління загалом та правоохоронних і судових органів зокрема. Співробітництво буде спрямоване, зокрема, на зміцнення судової влади, підвищення її ефективності, гарантування її незалежності та неупередженості та боротьбу з корупцією. Співробітництво у сфері юстиції, свободи та безпеки буде відбуватися на основі принципу поваги до прав людини та основоположних свобод. Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано. Статтею 12 цієї Конвенції встановлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту. Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року (надалі - Конвенція), була ратифікована Законом України N 475/97-ВР від 17.07.97, та відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства. Згідно ч.1 ст.6 Конвенції, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Згідно статті 1 Першого протоколу до Конвенції , кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Отже, вищевказана норма гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і в оцінці дотримання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за яких майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується. Відповідно до ст.8 Конституції України, ст.6 КАС України та ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 року ,суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. Відповідно до чіткої й усталеної практики ЄСПЛ право на суд, захищене ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, було б ілюзорним, якби національні правові системи Договірних держав допускали, щоб остаточні та обов`язкові судові рішення залишалися без виконання на шкоду одній зі сторін (рішення від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції», п. 40). Ефективний доступ до суду включає в себе право на виконання судового рішення без зайвих затримок (рішення у справі «Immobiliare Saffi» проти Італії", заява № 22774/93, п. 66, ECHR 1999-V). Право на виконання рішень, винесених судом, є невід`ємною частиною права на суд (Hornsby v. Greece (Горнсбі проти Греції), § 40; Scordino v. Italy (Скордіно проти Італії) (no. 1) [ВП], § 196). У іншому випадку, положення статті 6 § 1 будуть позбавлені ефекту корисної дії (Burdov v. Russia (Бурдов проти Росії), §§ 34 і 37). Ефективний захист сторони у справі, а отже і відновлення справедливості, передбачає зобов`язання адміністративних органів виконувати рішення (Hornsby v. Greece (Горнсбі проти Греції), § 41; Kyrtatos v. Greece (Кіртатос проти Греції), §§ 31-32). Хоча, за деяких обставин виконання рішення може бути відкладено, відкладання рішення не повинно порушувати право сторони на виконання рішення (Burdov v. Russia (Бурдов проти Росії), §§ 35-37). У цьому розумінні виконання рішення повинно бути повним та вичерпним, а не частковим (Matheus v. France (Матецс проти Франції), § 58; Sabin Popescu v. Romania (Sabin Popescu проти Франції), §§ 68-76), і рішення не може не виконуватись, бути позбавлено юридичної сили, або незаконно відкладено (Immobiliare Saffi v. Italy (Іммобільяре Саффі проти Італії) [ВП], § 74). Першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету "в інтересах суспільства". Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено "справедливий баланс" між загальними інтересами суспільства та обов`язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Колишній Король Греції та інші проти Греції" (Former King of Greece and Others v. Greece) [ВП], заява № 25701/94, пп. 79 та 82, ЄСПЛ 2000-XII). Згідно з практикою ЄСПЛ Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних (рішення від 9 жовтня 1979 року в справі Ейрі (пункт 24), рішення від 30 травня 2013 року в справі Наталія Михайленко проти України (пункт 32). У розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції майном визнаються активи, включаючи права вимоги, стосовно яких заявник може стверджувати, що він має принаймні законне сподівання на отримання можливості ефективно здійснити майнове право (рішення ЄСПЛ у справі Стретч проти Сполученого Королівства (пункт 32)), а також право на певні суми соціальних виплат , у тому числі , у разі їх невиплаті є втручанням у право на мирне володіння майном (п.34. рішення ЄСПЛ по справі Суханов та Ільченко проти України (заяви № 68385/10 та 71378/10), рішення набуло статусу остаточного від 26 вересня 2014 року. Поняття майно в першій частині статті 1 Першого протоколу має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Певні інші права та інтереси, що складають активи, наприклад, борги, можуть також вважатися майновими правами і, відповідно, майном у розумінні цього положення. Держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним (див.пункти 22, 23 Справа Сук проти України (Заява № 10972/05) від 10 березня 2011 року). Законне сподівання на отримання активу також може захищатися статтею 1 Першого протоколу. Так, якщо суть вимоги особи пов`язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має законне сподівання, якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя - наприклад, коли є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування (див. рішення у справі Копецький проти Словаччини (Kopecky v. Slovakia) [ВП], заява № 44912/98, п. 52, ЄСПЛ 2004-IX). Проте не можна стверджувати про наявність законного сподівання, якщо існує спір щодо правильного тлумачення та застосування національного законодавства і вимоги заявника згодом відхиляються національними судами (див. вищенаведене рішення у справі Копецький проти Словаччини (Кореску v. Slovakia), п. 50; Anheuser-Busch Inc. проти Португалії (Anheuser-Busch Inc. v. Portugal) [ВП], заява № 73049/01, п. 65, ЄСПЛ 2007-І). Тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов`язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (див. рішення у справі "Скордіно проти Італії"(Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V та п.52 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Щокін проти України" (заяви №№ 23759/03 та 37943/06), від 14 жовтня 2010року, яке набуло статусу остаточного 14 січня 2011року ). Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), п. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pinc v. The Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatismutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pinc v. The Czech Republic), п. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року, також Рішення у справі "Рисовський проти України" (Rysovskyy v. Ukraine) від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04, п.71). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення ЄСПЛ у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Зміст зобов`язань Договірних держав за статтею 13 Конвенції ( 995_004 ) залежить від характеру поданої заявником скарги; "ефективність" "засобу юридичного захисту" у значенні цієї статті не залежить від визначеності сприятливого для заявника результату. Водночас засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути "ефективним" як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (див. згадане вище рішення у справі Кудли, пп. 157-158; та рішення у справі "Вассерман проти Росії" (N 2) (Wasserman v. Russia) (no. 2), N 21071/05, п. 45, від 10 квітня 2008 року). У справах про невиконання судових рішень будь-який засіб юридичного захисту, який дозволяє запобігти порушенню шляхом забезпечення вчасного виконання рішення, є в принципі найціннішим. Однак, якщо судове рішення винесене проти держави і на користь фізичної особи, від такої особи в принципі не слід вимагати використання таких засобів: тягар виконання такого рішення покладається головним чином на органи влади, яким слід використати всі засоби, передбачені в національній правовій системі, щоб прискорити процес виконання рішення і не допустити таким чином порушення Конвенції ( 995_004 ) ( див.п.63-65 рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (заява № 40450/04), яке набуло статусу остаточного від 15 січня 2010 року). (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновку суду першої інстанції Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права(ч.1-2 ст.308 КАС України, в редакції Закону на момент вчинення процесуальної дії). Надаючи оцінку правомірності дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у статті 2 КАС України (в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на момент звернення позивача до суду і розгляду справи), встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Апеляційний суд зазначає, що на виконання постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 815/2163/15 про поновлення на роботі, Наказом Генерального прокурора №405к від 15 жовтня 2020 року скасовано наказ Генерального прокурора України від 23 березня 2015 року №210к про звільнення позивача з посади прокурора Приморського району м. Одеси Одеської області у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до п.7-2 ст.36 КЗпП України та поновлено позивача на посаді прокурора Приморського району м. Одеси Одеської області. При цьому, враховуючи роз`яснення Пленуму Верховного Суду України (пункт 34 постанови від 6 листопада 1992 року № 9 Про практику розгляду судами трудових спорів), апеляційний суд вважає, що рішення про поновлення на роботі вважається виконаним з дня видання власником або уповноваженим ним органом про це наказу. Отже, нормами КЗпП України передбачені випадки стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зокрема у разі поновлення на роботі вирішується питання про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу (стаття 235 КЗпП України), а у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника вирішується питання оплати вимушеного прогулу при затримці виконання рішення про поновлення на роботі працівника (стаття 236 КЗпП України). Тобто, з 15 жовтня 0.2020 року позивача фактично було поновлено на роботі та постанова Одеського апеляційного адміністративного суду від 18 квітня 2018 року у справі №815/2163/15 у цій частині вважається виконаною. У Рішенні від 22 лютого 2012 року у справі № 4-рп/2012.Конституційний Суд України вирішив/роз`яснив, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.. Аналіз наведених положень свідчить про те, що для середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі початком перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки визначальним є факт виконання рішення суду про поновлення на роботі. У даному випадку, період затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі становить з 19.04.2018 року по 14.10.2020 року. При цьому, апеляційний суд зазначає, що перебіг строку звернення до адміністративного суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі у порядку ст. 236 КЗпП, визначений ч. 1 ст. 233 КЗпП України, розпочався 15.10.2020 року (дата винесення наказу про поновлення позивача на посаді) та дотриманий позивачем при зверненні до суду з даним позовом 30.12.2020 року (дата оформлення кур`єрської доставки з направлення матеріалів позову до суду). Відповідальність за затримку власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, встановлена статтею 236 КЗпП України, згідно з якою виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі проводиться незалежно від вини роботодавця в цій затримці. Середній заробіток за своїм змістом є державною гарантією, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин. З аналізу вищенаведених правових норм вбачається, що оскільки рішення суду про поновлення позивача на роботі від 18 квітня 2018 року відповідачем виконано 15 жовтня 2020 року, то відповідно до статті 236 Кодексу законів про працю України позивач має право на виплату середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення. На підставі аналізу статей 3, 8, частин першої та другої статті 55, частин першої та другої статті 129-1 Конституції України в системному взаємозв`язку обов`язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов`язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Позитивний обов`язок держави щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права та обов`язковість судових рішень, які набрали законної сили, що неможливо без їх повного та своєчасного виконання. Отже, обов`язковість виконання судового рішення є важливою складовою права особи на справедливий суд, що гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та однією з основних засад судочинства, визначених статтею 129-1 Конституції України, статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, статтями 14, 370 КАС України. Аналогічна правова позиція зазначена у постанові Верховного Суду від 23 квітня 2020 року у справі №560/523/19. Компенсація за порушення строків виплати виникає тоді, коли грошовий дохід (заробітна плата) особи (працівника) з вини відповідача не нараховувався, своєчасно не виплачувався і через це особа зазнала втрат. Разом з тим, за приписами Конституції України та КАС України, судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Таким чином, позивач має право на компенсацію втрати частини грошових доходів внаслідок порушення строків виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу та середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 26 лютого 2020 року по справі №826/8319/16. При цьому апеляційний суд відхиляє доводи апелянтів, що у затримці виконанні рішення суду про поновлення позивача на роботі від 18 квітня 2018 року винен сам позивач, який протягом двох років з дня винесення судом рішення із заявами щодо поновлення на роботі ні до Офісу Генерального прокурора, ні до органів державної виконавчої служби для примусового виконання не звертався, з урахуванням наступного. При винесенні судового рішення проти суб`єкта владних повноважень і на користь фізичної особи, від такої особи в принципі не слід вимагати використання засобів юридичного захисту, які дозволяють запобігти порушенню шляхом забезпечення вчасного виконання рішення: тягар виконання такого рішення покладається головним чином на орган влади, якому слід використати всі засоби, передбачені в національній правовій системі, щоб прискорити процес виконання рішення і не допустити таким чином порушення Конституції та законів України, а також Конвенції, як міжнародного договору обов`язкового для виконання та такого, що є частиною національного законодавства . Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей здійснення і підлягає виконанню не з часу набрання ним законної сили, що передбачено для переважної більшості судових рішень, а негайно з часу його оголошення в судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєвоважливих прав та інтересів громадян і держави. Обов`язковість рішень суду віднесена Конституцією України до основних засад судочинства, а тому, з огляду на принцип загальнообов`язковості судових рішень судові рішення, які відповідно до закону підлягають негайному виконанню, є обов`язковими для виконання, зокрема, посадовими особами, від яких залежить реалізація прав особи, підтверджених судовим рішенням. Належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі необхідно вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов`язків. Отже, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі і цей обов`язок полягає у тому, що у роботодавця обов`язок видати наказ про поновлення працівника на роботі виникає відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде дане рішення суду оскаржуватися. Виконання рішення вважається закінченим з дня видачі відповідного наказу або розпорядження власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, фізичною особою, фізичною особою - підприємцем, який прийняв незаконне рішення про звільнення або переведення працівника. За змістом норм статті 236 КЗпП України затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі необхідно вважати невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин, негайно, після проголошення судового рішення. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24 січня 2019 року в справі № 760/9521/15-ц. Таким чином, з огляду на встановлені державні гарантії обов`язковості виконання судових рішень, апеляційний суд зазначає, що державний орган , який був учасником адміністративного процесу по справи №815/2163/15 відповідно до вимог п.3 ч.1 ст.371 КАС України мав негайно після набрання законної сили судовим рішення у справі вчинити дії та прийняти відповідне рішення щодо поновлення позивача на посаді не очікуючи будь-яких додаткових дій від позивача , затримка виконання рішення суду про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника тягне обов`язок роботодавця виплатити такому працівникові середній заробіток за весь час затримки. Проте, як вбачається з матеріалів справи, відповідачем видано наказ про поновлення позивача на посаді лише після звернення останнім з заявою про встановлення судового контролю, а не у добровільному порядку. Більш того, апеляційний суд зауважує, що згідно вимог чинного законодавства, строк пред`явлення виконавчого документа до виконання становить 3 роки, отже позивач звернувся з заявою в межах передбаченого законом строку. Апеляційний суд також не приймає доводи апелянта щодо отримання позивачем свідоцтва на право зайняття адвокатською діяльністю, оскільки по-перше: лише отримання свідоцтва не є доказом фактичного здійснення адвокатської діяльності, по-друге: тлумачення частини другої статті 235 КЗпП, пункту 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, свідчить, що виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу і законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 572/2429/15ц. Отже, навіть за наявності доказів отримання позивачем доходів від здійснення адвокатської діяльності за період вимушеного прогулу, підстави для зменшення розміру середнього заробітку або відмови у його стягненні відсутні. З аналізу вищенаведених норм права вбачається, що розрахунок середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати. Як було встановлено під час розгляду адміністративної справи №815/2163/15, середньоденна заробітна плата позивача складає 382,70 грн., із врахуванням того, що середньомісячна заробітна плата за останні 2 календарні місяці роботи, що передували звільненню, - за січень-лютий 2015 року складала 7654,00 грн., згідно з довідкою Прокуратури Одеської області від 04.04.2018 року. Проте, апеляційний суд зазначає, що судом першої інстанції невірно розраховано кількість днів вимушеного прогулу, у зв`язку з чим апеляційний суд наводить наступний розрахунок кількості днів затримки виконання рішення суду з 19.04.2018 року по 14.10.2020 року: Квітень 2018 8 (19.04-30.04.2018); Травень 2018 - 20; Червень 2018 20; Липень 2018 22; Серпень 2018 22; Вересень 2018 20; Жовтень 2018 22; Листопад 2018 22; Грудень 2018 20; Січень 2019 року 21; Лютий 2019 20; Березень 2019 20; Квітень 2019 20; Травень 2019 - 21; Червень 2019 18; Липень 2019 23; Серпень 2019 21; Вересень 2019 21; Жовтень 2019 22; Листопад 2019 21; Грудень 2019 21; Січень 2020 року 21; Лютий 2020 20; Березень 2020 21; Квітень 2020 21; Травень 2020 - 19; Червень 2020 20; Липень 2020 23; Серпень 2020 20; Вересень 2020 22; Жовтень 2020 9 (01.10.2020-14.10.2020). Усього робочих днів за період

621. Апеляційний суд також вказує на те, що якщо за період від часу звільнення працівника до часу поновлення його на роботі підприємство здійснювало підвищення розміру тарифних ставок і посадових окладів, при обчисленні розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу заробітна плата працівника підлягає коригуванню на коефіцієнт підвищення тарифних ставок і посадових окладів. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 7 червня 2020 року у справі №820/1505/18. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 505 від 31.05.2012 року Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури (з урахуванням змін внесених постановою КМУ № 657 від 30.08.2017; зміни набрали чинності 06.09.2017року) - внесено зміни до Додатку № 7 та підвищено посадовий оклад по посаді позивача до 8000 грн. Окрім цього, постановою КМУ № 657 від 30.08.2017 скасовано (див. п. 4 цієї постанови) підвищення розміру окладів на 25%, яке раніше було визначено постановою КМУ № 1013 від 09.12.2015 року. З урахуванням цих змін, розмір окладу по посаді позивача у період з 06.09.2017 року має фіксований розмір і складає 8000,00 грн. Відповідно до п. 10 Порядку № 100 вираховуємо коефіцієнт підвищення: 8000/3393=2,36. Апеляційний суд виходить у розрахунку з раніше визначеного Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 18 квітня 2018 року та Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 12 серпня 2020 року по справи №815/2163/15, розміру середньоденної заробітної плати позивача - 382,70 грн. З 06.09.2017 року по 14.10.2020 року застосовується коефіцієнт підвищення 2,36. Розрахунок середньоденного заробітку: 382,70 х 2,36=903,17 грн. Розрахунок середньої заробітної плати: з 19.04.2018 року по 14.10.2020 року робочих днів 621; відтак, середня заробітна плата розраховується наступним чином : 903,17 х 621= 560 868,57 грн. Отже, оскільки судом першої інстанції невірно розраховано суму стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині суми стягнення. Інші доводи апеляційних скарг не спростовують висновки суду першої інстанції і апеляційним судом відхиляються за необґрунтованістю. (2) Висновки апеляційного суду: Суд апеляційної інстанції доходить до висновку, що неправильне застосування судом 1-ої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи призвели до частково неправильного вирішення справи у частині розміру стягнення за час вимушеного прогулу , та про наявність підстав для часткового задоволення апеляційних скарг, зміни рішення суду 1-ої інстанції. Керуючись ст.8,19,55,129-1 Конституції України, ст.6 та ст.1 Першого протоколу Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року, ст. 3, 6, 7, 139, 242, 271, 272, 286, 292, 308,311,315, 317, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд апеляційної інстанції

ПОСТАНОВИВ: Апеляційні скарги Одеської обласної прокуратури та Офісу Генерального прокурора задовольнити частково. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2021 року змінити: у абзаці другому резолютивної частини замість цифр : « 863 740,30 грн. (вісімсот шістдесят три тисячі сімсот сорок гривень 30 коп.)» вказати: « 560 868,57 грн. (п`ятсот шістдесят тисяч вісімсот шістдесят вісім 57 коп.)» . В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2021 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття ,та може бути, у разі відповідності вимогам ст.328 КАС України, оскаржена в касаційному порядку до Верховного суду протягом 30-ти днів Повне судове рішення складене та підписане 08 липня 2021 року. Головуючий суддя Кравець О.О. Судді Коваль М.П. Зуєва Л.Є.