Постанова 4855 № 826/17602/14

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 826/17602/14 Суддя (судді) першої інстанції: Добрянська Я.І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 червня 2021 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді - Єгорової Н.М., суддів - Сорочка Є.О., Федотова І.В., при секретарі - Казюк Л.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги Офісу Генерального прокурора та ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 жовтня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, - ВСТАНОВИЛА: У листопаді 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної податкової служби у м. Києві, в якому, з урахуванням уточнення позовних вимог, просив: - скасувати наказ Генерального прокурора України від 23 жовтня 2014 року № 2528-ц про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника відділу захисту фінансово-економічних інтересів держави Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України; - поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника відділу захисту фінансово-економічних інтересів держави Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України або на іншій рівнозначній посаді в Генеральній прокуратурі України (Офіс Генерального прокурора), зарахувавши час вимушеного прогулу у загальний строк служби в органах прокуратури України; - стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 24 жовтня 2014 року і до моменту фактичного поновлення на публічній службі; - зобов`язати Офіс Генерального прокурора проінформувати Міністерство юстиції України (01001, місто Київ, вулиця Архітектора Городецького, 13, код ЄДРПОУ 00015622) про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч. 3 ст.1 Закону України "Про очищення влади". Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 жовтня 2020 року позов задоволено частково: - визнано протиправним та скасовано наказ Генерального прокурора України від 23 жовтня 2014 року № 2528-ц про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника відділу захисту фінансово-економічних інтересів держави управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України. - поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника відділу захисту фінансово-економічних інтересів держави управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України. - стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 922 628, 08 грн. (дев`ятсот двадцять дві тисячі шістсот двадцять вісім гривень 08 копійок - допущено до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника відділу захисту фінансово-економічних інтересів держави управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України та стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу, у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 12 334, 60 грн. (дванадцять тисяч триста тридцять чотири гривні 60 копійок). У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено. Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати його в частині та прийняте у скасованій частині нове, яким: - поновити ОСОБА_1 в Офісі Генерального прокурора на посаді рівнозначній, яку позивач обіймав у Генеральній прокуратурі України станом на день звільнення; - стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, без обов`язкових відрахувань до бюджету, за період з 24 жовтня 2014 року по 16 жовтня 2020 року у розмірі 3 519 326,90 грн. - зобов`язати Офіс Генерального прокурора надати до Міністерства юстиції України відомості про відсутність підстав для застосування до ОСОБА_1 заборон, визначених статтею 1 Закону України «Про очищення влади». В обґрунтування своєї позиції зазначає, що згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань фактично мала місце зміна назви юридичної особи Генеральної прокуратури України на Офіс Генерального прокурора. Зауважив, що при розрахунку суми вимушеного прогулу, яка підлягає стягненню з відповідача, всупереч вимог законодавства судом першої інстанції не враховано вимоги Порядку № 100 щодо корегування середньої заробітної плати у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів відповідно до актів законодавства, що призвело до зменшення суми стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Наголошує на тому, що дії Міністерства юстиції щодо внесення його прізвища до Єдиного державного реєстру осіб, до яких застосовано положення Закону № 1682-VII, призводить до негативних наслідків для репутації та неможливості конституційного права на працю. Крім того, вважаючи, що рішення суду першої інстанції постановлено з порушенням норм процесуального та матеріального законодавства, відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. Свої доводи обгрунтовує тим, що відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону України «Про очищення влади» заборона, передбачена ч. 3 ст. 1 даного Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України. Підкреслює, що характер заборон, визначених положеннями Закону № 1682-VII, є індивідуальними до кожної конкретної посади та не передбачає встановлення окремої провини цих осіб. Зауважує, що рішення суду першої інстанції в частині визначення розміру стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не відповідає вимогам законодавства. У відзиві на апеляційну скаргу відповідача позивач просить залишити її без задоволення, вказуючи на те, що представником Офісу Генерального прокурора в апеляційній скарзі не спростовано фактів та висновків, викладених у позові та рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 жовтня 2020 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга Офісу Генерального прокурора підлягає залишенню без задоволення, апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно задовольнити частково, а рішення суду першої інстанції - скасувати в частині, виходячи з наступного. Вирішуючи вказаний спір, суд першої інстанції встановив, що Наказом Генерального прокурора України від 05 січня 2012р. № 15к ОСОБА_1 призначено заступником прокурора АРК, звільнивши його в порядку переведення з посади Бердянського міжрайонного прокурора Запорізької області (п. 5 ст. 36 КЗПП України). (а.с. 28) Наказом в.о. Генерального прокурора України від 25 березня 2014р. № 332 к ОСОБА_1 звільнено з посади заступника прокурора АРК в порядку переведення за його згодою на іншу роботу в апарат прокуратури Донецької області (п. 5 ст. 36 КЗПП України). (а.с. 29) Наказом Генерального прокурора України від 09 липня 2014р. № 1388ц ОСОБА_1 призначено заступником начальника відділу захисту фінансово-економічних інтересів держави управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України в порядку переведення з прокуратури Донецької області. (а.с. 30) 16 жовтня 2014р. набув чинності Закон України «Про очищення влади». З огляду на вищевикладене, 21 жовтня 2014р. позивач в порядку ст. 4 Закону України «Про очищення влади» подав заяву на ім`я Генерального прокурора України в якій повідомив про те, що до нього не застосовуються заборони на подальше перебування на посадах в органах прокуратури. (а.с. 32-35) Водночас, Наказом Генерального прокурора України від 23 жовтня 2014р. ОСОБА_1 звільнено з посади заступника начальника відділу захисту фінансово-економічних інтересів держави управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ст. 36 КЗпП України. Підставою наказу зазначено довідку про результати вивчення особової справи ОСОБА_1 (а.с. 31) Позивач, вважаючи вищезазначений наказ протиправним та таким, що підлягає скасуванню, звернувся до суду за захистом своїх прав, свобод та законних інтересів. На підставі встановлених вище обставин, суд першої інстанції прийшов до висновку про необгрунтованість наказу про звільнення позивача та про наявність правових підстав для часткового задоволення позову. З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не може повністю погодитися з огляду на наступне. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Так, 16 жовтня 2014 року набрав чинності Закон України від 16 вересня 2014 року № 1682-VII «Про очищення влади» (далі - Закон № 1682-VII; у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Згідно з частиною першою статті 1 Закону № 1682-VII очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист (частина друга статті 1 Закону № 1682-VII). Протягом десяти років із дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону (частина третя статті 1 Закону № 1682-VII). Статтею 2 Закону № 1682-VII передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації). Відповідно до пункту 7 частини першої статті 2 Закону № 1682-VII заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються, зокрема щодо посадових та службових осіб органів прокуратури України. Критерії здійснення очищення влади (люстрації) установлені статтею 3 Закону № 1682-VII. Згідно з пунктом 8 частини першої статті 3 Закону № 1682-VII заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. При цьому, підпунктом 1 пункту 2 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1682-VII визначено, що впродовж 10-ти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третьої статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів. Правові основи діяльності органів прокуратури, у період виникнення спірних правовідносин, визначалися Законом України від 05 листопада 1991 року № 1789-XII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1789-XII; у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Відповідно до статті 46-2 Закону № 1789-XIIпрокурори і слідчі можуть бути звільнені з роботи на загальних підставах, передбачених законодавством про працю. Згідно з пунктом 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України підставою припинення трудового договору є підстави, передбачені Законом України «Про очищення влади». За змістом частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Частиною другою статті 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Як вбачається з матеріалів справи, звільнення ОСОБА_1 відбулося виключно з тих підстав, що у період з січня 2012 року по березень 2014 року він займав посаду заступника прокурора прокурора Автономної Республіки Крим, яка підпадає під дію статті 3 Закону № 1682-VII, що визначає критерії здійснення очищення влади (люстрації). Водночас, вирішуючи питання достатності самого факту перебування позивача на вказаній посаді для застосування заборон, визначених частиною третьою статті 1 Закону № 1682-VІІ, колегія суддів виходить з наступного. Частинами першою-третьою статті 8 КАС України (у редакції, чинній на момент звернення позивача до суду з цим позовом) передбачалося, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. 17 липня 1997 року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка, відповідно до частини першої статті 9 Конституції України, стала частиною національного законодавства України. Міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Отже, Конвенція є частиною національного законодавства України відповідно до положень статті 9 Конституції України. Парламентська Асамблея Ради Європи у Керівних принципах для забезпечення відповідності законів про люстрацію та аналогічних адміністративних заходів вимогам держави, заснованої на принципі верховенства права зауважила таке: «Щоб відповідати вимогам держави, заснованої на принципі верховенства права, закони про люстрацію повинні відповідати певним вимогам. Насамперед люстрація повинна бути спрямована на загрози основоположним правам людини і процесу демократизації; помста ніколи не може бути метою таких законів, також не допускається політичне або соціальне зловживання результатами люстраційного процесу. Мета люстрації полягає не в покаранні тих осіб, які вважаються винними, - що є завданням прокурорів, які використовують кримінальне законодавство, - а в захисті новоствореної демократії. Люстрація має здійснюватися спеціально створеною незалежною комісією шанованих суспільством громадян, запропонованих главою держави та затверджених парламентом; Люстрація може бути застосована тільки для усунення або суттєвого зменшення загрози, яку становить суб`єкт люстрації, створенню вільної демократії, зокрема шляхом використання конкретної посади, яку обіймає цей суб`єкт, для порушення прав людини або блокування демократичних процесів; Люстрація не може бути використана для покарання, відплати або помсти; покарання може накладатися тільки за минулу злочинну діяльність на підставі чинного Кримінального кодексу України та відповідно до усіх процедур і гарантій кримінального переслідування; Люстрація повинна обмежуватися посадами, щодо яких є всі підстави вважати, що суб`єкти, які їх обіймають, становитимуть значну небезпеку для прав людини і демократії, тобто посади державної служби, які передбачають значну відповідальність за визначення або виконання державної політики та заходів, що стосуються внутрішньої безпеки або щодо посад державної служби, які передбачають надання наказу та/або вчинення порушення прав людини, таких як правоохоронні органи, служба безпеки і розвідки, судові органи та прокуратура <…>». Європейська комісія за демократію через право (Венеціанська комісія) на 101 Пленарній сесії схвалила проміжний висновок щодо Закону України «Про очищення влади», згідно з яким: «Застосування люстраційних заходів до періоду правління радянської комуністичної влади через стільки років після закінчення цього режиму та набрання чинності демократичної конституції в Україні потребують переконливих причин для виправдання наявності конкретної загрози, яку колишні комуністи наразі становлять для демократії; Комісія вважає, що важко виправдати таку пізню люстрацію. Застосування люстраційних заходів щодо недавнього періоду, упродовж якого пан ОСОБА_2 був Президентом України, зрештою поставить під сумнів реальне функціонування положень Конституції та законодавства України, як демократичної держави, заснованої на принципі верховенства права. Закон України «Про очищення влади» містить кілька серйозних недоліків і потребує перегляду принаймні таких положень: Люстрація повинна стосуватися тільки посад, які дійсно можуть становити значну загрозу для прав людини та демократії; перелік посад, які підлягають люстрації, має бути переглянутий. Вина має бути доведена у кожному конкретному випадку та не може припускатися на підставі лише приналежності до категорії органів державної влади; критерії для люстрації мають бути переглянуті. Відповідальність за проведення процесу люстрації повинна бути знята з Міністерства юстиції України та покладена на спеціально створену незалежну комісію за активної участі громадянського суспільства. Процедура люстрації повинна поважати гарантії справедливого судового розгляду (право на захисника, рівність сторін, право бути вислуханим особисто); судове провадження має призупиняти адміністративне рішення щодо люстрації до ухвалення остаточного рішення; Закон України «Про очищення влади» має прямо передбачати ці гарантії. Люстрація суддів повинна регулюватися лише одним законом, а не законами, які дублюються, та здійснюватися лише з повним урахуванням конституційних положень, що гарантують їхню незалежність, і тільки Вища рада юстиції має нести відповідальність за будь-яке звільнення судді. Відомості про осіб, що підлягають люстраційним заходам, мають оприлюднюватися тільки після ухвалення остаточного рішення суду». За приписами статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. У пунктах 294-300 рішення від 17 жовтня 2019 року в справі «Полях та інші проти України» (заяви № 58812/15 та 4 інші), досліджуючи питання щодо пропорційності звільнення заявників із посад через обіймання певних посад на підставі Закону України «Про очищення влади», ЄСПЛ зауважив: «Суд зазначає, що застосування до заявників передбачених Законом «Про очищення влади» заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан ОСОБА_2 був Президентом України. Подальші твердження про проступки третього заявника не змінюють цього факту (пункт 305). <…> застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом. Тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан ОСОБА_2 обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції. <…> у статті 1 Закону серед принципів, які мають керувати процесом очищення, наведено «презумпцію невинуватості» та «індивідуальну відповідальність». На думку Суду, це свідчить про певну неузгодженість між проголошеними цілями Закону та фактично оприлюдненими ним правилами <…>. Крім того, ЄСПЛ не переконаний, що законодавчий механізм був достатньо розробленим для вирішення «нагальної суспільної потреби», яку мав би переслідувати Закон «Про очищення влади». <…> передбачені Законом «Про очищення влади» заходи могли бути застосовані навіть до державного службовця, призначеного на його посаду задовго до того, як пан ОСОБА_2 став Президентом України, лише на тій підставі, що він не пішов зі своєї посади протягом року після приходу до влади пана ОСОБА_2. Іншими словами, причиною застосування обмежувальних заходів, передбачених Законом «Про очищення влади», є прихід до влади пана ОСОБА_2 (див. пункт 7), а не будь-яка подія, що підірвала демократичний конституційний лад, яка могла статися під час його правління та до якої могла бути причетна відповідна посадова особа. Судова колегія наголошує, що обмежувальні заходи такої суворості не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави. У підсумку ЄСПЛ дійшов висновку про те, що не було доведено, що втручання щодо будь-кого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції щодо всіх заявників (пункти 323, 324 вказаного рішення). Із наведеного вбачається наступне. Застосування до осіб заборон, передбачених частиною третьою статті 1 Закону № 1682-VII, може здійснюватися виключно крізь призму приписів частини другої статті 1 цього Закону, тобто з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, та з урахуванням відповідних принципів, зокрема верховенства права, презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності. Таким чином, має бути доведено, що відповідна особа причетна до дій, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , чи таких, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини тощо. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 04 листопада 2020 року в справі № 805/1265/15-а та від 09 грудня 2020 року в справі № 826/18134/14, від 11 березня 2021 року в справі № 808/7862/14. Подібні висновки щодо застосування положень Закону № 1682-VII викладені в постанові Верховного Суд у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 03 червня 2020 року в справі № 817/3431/14. У контексті наведеного, колегія суддів звертає увагу на те, що ОСОБА_1 було звільнено виключно через обіймання ним певної посади. Під час розгляду цієї справи судом першої інстанції та під час апеляційного провадження відповідач не наводив жодних аргументів, які б спростували таке твердження. Отже, у випадку, що розглядається, застосування до позивача заборон, передбачених положеннями Закону № 1682-VII, не може вважатись ані пропорційним, ані необхідним у демократичному суспільстві, та створює передумови для порушення з боку України міжнародних зобов`язань за статтею 8 Конвенції. З урахуванням наведеного, колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про протиправність звільнення позивача та, як наслідок, про наявність підстав для скасування спірного у цій справі наказу про звільнення позивача та поновлення останнього на посаді із виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Щодо вимоги позивача про поновлення останнього саме на посаді в Офісі Генерального прокурора, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для її задоволення виходячи з наступного. Відповідно до частини 1 статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. У постанові від 21 травня 2014 року у справі № 6-33цс14 Верховний Суд України дійшов висновку, що у разі встановлення факту звільнення без законної підстави або з порушенням передбаченого законом порядку суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі. Європейський суд з прав людини у рішенні від 09 січня 2013 року у справі «Волков проти України», звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді як способу відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав. Поряд з викладеним, колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до наказу Генерального прокурора України від 27 грудня 2019 року № 358 «Про окремі питання забезпечення початку роботи Офісу Генерального прокурора», юридичну особу «Генеральна прокуратура України» перейменовано в «Офіс Генерального прокурора» без зміни ідентифікаційного коду юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Днем початку роботи Офісу Генерального прокурора згідно з наказом Генерального прокурора від 23 грудня 2019 року № 351 визначено 02 січня 2020 року. З відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань судом встановлено, що 28 грудня 2019 року проведено реєстраційні дії, згідно з якими назву «Генеральна прокуратура України» змінено на назву «Офіс Генерального прокурора», код ЄДРПОУ залишився незміннім, що свідчить про відсутність ознак ліквідації та реорганізації органу прокуратури, в якому позивач обіймав посаду, станом на час звільнення з посади. Аналіз даних наказів вказує лише на перейменування юридичної особи. У зв`язку з цим, колегія суддів зазначає, що відсутні ознаки ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймав посаду, станом на час звільнення з посади. З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів приходить до висновку про те, що для забезпечення ефективного захисту прав позивача останнього слід поновити на роботі в Офісі Генерального прокурора на посаді заступника начальника відділу захисту фінансово-економічних інтересів держави управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією або на іншій рівнозначній посаді. Аналогічна правова позиція шодо найбільш релевантних правовідносин викладена у постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 826/25472/15. Стосовно позовних вимог в частині зобов`язання Офісу Генерального прокурора проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади», колегія суддів зазначає наступне. Згідно з частиною першою статті 7 Закону № 1682-VII, відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» (далі - Реєстр), що формується та ведеться Міністерством юстиції України. Наказом Міністерства юстиції України від 16 квітня 2014 року № 1704/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 16 жовтня 2014 року за № 1280/26057, затверджено Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» (далі - Положення № 1704/5), яке визначає порядок формування та ведення Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», а також надання відомостей з нього. Пункт 9 Положення № 1704/5 передбачає, що Реєстратори в межах своєї компетенції вносять до Реєстру та вилучають з нього у порядку, визначеному цим Положенням, відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», надають інформацію з Реєстру у випадках, визначених частиною другою статті 7 Закону України «Про очищення влади», виконують інші функції, передбачені цим Положенням. Згідно з пунктом 4 Положення № 1704/5, держателем Реєстру є Міністерство юстиції України. Відповідно до пункту 5 розділу ІІ Положення № 1704/5, підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», є надходження до Реєстратора обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, яке свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 Закону України «Про очищення влади», від органу, який проводив перевірку; відповідного судового рішення, яке набрало законної сили; відповідних документів про смерть особи, відомості щодо якої внесені до Реєстру; інші випадки, визначені законом. Таким чином, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про наявність підстав для зобов`язання Генеральної прокуратури України поінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону № 1682-VII. Щодо позовних вимог в частині стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до ч. 2 статті 235 Кодексу законів про працю України, при винесені рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Згідно зі статтею 27 Закону України "Про оплату праці", порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Так, відповідно до п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок), обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. Відповідно до абзацу 3 пункту 2 Порядку № 100 середньомісячна зарплата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, із якою пов`язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи. Основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 згаданого Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом 2-х місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період. Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац 2 пункту 8 Порядку № 100). Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні 2 календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, установленим із дотриманням вимог законодавства. Суд першої інстанції, задовольняючи дану позовну вимогу, дійшов висновку, що середній заробіток за час вимушеного прогулу, який підлягає стягненню на користь позивача з відповідача, складає 922628,08 грн (616,73 грн. х 1496 днів). Проте, колегія суддів не погоджується з розрахованою судом сумою вказаного середнього заробітку, оскільки суд першої інстанції неправильно визначив середньоденний заробіток позивача, крім того, не врахував вимоги Порядку № 100 щодо корегування середньої заробітної плати у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів відповідно до актів законодавства, що призвело до зменшення суми стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Пунктом 4 розділу ІІІ Порядку № 100 передбачено, що при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством, не враховуються одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо). При обчисленні середньої заробітної плати за останні два місяці, крім перелічених вище виплат, також не враховуються виплати за час, протягом якого зберігається середній заробіток працівника (за час виконання державних і громадських обов`язків, щорічної і додаткової відпусток, відрядження тощо) та допомога у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю. Суд першої інстанції, здійснюючи розрахунок середньоденного заробітку позивача використав довідку Генеральної прокуратури України від 22 жовтня 2014 № 18-1953вих-14, згідно з якою у серпні та вересні 2014 року позивачем отримано заробітну плату у розмірі 11499,00 грн та 14404,00 грн відповідно. Однак копія розрахункового листа позивача за серпень 2014 року, яка надана відповідачем до апеляційної скарги, свідчить про те, що до суми 11499,00 грн включено виплату одноразової грошової премії в сумі 2635,00 грн, яка згідно з положеннями Порядку № 100 не враховується при обчисленні середньої заробітної плати. Таким чином, заробітна плата позивача за серпень 2014 року становить 8864,00 грн (11499,00 - 2635,00). Дана сума заробітку позивача у серпні 2014 року підтверджується, наданою відповідачем суду апеляційної інстанції довідкою Офісу Генерального прокурора від 09 червня 2021 року № 21-466зп. Отже, відповідно до Порядку № 100 середньоденний заробіток позивача становить 554,00 грн (8864,00 + 14404,00 = 23268 : 42). Колегія суддів, дослідивши листи Міністерства соціальної політики України від 04 вересня 2013 № 9884/0/14-13/13 «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2014 рік», від 09 вересня 2014 № 10196/0/14-14/13 «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2015 рік» (зі змінами від 18 вересня 2015), від 20 липня 2015 № 10846/0/14-15/13 «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2016 рік», від 05 серпня 2016 № 11535/0/14-16/13 «Про розрахунок норм тривалості робочого часу на 2017 рік», від 19 жовтня 2017 № 224/0/103-17/214 «Про надання роз`яснення», від 08 серпня 2018 № 78/0/206-18 «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2019 рік», від 29 липня 2019 № 1133/0/206-19 «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2020 рік» прийшла до висновку про те, що період вимушеного прогулу ОСОБА_1 з 24 жовтня 2014 (день, з якого відраховується період звільнення позивача) по 16 жовтня 2020 (дата прийняття рішення про поновлення позивача) становить 1496 робочих днів: з 24 жовтня 2014 по 31 жовтня 2014 - 6 робочих днів; листопад 2014 року - 20 робочих днів; грудень 2014 року - 23 робочих дні; 2015 рік - 250 робочих днів; 2016 рік - 251 робочий день; 2017 рік - 248 робочих днів; 2018 рік - 250 робочих днів; 2019 рік - 250 робочих днів; січень 2020 року - 21 робочий день; лютий 2020 року - 20 робочих днів; - березень 2020 року - 21 робочих днів; квітень 2020 року - 21 робочих днів; травень 2020 року - 19 робочих днів, червень 2020 року - 20 робочих днів; липень 2020 року - 23 робочих дні, серпень 2020 року - 20 робочих днів; вересень 2020 року - 22 робочих дні; жовтень 2020 року - 11 робочих днів. Відповідно до пункту 38 Постанови від 06 серпня 2019 року у справі № 640/4691/18 Верховний Суд, скасовуючи рішення, звернув увагу судів першої та апеляційної інстанції на необхідність суворого дотримання положень пункту 10 Порядку, згідно з яким, у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. Коефіцієнт підвищення визначається шляхом ділення тарифної ставки (посадового окладу), встановленого працівнику після підвищення, на тарифну ставку (посадовий оклад), що була встановлена до підвищення. Вказана правова позиція щодо застосування коефіцієнту коригування передбаченого п.10 Порядку також викладена в постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 804/8042/17, а також відображена у сталій судовій практиці, сформованій, зокрема, при розгляді справ № 826/6973/15, № 826/17605/14, № 826/20119/14, 826/17787/14. Посадовий оклад позивача, відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» № 505, на час звільнення становив 2635,00 грн., що підтверджується відомостями наданих відповідачем до суду апеляційної інстанції розрахункових листів заробітної плати позивача за серпень та вересень 2014 року. Відповідно абз. 12 п.п. 3 п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2015 № 1013 підвищено на 25 відсотків посадові оклади керівних працівників, спеціалістів і службовців, розміри яких затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 №

505. Отже, з 01 грудня 2015 розмір місячного посадового окладу заступника начальника відділу захисту фінансово-економічних інтересів держави Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України внаслідок підвищення став складати 3066,70 грн. (25% від 2635,00 грн. = 658,75 грн.; 2635,00 грн. + 658,75 грн. = 3293,75 грн.). Згідно, постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 № 657 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України щодо оплати праці працівників прокуратури» якою внесено зміни до Постанови Кабінету Міністрів України «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» від 31 травня 2012 № 505, підвищено розміру посадового окладу з 06 вересня 2017 року. Відповідно до зазначених вище змін із Додаток 1 «посадових окладів працівників Генеральної прокуратури України» до Постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року № 505 затверджено у новій редакції, відтак посадовий оклад за посадою позивача встановлено у розмірі 8 870,00 грн. На підставі п. 4 виключено абз. 12 п.п. 3 п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2015 № 1013 «Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів» щодо підвищення на 25 відсотків посадових окладів керівних працівників, спеціалістів і службовців, розміри яких затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 №

505. Крім того, Постановою № 1155 затверджено посадові оклади прокурорів Офісу Генерального прокурора (пункт 1 і додаток № 1). При цьому, згідно абз. 3 п. 3 розд. II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» за прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України. Такою постановою є постанова Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури». Судова колегія відхиляє посилання Позивача на правові позиції, висловлені Верховним Судом у постановах від 15 жовтня 2020 року у справі № 826/17601/14, у справі № 826/17605/14, від 03 жовтня 2019 року у справі № 804/8042/17, від 15 квітня 2020 року у справі № 826/15725/17, оскільки предметом спору у цих справах були інші правовідносини. У згаданих рішеннях Верховний Суд не надавав оцінки положенням Закону, яким, як було підкреслено вище, прямо вирішено питання щодо оплати праці працівників Генеральної прокуратури України, які не переведені до Офісу Генерального прокурора. За таких обставин, оскільки ОСОБА_1 не було переведено до Офісу Генерального прокурора, і Закон № 1065-IX неконституційним не визнавався, судова колегія приходить до висновку про те, що при визначенні розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу до спірних правовідносин положення Постанови № 1155 не застосовуються. Таким чином, з урахуванням указаних підвищень посадових окладів прокурорсько-слідчим працівникам, за періоди з часу звільнення з посади з органів прокуратури, розміри посадового окладу за посадою позивача складали: - з 24 жовтня 2014 року до 30 листопада 2015 року - 2 635,00 грн.; - з 01 грудня 2015 року до 05 вересня 2017 року - 3293,75 грн.; - з 06 вересня 2017 року до 16 жовтня 2020 року (дата винесення рішення суду першої інстанції) - 8 870,00, 00 грн. Таким чином, передбачений п. 10 Порядку коефіцієнт підвищення, з урахуванням того, що у період з 24 жовтня 2014 року до 30 листопада 2015 року оклад за посадою позивача складав 2453,34 грн., становить: - з 01 грудня 2015 року по 05 вересня 2017 року - 1, 25 (оклад 3293,75 грн. / оклад 2635,00 грн.); - з 06 вересня 2017 року по 16 жовтня 2020 року - 2,89 (оклад 8870,00 грн. / оклад 3066,68 грн.). З 24 жовтня 2014 року по 30 листопада 2015 року кількість робочих днів складає 275, а тому за вказаний період сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача, з урахуванням попередньо визначеної суми середньоденного розміру заробітної плати позивача (554,00 грн.), складає 152 350,00 грн. (275 х 554,00 грн.). З 01 грудня 2015 року по 05 вересня 2017 року (441 робочий день) середній заробіток за час вимушеного прогулу позивача, з урахуванням коефіцієнту підвищення (розраховано вище - 1,25), який застосовується до раніше визначеної суми середньоденного розміру заробітної плати позивача, складає 305 392,50 грн. (554,00 грн. х 1,25 = 692,50 грн., 692,50 грн. х 441 = 305 392,50 грн.). З 06 вересня 2017 року по день прийняття рішення судом першої інстанції у справі - 13 лютого 2020 року (778 робочих днів), середній заробіток за час вимушеного прогулу, з урахуванням коефіцієнту підвищення (розраховано вище - 2,89), який застосовується до раніше визначеної суми середньоденного розміру заробітної плати позивача, збільшеного на попередній коефіцієнт підвищення, становить 1 557 034,74 грн. (692,50 грн. х 2,89 = 2 001,33 грн., 2 001,33 грн. х 778 = 1 557 034,74 грн.). Відтак, розмір заробітної плати за час вимушеного прогулу позивача складає 2 014 777,24 грн. (152 350,00 грн. + 305 392,50 грн. + 1 557 034,74 грн.). Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції не в повній мірі досліджено обставини справи у зв`язку з чим порушено норми матеріального та процесуального права та зроблено помилковий висновок щодо часткового задоволення позовних вимог. При цьому судовою колегією враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. Приписи п. п. 1, 4 ч. 1 ст. 317 КАС України визначають, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції при ухваленні рішення неповно з`ясовано обставини, які мають значення для справи, а також неправильно застосовано норми матеріального права, що стали підставою для неправильного вирішення справи. У зв`язку з цим колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити, а рішення суду - скасувати. Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора - залишити без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 жовтня 2020 року - скасувати. Прийняти нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - задовольнити частково. Визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора України від 23 жовтня 2014 року № 2528-ц про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника відділу захисту фінансово-економічних інтересів держави управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України. Поновити ОСОБА_1 в Офісі Генерального прокурора на посаді заступника начальника відділу захисту фінансово-економічних інтересів держави управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією або на іншій рівнозначній посаді. Стягнути з Офісу Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька 13/15, 00034051) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , Ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 24 жовтня 2014 року по 16 жовтня 2020 року у розмірі 2 014 777 (два мільйони чотирнадцять тисяч сімсот сімдесят сім) гривень 24 копійки без вирахування обов`язкових платежів. Зобов`язати Офіс Генерального прокурора України проінформувати Міністерство юстиції України щодо відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади". У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів, з урахуванням положень ст. 329 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя Н.М. Єгорова Судді Є.О. Сорочко І.В. Федотов Повний текст постанови складено «05» липня 2021 року.