Постанова 4813 № 520/19665/18

Номер провадження: 22-ц/813/3402/21 Номер справи місцевого суду: 520/19665/18 Головуючий у першій інстанції Гниличенко М. В. Доповідач Погорєлова С. О. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02.07.2021 року м. Одеса Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Одеського апеляційного суду у складі: головуючого судді: Погорєлової С.О. суддів: Таварткіладзе О.М., Князюка О.В., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів, на рішення Київського районного суду м. Одеси, постановлене під головуванням судді Гниличенко М.В. 01 жовтня 2020 року у м. Одеса, - встановила: У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Київського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_2 , який було уточнено, та просив суд стягнути з ОСОБА_2 на його користь, в порядку компенсації за користування і володіння автомобілем «HYUHDAI», моделі I 30, 2008 року випуску, колір сірий, державний номерний знак НОМЕР_1 , в порядку поділу майна - 1/2 частину грошових коштів в розмірі 81760,90 грн. та визнати за ОСОБА_2 право власності на автомобіль «HYUHDAI», моделі I 30, 2008 року випуску, колір сірий, державний номерний знак НОМЕР_1 , після виплати на його користь грошових коштів в розмірі 81760,90 грн. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 01 жовтня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 було відмовлено у повному обсязі. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, скасувати рішення суду першої інстанції, та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд неправильно вказав, що позивач мав у позові посилатися на ст.ст.355-358, 364 ЦК України, тоді як, на думку апелянта, у даному випадку пріоритетними є норми сімейного права. Заслухавши суддю-доповідача, здійснивши розгляд апеляційної скарги в письмовому провадженні, дослідивши наведені в ній доводи, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, виходячи з наступного. Відповідно до ч.1 ст. 369 ЦПК України, апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Відповідно ч. 13 ст. 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Відповідно до ч.1, 2 ст.367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 тривалий час мали сімейні стосунки без офіційної реєстрації шлюбу, фактично з 1991 року сумісно проживали, були пов`язані спільним побутом, мають спільну дитину, ще до укладення шлюбу, реєстрація якого відбулась 05 жовтня 2001 року. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 18 грудня 2015 року шлюб між сторонами було розірвано. Згідно зі свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_2 від 12 грудня 2008 року автомобіль «HYUNDAI», моделі І30, 2008 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , зареєстровано за ОСОБА_1 . Особливі відмітки: має право керувати ОСОБА_2 . Вказаний автомобіль сторони придбали за час спільного подружнього життя /т.1 а.с.36/. Позивач ОСОБА_1 в позовній заяві посилається на те, що спірний автомобіль повністю знаходиться в розпорядженні ОСОБА_2 і у нього виникла потреба в його фактичному поділу згідно ст.358 ЦК України. Ринкова вартість автомобіля, відповідно до висновку експерта № 20-1685, проведеного Одеським науково-дослідним інститутом судових експертиз Міністерства Юстиції України, станом на 28 квітня 2020 року становив 163 521,80 грн. (т.1 а.с.217). Тому, позивачем у змінених позовних вимогах поставлено питання про стягнення з ОСОБА_2 на його користь, в порядку компенсації за користування і володіння автомобілем «HYUHDAI», державний номерний знак НОМЕР_1 , в порядку поділу майна, 1/2 частину грошових коштів в розмірі 81760,90 грн., та визнання за ОСОБА_2 право власності на автомобіль «HYUHDAI», моделі I 30, 2008 року випуску, колір сірий, державний номерний знак НОМЕР_1 , після виплати на його користь грошових коштів в розмірі 81760,90 грн. Статтею 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Відповідно до статті 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Згідно зі статтею 68 СК України, розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України. Відповідно до статті 69 СК України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Частиною першою статті 70 СК України передбачено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Відповідно до статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому, суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема, на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Згідно із частиною третьою статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 ЦК України (частина третя статті 370 ЦК України). Відповідно до частин першої, другої статті 364 ЦК України, кожен із співвласників спільної часткової власності має право на виділ у натурі належної йому частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання. З огляду на норми частини четвертої та п`ятої статті 71 СК України у поєднанні з положеннями статті 364 ЦК України згоду на отримання компенсації за частину майна при його поділі повинен надати той з подружжя, на чию користь така компенсація присуджується, оскільки іншому з подружжя присуджується майно. Як вбачається з матеріалів справи, у провадженні Київського районного суду м. Одеси перебувала цивільна справа № 520/16281/15-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 (третя особа - Перша Одеська державна нотаріальна контора) про встановлення факту, визнання договору дарування удаваним та визнання його договором купівлі-продажу, визнання договору частково недійсним, визнання майна спільною сумісною власністю, припинення права власності, визнання права власності. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 12 липня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 (третя особа - Перша Одеська державна нотаріальна контора) про встановлення факту, визнання договору дарування удаваним та визнання його договором купівлі-продажу, визнання договору частково недійсним, визнання майна спільною сумісною власністю, припинення права власності, визнання права власності були задоволені частково /т.1 а.с.41/ Так, суд визнав договір дарування 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_1 від 26 квітня 994 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідчений державним нотаріусом Першої одеської державної нотаріальної контори, удаваним та визнав його договором купівлі-продажу; визнав 1/2 частку житлового будинку АДРЕСА_1 , спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ; визнав за ОСОБА_2 право власності на 1/4 частку житлового будинку АДРЕСА_1 ; визнав за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частки земельної ділянки, площею 0,0648 га, для будівництва та обслуговування жилого будинку та господарських будівель, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 ; визнав за ОСОБА_2 право на 1/2 частку збудованого, але не прийнятого в експлуатацію, житлового будинку під літ. «Б1» за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 233,0 кв.м. Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку автомобіля марки "HYUNDAI", моделі І30, 2008 року випуску, колір сірий, державний номерний знак НОМЕР_1 , легковий комбі, номер кузова НОМЕР_3 , та визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку автомобіля марки "HYUNDAI", моделі І 30, 2008 року випуску, колір сірий, державний номерний знак НОМЕР_4 , легковий комбі, номер кузова НОМЕР_3 . В задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено. Постановою Одеського апеляційного суду від 17 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 було задоволено частково. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 липня 2018 року скасовано в частині визнання договору дарування 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_1 від 26 квітня 1994 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідченого державним нотаріусом Першої одеської державної нотаріальної контори, удаваним та визнання його договором купівлі-продажу; визнання 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_1 , спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ; визнання за ОСОБА_2 право власності на 1/4 частку житлового будинку АДРЕСА_1 , розташованого на земельній ділянці, площею 0,0648 га. В цій частині було прийнято постанову, якою в задоволенні зазначених позовних вимог відмовлено. В решті вимог рішення суду залишено без змін (т.1 а.с.137). Постановою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 18 березня 2020 року касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були задоволені частково. Постанову Одеського апеляційного суду від 17 жовтня 2019 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (а.с.11 т.2). Постановою Одеського апеляційного суду від 30 грудня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 було задоволено, рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 липня 2018 року в частині визнання договору дарування 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_1 від 26 квітня 1994 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідченого державним нотаріусом Першої одеської державної нотаріальної контори, удаваним правочином та визнання його договором купівлі-продажу; визнання 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_1 , яка складається в цілому з літ. «А», жилою площею 37,3 кв. м, загальною площею 62,8 кв. м з надвірними спорудами, спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ; визнання за ОСОБА_2 права власності на 1/4 частку житлового будинку АДРЕСА_1 , яка складається в цілому літ. «А», жилою площею 37,3 кв. м, загальною площею 62,8 кв. м, з надвірними спорудами, розташованого на земельній ділянці, площею 0,0648 га, визнання за ОСОБА_2 права власності на 1/2 частку земельної ділянки, площею 0,0648 га, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 5110136900:33:022:0023, та права власності на 1/2 частку побудованого, але не прийнятого в експлуатацію, житлового будинку під літ. «Б1» за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 233,0 кв. м, житловою площею 72,5 кв. м, відповідно до технічного паспорта від 04 лютого 2016 року, - скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні цих позовних вимог. Вищевикладене свідчить про те, що рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 липня 2018 року переглядалось судами вищих інстанцій тільки у частині поділу між сторонами житлового будинку АДРЕСА_1 , в частині визнання за ОСОБА_2 права власності на 1/2 частку автомобіля марки "HYUNDAI", моделі І30, 2008 року випуску, колір сірий, державний номерний знак НОМЕР_1 , легковий комбі, номер кузова НОМЕР_3 , та визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частку автомобіля марки "HYUNDAI", моделі І 30, 2008 року випуску, колір сірий, державний номерний знак НОМЕР_4 , легковий комбі, номер кузова НОМЕР_3 , рішення суду є чинним. Як вірно зазначено у рішенні суду першої інстанції, позивачем при пред`явленні позову про стягнення грошової компенсації половини вартості автомобіля не вирішувалось питання про виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, не ставилось питання про припинення права відповідача на частку у спільній власності, позивач у позові взагалі не посилається на застосування до виниклих правовідносин норми ст.364 ЦК України, якою регламентовано питання виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, тому з цих підстав та в силу закону, стягнення грошової компенсації вартості частки автомобіля є передчасним. Колегія суддів вважає необґрунтованими посилання у апеляційній скарзі ОСОБА_1 на те, що суд неправильно вказав, що позивач мав у позові посилатися на ст.ст.355-358, 364 ЦК України, тоді як, на думку апелянта, у даному випадку пріоритетними є норми сімейного права. Колегія суддів звертає увагу апелянта на те, що згідно з пунктом 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» судам роз`яснено, що поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України. У пункті 25 вказаної постанови Пленуму Верховного Суду України роз`яснено, що при поділі спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин четвертої та п`ятої статті 71 СК України щодо обов`язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених статті 365 ЦК України, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (статті 11 ЦК України) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми. У разі, коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності. Щодо застосування вказаної норми при поділі майна подружжя, Верховним Судом України викладена правова позиція у справі № 6-37цс13 від 23 вересня 2015 року, відповідно до якої при поділі майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, в разі, якщо речі є неподільними, присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно допускається лише за його згодою та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (частини четверта, п`ята статті 71 СК України). За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених статтею 365 ЦК України. Для припинення права особи на частку у спільному майні необхідно встановити наявність будь-якої із обставин, передбачених пунктами 1-3 частини першої статті 365 ЦК України за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї та попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду. Частиною першою та другою статті 364 ЦК України визначено, що співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній, якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання. Таким чином, у випадку, коли один із співвласників погодився отримати грошову компенсацію замість своєї частки в спільному майні, а інша сторона не погодилася її добровільно виплачувати з будь-якої причини, зацікавлений в одержанні замість своєї частки у майні грошової компенсації співвласник звертається до суду із позовом на підставі статті 364 ЦК України. У Рішенні Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року у справі за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України №1-8/2012 (№ 17-рп/2012), яким встановлено, зокрема, що основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 Кодексу). Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 Кодексу). Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентовано статтею 63 Кодексу, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя. Право подружжя на поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 Кодексу. Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 Кодексу), або реалізується через виплату грошової чи матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України). Вказане кореспондується із правовою позицією, висловленою Верховним Судом у постанові від 27 лютого 2019 року у справі № 464/7011/16-ц. Однак, з матеріалів справи вбачається, що позивачем не заявлялись вимоги щодо проведення поділу спільного майна подружжя на підставі статті 364 ЦК України, тобто шляхом припинення права власності ОСОБА_2 на спірне майно та присудження їй грошової компенсації за належну їй частку у спільному майні подружжя. Також, ОСОБА_1 не заявлялись позовні вимоги про примусове припинення права власності на підставі положень статті 365 ЦК України. На підставі викладеного, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про необґрунтованість заявлених позовних вимог. Інші докази та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановлені судом дотримані норми матеріального і процесуального права. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. При зазначених обставинах, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно й всебічно дослідив та надав оцінку обставинам по справі, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, що їх регулює. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 01 жовтня 2020 року ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його скасування немає. Керуючись ст. 367, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. ст. 375, 381-384, 390 ЦПК України, колегія суддів, - постановила: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 01 жовтня 2020 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню у касаційному порядку не підлягає за винятками, передбаченими п.2«а» - 2 «г» ч.3 ст. 389 ЦПК України. Повний текст постанови складено 02 липня 2021 року. Судді Одеського апеляційного суду С.О. Погорєлова О.В. Князюк О.М. Таварткіладзе