Постанова 4824 № 752/15484/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 752/15484/19 № апеляційного провадження: 22-ц/824/4468/2021 Головуючий у суді першої інстанції: Чередніченко Н.П. Доповідач у суді апеляційної інстанції:Семенюк Т.А. 22 червня 2021 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ: Головуючого судді - Семенюк Т.А Суддів - Рейнарт І.М., Кирилюк Г.М., при секретарі - Максюк І.Г., розглянувши в судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 08 грудня 2020 року в справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «ОТП Банк», Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання окремих положень договору факторингу недійсними, - В С ТА Н О В И В : У липні 2019 року позивач звернувся до суду з позовом до АТ «ОТП Банк», ТОВ «ОТП Факторинг Україна», треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання окремих положень договору факторингу недійсними посилаючись в обґрунтування своїх вимог на те, що 30.01.2006 року між АКБ «Райффайзенбанк Аваль», (правонаступником якого є ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк») та ОСОБА_1 , було укладено кредитний договір № CNL-302/08/2006, за умовами якого позивач отримав кредит в сумі 152000,00 грн. 21.06.2007 року між ЗАТ «ОТП Банк» (правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк») та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № ML-302/192/2007, за умовами якого позивач отримав кредит в сумі 152250,00 грн., а також між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки № PCL-302/192/2007 в забезпечення виконання умов кредитного договору № CNL-302/08/2006 від 30.01.2006 року та кредитного договору № ML-302/192/2007 від 21.06.2007 року. ПАТ «ОТП Банк» є правонаступником усіх прав та обов`язків ЗАТ «ОТП Банк», яке, в свою чергу, є правонаступником усіх прав та обов`язків АКБ «Райффайзенбанк Аваль». 12.11.2010 року між ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та ПАТ «ОТП Банк» був укладений договір купівлі-продажу кредитного портфелю, до складу якого входили і кредитні договори № CNL-302/08/2006 від 30.01.2006 року та кредитного договору № ML-302/192/2007 від 21.06.2007 року. Позивач зазначає, що вказаний договір відповідно до вимог закону є договором факторингу, за спірним договором від 12.11.2010 року було відступлено право грошової вимоги до боржника ОСОБА_1 та поручителів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , які не є суб`єктами господарювання, що на його думку не відповідає вимогам розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 231 від 03.04.2009 року «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг». Позивач вважає, що у ПАТ «ОТП Банк» були відсутні права на придбання права відступної вимоги до фізичних осіб, які не є суб`єктами господарювання за договором, на якому базується таке відступлення, в даному випадку лише в частині оспорюваної частини договору щодо відступлення права вимоги до позичальника ОСОБА_1 та поручителів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 щодо сплати заборгованості за кредитним договором № CNL-302/08/2006 від 30.01.2006 року та кредитним договором № ML-302/192/2007 від 21.06.2007 року. Крім того, позивач зазначає, що він не отримував жодних повідомлень про відступлення права вимоги, що порушує його права та умови укладеного договору, а також передача банком персональної інформації щодо ОСОБА_1 та поручителів третім особам, є порушенням їх прав на захист персональних даних. У зв`язку із викладеним, просив визнати недійсним договір купівлі-продажу кредитного портфелю від 12.11.2010 року, укладений між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в частині відступлення права грошової вимоги відносно ОСОБА_1 за кредитним договором № CNL-302/08/2006 від 30.01.2006 року, укладеним між АКБ «Райффайзенбанк Аваль» та ОСОБА_1 , а також за кредитним договором № ML-302/192/2007 від 21.06.2007 року, укладеним між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 . Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 08 грудня 2020 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до АТ «ОТП Банк», ТОВ «ОТП Факторинг Україна» про визнання окремих положень договору факторингу недійсними відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду від 08 грудня 2020 року та прийняти нове, про задоволення позовних вимог в повному обсязі, вважає, що при ухваленні оскаржуваного рішення судом порушено норми матеріального та процесуального права, не враховано обставини, які мають суттєве значення для справи. В обґрунтування апеляційної скарги, зазначив, що оспорюваний договір було укладено із порушенням вимог актів цивільного законодавства, а саме п.1.2. розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 231 від 03.04.2009 року «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг», в редакції, яка була чинна на час укладення зазначеного договору, згідно якої, до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів) з набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників - суб`єктів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення. Відтак, договір факторингу (договір купівлі-продажу кредитного портфелю) - це фінансова послуга, за якою набувається відступлене право грошової вимоги до боржників, а саме - суб`єктів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення. Всупереч цього, за Договором купівлі-продажу кредитного портфелю (по своїй суті факторингу) від 12.11.2010 року відступлено право грошової вимоги до боржника ОСОБА_1 та поручителів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які не є суб`єктами господарювання, що не відповідає вимогам вищевказаного Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг» № 231 від 03 квітня 2009 року. Інші доводи апеляційної скарги є ідентичними доводам, що викладені у позовній заяві. Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, доводи апеляційної скарги, заперечення, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду та матеріали справи в межах апеляційного оскарження, вважає, що апеляційна скарга задоволеню не підлягає. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано доказів на підтвердження обґрунтованості позовних вимог, та доказів, які б свідчили про недійсність оспорюваного правочину, а також, які б підтверджували наявність порушеного права позивача укладенням зазначеного договору. Судом встановлено, що 30.01.2006 року між АКБ «Райффайзенбанк Аваль», правонаступником якого є ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_1 , було укладено кредитний договір № № CNL-302/08/2006, за умовами якого позивач отримав кредит в сумі 152000,00 грн. 21.06.2007 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № ML-302/192/2007, за умовами якого позивач отримав кредит в сумі 152250,00 грн. 21.06.2007 року між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки № PCL-302/192/2007 в забезпечення виконання умов кредитного договору № CNL-302/08/2006 від 30.01.2006 року та кредитного договору № ML-302/192/2007 від 21.06.2007 року. ПАТ «ОТП Банк» є правонаступником усіх прав та обов`язків ЗАТ «ОТП Банк», яке, в свою чергу, є правонаступником усіх прав та обов`язків АКБ «Райффайзенбанк Аваль». 12.11.2010 року між ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та ПАТ «ОТП Банк» був укладений договір купівлі-продажу кредитного портфелю, до складу якого входили і кредитні договори № CNL-302/08/2006 від 30.01.2006 року та № ML-302/192/2007 від 21.06.2007 року. Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 20.11.2012 року у справі № 422/9088/12, позов ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором було задоволено, та стягнуто солідарно із відповідачів на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованість за кредитним договором № CNL-302/08/2006 від 30.01.2006 року в розмірі 189938,37 грн., а також стягнуто солідарно із відповідачів на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованість за кредитним договором № ML-302/192/2007 від 21.06.2007 року в розмірі 177089,25 грн. Ухвалою судді Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19.09.2013 року, було відмовлено ОСОБА_1 у відкритті апеляційного провадження за його апеляційною скаргою на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 20.11.2012 року. Звертаючись до суду з даним позовом, позивач виходив з того, що оспорюваний договір було укладено із порушенням вимог актів цивільного законодавства, а саме: розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 231 від 03.04.2009 року «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг», в редакції, яка була чинна на час укладення зазначеного договору, а тому наявні підстави для визнання вказаного правочину недійсним в частині відступлення права вимоги до ОСОБА_1 та поручителів. Судом встановлено, що ТОВ «ОТП Факторинг Україна» є фінансовою установою, має право здійснювати без отримання ліцензії та/або дозволів фінансові послуги, зокрема факторинг, що відповідає положенням пункту 11 статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», ліцензія на здійснення операцій з валютними цінностями необхідна при укладенні кредитного договору, а в даному випадку між ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та ПАТ «ОТП Банк» був укладений договір факторингу, що не передбачає наявність індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу. Боржник, який не отримав повідомлення про передачу права вимоги іншій особі, не позбавляється обов'язку погашення заборгованості, а лише має право на її погашення первісному кредитору і таке виконання є належним. Судом встановлено, що позивач не здійснював належні виплати за кредитними договорами, внаслідок чого у нього утворилася заборгованість за кредитним договором № CNL-302/08/2006 від 30.01.2006 року в розмірі 189938,37 грн., а також стягнуто солідарно із відповідачів на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованість за кредитним договором № ML-302/192/2007 від 21.06.2007 року в розмірі 177089,25 грн., яка на підставі рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 20.11.2012 року стягнута солідарно із відповідачів на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» . Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути змінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Згідно зі статтею 514 ЦК України, до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до статті 516 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов`язку первісному кредиторові є належним виконанням. Частиною другою статті 517 ЦК України передбачено, що боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні. За змістом наведених положень закону боржник, який не отримав повідомлення про передачу права вимоги іншій особі, не позбавляється обов'язку погашення заборгованості, а лише має право на її погашення первісному кредитору і таке виконання є належним. Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-979цсі

5. Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги). Визначення факторингу міститься у статті 49 Закону України від 07 грудня 2000 року №2121-111 «Про банки і банківську діяльність», у якій зазначено, що факторинг - це придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог і прийом платежів. За договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника) (частина перша статті 1077 ЦК України). Зі змісту статей 512, 1077 ЦК України вбачається, що законодавцем проведено розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу. З аналізу статей 512-518 ЦК України можна зробити такий висновок щодо суб'єктного складу правочинів з відступлення права вимоги: відповідно до статті 2 цього Кодексу учасниками цесії можуть бути будь-яка фізична або юридична особа. З частини першої статті 1077 ЦК України та частини п`ятої статті 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вбачається, що суб'єктний склад у договорі факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності (частина друга статті 1079 Цивільного кодексу України), фактора, яким може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина третя статті 1079 Цивільного кодексу України) та боржник, тобто набувач послуг чи товарів за первинним договором. У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій. Отже, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до Державного реєстру фінансових установ. Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі №909/968/16 (провадження №12-97гс18). Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансова послуга - операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Відповідно до пункту 11 статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» факторинг вважається фінансовою послугою. Статтею 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» передбачено, що фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами - суб`єктами підприємницької діяльності. Фінансові установи мають право надавати послуги з факторингу з урахуванням вимог ЦК України та цього Закону. Фінансова установа, що надає послуги з факторингу, може надавати послуги з пов`язаного з цим ведення обліку грошових вимог, надання поруки за виконання боржником свого обов`язку за грошовими вимогами постачальників товарів (послуг) та пред`явлення до сплати грошових вимог від імені постачальників товарів (послуг) або від свого імені, а також інші послуги, спрямовані на одержання коштів від боржника. Судом встановлено, що відповідно до свідоцтва про реєстрацію фінансової установи від 03 грудня 2009 року ТОВ «ОТП Факторинг Україна» є фінансовою компанією та має право здійснювати фінансові послуги, зокрема надавати послуги факторингу без отримання ліцензії та/або дозволів відповідно до законодавства. Як вбачається з матеріалів справи, на момент укладення договору відступлення права вимоги, ТОВ «ОТП Факторинг Україна» мало статус фінансової установи, а тому, відповідно до пункту 11 частини першої статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, мало право здійснювати фінансові послуги з факторингу. Ліцензія на здійснення операцій з валютними цінностями необхідна при укладенні кредитного договору, а в даному випадку між ПАТ «ОТП Банк» і ТОВ «ОТП Факторинг Україна» був укладений договір факторингу, що не передбачає наявність індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу. Незалежно від валюти боргу, тобто грошової одиниці, в якій визначена сума зобов`язання, валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов`язання і його виконання, є національна валюта України - гривня. Отже, ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не здійснювалися валютні операції, на проведення яких необхідна ліцензія Національного банку України. Доводи позивача стосовно можливості укладання договорів факторингу виключно щодо прав грошової вимоги до боржників - суб`єктів господарювання, є безпідставними, з огляду на наступне. Положення ЦК України не містять жодних обмежень щодо предмету договору факторингу (право грошової вимоги), за критерієм віднесення носія вказаної заборгованості до кола суб`єктів господарювання. Так, згідно статті 1078 ЦК України, предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Таким чином, ЦК України не містить вимоги щодо предмету договору в залежності від належності вказаної заборгованості до фізичної особи чи до суб`єкту господарювання. Відповідно до статті 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансові установи мають право надавати послуги з факторингу з урахуванням вимог ЦК України та цього Закону. З наведеного вбачається, що чинне законодавство не встановлює жодних обмежень стосовно складу осіб, щодо яких може здійснюватися відступлення права вимоги. Тобто, законодавець не виключає фізичних осіб з кола осіб, що беруть участь у фінансовій операції факторингу. Крім того, ні у підпункті «а» пункту 2 статті 1 Конвенції УНІДРУА про міжнародний факторинг (Оттава 28 травня 1988 року), на який посилався позивач у позовній заяві, ні іншими статтями цієї Конвенції УНІДРУА, не встановлено жодних обмежень щодо складу осіб, по відношенню до яких здійснюється уступка права вимоги при укладенні договорів факторингу. Отже, набуття ТОВ «ОТП Факторинг Україна» права вимоги до боржника - фізичної особи ОСОБА_1 є правомірним. Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг» (далі - Розпорядження № 231), на недотримання якого посилався позивач у позові як на підставу недійсності договору факторингу, прийнято у відповідності з пунктом 6 частини першої статті 28 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», за яким Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України дає висновки про віднесення операцій до того чи іншого виду фінансових послуг. Тобто підпункт 2 пункту 1 Розпорядження № 231 операцію щодо набуття відступленого права грошової вимоги до боржників - суб`єктів господарювання віднесено до фінансової послуги факторингу (набуття відступленого права грошової вимоги до боржників - суб`єктів господарювання є фінансовою послугою факторингу, а не будь-якою іншою фінансовою послугою). Поняття «факторингу» не обмежується, а доповнюється вчиненням операцій з фінансовими активами, що визначені пунктом 1 вказаного розпорядження. Враховуючи викладене, Розпорядження № 231 не встановлює вимог, які мали бути додержані сторонами спірних договорів факторингу при їх вчиненні. Крім того, пункт 1 Розпорядження № 231 виключено на підставі розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, від 06 лютого 2014 року №

352. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України. Крім того, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин) (стаття 215 ЦК України). Встановивши, що оспорюваний договір відповідає вимогам, встановленим частиною п`ятою статті 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», положенням статей 512, 514,1077,1079 ЦК України, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання його недійсним. Ухвалене судом рішення узгоджується з висновками Верховного Суду у схожих за змістом справах, викладеними у постановах від 30 серпня 2018 року у справі №752/7749/16 (провадження №61-31922св18), від 14 травня 2018 року у справі №522/19477/16 (провадження №61-357св17). Крім того, не заслуговують на увагу доводи позивача про те, що передача банком персональної інформації щодо нього та третіх осіб є порушенням його права на захист персональних даних з огляду на наступне. Так, статтею 21 Закону України «Про захист персональних даних» передбачено, що про передачу персональних даних, володілець персональних даних протягом десяти робочих днів повідомляє суб`єкта персональних даних, якщо цього вимагають умови його згоди або інше не передбачено законом. Статтями 1077-1086 ЦК України не передбачено отримання первісним кредитором письмової згоди боржника на обробку його персональних даних новим кредитором при укладенні договору факторингу. Обов`язок надання клієнтом - позичальником (боржником) банку інформації та документів, що містять персональні дані, визначено Законом України «Про банки і банківську діяльність», Законом України «Про платіжні системи та переказ коштів в країні», Законом України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму», при цьому банк має мету надати клієнту банківську/фінансову послугу, відповідно клієнт здійснює всі необхідні дії для отримання такої послуги, отже банк не має на меті своєї діяльності збір та обробку персональних даних клієнта у розумінні положень Закону України «Про захист персональних даних». Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що обробка персональних даних позивача та їх передача від банку до нового кредитора не є поширенням персональних даних у розумінні ст. 14 Закону України «Про захист персональних даних», а відтак доводи апелянта в цій частині також є безпідставними. Доводи апеляційної скарги не можуть бути підставами для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки не підтверджуються матеріалами справи та ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального права. Оскільки рішення суду постановлене з дотриманням норм чинного законодавства, висновки суду відповідають обставинам справи та не спростовуються доводами апеляційної скарги, колегія суддів не вбачає підстав для його скасування. Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 08 грудня 2020 року - залишити без змін. Постанова набирає чинності з моменту її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повний текст постанови виготовлений 29 червня 2021 року. Головуючий Судді