Постанова 4824 № 372/3805/17

Головуючий у І інстанції: Тиханський О.Б. Провадження №22-ц/824/4548/2021 Доповідач у ІІ інстанції: Матвієнко Ю.О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 червня 2021 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Матвієнко Ю.О., суддів: Мельника Я.С., Гуля В.В., при секретарі: Ковтун М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 06 жовтня 2020 року у справі за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Київської обласної державної адміністрації, ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , Державне підприємство «Київське лісове господарство», про визнання незаконним та скасування розпорядження, витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння, В С Т А Н О В И В : У грудні 2017 року перший заступник прокурора Київської області звернувся до суду з вищевказаним позовом та просив про його задоволення, посилаючись на те, що у ході проведення перевірки було встановлено, що розпорядженнями Київської обласної державної адміністрації від 02 листопада 2007 року №№ 1168, 1174, 1178, 1180, 1202 «Про вилучення, зміну цільового призначення та передачу земельної ділянки у власність» вилучено з постійного користування ДП «Київське лісове господарство» (Козинське лісництво) земельні ділянки (ліси І групи), що розташовані на території Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області, змінено цільове призначення цих земельних ділянок із категорії земель лісогосподарського призначення та передано вказані земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства без права вирубки дерев наступним громадянам: ОСОБА_6 площею 0,9872 га, ОСОБА_3 - 0,99 га, ОСОБА_4 - 0,99 га., ОСОБА_5 - 0,99 га, ОСОБА_7 - 0,9585 га. На підставі вищевказаних розпоряджень зазначеним громадянам 26 грудня 2007 року видано державні акти на право власності на земельні ділянки. У подальшому, зазначені особи відчужили право власності на вищевказані земельні ділянки на користь ОСОБА_2 на підставі договорів купівлі-продажу від 18 лютого 2008 року за №№ 857, 862, 867, 872,

878. У результаті об`єднання земельних ділянок з кадастровими номерами 3223187700:05:028:0010, 3223187700:05:028:0012, 3223187700:05:028:0064, 3223187700:05:028:0009, 3223187700:05:028:0011 утворено земельну ділянку з кадастровим номером 3223187700:05:028:0093, загальною площею 4,9157 га. Відповідно до інформації Головного управління Держгеокадастру у Київській області та відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3223187700:05:028:0093 площею 4,9157 га з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області, на даний час належить ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 12 квітня 2016 року № 195 (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер - 29215758 від 12 квітня 2016 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 900008132231). Позивач у позові посилався на те, що розпорядження Київської обласної державної адміністрації прийняті з перевищенням повноважень та всупереч вимог земельного та лісового законодавства України, оскільки вилучення земель лісового фонду відбулося без згоди Кабінету Міністрів України, згода якого на вилучення із лісового фонду земельних ділянок площею більше 1 га є обов`язковою. Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин визначені ст. 27 Лісового кодексу України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин), до яких, зокрема, належить передача у власність, надання в постійне користування для не лісогосподарських потреб земельних ділянок площею більше 1 га,що перебувають у державній власності. Отже, передача у власність та надання в постійне користування для не лісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею більш 1 га, що перебувають у державній власності, та вилучення таких земельних ділянок з постійного користування відноситься до виключної компетенції Кабінету Міністрів України. Розпорядженнями Київської обласної державної адміністрації від 02.11.2007 № 1168, 1174, 1178, 1180, 1202 «Про вилучення, зміну цільового призначення та передачу земельної ділянки у власність» з постійного користування ДП «Київське лісове господарство» (Козинське лісництво) вилучено земельні ділянки лісогосподарського призначення (ліси І групи), що розташовані на території Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області загальною площею 4,9157 га, що знаходилися в одному кварталі лісництва та використовувалися для ведення лісового господарства, змінено їх цільове призначення на землі сільськогосподарського призначення, які в подальшому передані у приватну власність. Відповідно до інформації ВО «Укрдержліспроект» від 29.06.2017 № 348 земельні ділянки з кадастровими номерами 3223187700:05:028:0093, 3223187700:05:028:0012, 3223187700:05:028:0010, 3223187700:05:028:0009, 3223187700:05:028:0064, 3223187700:05:028:0011, відповідно до матеріалів лісовпорядкування 2003 року, розташовані в межах 23 та 29 кварталів Козинського лісництва ДП «Київський лісгосп». Крім того, згідно інформації ДП «Київське лісове господарство» спірні земельні ділянки знаходяться в єдиному лісовому масиві Козинського лісництва у кварталі 23 виділах 28-31 та кварталі 29 виділах 12, 14,

21. Таким чином, вищевказані земельні ділянки на момент прийняття спірних розпоряджень Київської обласної державної адміністрації становили єдиний лісовий масив, що підтверджується матеріалами лісовпорядкування, кадастровими планами земельних ділянок, фрагментом з публічної кадастрової карти України з нанесеними межами кварталів 23, 29 Козинського лісництва ДП «Київський лісгосп». Факт розпорядження Київською обласною державною адміністрацією землями лісового фонду у вигляді єдиного масиву також підтверджується тим, що погодження ДП «Київське лісове господарство» та Київського обласного управління лісового та мисливського господарства про погодження проектів землеустрою щодо припинення користування спірними земельними ділянками та зміну цільового призначення цих лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, надано в один день - 27.07.2007 року. Розпорядження Київської обласної державної адміністрації від 02.11.2007 № 1168, 1174, 1178, 1180, 1202 «Про вилучення, зміну цільового призначення та передачу земельної ділянки у власність» прийняті в один день, а саме 02.11.2007 щодо земель площею 4,9157 га. Проекти землеустрою щодо вилучення цих лісових земель розроблено однією проектною організацією - ТОВ «Науково-дослідний і проектний інститут раціонального природокористування» на підставі договорів, укладених з замовниками в один день - 06.07.2007 року. Також, державні акти на право власності на вищезазначені земельні ділянки видано громадянам протягом одного дня - 26.12.2007 року. Крім того, спірні земельні ділянки в один день - 18.02.2008 року на підставі договорів купівлі-продажу відчужено першими власниками на користь ОСОБА_2 , які в подальшому об`єднано в одну земельну ділянку площею 4,9157 га та 12.04.2016 року відчужено на користь відповідача ОСОБА_1 . Вказане свідчить про те, що спірні розпорядження Київської обласної державної адміністрації, як правові акти індивідуальної дії, були спрямовані на розпорядження землями лісового фонду у вигляді єдиного масиву, який значно перевищував 1 га, а отже є такими, що прийняті з перевищенням визначених законом повноважень та повинні бути визнані незаконними та скасовані. За вимогами ст. 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Відповідно до ч. 1 ст. 388 цього ж Кодексу, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно, серед іншого, вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Частиною 3 вказаної статті передбачено, що якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках. Оскільки спірні земельні ділянки вибули з власності держави поза волею власника в особі Кабінету Міністрів України, існують всі правові підстави для витребування їх з незаконного володіння відповідачів на користь держави на підставі ст. 388 Цивільного кодексу України. Так, згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Отже, держава, як власник спірного майна, делегувала Кабінету Міністрів України повноваження щодо здійснення права власності від її (держави) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом. Тобто воля держави як власника може виражатися лише в таких діях органу, які відповідають вимогам законодавства та інтересам держави. Таким чином, здійснення Київською обласною державною адміністрацією права власності, зокрема розпорядження землею не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі держави, що відповідно до ст. 388 ЦК України дає підстави для витребування державою її майна від добросовісного набувача. Враховуючи викладене, позивач і просив суд визнати незаконними та скасувати розпорядження Київської обласної державної адміністрації від 02.11.2007 № № 1168, 1174, 1178, 1180, 1202 «Про вилучення, зміну цільового призначення та передачу земельної ділянки у власність», якими вилучено з постійного користування ДП «Київське лісове господарство» Козинського лісництва, квартал 23 виділи 28-31 та кварталу 29 виділи 12, 14, 21, змінено цільове призначення та передано у приватну власність для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 земельні ділянки лісогосподарського призначення, які складають єдиний масив, загальною площею 4,9157 га, та витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів України з незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку з кадастровим номером 3223187700:05:028:0093, площею 4,9157 га, що розташована за адресою: Київська обл., Обухівський район, Старобезрадичівська сільська рада, вартістю 1 737 700 грн. Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 12 червня 2018 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 05 грудня 2018 року, у задоволенні позову відмовлено повністю. Постановою Верховного Суду від 11 вересня 2019 року касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області задоволено частково, рішення Обухівського районного суду Київської області від 12 червня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 грудня 2018 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 06 жовтня 2020 року позов задоволено. Визнано незаконними та скасовано розпорядження Київської обласної державної адміністрації від 02.11.2007 № № 1168, 1174, 1178, 1202 «Про вилучення, зміну цільового призначення та передачу земельної ділянки у власність», якими вилучено з постійного користування ДП «Київське лісове господарство» Козинського лісництва, квартал 23 виділи 28-31 та кварталу 29 виділи 12, 14, 21, змінено цільове призначення та передано у приватну власність для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею 4,9157 га. Витребувано на користь держави в особі Кабінету Міністрів України з незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку з кадастровим номером 3223187700:05:028:0093, площею 4,9157 га, що розташована за адресою: Київська обл., Обухівський район, Старобезрадичівська сільська рада. Стягнуто на користь прокуратури Київської області судові витрати за сплату судового збору за подачу позову, апеляційної та касаційних скарг з Київської обласної державної адміністрації у розмірі 124 494,75 грн. Не погоджуючись з рішенням суду, відповідач ОСОБА_1 подав на нього апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам, які мають значення для справи, а також на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити по справі нове рішення про відмову у позові в повному обсязі. В обґрунтування своїх вимог посилається на пропуск позивачем позовної давності для звернення до суду з даним позовом, з урахуванням того, що матеріалами справи підтверджується обізнаність прокуратури та Кабінету Міністрів України про наявність спірних розпоряджень та порушення їх прав щонайменше з 2011 року. При цьому, апелянт є добросовісним набувачем земельної ділянки, оскільки придбав її за відплатним договором, а з володіння держави земельна ділянка вибула шляхом отримання згоди від особи, якій ця ділянка була передана у користування, та за умови компенсації на користь держави. Крім того, при зверненні з позовом до суду перший заступник прокурора Київської області не мав повноважень на подання позову в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, а тому його позов мав бути залишений без розгляду на підставі п.2 ч. 1 ст. 257 ЦПК України. В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Лукомський П.В., апеляційну скаргу підтримав та просив про її задоволення з викладених у ній підстав. Представники прокуратури в апеляційному суді - Тарасенко А.С., Підяш О.С. та представник Кабінету Міністрів України - Верницький О.С., проти задоволення скарги ОСОБА_1 заперечили та просили залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін, як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про задоволення скарги та скасування рішення суду, виходячи з наступного. Відповідно до ч.ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно вимог ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції перевіряє справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом першої інстанції встановлено, що розпорядженнями Київської обласної державної адміністрації від 02.11.2007 року №№ 1168, 1174, 1178, 1180, 1202 «Про вилучення, зміну цільового призначення та передачу земельної ділянки у власність» вилучено з постійного користування ДП «Київське лісове господарство» (Козинське лісництво) земельні ділянки (ліси І групи), що розташовані на території Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області; змінено цільове призначення цих земельних ділянок із категорії земель лісогосподарського призначення та передано вказані земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства без права вирубки дерев наступним громадянам: ОСОБА_6 площею 0,9872 га, ОСОБА_3 - 0,99 га, ОСОБА_4 - 0,99 га, ОСОБА_5 - 0,99 га, ОСОБА_7 - 0,9585 га. На підставі вищевказаних розпоряджень зазначеним громадянам 26.12.2007 року видано державні акти на право власності на земельні ділянки, зокрема, ОСОБА_6 видано державний акт серії ЯЖ № 051894 про право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3223187700:05:028:0010, площею 0,9872 га, ОСОБА_3 - серії ЯЖ № 051924 на земельну ділянку з кадастровим номером 3223187700:05:028:0012, площею 0,99 га, ОСОБА_4 - серії ЯЖ № 051923 на земельну ділянку з кадастровим номером 3223187700:05:028:0064, площею 0,99 га, ОСОБА_5 - серії ЯЖ № 051881 на земельну ділянку з кадастровим номером 3223187700:05:028:0009, площею 0,99 га, ОСОБА_7 - серії ЯЖ № 051916 на земельну ділянку з кадастровим номером 3223187700:05:028:0011, площею 0,9585 га для ведення особистого селянського господарства на території Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району. В подальшому, зазначені особи відчужили право власності на вищевказані земельні ділянки на користь ОСОБА_2 на підставі договорів купівлі-продажу від 18.02.2008 року за №№ 857, 862, 867, 872,

878. В результаті об`єднання земельних ділянок з кадастровими номерами 3223187700:05:028:0010, 3223187700:05:028:0012, 3223187700:05:028:0064, 3223187700:05:028:0009, 3223187700:05:028:0011 утворено земельну ділянку з кадастровим номером 3223187700:05:028:0093, загальною площею 4,9157 га. Згідно інформації Головного управління Держгеокадастру у Київській області та відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3223187700:05:028:0093 площею 4,9157 га з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області на даний час належить ОСОБА_1 , на підставі договору купівлі-продажу від 12.04.2016 року № 195 (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер - 29215758 від 12.04.2016, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 900008132231). Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з його обгрунтованості та доведеності, і колегія суддів в цій частині з висновками суду погоджується, виходячи з наступного. Відповідно до ст.ст. 19, 57, 84 Земельного кодексу України та ст. 5 Лісового кодексу України спірні земельні ділянки відносились до земель державної власності лісогосподарського призначення та використовувалися для ведення лісового господарства в порядку, визначеному Лісовим кодексом України. Право постійного користування ДП «Київське лісове господарство» спірними земельними ділянками до їх вилучення, відповідно до п. 5 Перехідних положень Лісового кодексу України, посвідчувалось планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування, а саме проектом організації і розвитку лісового господарства, складеного за матеріалами розширеного лісовпорядкування 2003 року Комплексною експедицією ВО «Укрдержліспроект», розглянутого на засіданні другої лісовпорядної наради від 14.04.2005, який погоджено Державним управлінням екології та природних ресурсів в Київській області та затверджено Управлінням лісового господарства в Київській області 14.04.2005. Відповідно до ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Нормами ст. 6 Лісового кодексу України визначено, що всі ліси в Україні є власністю держави. Ради народних депутатів в межах своєї компетенції надають земельні ділянки лісового фонду у постійне користування або вилучають їх в порядку, визначеному земельним та цим кодексами. Відповідно до ст. 84 Земельного кодексу України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації відповідно до закону. За змістом ст. 3 Земельного кодексу України земельні відносини, що виникають зокрема, при використанні лісів, регулюються цим Кодексом. Інші нормативні акти застосовуються у випадку, якщо вони не суперечать останньому. За загальним правилом, визначеним у ст. 84 Земельного кодексу України, до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, серед іншого, і землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом. Єдиний можливий такий випадок передбачений ч. 2 ст. 56 даного Кодексу, за якою громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. В той же час, ч. 1 ст. 57 даного Кодексу передбачено, що земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства. Інших випадків, які б передбачали можливість передачі земель лісогосподарського призначення у приватну власність громадянам та юридичним особам законодавство не містить. Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 149 Земельного кодексу України земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень. Згідно ч. 5 ст. 149 Земельного кодексу України районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті; в) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті. Відповідно до ст. 8 Лісового кодексу України в державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів АР Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону. Відповідно до ст. 21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», ст. 31 Лісового кодексу України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) до повноважень державних адміністрацій у сфері лісових відносин віднесено, зокрема передачу у власність, надання в постійне користування для не лісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею до 1 га, що перебувають у державній власності, на відповідній території, а також у межах міст республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення та припинення права користування ними. Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин визначені ст. 27 Лісового кодексу України, до яких, зокрема, належить передача у власність, надання в постійне користування для не лісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею більше як 1 гектар, що перебувають у державній власності. За ст. 13 Земельного кодексу України до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом. Відповідно до ст.ст. 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею. Відповідно до ч. 9 ст. 149 Земельного кодексу України Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси площею понад 1 гектар для не лісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п`ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу. Отже, вилучення земельних лісових ділянок площею більше 1 га, а також зміна їх цільового призначення, відноситься до виключної компетенції Кабінету Міністрів України. Відповідно до частини другої ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Розпорядженнями Київської обласної державної адміністрації від 02.11.2007 року № 1168, 1174, 1178, 1180, 1202 «Про вилучення, зміну цільового призначення та передачу земельної ділянки у власність» з постійного користування ДП «Київське лісове господарство» (Козинське лісництво) вилучено земельні ділянки лісогосподарського призначення (ліси І групи), що розташовані на території Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області загальною площею 4,9157 га, що знаходилися в одному кварталі лісництва та використовувалися для ведення лісового господарства, змінено їх цільове призначення на землі сільськогосподарського призначення, та в подальшому передано у приватну власність. Відповідно до інформації ВО «Укрдержліспроект» від 29.06.2017 року № 348 земельні ділянки з кадастровими номерами 3223187700:05:028:0093, 3223187700:05:028:0012, 3223187700:05:028:0010, 3223187700:05:028:0009, 3223187700:05:028:0064, 3223187700:05:028:0011, відповідно до матеріалів лісовпорядкування 2003 року, розташовані в межах 23 та 29 кварталів Козинського лісництва ДП «Київський лісгосп». Згідно інформації ДП «Київське лісове господарство» спірні земельні ділянки знаходяться в єдиному лісовому масиві Козинського лісництва у кварталі 23 виділах 28-31 та кварталі 29 виділах 12, 14,

21. Стаття 57 Лісового кодексу України визначає вимоги щодо порядку та умов зміни цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства. Відповідно до ч. 1 цієї статті (в редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до Земельного кодексу України. Аналогічне положення міститься й у статті 20 Земельного кодексу України. Так, відповідно до ч.ч. 1, 4 ст. 20 Земельного кодексу України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, проводиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства. В порушення вимог ст. 20 Земельного кодексу України розпорядженням Київської обласної державної адміністрації передано у власність відповідачу землі лісогосподарського призначення загальною площею 4,9157 га, що розташовані в кварталі 23 Козинського лісництва (виділи 28-31) та кварталі 29 (виділи 12, 14, 21), що підтверджується листами Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 29.06.2017 № 10-10-0.222-10961/2-17, ВО «Укрдержліспроект» від 29.06.2017 № 348, ДП «Київське лісове господарство» від 29.06.2017 № 02-518. Статтею 21 Земельного кодексу України передбачено наслідки порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель. Так, порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для: визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель. Враховуючи викладене, розпорядження Київської обласної державної адміністрації від 02.11.2007 року №№ 1168, 1174, 1178, 1180, 1202 прийняті усупереч ст. 19 Конституції України, ст.ст. 20, 55, 56, 84, 149 ЗК України. Крім того, надання спірних земельних ділянок у приватну власність для сільськогосподарських потреб відбулась з порушенням порядку зміни цільового призначення земельних ділянок. Частиною першою статті 155 ЗК України передбачено, що у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Аналізуючи вказані норми закону, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що Київська обласна державна адміністрація при наданні у власність ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 для ведення особистого селянського господарства земельних ділянок лісогосподарського призначення площею 4,9157 га в адміністративних межах Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області вийшла за межі своїх повноважень, в зв`язку із чим її розпорядження від 02.11.2007 року за №№ 1168, 1174, 1178, 1180, 1202 «Про вилучення, зміну цільового призначення та передачу земельної ділянки у власність», якими вилучено з постійного користування ДП «Київське лісове господарство» (Козинське лісництво, квартал 23 виділи 28-31 та квартал 29 виділи 12, 14, 21) є незаконними. Статтею 16 Цивільного кодексу України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту можуть бути в тому числі визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Відповідно до ч. 1 ст. 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Статтею 393 Цивільного кодексу України визначено, що правовий акт органу державної влади, органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Згідно зі ст. 155 Земельного кодексу України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Положення ст. 152 Земельного кодексу України визначають, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням прав володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. За ст. 43 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» розпорядження голови державної адміністрації, що суперечать Конституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, іншим актам законодавства скасовуються Президентом України, головою місцевої державної адміністрації вищого рівня або в судовому порядку. Таким чином, оскільки розпорядження Київської обласної державної адміністрації від 02.11.2007 року № № 1168, 1174, 1178, 1180, 1202 прийняті всупереч ст.ст. 20, 56, 84, 122, 142, 149 Земельного кодексу України, обґрунтованим є висновок суду про визнання їх недійсними та скасування на підставі ст.ст. 21, 152, 155 Земельного кодексу України, ст.ст. 16, 21, 393 Цивільного кодексу України, ст. 43 Закону України «Про місцеві державні адміністрації». Оскільки зазначені розпорядження суперечать вимогам закону, отримані у приватну власність земельні ділянки підлягають поверненню належному власнику, що вбачається з наступного. Стаття 153 Земельного кодексу України визначає, що власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України. Відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Згідно з положеннями ч. 1 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. А за змістом ч. 3 зазначеної статті ЦК України якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках. Наведене вище свідчить про можливість застосування віндикації для захисту порушених інтересів держави. Відповідно до п. 22 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07.02.2014 року № 5, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно з незаконного володіння набувача (статті 387, 388 Цивільного кодексу України). Якщо в такій ситуації (саме так обґрунтовано підставу позову) пред`явлений позов про визнання недійсними договорів про відчуження майна, слід мати на увазі правила, встановлені статтями 387, 388 Цивільного кодексу України. У зв`язку із цим, необхідно розмежовувати, що коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі ст. 388 Цивільного кодексу України звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним. Це стосується не лише випадків, коли укладено один договір із порушенням закону, а й випадків, коли спірне майно відчужено на підставі наступних договорів. Таким чином, у відповідності до вимог ст.ст. 330, 387, 388 ЦК України право власності на земельну ділянку, яку було відчужено поза волею власника не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна. Таким чином, здійснення Київською обласною державною адміністрацією права власності, зокрема розпорядження землею не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі держави, що відповідно до ст. 388 ЦК України дає підстави для витребування державою її майна від добросовісного набувача. У даному випадку, вірним способом захисту порушеного права є заявлення до суду віндикаційного позову в порядку, визначеному ст.ст. 387, 388 Цивільного кодексу України. Оспорюваними розпорядженнями порушено інтереси держави, адже з державної власності протиправно вибули земельні ділянки лісового фонду. Відповідно до ст. 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цього права. Зважаючи на те, що третіми особами право власності на спірні земельні ділянки зареєстровано у встановленому законом порядку, відновити становище, яке існувало до порушення, можливо лише в порядку ст. 16 Цивільного кодексу України, шляхом визнання недійсними розпоряджень Київської обласної державної адміністрації та витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння на користь держави. Так, Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. За правилами статей 4, 5 Земельного кодексу України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом. Стаття 80 Земельного кодексу України закріплює суб`єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб`єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб`єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб`єктом права власності на землі державної власності. З огляду на положення частини першої статті 83, частини першої статті 84 Земельного кодексу України комунальною власністю є землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст; у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Статтею 122 Земельного кодексу України визначені повноваження органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування відповідно із земель державної та комунальної власності. Таким чином, земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, є об`єктом права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності. Прийняття рішення про передачу земель державної власності в комунальну власність, а також земельної ділянки в приватну власність із земель відповідно державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України). Також згідно з частинами другою та третьою статті 1, частиною першою та другою статті 7 Лісового кодексу України ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави. Ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Судом встановлено, що земельні ділянки, надані у приватну власність розпорядженнями Київської обласної державної адміністрації, мали лісогосподарське призначення та вкриті лісами. Фактично відбулась незаконна зміна цільового призначення землі, безоплатно приватизовано громадянами, що призвело до одержання у власність лісових земель загальною площею 4,9157 га. За таких обставин «суспільним», «публічним» інтересом звернення прокуратури до суду з вимогою витребування спірних земельних ділянок з володіння громадян є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - зміни цільового призначення земель лісового фонду та безоплатної передачі у власність громадянам земельних ділянок і лісів із державної власності, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу, лісів - національного багатства України та лісів як джерела задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. «Суспільний», «публічний» інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади та місцевого самоврядування, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю та ліси, захист такого права шляхом повернення в державну власність землі та лісів, що незаконно вибули з такої власності. Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає. Витребування спірних земельних ділянок із володіння відповідача відповідає критерію законності: воно здійснюється на підставі норми ст. 388 Цивільного кодексу України в зв`язку з порушенням органом державної влади вимог Лісового кодексу України та Земельного кодексу України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності. За правилами статей 83, 84 Земельного кодексу України до земель державної та комунальної власності, які не можуть передаватися в приватну власність, віднесено землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом. Відповідно до частини другої статті 56 Земельного кодексу України громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Таке саме правило встановлене статтею 12 Лісового кодексу України. Отже, стосовно землі лісогосподарського призначення закон встановлює пріоритет державної, комунальної власності на землю над приватною і, крім того, прямо забороняє органам місцевого самоврядування та органам виконавчої влади передавати в приватну власність ліси та землю відповідного цільового призначення поза складом угідь селянських, фермерських та інших господарств. Таким чином, законно набути права приватної власності на спірні земельні ділянки, які накладаються на землі лісогосподарського призначення із земель державної чи комунальної власності не могла жодна юридична чи фізична особа, в тому числі й відповідач. В силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих, характерних для лісу (стаття 1 Лісового кодексу України) природних ознак (наявності лісової (деревної) рослинності) спірної земельної ділянки, відповідач знав або, проявивши розумну обачність, міг знати про те, що ліс і ділянка вибули з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить його добросовісність під час набуття земельної ділянки у власність під обґрунтований сумнів. Надання відшкодування завданих збитків, зокрема, на підставі ст. 661 Цивільного кодексу України або статті 1 Першого протоколу перебуває у безпосередньому зв`язку із поведінкою особи під час набуття такого майна, наявності прямих заборон у законодавстві на набуття у власність відповідного майна та інших факторів і не є абсолютним. Так, у справі «Hamer проти Бельгії» Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 27.11.2007 вперше зазначив, що навколишнє середовище, не будучи безпосередньо зазначеним у Конвенції, тим не менш являє собою цінність, в збереженні якої зацікавлені як суспільство, так і публічна влада і економічні імперативи та навіть деякі основні права, включаючи право власності, не повинні превалювати над екологічними міркуваннями, особливо якщо держава прийняла законодавство з цього питання. З огляду на викладене, звернення прокурора до суду в даних спірних правовідносинах спрямоване саме на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значущого питання про повернення державі незаконно наданих у власність земельних ділянок лісового фонду, які на даний час вільні від забудови об`єктами нерухомості, і таким чином, не порушується баланс державних (суспільних) і приватних інтересів та відсутній факт надмірного втручання держави у спірні правовідносини. За таких обставин результат звернення до суду з вказаним позовом по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу, а відтак посилання представника відповідача на практику ЄСПЛ щодо неможливості позбавлення права власності на спірні земельні ділянки є необґрунтованим. Таким чином, оскільки позовні вимоги загалом ґрунтуються на законі, обставини, покладені в основу позову, знайшли об`єктивне підтвердження під час судового розгляду, дослідженими судом доказами підтверджується незаконність вибуття спірних земельних ділянок із власності держави та незаконність набуття права власності на них відповідачем, обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про доведеність позовних вимог прокурора належними і допустимими доказами. Разом з тим, колегія суддів не погоджується з висновками суду в частині незастосування до спірних правовідносин положень про позовну давність та наслідків її пропуску, виходячи з наступного. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому, як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. За змістом ст. 261 ЦК України для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. При цьому норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб`єктивних прав, відтак обов`язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача. Відповідно до частини третьої, четвертої ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. На позови прокуратури, які пред`являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади, поширюються положення ст.257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої ст.261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів, як суб`єктів владних повноважень довідалась або могла довідатись про порушення прав і законних інтересів. Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції) наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Терміни позовної давності, що є звичайним явищем в національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконують кілька завдань, у тому числі забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (судове рішення від 20 вересня 2011 р. у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Російської Федерації, п.570, та судове рішення від 22 жовтня 1996 р. у справі Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства, п.51). Таким чином, вищезазначене є підставою для висновку про те, що здійснення і захист цивільних прав тісно пов`язані з фактором часу. Цивільні правовідносини не існують абстрактно, а виникають, змінюються та припиняються у часі. Обмеження строку для розгляду спору стимулює учасників процесу до надання доказів, підвищує їх достовірність і тим сприяє встановленню судами істини, а відтак - ефективному поновленню порушеного права. Крім того, встановлення строку позовної давності сприяє стабілізації цивільних правовідносин, усуненню невизначеності у відносинах між їх учасниками. З огляду на положення статті 261 ЦК України, статті 56 ЦПК України при розгляді такої категорії справ суд повинен з`ясувати, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду з позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України. Це право пов`язане з моментом, коли повноважному органу, а саме Кабінету Міністрів України, права якого порушені, стало відомо чи могло стати відомо про таке порушення. Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 08 червня 2016 року № 6-3029цс15. Крім того, наведені вище висновки узгоджуються з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах: від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95цс18); від 30 травня 2018 року у справі № 359/2012/15-ц (провадження № 14-101цс18); від 05 червня 2018 року у справі № 359/2421/15-ц (провадження № 14-168цс18); від 20 листопада 2018 року у справі № 372/2592/15-ц (провадження № 14-339цс18). Відповідно до правової позиції, викладеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 року у справі № 359/2012/15-ц положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. При цьому, як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Як зазначено Верховним судом України у постанові від 22.02.2017 року у справі № 6-17цс17, порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Викладене вище свідчить, що позивач зобов`язаний довести, що він не лише не знав про порушення свого цивільного права, а й не міг дізнатися про його порушення. У свою чергу, відповідач зобов`язаний довести, що позивач міг отримати інформацію про порушення свого права раніше. Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції зазначив у ньому, що про необхідність захисту прав та інтересів держави в судовому порядку прокурору стало відомо у 2017 році, що підтверджується відповідною інформацією, наданою Головним управлінням Держгеокадастру у Київській області від 29.06.2017, ВО «Укрдержліспроект» від 29.06.2017 та ДП «Київське лісове господарство» від 29.06.2017. Також суд зазначив, що Кабінету Міністрів України, який відповідно до закону є розпорядником спірної земельної ділянки, про факт первинного порушення інтересів держави внаслідок прийняття Київською обласною державною адміністрацією оскаржуваних розпоряджень відомо не було до 2017 року (часу повідомлення про такі порушення прокуратурою), оскільки розпорядження приймались без його участі, погодження у випадках, передбачених законодавством, на вилучення спірних ділянок не надавалось. Крім того, інформація про виведення землі із складу земель лісогосподарського призначення та їх передачу у приватну власність у загальнодоступних базах даних була відсутня. Органами державного контролю своєчасно ці порушення не виявлено, у зв 'язку з чим Кабінет Міністрів України на захист порушених прав держави до суду не звертався. Разом з тим, вищевказаний висновок суду не відповідає обставинам справи, зважаючи на те, що відповідачем під час розгляду справи суду першої інстанції було надано докази того, що Кабінет Міністрів України знав про ту обставину, що 02.11.2007 року, день прийняття оскаржуваних розпоряджень Київською обласною державною адміністрацією, були прийняті розпорядження, як ті, що оскаржуються в цій справі, так і інші аналогічні розпорядження з номерами від 1141 до 1210, всього 69 розпоряджень, якими з постійного користування ДП «Київське лісове господарство» вилучено земельні ділянки лісогосподарського призначення ліси 1 групи, які складають єдиний масив, загальною площею 67,3427 га, розташовані на території Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області, що підтверджується наступним. 20.09.2011 року заступник Генерального прокурора України звернувся до Обухівського районного суду Київської області із позовною заявою №05/3-14848-11 від 08.09.2011 року в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного комітету України із земельних ресурсів, Державного агентства земельних ресурсів, ДП «Київське лісове господарство», про визнання незаконними і скасування розпоряджень, визнання недійсними державних актів на право власності на землю, визнання недійсними договорів купівлі-продажу землі, витребування землі з чужого незаконного володіння (том 4, а.с.30-39). Зі змісту вищевказаної позовної заяви заступника Генерального прокурора України №05/3-14848-11 від 08.09.2011 року вбачається, що позовні вимоги були обґрунтовані тим, що відповідно до розпоряджень голови Київської обласної державної адміністрації від 02.11.2007 року за№№ 1141-1210 з постійного користування ДП «Київське лісове господарство» вилучено земельні ділянки лісогосподарського призначення ліси 1 групи, які складають єдиний масив, загальною площею 67,3427 га, розташовані на території Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області. Вказана позовна заява розглядалася Обухівським районним судом Київської області з 07.10.2011 року в провадженні №2-1567/11, що підтверджується копією ухвали про відкриття провадження (том 4, а.с.42). Представники Кабінету Міністрів України приймали участь у судових засіданнях по вищевказаній справі №2-1567/11 - 22.11.2011 р., 13.12.2011 р. та 26.12.2011 р., що підтверджується відповідними журналами судових засідань та довіреностями представників (том 4, а.с.43-46). Вищевикладене свідчить про те, що отримавши копію позовної заяви №05/3-14848-11 від 08.09.2011 року та прийнявши участь у ряді судових засідань по справі №2-1567/11 Кабінету Міністрів України стало відомо, що02.11.2007 року Київською обласною державною адміністрацією було прийнято розпорядження №№ 1141-1210, в числі яких є і ті, що є предметом розгляду у даній справі;на підставі таких розпоряджень з постійного користування ДП «Київське лісове господарство» вилучено земельні ділянки; вилучені земельні ділянки мають лісогосподарське призначення ліси 1 групи, які складають єдиний масив, загальною площею 67,3427 га. Крім того, 20.09.2011 року заступник Генерального прокурора України звернувся до Обухівського районного суду Київської області з іншою позовною заявою №05/3-14852- 11 від 09.09.2011 року в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного комітету України із земельних ресурсів, Державного агентства земельних ресурсів, ДП «Київське лісове господарство», про визнання незаконними і скасування розпоряджень, визнання недійсними державних актів на право власності на землю, визнання недійсними договорів купівлі-продажу землі, витребування землі з чужого незаконного володіння (том 4, а.с.47-56). Вимоги цієї позовної заяви так само були обґрунтовані тим, що відповідно до розпоряджень голови Київської обласної державної адміністрації від 02.11.2007 року за № № 1141-1210 з постійного користування ДП «Київське лісове господарство» вилучено земельні ділянки лісогосподарського призначення ліси 1 групи, які складають єдиний масив, загальною площею 67,3427 га, розташовані на території Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області. Обухівський районний суд Київської області розглянув і цю позовну заяву заступника Генерального прокурора України та ухвалою від 17.10.2011 року відкрив провадження у справі №2-1561/11. Представники Кабінету Міністрів України приймали участь у судових засіданнях по справі №2-1561/11, зокрема 22.11.2011 р. та 19.12.2011 р., що підтверджується відповідними журналами судових засідань та довіреностями представників (том 4, а.с.59-62). Викладене також свідчить про те, що отримавши копію позовної заяви №05/3-14852-11 від 09.09.2011 року та прийнявши участь у судових засіданнях по справі №2-1561/11 Кабінету Міністрів України стало відомо, що 02.11.2007 року Київською обласною державною адміністрацією було прийнято розпорядження № № 1141-1210; на підставі таких розпоряджень з постійного користування ДП «Київське лісове господарство» вилучено земельні ділянки; вилучені земельні ділянки мають лісогосподарське призначення ліси 1 групи, які складають єдиний масив, загальною площею 67,3427 га. Таким чином, щонайменше з 22.11.2011 року, дати судових засідань у справах, Кабінету Міністрів України стало достовірно відомо про те, що розпорядженнями Київської обласної державної адміністрації від 02.11.2007 року за номерами починаючи з № 1141 по № 1210 (в тому числі і розпорядженнями №№ 1168, 1174, 1178, 1180 та 1202, які є предметом оскарження у даній справі) з постійного користування ДП «Київське лісове господарство» вилучено земельні ділянки лісогосподарського призначення ліси 1 групи, які складають єдиний масив, загальною площею 67,3427 га, і ці обставини, на думку прокуратури, є порушенням інтересів Кабінету Міністрів України. Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції зазначив, що оспорювані позивачем розпорядження не оскаржувалися в інших справах, тому ці обставини не підтверджують факт обізнаності Кабінету Міністрів України щодо порушення його прав. Однак колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що сам по собі факт наявності інформації про розпорядження Київської обласної державної адміністрації від 02.11.2007 року за №№ 1168, 1174, 1178, 1180 та 1202 в рамках розгляду інших справ, зважаючи, зокрема і на те, що ці земельні ділянки входили до єдиного масиву, вилученого з постійного користування ДП «Київське лісове господарство», є підставою для висновку про те, що як Кабінет Міністрів України, так і прокуратура, представники яких ходили в судові засідання, знали або щонайменше могли дізнатися про порушення своїх прав ще у листопаді 2011 року. Крім того, відповідачем суду першої інстанції надано лист №25822/2-19 від 11.11.2019 року секретаріату Кабінету Міністрів України, в якому повідомлено, що розпорядження голови Київської обласної державної адміністрації від 02.11.2007 року за № № 1141-1210 (в тому числі оскаржувані у даній справі) зберігалися у номенклатурній справі № 39-32 «Протоколи засідань Ради міністрів Автономної республіки Крим, розпорядження голів обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій (копії), матеріали щодо їх аналізу (строк зберігання 2 роки)» та були знищені відповідно до Протоколу засідання експертної комісії Директорату територіального та місцевого розвитку Секретаріату Кабінету Міністрів для визначення наукової, історичної і практичної значущості документів, розроблених у процесі діяльності Кабінету Міністрів та Секретаріату Кабінету Міністрів від 03.10.2019 року №2. З Акту від 12.09.2019 року №1 вбачається, що номенклатурна справа № 39-32 «Протоколи засідань Ради міністрів Автономної республіки Крим, розпорядження голів обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій (копії), матеріали щодо їх аналізу» була сформована у період з 22.01.2007 року по 28.12.2007 року. Вищенаведений документ також спростовує висновки суду першої інстанції про те, що Кабінету Міністрів України до 2017 року не було відомо про порушення його прав, а саме, про існування розпоряджень Київської обласної державної адміністрації від 02.11.2007 року за №№ 1168, 1174, 1178, 1180 та 1202. Слід зазначити, що ні прокуратура, ні Кабінет Міністрів України, не спростували ту обставину, що вони не знали або не могли дізнатися про існування оскаржуваних розпоряджень у межах інших цивільних справах, участь у яких приймали їхні представники, та в яких була наявна інформація про розпорядження Київської обласної державної адміністрації від 02.11.2007 року за №№ 1168, 1174, 1178, 1180 та 1202, законність яких є предметом розгляду у даній справі. Враховуючи викладені обставини в їх сукупності, висновки суду першої інстанції про те, що ні прокуратурі, ні Кабінету Міністрів України, до 2017 року не було відомо про вказані розпорядження та про те, що вони порушують законні інтереси Кабінету Міністрів України, є необґрунтованими та спростовуються матеріалами справи. Зважаючи на те, що прокурором, а також особою, в інтересах якої він звернувся до суду, пропущено позовну давність, про застосування якої просив відповідач у заяві, зробленій до винесення рішення судом, позовні вимоги підлягають залишенню без задоволення з підстав пропуску позовної давності. Щодо клопотання про поновлення пропущеної позовної давності, то апеляційний суд зауважує на тому, що поважних причин для поновлення позовної давності ні прокурором, ні Кабінетом Міністрів України не наведено та доказів на підтвердження цих обставин не надано, в зв`язку із чим відповідне клопотання прокурора, яке міститься у позовній заяві, задоволенню не підлягає. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Оскільки судом при ухваленні рішення порушено норми матеріального та процесуального права, наслідком чого стало ухвалення помилкового рішення про задоволення позову, рішення суду на підставі п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням по справі нового рішення про відмову у задоволенні позову з підстав пропуску позовної давності. Зважаючи на те, що у задоволенні позову позивачу відмовляється, відповідно до ст. 141 ЦПК України понесені ним по справі судові витрати покладаються на нього. Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 382, 383 ЦПК України, Київський апеляційний суд в складі колегії суддів П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 06 жовтня 2020 року - скасувати та ухвалити по справі нове рішення, яким у задоволенні позову першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України - відмовити. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий: Судді: