Окрема думка КЦС ВС № 761/21994/15-ц

ОКРЕМА ДУМКА Суддів Верховного Суду Ткачука О. С. та Литвиненко І. В. на постанову Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 761/21994/15-ц З приводу постанови Верховного Суду у складі у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 761/21994/15-ц (провадження № 61-762св19) за позовом Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» до ОСОБА_1 , Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», треті особи: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, Національний банк України, про визнання договору поруки недійсним; за позовом Національного банку України до ОСОБА_1 , Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», треті особи: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування», про визнання недійсним договору поруки, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 06 квітня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 грудня 2018 року, вважаємо за необхідне, на підставі частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), висловити окрему думку наступного змісту. Наведеною постановою Верховний суд скасував судові рішення попередніх інстанцій та відмовив у задоволенні позовів ПАТ «Укргазвидобування» та Національного банку України про визнання договору поруки, укладеного 28 листопада 2014 року між ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_1 , недійсним. Верховний суд виходив із того, що зазначення поруки як виду забезпечення у тексті основного зобов`язання є факультативною умовою, недотримання якої не тягне за собою визнання правочину недійсним. Тому колегія суддів не погодилася із висновком судів попередніх інстанцій, зробленим з посиланням на статтю 548 ЦК України, про те, що відсутність в основному зобов`язанні такого виду забезпечення його виконання як поручительство може свідчити про недійсність договору поруки. Крім того, суд касаційної інстанції послався на те, що укладення договору поруки та його виконання ОСОБА_1 жодним чином не порушує законні права та інтереси Національного банку України, як заставодержателя за зазначеними вище договорами застави. Не можемо погодитися із таким висновком колегії суддів з наступних причин. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Верховний суд у своїй постанові вийшов за межі своїх повноважень, визначених статтею 400 ЦПК України, і всупереч статтям 89 та 367 ЦПК України переоцінив докази, які були правильно оцінені судами першої та апеляційної інстанцій. Так, пред`являючи позов, НБУ посилався на те, що майнові права ПАТ «Дельта Банк» за кредитним договором, які перебували у заставі НБУ, фактично були відчужені без його згоди третій особі - ОСОБА_2 . Крім того, НБУ наголошувало, що укладанням спірного договору поруки без погодження з ним, як заставодержателем, фактично внесено зміни до кредитного договору, умовами якого було визначено вичерпний перелік забезпечувальних зобов`язань, до яких договір поруки не входив. Положеннями статті 546, частини першої статті 548 ЦК України передбачено, що забезпечення зобов`язання здійснюється виключно у випадку, якщо це встановлено договором або законом та відповідно сторони вправі забезпечити виконання зобов`язання лише тим видом забезпечення, який визначений у договорі або прямо встановлений Законом. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про заставу» та статті 572 ЦК України застава - це спосіб забезпечення зобов`язань, що виникає на підставі договору, закону або рішення суду, в силу якої кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов`язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Відповідно до статті 17 Закону України «Про заставу» та частини другої статті 586 ЦК України заставодавець може відчужувати заставлене майно, передавати його в користування іншій особі або іншим чином розпоряджатися ним тільки за згодою заставодержателя. 08 листопада 2013 року між НБУ та ПАТ «Дельта Банк» було укладено договір застави майнових прав №51/64/144/39/86/ЗМП-11, на підставі якого, ПАТ «Дельта Банк» передало у заставу НБУ майнові права, за кредитним договором, укладеним з ПАТ «Укргазвидобування», а також усіма забезпечувальними зобов`язаннями до нього. Згідно з підпунктами 3.4.2 та 3.4.5 пункту 3.4 зазначеного договору застави ПАТ «Дельта Банк» (заставодавець) зобов`язався не відчужувати майнові права в будь-який спосіб та не обтяжувати їх зобов`язаннями на користь третіх осіб без отримання попередньої письмової згоди заставодержателя НБУ. ПАТ «Дельта Банк» зобов`язався не вносити надалі зміни до договору кредитної лінії від 30 вересня 2013 року №ВКЛ-2022390/1 та забезпечувальних договорів, що забезпечують їх виконання, без отримання попередньої письмової згоди заставодержателя. 28 листопада 2014 року, тобто через рік після укладення договору застави між НБУ та ПАТ «Дельта Банк», останнє уклало із ОСОБА_3 договір поруки №П 2022390-5, відповідно до умов якого ОСОБА_1 виступив поручителем ПАТ «Укргазвидобування» за договором кредитної лінії від 30 вересня 2013 року. При цьому ПАТ «Дельта Банк» не отримало згоди НБУ, як заставодержателя майнових прав, на укладення договору із ОСОБА_1 . Укладання спірного договору поруки без погодження з Національним банком України як заставодержателем, фактично було внесено зміни до договору кредитної лінії ВКЛ-2022390/1, умовами якого (п. 1.3) було визначено вичерпний перелік забезпечувальних зобов`язань, до яких спірний договір не входив. Відповідно до ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу. Згідно з ч. 1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Таким чином, правочин може бути визнаний судом недійсним за умов порушення стороною (сторонами) в момент його вчинення вимог законодавства. Постановою правління НБУ від 11 вересня 2014 року №560/БТ встановлено особливий режим контролю за діяльністю ПАТ «Дельта Банк» шляхом призначення куратора», а постановою від 30 жовтня 2014 року за №692/БТ віднесено цей банк до категорії проблемних. При цьому у пункті 1 зазначеної постанови від 30 жовтня 2014 року встановлене чітке обмеження господарської компетенції ПАТ «Дельта Банк», а саме неможливість укладати такі договори, як спірний договір поруки, без погодження з куратором банку. Враховуючи, що ПАТ «Дельта Банк» не мав права укладати договір поруки без куратора банку, такий договір слід вважати укладеним з порушенням ПАТ «Дельта Банк» його господарської компетенції, що є ще підставою для визнання його недійсним згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України. Разом з тим, наведеною вище постановою Правління НБУ від 30 жовтня 2014 року № 692/БТ запроваджено певні обмеження у діяльності ПАТ «Дельта Банк», зокрема: заборонено передавати в забезпечення третім особам майно та активи банку без погодження з куратором банку; погашення заборгованості, що виникла за будь-якими активними операціями банку, мало прийматись тільки в грошовій формі (крім набуття права власності на об`єкти застави за погодженням із куратором банку). За укладеним з порушенням вказаною Постанови НБУ договором поруки ПАТ «Дельта Банк» фактично відмовилося від власних майнових вимог до ПАТ «Укргазвидобування» без зустрічного отримання реальних коштів, що є порушенням прав НБУ як заставодержателя та відповідно до пунктів 1 та 2 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» - ознакою нікчемності правочину. Отже, ПАТ «Дельта Банк», уклавши спірний договір поруки, та прийнявши погашення заборгованості за кредитним договором, надав одному з кредиторів банку переваги у вигляді передачі йому вимоги до ПАТ «Укргазвидобування», прямо не встановлені для нього законодавством чи внутрішніми документами банку. Верховний Суд наведеного не врахував, не спростував наведених доводів судів першої та апеляційної інстанцій та вдався до переоцінки доказів. В основу постанови від 16 червня 2021 року Верховний Суд поклав висновки, зроблені Окружним адміністративним судом м. Києва у справі № 826/18862/15 за позовом ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «Дельта Банк» Кадирова В. В., треті особи: ПАТ «Укргазвидобування», НБУ, про визнання протиправними дій та рішення, скасування рішення. Однак, дана постанова стосується інших фактичних обставин і не може мати преюдиційного значення відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України, оскільки правові висновки суду і встановлені ним обставини не є тотожними поняттями, висновки (судження) суду щодо прав і обов`язків сторін, зроблені на підставі встановлених при розгляді справи обставин, не є преюдиційними. Крім того, вважаємо за необхідне наголосити, що посилання касаційного суду на судові рішення в аналогічних справах, зокрема постанови Верховного Суду у від 13 червня 2018 року у справі № 761/22001/15-ц (провадження № 61-643св17), від 16 вересня 2020 року у справі № 373/726/14-ц (провадження № 61-40437св18), від 02 грудня 2020 року у справі № 761/23379/15-ц (провадження № 61-3604св18), не можуть усунути допущені судом порушення, адже навіть відмова від перегляду даної справи Об`єднаною палатою та Великою Палатою не усуває обов`язок касаційного суду в ухваленні рішення у порядку, визначеному процесуальним законом та відповідно до повноважень, наданих ЦПК України. Судді О. С. Ткачук І. В. Литвиненко