Постанова 4803 № 201/8227/19

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/4142/21 Справа № 201/8227/19 Суддя у 1-й інстанції - Демидова С. О. Суддя у 2-й інстанції - Ткаченко І. Ю. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 23 червня 2021 року Дніпровський Апеляційний суд у складі: головуючого - судді Ткаченко І.Ю. суддів - Деркач Н.М., Демченко Е.Л. за участю секретаря Піменової М.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за позовом акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про виселення та зняття з реєстраційного обліку за апеляційною скаргою акціонерного товариства «Альфа-Банк» на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21 січня 2021 року, - В С Т А Н О В И В: 17 липня 2019 року АТ Альфа-Банк звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про виселення та зняття з реєстраційного обліку. В обґрунтування доводів позову позивач посилається на те, що 13 жовтня 2006 року між позивачем та ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір № 0304/1006/88-107-Z-1, відповідно до якого останній передав Кредитору в іпотеку нерухоме майно, а саме квартиру загальною площею, 45,8 кв.м, житловою площею 27,5 кв.м , що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 . 11 лютого 2019 року право власності на зазначену квартиру зареєстровано за позивачем. Відповідачі втратили право користування квартирою, а тому позивач посилаючись на норми діючого законодавства, а саме ст.ст. 316, 317, 328, 319, 321, 391 ЦК Кодексу та на ст. 109 ЖК України, ст. ст. 39, та 40 Закону України «Про іпотеку» просили примусово виселити відповідачів з квартири АДРЕСА_2 ; зняти відповідачів з реєстраційного обліку за вказаною адресою та зобов`язати звільнити квартиру від особистих речей (а.с. 2-3) Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21 січня 2021 року в задоволенні позовних вимог АТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про виселення та зняття з реєстраційного обліку відмовлено в повному обсязі (а.с.122-127). В апеляційній скарзі АТ «Альфа-Банк», посилаючись на неповне з`ясування обставин справи, що мають значення для справи, порушення норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права, ставить питання про скасування оскаржуваного рішення та ухвалення нового про задоволення позовних вимог у повному обсязі (а.с.131-138). Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити. Судом першої інстанції встановлено, що 13 жовтня 2006 року між позивачем та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір № 0304/1006/88-107-Z-1, відповідно до якого останній передав Кредитору в іпотеку нерухоме майно, а саме квартиру загальною площею, 45,8 кв.м , житловою площею 27,5 кв.м , що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 (а.с.4-5). Згідно з Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна державним реєстратором Волос О.В., Обласного комунального підприємства «Софіївське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровська область, 11 лютого 2019 року право власності на кв. АДРЕСА_2 зареєстровано за позивачем (а.с. 7). Відповідно довідки від 26 травня 2019 року в кв. АДРЕСА_2 зареєстровані ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 19 грудня 2006 року по теперішній час, ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 , з 03 листопада 2008 року по теперішній час, ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_3 , з 02 березня 2016 року по теперішній час (а.с. 6). Позивачем 05 липня 2019 року направлялись відповідачам вимога про добровільне звільнення приміщення. 02 квітня 2019 року відповідач ОСОБА_1 звернувся до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська з позовною заявою до державного реєстратора Обласного комунального підприємства «Софіївське бюро технічної інвентаризації» Волос Олени Володимирівни, Акціонерного товариства «Альфа-Банк» про визнання протиправним звернення стягнення на предмет іпотеки, визнання недійсним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, скасування та виключення запису про реєстрацію права приватної власності (а.с. 32). Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 30 жовтня 2019 року, яке залишено без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 03 червня 2020 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до державного реєстратора Обласного комунального підприємства «Софіївське бюро технічної інвентаризації» Волос Олени Володимирівни, Акціонерного товариства «Альфа-Банк» про визнання протиправним звернення стягнення на предмет іпотеки, визнання недійсним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, скасування та виключення запису про реєстрацію права приватної власності відмовлено (а.с. 79-80). Відмовляючи у задоволені позовних вимог, суд першої інстанції виходив з їх недоведеності. Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції. Відповідно до ч. 1, 2 та 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції не відповідає. Згідно зі ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Частиною 1 ст. 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Стаття 391 ЦК України наділяє власника правом вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Частиною 1 ст. 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено главою 49 «Забезпечення виконання зобов`язання» ЦК України та Законом України «Про іпотеку». За змістом ч. 1 ст. 575 ЦК України та ст. 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якого є нерухоме майно, це вид забезпечення виконання зобов`язання, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом. Частиною 1 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону України «Про іпотеку»). Відповідно до ч. 1 ст. 40 Закону «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є ст. 109 ЖК Української РСР, відповідно до частини другої якої громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Відповідно до ч. 2 ст. 40 Закону України «Про іпотеку», якій кореспондує положення ч. 3 ст. 109 ЖК Української РСР, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору, всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Системний аналіз наведених норм чинного законодавства свідчить про те, що вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку», частини третьої статті 109 ЖК Української РСР. Зазначене підтверджується також тим, що згідно з частиною другою статті 39 Закону України «Про іпотеку» таке рішення може бути прийняте судом (за заявою іпотекодержателя) одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки. Зазначеного правового висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 03 лютого 2016 року у справі № 6-2947цс15. Як вбачається із кредитного договору та договору іпотеки, встановлено, що квартиру АДРЕСА_2 було придбано за кредитні кошти отримані іпотекодавцем в іноземній валюті. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зроблено висновок, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазнає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується. Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції. Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, можна зазначити, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. З матеріалів справи вбачається, що умовами іпотечного договору, укладеного 30.10.2006 року між банком та ОСОБА_1 , предметом якого є надання в іпотеку квартири під АДРЕСА_2 , передбачено, що іпотекою за ним забезпечується виконання зобов`язань іпотекодавця за укладеним між ОСОБА_4 та позивачем договору кредиту від 30.10.2006 року №0304/1006/88-107, при цьому предмет іпотеки належить іпотекодавцю на праві власності на підставі договору купівлі-продажу. Відповідно до пункту 1.2 кредитного договору 30.10.2006 року №0304/1006/88-107, Кредит надається Банком у готівковій формі в плату за договором купівлі-продажу, зазначеним у п. 1.4 цього Договору. Відповідно до п. 1.4 договору, кредитні кошти призначені для здійснення Позичальником розрахунків по Договору купівлі продажу між позичальником та ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 з метою придбання: квартири АДРЕСА_2 . Отже, зазначене підтверджує той факт, що спірна квартира була придбана за рахунок кредитних коштів і забезпечена іпотекою цього житла. Суд першої інстанції цього не врахував, не звернув уваги, що предмет іпотеки було придбано позичальником у день укладення договору кредиту та іпотечного договору, а кредитні кошти були надані позичальнику на придбання квартири тією самої площі, що і предмет іпотеки. Оскільки спірне домоволодіння було придбане за рахунок кредитних коштів та передано в іпотеку позивачу, суд першої інстанцій дійшов помилкового висновку про відсутність передбачених законом підстав для виселення відповідачів, без надання іншого постійного жилого приміщення. Вимоги позивача щодо зобов`язання відповідачів звільнити зазначену квартиру від особистих речей охоплюються вимогою щодо виселення. Враховуючи зазначене, рішення суду першої інстанції слід скасувати та ухвалити нове судове рішення про часткове задоволення позову та виселення відповідачів. Відповідно до абзацу 3 частини першої статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою. У постанові Верховного Суду України від 16 січня 2012 року в справі № 6-57цс11 зроблено висновок, що «у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю. У разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред`явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою. Таким чином вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням». Тому вимога позивача про зняття відповідачів з реєстраційного обліку задоволенню не підлягає з огляду на те, що відповідно до ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про виселення. Відповідно ч.1ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно п.2 ч.1 ст.374, п.4 ч.1 ст.376 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково, або змінити рішення у разі порушення судом першої інстанції норм процесуального права або неправильного застосування норм матеріального права. Судом першої інстанції порушені норми процесуального права та неправильно застосовані норми матеріального права, що відповідно до п.4 ч.1 ст.376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення про часткове задоволення позову та виселення відповідачів з квартири, без надання іншого постійного жилого приміщення, в іншій частині позову слід відмовити. Відповідно до положень ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено. Враховуючи розмір судового збору сплаченого позивачем за пред`явлення позову 5763грн. та розмір сплаченого судового збору за подачу апеляційної скарги 8644,50грн., керуючись положеннями ст.141 ЦПК України та враховуючи часткове задоволення позову, на користь позивача з відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 слід стягнути по 2401,25 грн. з кожного на відшкодування витрат по сплаті судового збору. Керуючись ст. 259, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Альфа Банк» - задовольнити. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21 січня 2021 року - скасувати. Позов акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про виселення та зняття з реєстраційного обліку - задовольнити частково. Виселити ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_2 , без надання іншого постійного жилого приміщення. В іншій частині позову відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 по 2401, 25 грн. з кожного на користь Акціонерного товариства «Альфа Банк» на відшкодування витрат по сплаті судового збору. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Судді: